15 серпня 2024 року
м. Київ
справа № 759/4901/23
провадження № 61-14906св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Крата В. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 20 червня 2023 року в складі судді Єросової І. Ю. та постанову Київського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року в складі колегії суддів: Желепи О. В., Мазурик О. Ф., Немировська О. В.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання певних положень договору про поділ майна недійсними.
На обґрунтування позовних вимог вказував, що після розірвання шлюбу між сторонами укладений договір про поділ майна подружжя. За умовами цього договору позивач визнав, що у шлюбі було придбане майно, яке у договорі визначено як «інше майно» загальною вартістю 60 000,00 дол. США, яке залишається у нього. Водночас він взяв на себе зобов'язання компенсувати ОСОБА_2 половину вартості такого майна, тобто 30 000,00 дол. США.
Проте позивач заперечує те, що у шлюбі було придбане майно загальною вартістю 60 000,00 дол. США.
ОСОБА_1 стверджував, що через нерозуміння дійсної ситуації, вартості речей, джерела коштів для їх придбання, завантаженість роботою та іншими справами підписав договір з такими (невигідними для нього) умовами.
Крім того, позивач зазначав, що саме під впливом помилки визнав те, що у шлюбі було придбано майно на вказану суму. Тому просив визнати частково недійсним договір про поділ майна подружжя на підставі статті 229 ЦК України.
З огляду на викладене ОСОБА_1 просив визнати недійсними:
пункти 2.3, 4 договору про поділ майна подружжя від 24 жовтня 2019 року, який укладений між ним та ОСОБА_2 і посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Семащук С. В., у частині всього іншого спільно набутого майна, яке сторони оцінили в 1 490 000,00 грн, що еквівалентно 60 000,00 дол. США;
пункт 6 договору про поділ майна подружжя від 24 жовтня 2019 року, який укладений між ним та ОСОБА_2 і посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Семащук С. В.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 20 червня 2023 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року, в задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що посилання позивача на нерозуміння дійсної ситуації, вартості речей, джерела коштів для їх придбання, завантаженість роботою та іншими справами не може бути підставою для визнання окремих пунктів договору про поділ майна подружжя недійсним. Інших обставин, які згідно з нормами статті 229 ЦК України є підставою для визнання оспорюваного договору недійсним судом, не встановлено.
Крім того, суд першої інстанції також вважав недоведеною підставу для визнання недійсним договору про поділ майна подружжя у вказаній позивачем частині, адже ним не було надано жодного доказу на підтвердження факту помилки щодо умов договору. При цьому суд вказав, що особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і мала істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним. Неправильне сприйняття особою фактичних обставин під час укладення спірного правочину про поділ майна подружжя, який був укладений за добровільною згодою сторін, ознайомлення з його змістом, не може свідчити про наявність підстав для визнання договору про поділ майна подружжя недійсним. Таким чином, суд вказав, що для визнання договору про поділ майна подружжя недійсним повинні існувати вагомі підстави, які підтверджуються достатніми та допустимими доказами.
Апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вказав, що для визнання договору про поділ майна подружжя в частині недійсним необхідно мати вагомі підстави, які підтверджуються достатніми та допустимими доказами.
Відповідно до змісту оспорюваного договору від 24 жовтня 2019 року ОСОБА_1 підтвердив, що цей договір відповідає його намірам і не носить характеру фіктивного та удаваного правочину, укладався сторонами у відповідності зі справжньою їхньою волею, договір укладався без застосування обману чи приховування фактів, які мають істотне значення, сторони однаково розуміють значення, умови договору, його природу та правові наслідки, бажають саме тих правових наслідки, що створюються даним договором, а також свідчив, що договором визначені всі істотні умови, про що свідчить його особистий підпис на договорі (пункт 8 договору).
У позовній заяві позивач стверджував, що визначена сума іншого спільного майна подружжя (побутові речі та інше дрібне майно), а саме 60 000,00 дол. США, є помилкою, адже жодного майна на таку суму сторонами не набувалося і позивачу таке майно передано не було.
