Ухвала
Іменем України
21 серпня 2024 року
м. Київ
справа № 521/8822/16-ц
провадження № 61-11057ск24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 13 квітня 2021 року в складі судді: Плавич І. В., та постанову Одеського апеляційного суду від 02 липня 2024 року у складі колегії суддів: Вадовської Л. М., Комлевої О. С., Сєвєрової Є. С., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи: Приморська державна нотаріальна контора у місті Одесі, ОСОБА_4 , про визнання договору довічного утримання недійсним, визнання права власності на частину квартири в порядку спадкування за законом, скасування державної реєстрації права власності,
У травні 2016 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_3 , треті особи: Приморська державна нотаріальна контора у місті Одесі, ОСОБА_4 , про визнання договору довічного утримання недійсним, визнання права власності на частину квартири в порядку спадкування за законом, скасування державної реєстрації права власності.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько ОСОБА_5 , після смерті якого стало відомо про укладення 27 вересня 2013 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 договору довічного утримання, за умовами якого ОСОБА_5 передав у власність ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 , за що ОСОБА_3 зобов'язалась довічно утримувати ОСОБА_5 на умовах та в порядку, визначених договором.
Позивач вказавува, що в квартирі він постійно проживає з 1978 року, утримував батька до смерті, ОСОБА_3 ніколи не бачив. Батько уклав договір довічного утримання під впливом обману та, можливо, у стані алкогольного сп'яніння, тому договір довічного утримання підлягає визнанню недійсним.
19 вересня 2016 року ОСОБА_1 уточнив позовні вимоги та зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати ОСОБА_6 , після її смерті він та батько ОСОБА_5 прийняли спадщину фактичним проживанням у квартирі, проте за оформленням спадщини не звертались. Батько ОСОБА_5 порушив домовленість та, зловживаючи його довірою, таємно оформив спадщину та став єдиним власником квартири, що й дозволило батьку укласти договір довічного утримання. Батько ОСОБА_5 не мав права на укладення оспорюваного договору довічного утримання, оскільки не міг бути єдиним власником всієї квартири.
ОСОБА_1 , з урахуванням уточнення позовних вимог, просив:
визнати недійсним договір довічного утримання, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , посвідчений 27 вересня 2013 року державним нотаріусом Шостої одеської державної нотаріальної контори Лангольф Ю. Д., зареєстрований в реєстрі за № 5-1097;
скасувати державну реєстрацію права власності (номер запису 2675961) ОСОБА_3 на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , проведену 27 вересня 2013 року державним нотаріусом Шостої одеської державної нотаріальної контори Лангольф Ю. Д.;
визнати право власності ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , на частку квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 ;
стягнути судові витрати.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 13 квітня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано частково недійсним договір довічного утримання (догляду) від 27 вересня 2013 року, укладений між ОСОБА_5 з одної сторони, та ОСОБА_3 з іншої сторони, посвідчений державним нотаріусом Шостої одеської державної нотаріальної контори Лангольф Ю. Д., реєстровий №5-1097, у частині відчуження 1/4 ідеальної частки квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 57,0 кв. м.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/4 ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 57,0 кв. м - у порядку спадкування за законом після ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .
У задоволенні інших вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
судовим рішенням у справі № 521/2464/17 визнано спадкування ОСОБА_1 після смерті матері ОСОБА_6 1/4 частки квартири та відповідно недійсність отриманого батьком ОСОБА_5 свідоцтва про право на спадщину померлої дружини ОСОБА_6 в 1/4 частині квартири;
зважаючи на викладене ОСОБА_5 не може вважатись єдиним власником спірної квартири, а тому й не мав достатніх правових підстав для відчуження квартири в цілому. Таким чином обґрунтованим є вимога про визнання недійсним в частині частки квартири, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 договору довічного утримання. Однак не в цілому, як заявлено в позові, а в частині відчуження 1/4 ідеальної частки квартири АДРЕСА_1 , на яку поширюються майнові права ОСОБА_1 . У зв'язку з відсутністю заповіту спадкування після померлої ОСОБА_6 здійснювалось за законом;
матеріали справи підтверджують наявність у ОСОБА_1 охоронюваного законом інтересу, спрямованого на відповідну частину спадкового майна у порядку спадкування після померлої ОСОБА_6 . З урахуванням викладеного, а також оскільки за загальним правилом спадщина належить спадкоємцеві з часу її відкриття та незалежно від часу її прийняття (стаття 1268 ЦК України), суд зазначив, що обґрунтованим є визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/4 ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після ОСОБА_6 ;
суд не може погодитись із обґрунтованістю позовних вимог ОСОБА_1 стосовно скасування державної реєстрації права власності на спірну квартиру в цілому за відповідачем ОСОБА_3 . За змістом статті 16 ЦК України правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від цього вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Зважаючи на викладене суд убачає, що відповідні вимоги заявлені стороною безпідставно, передчасно, не ґрунтуються на фактичних обставинах справи та вимогах закону.
