Справа №369/6318/22
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/6203/2023
21 червня 2023 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Рейнарт І.М.
суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.
при секретарі Баллі Л.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 січня 2023 року (суддя Пінкевич Н.С.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору дарування,
встановив:
у липні 2022 року позивач звернувся до суду з позовом про розірвання договору дарування житлового будинку від 24 березня 2015 року, укладеного між ним та відповідачкою, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Бишевцем Р.В. та зареєстрованого в реєстрі за №138.
Мотивуючи позовні вимоги, позивач посилався на те, що 1 листопада 2013 року уклав шлюб з відповідачкою. Вони мають двох дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . 24 березня 2015 року між ними укладений договір дарування житлового будинку, відповідно до якого він подарував відповідачці належний йому на праві приватної власності житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який був ним збудований до укладення шлюбу за власні кошти, на земельній ділянці, що придбана ним у 2011 році.
Позивач зазначав, що він здійснював будівництво зазначеного будинку з метою постійного проживання його майбутньої сім'ї, дружини та дітей. Значну частину будівельних робіт, планування кімнат та облаштування будинку, здійснювалось ним власноруч. Вказаний будинок становить для нього величезну немайнову цінність, адже він в ньому провів останні десять років свого життя із сім'єю. Кожна частина будинку має неоціненне значення для нього, оскільки зберігає пам'ять про щасливе минуле, яке неможливо оцінити в матеріальному вимірі. Крім того, з моменту створення будинку він жодного разу навіть не обдумував можливість його відчуження стороннім особам, адже завжди пов'язував з ним своє майбутнє та майбутнє своєї сім'ї.
Позивач посилався на те, що 18 квітня 2022 року відповідачка самовільно, без його згоди вивезла їх дітей з місця проживання у невідому йому напрямку. Згодом йому стало відомо, що відповідачка разом з дітьми перетнула державний кордон України та Румунії, та не має наміру повертатися разом з дітьми до України.
Позивач зазначав, що відповідачка за період перебування з ним у шлюбі ніколи не працювала та не мала власного доходу. Тих грошових коштів, які вона ймовірно мала можливість вивезти з України, недостатньо для тривалого проживання на території іншої держави та забезпечення належних умов проживання себе та дітей.
Позивач вважав, що існує загроза того, що відповідачка, з метою отримання коштів для проживання за межами України, намагатиметься відчужити будинок.
Посилаючись на те, що дарунок для нього має велику немайнову цінність, а обдарована створює загрозу безповоротної втрати дарунка, на підставі ч. 2 ст. 727 ЦК України позивач просив розірвати договір дарування.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 січня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову та стягнути з відповідачки судові витрати зі сплати судового збору, посилаючись на те, що суд першої інстанції невірно встановив фактичні обставини справи, не обґрунтував належним чином своїх висновків та не надав оцінки поданим стороною відповідача доказам.
Позивач зазначає, що відповідачкою у відзиві на позовну заяву та у поясненнях правоохоронним органам Туреччини вказуються різні підстави для виїзду за межі України. Так, у відзиві на позовну заяву відповідачка зазначала, що виїхала за межі України тікаючи від війни і повернеться разом з дітьми, коли це буде безпечно. В подальшому, надаючи свої пояснення правоохоронним органам Туреччини, відповідачка зазначила, що причиною виїзду з України були нібито погане поводження з боку позивача, що не відповідає дійсності та було спростовано останнім з наданням відповідних доказів, а також зазначила, що не має наміру добровільно повернути дітей в Україну. Проаналізувавши вказані пояснення, позивач вважає, що можна дійти висновку, що теперішню обстановку в Україні, зумовлену відкритою агресією Російської Федерації у відношенні України, відповідачка використовує на власну користь та не збирається повертатися до України.
Позивач посилається на те, що відповідачка не здійснює утримання будинку, не сплачує комунальні платежі та податкові зобов'язання. Такі дії мають негативні наслідки вже на теперішній час та матимуть додаткові негативні наслідки в майбутньому, адже відсутність належного утримання призводить до руйнування будинку, зокрема вихід з ладу системи опалення в зимовий період. Також, оскільки будинок оснащено новітніми технологіями, які потребують постійного електричного живлення та догляду, то відсутність такого призводить до непоправних наслідків.
Позивач зазначає, що відповідачка, залишивши місце проживання, не забезпечила належне утримання будинку, внаслідок чого він наразі змушений здійснювати таке утримання та нести значні витрати аби не допустити руйнування будинку. Крім того, несплата податкових зобов'язань на нерухомість, які виникають у відповідачки на підставі норм Податкового кодексу, призводить до наростання заборгованості, що в подальшому призведе до можливого примусового відчуження будинку для погашення заборгованості. За час спільного проживання сторін такі платежі завжди здійснював він.
Позивач вважає, що твердження відповідачки про намір повернутись та проживати в будинку, є нічим не підтвердженим та навпаки спростовується її бездіяльністю щодо утримання будинку, однак суд першої інстанції не надав належної оцінки вказаним обставинам, що мало наслідком ухвалення необґрунтованого рішення.
Позивач стверджує, що він здійснив дарування будинку на користь дружини, оскільки вважав, що їм вдалося створити міцну сім'ю та вважав, що такі дії будуть на користь всієї родини. Родина проживала в будинку, діти зростали в ньому, виховувались та навчались, тобто були створені певні соціальні зв'язки.
Позивач зазначає, що якби в момент укладення договору дарування йому було відомо про намір відповідачки виїхати на постійне проживання за межі України, при
цьому забравши з собою дітей та навіть не повідомивши його про місце їх перебування, то він би не укладав такого договору дарування.
Також позивач посилається на лист Міністерства юстиції України від 1 грудня 2022 року, з якого вбачається, що правоохоронними органами Турецької Республіки встановлено місцезнаходження відповідачки разом з малолітніми дітьми в місті Анталія та з відібраних пояснень відповідачки вбачається її намір не повертатися разом з дітьми за їх місцем проживання на території України.
Позивач зазначає, що вказаний доказ не було подано в суді першої інстанції, оскільки його було отримано вже після розгляду справи, разом з цим він вважає, що зазначений доказ має суттєве значення для вирішення даної справи по суті.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Відповідачка, будучи належним чином повідомленою про день, час та місце розгляду апеляційної скарги (с.с.123-124), у судове засідання двічі не з'явилася, клопотання про його перенесення не подала, тому відповідно до положень ст. 372 ЦПК України колегія суддів провела судовий розгляд у її відсутність.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача - адвоката Сергійчика А.О., який підтримав доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи та пояснення відповідачки, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі з 1 листопада 2013 року, мають двох дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
24 березня 2015 року ОСОБА_1 на підставі договору дарування житлового будинку подарував ОСОБА_2 житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_1 . Договір посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Бишевцем Р.В.
Право власності ОСОБА_2 на житловий будинок зареєстровано 24 березня 2015 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з його недоведеності.
Колегія суддів вважає, що такий висновок суду відповідає обставинам справи, наданим доказам та ґрунтується на нормах матеріального права.
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Як на підставу позовних вимог, позивач посилався на те, що у квітні 2022 року відповідачка без його згоди та без його попередження виїхала разом з дітьми за межі України і повертатися не бажає, а враховуючи відсутність у неї грошових коштів на утримання себе та дітей за кордоном, може відчужити будинок, що призведе до втрати дарунку, який має для нього велику немайнову цінність та пам'ять про щасливе сімейне життя.
Частина друга статті 727 ЦК України визначає право дарувальника вимагати розірвання договору дарування, якщо обдарований створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність.
Належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що обдаровувана створює загрозу безповоротної втрати дарунка, позивач суду не надав.
Крім того, позивачем не доведено наявності намірів відповідачки продати будинок.
Частина 6 статті 81 ЦПК України визначає, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
При цьому необхідно враховувати, що частина 1 статті 317 ЦК України передбачає, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
За таких обставин, бажання власника, який набув право власності на підставі договору дарування, розпорядитись своїм майном, не є підставою для розірвання договору дарування в сенсі положень ч. 2 ст. 727 ЦК України.
Умови спірного договору дарування не містять обов'язку відповідачки не здійснювати розпорядження будинком та його не відчужувати.
Доводи апеляційної скарги, що відповідачкою вчиняються дії, які призведуть до руйнування та подальшого знищення будинку, не були підставою позовної заяви, а також позивачем не надавалися докази у підтвердження своїх посилань під час розгляду справи судом першої інстанції.
Відповідно до частини 6 статті 367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Посилання в апеляційній скарзі, що відповідачка дає різні пояснення причин свого виїзду за межі України, а також з приводу намірів повернутися до України, не можуть бути підставою для розірвання договору дарування, так як це не передбачено частиною 2 статті 727 ЦК України, на підставі якої заявлено даний позов.
Доводи апеляційної скарги, що підставою для розірвання договору дарування є положення статті 652 ЦК України та зміна обставин, якими позивач керувався при укладенні спірного договору, також не були предметом розгляду суду першої інстанції, а відтак не можуть прийматися та розглядатися апеляційним судом згідно частини 6 статті 367 ЦПК України.
Встановивши, що позивач добровільно, усвідомлюючи правові наслідки договору дарування, уклав договір дарування житлового будинку, під час судового розгляду не було встановлено та доведено, що сторонами порушені умови договору дарування, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відсутність підстав для розірвання договору дарування за обставинами, зазначеними позивачем у позовній заяві.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд першої інстанції повно встановив обставини справи, оцінив надані докази, правильно застосував норми матеріального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду та задоволення апеляційної скарги.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 січня 2023 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 23 серпня 2024 року.
Суддя-доповідач І.М. Рейнарт
Судді Г.М. Кирилюк
Т.І. Ящук