Таким чином, позивач на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинен довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття ним фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення, і що ця помилка дійсно булі і має істотне значення. Вказане суд визначає на підставі встановлених під час судового розгляду обставин конкретної справи. Проте жодних доказів такого твердження позивач не надав, посилаючись лише на те, що подружжя не отримувало такі доходи. Більш того, відповідно до матеріалів справи ОСОБА_1 певний час виконував свої обов'язки за договором про поділ майна та перераховував на рахунок ОСОБА_2 декілька платежів на виконання пункту 6 договору про поділ майна подружжя від 24 жовтня 2019 року, а саме: 14 листопада 2019 року - 12 000,00 грн; 15 листопада 2019 року - 8 731,00 грн; 11 грудня 2019 року - 5 000,00 грн; 11 грудня 2019 року - 14 798,00 грн.
Крім того, рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 17 лютого 2021 року в справі № 760/7022/20 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором про поділ майна подружжя задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором про поділ майна від 24 жовтня 2019 року в розмірі 324 558,13 грн. У задоволенні іншої частини позову відмовлено. Постановою Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 17 лютого 2021 року залишено без змін.
Посилання на те, що позивачу не передавалось жодне майно на суму 60 000,00 дол. США, не свідчить про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок помилки позивача. При цьому обов'язки позивача за договором не ставились в залежність від передачі будь-якого майна за актом прийому-передачі.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суд першої інстанції всупереч положенням пункт 1, 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, практиці Європейського суду з прав людини та норм статті 229 ЦК України не надав жодної оцінки доводам позивача, не навів мотивів щодо їх відхилення;
апеляційний суд зробив помилковий висновок про недоведеність позивачем факту неправильного сприйняття ним фактичних обставин правочину в моменту його укладення, що вплинуло на його волевиявлення під час укладення договору. На обґрунтування помилки позивач вказував, що помилка підтверджується довідками про доходи позивача та відповідача; інформацією з Державного реєстру речових прав про майно позивача та відповідача; інформацією про зареєстровані за відповідачем транспортні засоби. Проте суд апеляційної інстанції не надав оцінки вказаним доказам;
під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Оскільки сторони не набували і не могли набути майно вартістю 60 000,00 дол. США, що підтверджується як довідками про доходи, так і відомостями з державних реєстрів, то позивач, підписуючи договір, помилявся щодо вартості такого майна.
у пунктах 4, 6 договору про поділ майна подружжя встановлено правовий режим майна, проте не зазначено, що воно фактично було передано позивачу. Про це свідчить також відсутність будь-яких розписок, актів приймання-передачі чи інших документальних підтверджень того, що позивач отримав майно;
сторони не мали такого рівня доходів, який дозволяв би у шлюбі набути майно вартістю 60 000,00 дол. США. Тобто позивач помилявся щодо умов договору в частині визначення вартості майна на 60 000,00 дол. США, властивостей і якостей речей, вартість яких встановлена оспорюваними пунктами договору. Той факт, що оспорюваним правочином для позивача створюються обов'язки на суму 30 000,00 дол. США, має істотне значення для позивача.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2023 року відкрито касаційне провадження у справі № 759/4901/23 та витребувано справу із суду першої інстанції.
У листопаді 2023 року матеріали справи № 759/4901/23 надійшли до Верховного Суду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 01 листопада 2023 року зазначено, що доводи касаційної скарги містить підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 07 липня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений шлюб.
Ще до розірвання шлюбу, 24 жовтня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір про поділ майна подружжя, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Семащук С. В. та зареєстровано в реєстрі за № 1771. Відповідно до пункту 1 цього договору ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за взаємною згодою здійснили поділ майна, набутого ними під час перебування в зареєстрованому шлюбі.
Згідно з пунктом 2.3. договору інше майно, що відноситься до спільного майна подружжя (побутові речі та інше дрібне майно), яке сторони оцінили на загальну суму 1 493 400,00 грн, що еквівалентно 60 000,00 дол. США за офіційним валютним (обмінним) курсом Національного банку України, встановленим на момент укладення цього договору.
Відповідно до пункту 4 договору за домовленістю сторін в особисту приватну власність ОСОБА_1 переходить: автомобіль марки Audi, модель А6, реєстраційний номер НОМЕР_1 ; все інше спільно набуте майно подружжя (побутові речі та дрібне майно), яке сторони оцінили на загальну суму 1 490 400,00 грн, що еквівалентно 60 000,00 дол. США за офіційним валютним (обмінним) курсом Національного банку України, встановленим на момент укладення договору.