Постановою Одеського апеляційного суду від 02 липня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 13 квітня 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
суд першої інстанції обґрунтованого вважав, що 3/4 часток квартири безспірно належали ОСОБА_5 , з огляду на що розпорядження цією часткою квартири шляхом передачі у власність ОСОБА_3 по договору довічного утримання за довічний догляд та матеріальну допомогу ОСОБА_3 не має правових підстав для визнання недійсним;
квартира АДРЕСА_1 була набута у спільну власність в порядку приватизації ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у рівних частках, що підтверджено свідоцтвом про право власності на житло, виданим Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради народних депутатів 16 січня 1995 року за № 3-5821, зареєстрованим в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно Одеського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості 18 жовтня 2005 року, номер запису №98, записано в книзі №583пр-13, реєстраційний номер 12452567. ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 . Із заявою про прийняття спадщини звернувся у встановлені законом порядок та строк ОСОБА_5 як чоловік померлої спадкоємець першої черги спадкоємців за законом. Син ОСОБА_1 у встановлені законом порядок та строк з заявою про прийняття спадщини не звернувся. Як наслідок, у заведеній 13 вересня 2005 року Спадковій справі №961/05 державним нотаріусом Сьомої одеської державної нотаріальної контори чоловіку померлої ОСОБА_5 , зокрема, видано 19 січня 2006 року свідоцтво про право на спадщину за законом на спадкове майно, яке складається з частки квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 ;
через сім років після смерті своєї дружини та оформлення спадщини ОСОБА_5 виявив бажання укласти договір довічного утримання. Закон не ставить укладення договору довічного утримання в залежність від віку чи стану здоров'я відчужувача, вимагається лише волевиявлення на укладення такого договору, дотримання форми договору, дієздатності сторін тощо. Договір довічного утримання (догляду), укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , посвідчений 27 вересня 2013 року держаним нотаріусом Шостої одеської державної нотаріальної контори Лангольф Ю. Д., зареєстрований в реєстрі за №5-1098. Договір за змістом відповідає положенням статті 744 ЦК України, по формі є письмовим та нотаріально посвідченим. Сторони договору мали відповідний обсяг дієздатності та відповідали вимогам статті 746 ЦК України. За життя ОСОБА_5 ні ОСОБА_5 , ні ОСОБА_3 не оспорювали недійсність договору довічного утримання, не поставало й питання припинення договору довічного утримання його розірванням. Доказів невиконання договору довічного утримання з боку ОСОБА_3 щодо забезпечення ОСОБА_5 утриманням та доглядом суду не надано;
обставини (факти), що обґрунтовують позовні вимоги, та доводи апеляційної скарги не мають підтвердження належними, допустимими, достовірними доказами, достатніми у своїй сукупності для висновку про недійсність договору довічного утримання на підставі статті 203, частини першої статті 215 ЦК України. Фактично у справі, що переглядається, не йдеться про виконання/невиконання умов договору ОСОБА_3 . Посилання на порушення статті 747 ЦК України безпідставні. Ця норма матеріального права передбачає особливості укладення договору довічного утримання (договору) щодо майна, що є у спільній сумісній власності (такою власністю є власність подружжя). ОСОБА_5 уклав договір довічного утримання через сім років після смерті свої дружини та після того, як оформив спадщину померлої дружини. На момент укладення договору довічного утримання квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , як нерухоме майно не мала режиму «спільна сумісна власність». ОСОБА_1 право на спадщину померлої матері та відповідно право на 1/4 частку у квартирі в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_7 став доводити в суді лише у 2016 році після смерті батька ОСОБА_5 , тобто, став доводити через десять років після смерті матері. Право ОСОБА_1 на частку квартири надає цьому нерухомому майну не статусу «спільної сумісної власності», а статусу «спільної часткової власності». Отже, положення статті 747 ЦК України на виниклі правовідносини не поширюються, доводи апеляційної скарги в цій частині безпідставні;
рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 13 квітня 2021 року в частині визнання за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , права власності на 1/4 частку квартири загальною площею 57,00 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , не оскаржено. На підставі статті 367 ЦПК України рішення суду в частині визнання права власності на 1/4 частку квартири в порядку спадкування апеляційному розгляді справи не перевіряється. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 13 квітня 2021 року в частині визнання за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом права власності на частку квартири є підставою для здійснення державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на частку квартири та, відповідно, внесення державним реєстратором змін до розміру частки квартири, якою володіє ОСОБА_8 на підставі договору довічного утримання. За таких обставин, правових підстав для скасування в цілому державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на набуте за договором довічного утримання нерухоме майно при визнанні договору недійсним лише в частині частки квартири, відсутні;
суд першої інстанції встановив обставини, що мають значення дня справи, визначився зі спірними правовідносинами та нормами матеріального права, що такі регулюють. Правові підстави для скасування рішення в оскаржуваній частині відсутні.
ОСОБА_1 01 серпня 2024 року через підсистему Електронний суд подав до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 13 квітня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 липня 2024 року (повний текст складено 02 липня 2024 року), у якій просить:
постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції в частині визнання частково недійсним договору довічного утримання та в частині відмови у скасуванні державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на квартиру за адресою: АДРЕСА_4 скасувати;
у цій частині ухвалити нове рішення, яким задовольнити повністю позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору довічного утримання та про скасування державної реєстрації права власності.
Підставою касаційного оскарження судового рішення в касаційній скарзі зазначено неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 18 серпня 2021 року у справі № 645/3284/19 та від 03 травня 2018 року у справі № 755/21068/14-ц.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
відповідач не виконувала обов'язків щодо здійснення догляду за ОСОБА_5 . Саме позивач здійснював догляд за своїм батьком, постійно проживав з ним, сплачував комунальні платежі у квартирі за адресою: АДРЕСА_4 . Після смерті батька саме позивач готувався та організовував похорон, коли дізнався про існування договору довічного утримання від 27 вересня 2013 року. Суди не надали оцінку доводам позивача щодо здійснення саме ним дій по утриманню та догляду свого батька. Позивач не був знайомий з відповідачем, що підтверджує нездійснення нею жодного фактичного догляду над ОСОБА_5 ;
Верховний Суд у постанові від 18 серпня 2021 року у справі № 645/3284/19 зазначив, що: «аналіз статті 744 ЦК України свідчить, що законодавець, передбачивши можливість визначення в договорі обов'язків як з утримання, так і догляду, розмежував указані поняття. Так, утримання характерне для зобов'язань майнового характеру, в той час як догляд, з-поміж іншого, може полягати в конкретних діях, турботі та опікуванні набувача над відчужувачем у силу його похилого віку та потребі в сторонній допомозі». За обставинами справи № 645/3284/19 Верховний Суд зробив висновок про те, що лише сплата грошових коштів в розмірі передбачених договором довічного утримання щомісячних платежів не може вважатися належним виконанням умов договору довічного утримання;
у пункті 7 договору довічного утримання від 27 вересня 2013 року реєстр. № 5-1097 набувач зобов'язаний щомісячно сплачувати комунальні послуги за квартиру, також набувач зобов'язується здійснити поховання відчужувача квартири після смерті відчужувача. Апеляційний суд фактично ототожнив поняття майнового утримання та догляду, не врахував невиконання набувачем обов'язків, передбачених договором довічного утримання, не взяв до уваги факт здійснення догляду за батьком позивачем, що не узгоджується з тією обставиною, що особа за договором довічного утримання повинна бути забезпечена доглядом з боку набувача за таким договором;
суди не дослідили зібрані у справі докази, зокрема умови самого договору довічного утримання від 27 вересня 2013 року № 5-1097, а також докази невиконання відповідачем умов вказаного договору.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що у спадковій справі № 961/05, заведеній 13 вересня 2005 року Сьомою одеською державною нотаріальною контрою до майна ОСОБА_6 1935 року народження, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , за заявою від 13 вересня 2005 року чоловіка ОСОБА_5 , 1939 року народження, свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , на спадкове майно, яке складається з частки квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , видане Сьомою одеською державною нотаріальною конторою 19 січня 2006 року за реєстровим №3-333, ОСОБА_5 .
Згідно з договором довічного утримання (догляду), укладеного між ОСОБА_5 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) та ОСОБА_3 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ), посвідченого 27 вересня 2013 року держаним нотаріусом Шостої одеської державної нотаріальної контори Лангольф Ю. Д., зареєстрованого в реєстрі за №5-1098, ОСОБА_5 передав у власність, а ОСОБА_3 отримала у власність квартиру АДРЕСА_5 , та взамін чого ОСОБА_3 зобов'язалась забезпечувати ОСОБА_5 утриманням (доглядом) довічно на умовах цього договору.
На момент укладення договору довічного утримання від 27 вересня 2013 року квартира АДРЕСА_1 була зареєстрована на праві власності ОСОБА_5 :
1/2 частка на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради народних депутатів 16 січня 1995 року за № 3-5821, зареєстрованого в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно Одеського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості 18 жовтня 2005 року, номер запису №98, записано в книзі №583пр-13, реєстраційний номер 12452567;
1/2 частка на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Сьомою одеською державною нотаріальною конторою 19 січня 2006 року за реєстровим №3-333, зареєстрованого в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно Одеського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості 21 лютого 2006 року, номер запису №98, записано в книзі №598пр-150, реєстраційний номер 12452567.
У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності державним нотаріусом Шостої одеської державної нотаріальної контори Лангольф Ю. Д. як державним реєстратором внесено 27 вересня 2013 року запис про право власності: 2675961 ОСОБА_3 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ), форма власності приватна, розмір частки 1/1, на квартиру (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 168466651101), загальною площею 57 кв. м, житловою площею 40,7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_3 ; підстава виникнення права власності: договір довічного утримання, посвідчений Шостою одеською державною нотаріальною конторою 27 вересня 2013 року, зареєстрований в реєстрі за № 5-1097.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2018 року у справі №521/2464/17 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/73554395), залишеним без змін постановою апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2018 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/77898114), встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 разом із спадкодавцем ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , на час відкриття спадщини; визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 19 січня 2006 року, видане ОСОБА_5 державним нотаріусом Сьомої одеської державної нотаріальної контори у Спадковій справі № 961/05, зареєстроване в реєстрі за №3-333, в частині 1/2 частки спадкового майна.
Постановою Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 521/2464/17 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/81925705) рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2018 року, постанову апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2018 року змінено шляхом зазначення, що свідоцтво про право на спадщину за законом від 19 січня 2006 року, видане ОСОБА_5 державним нотаріусом Сьомої одеської державної нотаріальної контори у Спадковій справі №961/05, зареєстроване в реєстрі за №3-333, є недійсним щодо 1/4 частки спадкового майна; в іншій частині судові рішення залишено без змін.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Касаційний суд вже наголошував, що застосування позову про оспорення правочину (ресцисорного позову) потребує не лише встановлення підстав для оспорення, але й порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду (див. постанову Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19 (провадження № 61-4283св24)).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).
До складу спадщини, на яке спадкоємці за законом одержують право на спадкування, входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).