Згідно з пунктом 6 договору про поділ майна подружжя у зв'язку з тим, що ОСОБА_1 переходить у власність все інше майно подружжя (побутові речі та дрібне майно), що було набуто у спільну сумісну власність за весь період шлюбу, яке сторони оцінили на загальну суму 1 490 400,00 грн, що еквівалентно 60 000,00 дол. США за офіційним валютним (обмінним) курсом Національного банку України, встановленим на момент укладення даного договору, ОСОБА_1 зобов'язується компенсувати ОСОБА_2 половину вартості зазначеного спільного майна, у строк до двадцять третього жовтня 2022 року, рівними частинами в сумі 20 733,00 грн, що еквівалентно 833,00 дол. США за офіційним валютним (обмінним) курсом Національного банку України, встановленим на момент укладення даного договору. ОСОБА_1 має право достроково сплатити всю суму вищезазначеної грошової компенсації, в саме: 746 700,00 грн, що є еквівалентно 30 000,00 дол. США за офіційним валютним (обмінним) курсом Національного банку України, встановленим на момент укладення даного договору.
27 листопада 2019 року Солом'янським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві видано свідоцтво про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , актовий запис № 417.
У березні 2020 року ОСОБА_2 звернулася із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором про поділ майна подружжя. Просила стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за договором про поділ майна подружжя від 24 жовтня 2019 року в розмірі 705 233,00 грн, витрати на правову допомогу у розмірі 30 000,00 грн та судовий збір. На обґрунтування позову зазначала, 07 липня 2017 року між нею та відповідачем укладено шлюб, а 24 жовтня 2019 року між сторонами укладено договір про поділ майна подружжя. Вказувала, що згідно з пунктом 6 умов договору відповідач зобов'язався компенсувати позивачу половину вартості спільного майна, що перейшло у його власність у строк до 23 жовтня 2022 року рівними частинами щомісяця в сумі 20 733,00 грн, що еквівалентно 833,00 дол. США за офіційним валютним (обмінним) курсом Національного банку України, встановленим на момент укладення даного договору, не пізніше 15 числа місяця, що є наступним місяцем, за який нараховується грошова компенсація на підставі даного договору. Грошова компенсація повинна сплачуватися в гривнях за курсом Національного банку України, встановленим на дату здійснення платежу. Після розірвання шлюбу відповідач перерахував на рахунок позивача декілька платежів на виконання пункту 6 договору про поділ спільного майна подружжя від 24 жовтня 2019 року, а саме: 14 листопада 2019 року - 12 000,00 грн; 15 листопада 2019 року - 8 731,00 грн; 11 грудня 2019 року - 5 000,00 грн; 11 грудня 2019 року - 14 798,00 грн. У зв'язку з невиконанням умов вказаного договору позивач письмово звернулася до відповідача з вимогою-повідомленням від 25 січня 2020 року про погашення заборгованості за договором та дострокового (повного) повернення залишку коштів за цим договором. Ця вимога отримана ОСОБА_1 , проте відповіді чи платежів від нього не надходило.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 17 лютого 2021 року в справі № 760/7022/20 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором про поділ майна подружжя задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором про поділ майна від 24 жовтня 2019 року в розмірі 324 558,13 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Постановою Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 17 лютого 2021 року залишено без змін.
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження
№ 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (частина перша статті 64 СК України).
Відповідно до норм статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений (статті 69 СК України).
Згідно статті 8 СК України якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
Аналіз статті 8 СК України та частини першої статті 9 ЦК України дозволяє зробити висновок, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин.
Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків.
Тлумачення правочину - це з'ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).
Як передбачено частиною першою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при безрезультативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).
При застосуванні умов договору при вирішенні спору суд здійснює тлумачення змісту договору, навіть за відсутності позовної вимоги про тлумачення змісту договору (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 листопада 2022 року в справі № 146/1094/21 (провадження № 61-8990св22)).
У частині першій статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)).
Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).
Тлумачення вказаної норми свідчить, що під змістом правочину (договору) розуміється сукупність умов. У статті 217 ЦК України встановлено правові наслідки недійсності окремих частин правочину. Окремою частиною правочину в контексті статті 217 ЦК України є окрема частина змісту правочину (договору), тобто його умова. При цьому, недійсність окремої частини договору не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо буде встановлено, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними або є нікчемними. Слід враховувати, що при задоволенні позову про оспорювання окремих умов договору потрібно з'ясовувати, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 334/7687/21 (провадження № 61-10300св22)).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).
Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України, в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного правочину).
Тлумачення вказаної норми дозволяє стверджувати, що:
під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення;
під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу);
помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить);
поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Тлумачення статті 229 ЦК України дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив (див. постанову Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17 (провадження № 61-7595св22)).
Під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу) (див. постанову Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20 (провадження № 61-7209св22)).
Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Згідно з положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
У частині першій, шостій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
в позовній заяві ОСОБА_1 просив визнати недійсним пункти 2.3, 4 договору про поділ майна подружжя в частині всього іншого спільно набутого майна, яке сторони оцінили в 1 490 000,00 грн, що еквівалентно 60 000,00 дол. США, а також пункт 6 договору про поділ майна подружжя від 24 жовтня 2019 року, який укладений між ним та ОСОБА_2 і посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Семащуком С. В. Позивач стверджував, що визначена сума іншого спільного майна подружжя (побутові речі та інше дрібне майно), а саме 60 000,00 дол. США, є помилкою, адже жодного майна на таку суму сторони не набували і позивачу таке майно не передавалось;
зі змісту оспорюваного договору про поділ майна подружжя від 24 жовтня 2019 року суди встановили, що ОСОБА_1 підтвердив те, що цей договір відповідає його намірам і не носить характеру фіктивного та удаваного правочину, укладався сторонами у відповідності зі справжньою їхньою волею, договір укладався без застосування обману чи приховування фактів, які мають істотне значення, сторони однаково розуміють значення, умови договору, його природу та правові наслідки, бажають саме тих правових наслідки, що створюються даним договором, а також засвідчив, що договором визначені всі істотні умови, про що свідчить його особистий підпис на договорі;
суди обґрунтовано вказали, що для визнання договору про поділ майна подружжя в частині недійсним позивач повинен довести належними і допустимими доказами наявність обставин, які вказують на помилку, а саме неправильне сприйняття ним фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення, і що ця помилка дійсно має істотне значення. Проте жодних доказів на підтвердження таких обставин позивач не надав, посилаючись лише на те, що подружжя не мало доходів у відповідному розмірі. Більш того, ОСОБА_1 певний час виконував свої обов'язки за договором про поділ майна подружжя, зокрема перераховував на рахунок ОСОБА_2 декілька платежів згідно з пунктом 6 договору про поділ майна від 24 жовтня 2019 року, а саме: 14 листопада 2019 року - 12 000,00 грн; 15 листопада 2019 року - 8 731,00 грн; 11 грудня 2019 року - 5 000,00 грн; 11 грудня 2019 року - 14 798,00 грн;
також суди встановили, що рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 17 лютого 2021 року в справі № 760/7022/20, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 жовтня 2021 року, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором про поділ майна подружжя задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором про поділ майна від 24 жовтня 2019 року в розмірі 324 558,13 грн. В іншій частині позову відмовлено;
суди обґрунтовано вказали, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення. Усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації;
ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами, що на момент укладення оспорюваного договору про поділ майна подружжя він помилявся стосовно правової природи пунктів 2.3, 4, 6 цього договору, а також існування обставин, які зумовлюють визнання указаної частини такого договору недійсним. Укладаючи договір, він усвідомлював його істотні умови і правові наслідки його укладення (зокрема і пунктів 2.3, 4, 6 цього договору). При цьому наступна зміна свого рішення або ставлення до наслідків в результаті усвідомлення його значення, які настали після укладення такого правочину, не свідчать про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного договору.
За таких обставин суди зробили правильний висновок, що підстав для задоволення вимог ОСОБА_1 про визнання певних положень договору про поділ майна недійсними немає.
Доводи про те, що позивачу не передавалось жодне майно на суму 60 000,00 дол. США не свідчать про існування підстав для визнання правочину частково недійсним внаслідок помилки позивача. При цьому обов'язки позивача за договором не ставились в залежність від передачі будь-якого майна за актом прийому-передачі.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, зводяться до незгоди з ними та необхідності здійснення їх переоцінки, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду прийняті без додержання норм матеріального і процесуального права. Таким чином, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Оскільки оскаржені судові рішення підлягають залишенню без змін, то судові витрати, понесені на сплату судового збору за подання касаційної скарги, покладаються на особу, яка її подала.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 20 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
В. І. Крат