У частині п'ятій статті 1268 ЦК України передбачено, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У пунктах 35-38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 року в справі № 265/5040/13-ц (провадження № 14-491цс19) зазначено:
«відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України саме власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. При цьому, судом першої інстанції було правильно встановлено, що відповідно до ст. 1266 ЦК України позивач ОСОБА_1 має право на спадкування 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 після смерті (ІНФОРМАЦІЯ_1 ) її діда ОСОБА_4 за правом представлення, як онука, яка спадкує ту частку спадщини, яка належала б за законом її померлому (ІНФОРМАЦІЯ_3) батьку ОСОБА_9 , якби він був живим на час відкриття спадщини. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що судами вірно встановлено, що відповідачем ОСОБА_2 , яка не є власником усієї спірної квартири, всупереч вимогам закону було відчужено всю спірну квартиру. Проте, суди не врахували, що ОСОБА_1 має право на спадкування лише 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 . Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає, що задовольнити цю вимогу належить лише частково, визнавши договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 12 лютого 2011 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 недійсним в частині дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, яка належить позивачу».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2021 року у справі № 635/5050/17 (провадження № 61-44570 св18) зазначено, що:
«установивши, що ОСОБА_2 та ОСОБА_7 як спадкоємці першої черги за законом вступили у володіння спадковим майном, ураховуючи факт їх спільного проживання зі спадкодавицею, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що 7/20 частини житлового будинку АДРЕСА_1 та набутого ОСОБА_8 в шлюбі, ввійшло до спадкової маси після смерті ОСОБА_5 , а тому кожен із спадкоємців першої черги успадкував по 7/40 частин указаного будинку. За таких обставин, беручи до уваги, що оспорюваним договором купівлі-продажу ОСОБА_2 розпорядився нерухомим майном, 7/40 частин якого належало ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом, суд дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних щодо визнання спірного договору недійсним у частині продажу належної позивачеві частини будинку.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що не допускається визнання недійсним правочину в частині, не заслуговують на увагу, оскільки згідно положень статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Можливість визнання недійсним правочину щодо відчуження нерухомого майна лише в частині такого майна, яка не належала продавцю/дарувальнику, передбачена і в пунктах 37, 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 року в справі № 265/5040/13-ц (провадження № 14-491цс19)».
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Cуди встановили, що:
квартира АДРЕСА_1 була набута у спільну власність в порядку приватизації ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у рівних частках, що підтверджено свідоцтвом про право власності на житло;
ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 . Із заявою про прийняття спадщини звернувся її чоловік ОСОБА_5 ;
ОСОБА_5 19 січня 2006 року видано свідоцтво про право на спадщину за законом на спадкове майно, яке складається з частки квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 ;
27 вересня 2013 року ОСОБА_5 та ОСОБА_3 уклали договір довічного утримання (догляду), згідно з яким ОСОБА_5 передав у власність, а ОСОБА_3 отримала у власність квартиру АДРЕСА_5 , та взамін чого ОСОБА_3 зобов'язалась забезпечувати ОСОБА_5 утриманням (доглядом) довічно на умовах цього договору;
рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 11 квітня 2018 року: встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 разом із спадкодавцем ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , на час відкриття спадщини; свідоцтво про право на спадщину за законом від 19 січня 2006 року, видане ОСОБА_5 , визнано недійсним щодо 1/4 частки спадкового майна.
За таких обставин, з урахуванням визнання недійсним свідоцтво про право на спадщину щодо частки спадкового майна, суди зробили обґрунтований висновок про часткове задоволення позову.
Посилання у касаційній скарзі на висновки, викладені у постановах Верховного Суду: від 18 серпня 2021 року у справі № 645/3284/19 та від 03 травня 2018 року у справі № 755/21068/14-ц, необґрунтовані, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскаржених судових рішень свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах) (пункт 5 частини другої статті 394 ЦПК України).
У пункті 1 частини третьої статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Оскільки суд касаційної інстанції зробив висновок про необґрунтованість касаційної скарги на підставі пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України, то відсутні підстави для висновку про те, що суд не дослідив зібрані у справі докази згідно пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України.
Керуючись статтями 260, 390, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою, яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 13 квітня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 липня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи: Приморська державна нотаріальна контора у місті Одесі, ОСОБА_4 , про визнання договору довічного утримання недійсним, визнання права власності на частину квартири в порядку спадкування за законом, скасування державної реєстрації права власності.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков