31 липня 2024 року
м. Київ
справа № 2-5441/2011
провадження № 61-1078св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство «Державний ощадний банк України,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 березня 2022 року у складі судді Монича В. О. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Куштана Б. П., Фазикош Г. В., Собослоя Г. Г.,
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2011 року Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» в особі філії Закарпатське обласне управління (далі - АТ «Ощадбанк», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , у якому просило:
достроково стягнути з ОСОБА_1 на його користь заборгованість у розмірі 1 189 143,44 грн;
змінити умови кредитного договору від 23 січня 2008 року № 82301, укладеного між Відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» в особі філії Закарпатського обласного управління «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_2 щодо терміну його виконання, а саме: визначити строк виконання кредитного договору з моменту набрання рішенням законної сили;
стягнути з ОСОБА_1 1 700,00 грн державного мита, 120 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Позов обґрунтований тим, що 27 лютого 2008 року банк уклав із ОСОБА_1 договір іпотечного кредиту № 82702 на суму 742 350,00 грн для придбання житла (далі - кредитний договір). З урахуванням додаткової угоди від 25 вересня 2008 року № 1 до цього договору кошти були надані на строк до 26 лютого 2028 року зі сплатою за користування ними 18 % річних.
Виконання позичальником зобов'язань забезпечено укладенням іпотечного договору від 27 лютого 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Ришкович О. В., зареєстрованого в реєстрі за № 921, згідно з яким передано в іпотеку земельну ділянку на АДРЕСА_1 з розташованим на ній житловим будинком (далі - іпотечний договір).
Позичальник порушив зобов'язання за договором, тому виникла заборгованість перед банком.
Банк надсилав відповідачу листи від 21 травня 2009 року та від 04 травня 2011 року про погашення боргу, які він проігнорував.
Станом на 25 травня 2011 року заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором становила 1 189 143,44 грн, із яких: 740 017,72 грн боргу за кредитом, 353 481,69 грн за відсотками, 95 644,00 грн пенею.
Несплата коштів за кредитним договором спричиняє збитки банку, який позбавлений очікуваного доходу. Крім того, незалежно від виконання позичальником зобов'язань банк повинен виконувати зобов'язання, зокрема, зі сплати податку на прибуток з нарахованих, але не отриманих від позичальника процентів.
Відповідно до статей 651, 653 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) договір може бути змінено у судовому порядку в разі істотного порушення договору іншою стороною, тому умови договору щодо строку зобов'язання необхідно змінити, визначивши такий моментом набрання рішенням законної сили.
Заочним рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 02 липня 2012 року стягнено з ОСОБА_1 на користь банку 1 189 143,44 грн, держмито в розмірі 1 700,00 грн, витрати на інформаційно-технічне забезпечення - 120,00 грн.
Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 12 березня 2020 року заяву ОСОБА_1 від 28 грудня 2019 року про перегляд заочного рішення суду залишено без задоволення.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 27 січня 2021 року заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду від 02 липня 2012 року скасовано, справу направлено за встановленою підсудністю на розгляд Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області.
23 квітня 2021 року банк подав до Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області заяву про зменшення розміру позовних вимог (т. 1, а. с.244), у якій просив:
стягнути з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором, яка станом на 21 квітня 2021 року становить 930 615,32 грн, з яких: 740 017,72 грн заборгованості за основним боргом (кредит), 85 042,17 грн заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом, 105 555,43 грн пені за несвоєчасне погашення кредиту і процентів;
стягнути з ОСОБА_1 на користь банку понесені судові витрати, а саме: 1 700,00 грн державного мита, 120,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
Зменшення розміру позовних вимог обґрунтоване тим, що під час провадження у справі ОСОБА_1 погасив частину заборгованості.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 березня 2022 року позов задоволено частково.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь АТ «Ощадбанк» заборгованість за кредитним договором, яка станом на 21 квітня 2021 року становить 717 391,23 грн, з яких: 636 020,85 грн - заборгованість за основним боргом (кредит), 81 370,38 грн- пеня за несвоєчасне погашення кредиту і процентів.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь банку судові витрати: 1 700,00 грн державного мита, 120,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
В іншій частині позову відмовлено.
Суд першої інстанції керувався тим, що банк, звернувшись 04 травня 2011 року до відповідача з вимогою про повне погашення заборгованості та пропозицією щодо реструктуризації кредиту, змінив порядок, умови і строк дії кредитного договору, тому право нараховування передбачених договором відсотків із указаної дати припинилося.
Позивач має право на стягнення пені за прострочення виконання зобов'язання, яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №14-154цс18).
Відповідач іншого розрахунку боргу не надав, клопотання про призначення судової економічної експертизи не заявляв. Тому суд взяв до уваги останній розрахунок кредитної заборгованості, згідно з яким станом на 21 квітня 2021 року заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором становить 930 615,32 грн, із яких: 740 017,72 грн - борг за кредитом, 85 042,17 грн -проценти, 105 555,43 грн - пеня за період із 21 квітня 2020 року до 21 квітня 2021 року (т. 2, а. с. 30).
Суд не взяв до уваги доводи відповідача про втрату банком права вимоги до іпотекодавця щодо виконання зобов'язання після завершення позасудового врегулювання згідно з пунктом 6.6 іпотечного договору, оскільки ОСОБА_1 , а не банк, відчужив земельну ділянку та домоволодіння, які є предметом іпотечного договору, що не є позасудовим врегулюванням згідно з пунктом 6.6 іпотечного договору.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, апеляційну скаргу АТ «Ощадбанк» залишено без задоволення.
Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 березня 2022 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в позові.
Стягнено з банку на користь ОСОБА_1 2 550,00 грн на відшкодування судового збору за подання апеляційної скарги та 13 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Суд апеляційної інстанції керувався тим, що реалізація предмета іпотеки відбулася за взаємною домовленістю сторін.Суд застосовує аналогію закону і аналогію права тоді, коли на переконання суду певні відносини мають бути врегульовані, але законодавство такого регулювання не містить, внаслідок чого існує прогалина в законодавчому регулюванні.
Вказане стосується як матеріального, так і процесуального права, а застосування аналогії у певних випадках дає змогу ухвалити справедливе рішення.
З урахуванням статей 2, 7, 8, 13, 14 ЦПК України, правових висновків Верховного Суду, зокрема, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 та фактичних обставин справи, а саме того, що ОСОБА_1 продав предмет іпотеки за домовленістю і письмовою згодою банку за ціною, зазначеною банком, і цю суму в рахунок погашення боргу за кредитним договором банк отримав, суд апеляційної інстанції вважав справедливим застосувати до спірних правовідносин аналогію закону (статті 36 Закону України 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон)) та визнати факт реалізації предмета іпотеки позасудовим врегулюванням спору на підставі іпотечного застереження.
Оскільки банк самостійно обрав такий спосіб захисту своїх прав та інтересів як надання дозволу ОСОБА_1 на продаж предмета іпотеки за конкретно визначеною ціною, а сума отриманих з реалізації іпотечного майна коштів зарахована на рахунок банку, то наступне пред'явлення позовної вимоги про стягнення заборгованості за тим самим кредитним договором є недобросовісною поведінкою банку.
Відмовивши у позові, суд апеляційної інстанції врахував, що позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки у цій справі вважається таким, що погашає всі вимоги кредитора до боржника, незалежно від того, чи перевищує вартість предмета іпотеки розмір вимог кредитора.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У січні 2023 рокудо Верховного Суду поштовим зв'язком надійшла касаційна скарга АТ «Ощадбанк»на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 березня 2022 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року, просило їх скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, провадження № 14-112цс19, від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17, провадження № 12-85гс20, у постановах Верховного Суду від 17 січня 2022 року у справі № 932/5274/20, провадження № 61-10590св21, від 18 січня 2018 року у справі № 309/4208/13-ц, провадження № 61-1627св17.
Оскільки банк самостійно у примусовому порядку не реалізував предмет іпотеки та не був стороною договору купівлі продажу іпотечного майна, тому це не можна вважати позасудовим врегулюванням.
Суд апеляційної інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин за аналогією статтю 36 Закону України «Про іпотеку» та визнав самостійне і добровільне відчуження власником предмета іпотеки позасудовим врегулюванням спору згідно з іпотечним договором.
Аналогія закону не застосовується, оскільки на час дії воєнного стану заборонено застосовувати позасудові способи стягнення на предмет іпотеки.
Проценти за користування кредитом повинні нараховуватись до дня його фактичного повернення.
Аргументи інших учасників справи
Відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу обґрунтований тим, що рішення суду апеляційної інстанції є правильним.
Суд апеляційної інстанції правильно застосував висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18, провадження № 14-121цс21,від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, провадження № 14-31цс21.
Судові витрати відповідача на правничу допомогу в суді касаційної інстанції становлять 15 000,00 грн.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2023 року зупинено виконання постанови Закарпатського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року в частині стягнення судового збору та відшкодування витрат на професійну правничу допомогу до закінчення касаційного розгляду справи, відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи.
У березні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
03 квітня 2023 року до Верховного Суду надійшли клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження та про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду 17 червня 2024 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п'яти суддів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
07 лютого 2008 року між банком і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з яким відповідач отримав кредит у розмірі 742 350,00 грн строком на двадцять років, строк дії кредиту до 26 лютого 2028 року, зі сплатою 16 % річних (т. 1, а. с. 8-10).
07 лютого 2008 року з метою забезпечення належного виконання зобов'язань, що випливають із кредитного договору, сторони уклали іпотечний договір, згідно з яким іпотекодавець передав у іпотеку банку нерухоме майно: земельну ділянку площею 0,0598 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та розташований на ній одноповерховий житловий будинок (т. 1, а. с. 17-21).
25 вересня 2008 року сторони уклали додаткову угоду № 1 до кредитного договору, згідно з якою установлено розмір плати за користування кредитом - 18 % річних (т. 1, а. с. 16).
Відповідач належно не виконував умови кредитного договору в частині погашення суми основного боргу та суми нарахованих відсотків за користування кредитними коштами, у зв'язку з чим банк на адресу відповідача направляв листи-повідомлення від 21 травня 2009 року № КР-071/08 (вимога про погашення заборгованості) та від 04 травня 2011 року № 03/294-622 (вимога про повне погашення заборгованості та пропозиція реструктуризації кредиту), які відповідач залишив поза увагою (т. 1, а. с. 22, 23).
У матеріалах справи є розрахунки кредитної заборгованості (т. 1, а. с. 7, 182, 245-246; т. 2, а. с. 30), які містять різну інформацію.
Згідно з розрахунком заборгованості ОСОБА_1 станом на 21 квітня 2021 року загальна сума боргу становить 930 615,32 грн (т. 2, а. с. 30).
Суд апеляційної інстанції встановив, що 15 грудня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до банку з письмовою заявою, у якій просив надати згоду на добровільну реалізацію предмета іпотеки (житловий будинок та земельна ділянка на АДРЕСА_1 ) в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором за ціною 350 000,00 грн (т. 1, а. с. 173).
Згідно з листом-відповіддю від 28 січня 2015 року № 13/73-67 банк ухвалив позитивне рішення про надання згоди на реалізацію указаного нерухомого майна. Банк зазначив, що припинення дії обтяження предмета іпотеки можливе після спрямування коштів, отриманих від продажу нерухомості, за ціною не нижче ринкової вартості, визначеної незалежним експертом приватним підприємцем ОСОБА_3 , а саме: 440 000,00 грн у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором (т. 1, а. с. 174).
Згідно з квитанцією АТ «Ощадбанк» від 03 лютого 2015 року № 33919074 ОСОБА_1 сплатив банку 440 000,00 грн (призначення платежу - оплата суми від реалізації предмета забезпечення у рахунок погашення боргу за кредитним договором) (т. 1, а. с. 175).
06 лютого 2015 року ОСОБА_1 за згодою банку на підставі договорів купівлі-продажу, посвідчених приватним нотаріусом Мукачівського міського нотаріального округу Біловар І. О., за реєстровим № 404 і № 410 відповідно, продав ОСОБА_4 домоволодіння АДРЕСА_1 за 306 000,00 грн і земельну ділянку, кадастровий номер 2110400000:01:006:0271, площею 0,0598 га, за 64 000,00 грн, на АДРЕСА_2.
Право власності ОСОБА_4 на нерухоме майно та припинення іпотеки зареєстровані 06 лютого 2015 року (т. 1, а. с.117-123, 127-132, 173, 174, 176-181 та ін.).
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95).
Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania), заява № 76943/11).
Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності.
Право на справедливий суд, визначене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), також пов'язане з вимогами щодо єдиного застосування закону.
Суперечливі рішення національних судів, особливо судів найвищих інстанцій, можуть становити порушення вимоги щодо справедливого суду, яку сформульовано в пункті 1 статті 6 Конвенції.
Верховний Суд має забезпечувати єдність судової практики для того, щоб виправляти непослідовності та, таким чином, підтримувати громадську довіру до судової системи (рішення ЄСПЛ від 12 травня 2012 року у справі «Альбу та інші проти Румунії» (Albu and others v. Romania), заява № 34796/09).
Існує тісний зв'язок між принципом єдності судової практики, з однієї сторони, та механізмами доступу до Верховного Суду, з іншої.
У справі, що переглядається, суди встановили, що боржник є іпотекодавцем у цих кредитно-іпотечних правовідносинах за одним забезпечувальним договором - договором іпотеки. Предметом цього договору була земельна ділянка з будинком на ній.
Згідно з матеріалами справи банк у судовому порядку не звертав стягнення на предмет іпотеки, водночас звернувся до суду з позовом про стягнення боргу.
Крім того, суди встановили, що після того, як банк звернувся до суду з позовом про стягнення боргу, боржник звернувся до банку з письмовою заявою про надання згоди на добровільну реалізацію предмета іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором за визначеною ним ціною, банк надав згоду на реалізацію іпотечного майна у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором за ціною, визначеною експертом, боржник отримав кошти від реалізації іпотечного майна за ціною, визначеною банком, та вніс їх на рахунок банку, банк одночасно з реєстрацією прав нового власника майна припинив іпотечне зобов'язання, знявши обтяження.
Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду керується такими міркуваннями.
Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 1 Закону іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону).
Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
У статті 33 Закону (далі - в редакції на час виникнення спірних правовідносин) передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки.
Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.
Отже, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов'язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов'язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов'язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов'язань або зменшити їх.
Відповідно до статті 36 Закону сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Таким чином, способи задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора поділяються на: 1) судовий (на підставі рішення суду); 2) позасудовий (на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя), кожен з яких має власний правовий механізм реалізації.
Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, провадження № 14-112цс19.
Для реалізації іпотекодержателем своїх прав на задоволення вимог шляхом позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки і набуття права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.
Іпотека сама по собі або разом з іншими забезпечувальними заходами покликана забезпечити виконання зобов'язань боржником у повному обсязі, а тому кредитор вправі та зобов'язаний здійснювати свої правомочності таким чином, щоб таке забезпечення було справедливим та здійснювалось з урахуванням інтересів обох сторін кредитного договору, не допускаючи створення заборгованості, що штучно перевищує забезпечувальні заходи.
Тлумачення абзацу другого частини третьої статті 36 Закону дає підстави для висновку, що право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону, має на меті незалежно від погодження боржника (іпотекодавця) отримати кошти за реалізацію майна у рахунок погашення заборгованості у розмірі не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначеному за згодою між з іпотекодавцем або на підставі оцінки майна.
Водночас Верховний Суд зауважує, що вказана норма не передбачає такої позасудової можливості продажу майна від імені іпотекодавця, але за згодою та в інтересах іпотекодержателя, з метою настання аналогічних наслідків щодо погашення заборгованості за рахунок предмета іпотеки.
Цивільне право та цивільне законодавство за відсутності норми права, що регулює спірні правовідносини, які виникли між учасниками цивільного спору, передбачає застосування під час розгляду таких спорів аналогію права або аналогію закону.
Відповідно до статті 8 ЦК України якщо цивільні відносини неврегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).
Суд застосовує аналогію закону та аналогію права тоді, коли, на переконання суду, певні відносини мають бути врегульовані, але законодавство такого регулювання не містить, внаслідок чого є прогалина в законодавчому регулюванні. Зазначені висновки стосуються як матеріального, так і процесуального права.
Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11, провадження № 14-31цс21, постанові Верховного Суду від 17 січня 2022 року у справі № 932/5274/20, провадження № 61-10590св21.
У справі, що переглядається, в іпотечному договорі викладено застереження про задоволення вимог іпотекодержателя в порядку позасудового врегулювання, згідно з яким іпотекодержатель має право від свого імені здійснити продаж предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу, та/або набути право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язання на підставі кредитного договору в порядку, встановленому чинним законодавством. Іпотекодавець цим підтверджує, що він згоден з тим, що перехід права власності на предмет іпотеки доіпотекодержателя або третьої особи і випадку, передбаченому цим пунктом договору, відбувається за його волевиявленням, яке міститься в цьому пункті, і такий перехід не потребує будь-яких додаткових узгоджень та обговорення сторонами (пункт 6.6 іпотечного договору).
Після звершення позасудового врегулювання згідно з пунктом 6.6 цього договору іпотекодержатель втрачає право вимоги до іпотекодавця щодо виконання зобов'язання (пункт 6.7 іпотечного договору).
Відповідно до пункту 3.3.1 іпотечного договору іпотекодавець не може відчужувати предмет іпотеки без письмової згоди іпотекодержателя. Аналогічні приписи викладено у статті 9 Закону.
Верховний Суд звертає увагу, що у пункті 3.4.2 іпотечного договору передбачено можливість продажу предмета іпотеки у зв'язку з невиконанням зобов'язань за кредитним договором у інший спосіб (т. 1, а. с.19).
Згідно з частиною першою статті 17 Закону іпотека припиняється, зокрема у разі реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону, з інших підстав, передбачених цим Законом.
Відповідно до частин першої, другої статті 23 Закону у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
Відчуження предмета іпотеки іпотекодавцем за згодою або без згоди іпотекодержателя відповідно до статті 23 Закону жодним чином не припиняє іпотеки (Рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020 у справі № 3-67/2019(1457/19), постанова Верховного Суду від 24 травня 2023 року у справі № 953/19143/19, провадження № 61-20732св21).
Системне тлумачення статей 9, 17, 23, 36 Закону дає підстави для висновку, що відчуження предмета іпотеки іпотекодавцем за згодою іпотекодержателя відповідно до статті 9 Закону тягне за собою наслідки, передбачені статтею 23 Закону, та не тягне за собою тих правових наслідків, що передбачені для позасудових способів забезпечення прав іпотекодержателя, визначених статтею 36 Закону, зокрема не є підставою для зняття обтяження з предмета іпотеки, припинення іпотечного зобов'язання відповідно до статті 17 і як наслідок можливість припинення всіх зобов'язань боржника перед кредитором у випадку, якщо сторони встановили лише один вид забезпечення за рахунок предмета іпотеки (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18, провадження № 14-121цс21, щодо припинення зобов'язань боржника у разі позасудового стягнення на предмет іпотеки).
У постанові Верхового Суду від 15 січня 2019 року у справі № 904/9583/17 зазначено, що «Системний аналіз положень статей 17 та 23 Закону України «Про іпотеку» дозволяє зробити висновок про те, що зазначені норми регулюють різні правовідносини, які виникають між заставодержателем та заставодавцем (його правонаступником). Так, у випадках реалізації (продажу) предмета іпотеки іпотекодавцем, такі правовідносини регулюються частиною 1 статті 17 зазначеного Закону, та мають наслідком припинення іпотеки…».
Верховний Суд зазначає, що у справі, яка переглядається, банк самостійно обрав такий інший спосіб захисту його прав як надання дозволу ОСОБА_1 на продаж предмета іпотеки за визначеною банком ціною; реалізація предмета іпотеки відбулася за взаємною домовленістю сторін та погодженою сумою; кошти були зараховані на рахунок іпотекодержателя; іпотечне зобов'язання добровільно припинено банком, а майно зареєстроване за новим власником.
Банк та іпотекодавець змінили позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості, передбачений в іпотечному застереженні, а саме: визначили можливість реалізації предмета іпотека не банком як іпотекодержателем, а іпотекодавцем, водночас в інтересах банку.
Вказані зміни в позасудовому способі звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості, сторони узгодили шляхом обміну листами, водночас не вносили зміни до іпотечного договору шляхом уточнення іпотечного застереження.
З огляду на те, що застосований сторонами позасудовий спосіб звернення стягнення на іпотечне майно, не передбачений ні законом, ні договором (іпотечним застереженням), Верховний Суд вважає, що може бути застосовано аналогію закону з урахуванням оцінки поведінки сторін, зокрема і банку, та доктрини римського права «venire contra factum proprium».
Доктрина «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини «venire contra factum proprium» лежить принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них (постанови Верховного Суду від 28 квітня 2021 року у справі № 910/9351/20, від 07 березня 2024 року у cправі № 910/5658/23).
У справі, що переглядається, банк з 2012 року самостійно не звертав стягнення на предмет іпотеки, у 2015 році погодився із запропонованим відповідачем позасудовим способом погашення заборгованості за рахунок іпотечного майна, самостійно здійснивши його оцінку та встановивши вартість, прийнявши кошти від реалізації майна та знявши іпотечне обтяження, тобто такою поведінкою дав підстави ОСОБА_1 як боржнику (іпотекодавцю) вважати реалізацію іпотечного майна такою, яка вчинена в позасудовому порядку, та розумно покладатися на наслідки такої реалізації.
Так Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18, провадження № 14-121цс21, зазначила, що «…допускаючи можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, законодавець тим встановлює правило про те, що після завершення позасудового врегулювання, зокрема стягнення на предмет іпотеки, переданий боржником, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
Позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки вважається таким, що погашає всі вимоги кредитора до боржника, незалежно від того, чи перевищує вартість предмета іпотеки розмір вимог кредитора».
Дізнавшись за результатами перегляду заочного рішення в апеляційному порядку про те, що погоджений та застосований банком позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотека для погашення заборгованості ОСОБА_1 перед банком, має наслідком погашення всіх вимог кредитора до боржника, банк не визнає вказаний спосіб позасудовим зверненням стягнення на предмет іпотеки.
Верховний Суд зауважує, що за наслідками, що застосовані банком, зокрема погашення боргу внаслідок реалізації предмета іпотеки із одночасним припиненням іпотечного зобов'язання шляхом зняття обтяження, таке врегулювання має всі ознаки позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки, погодженого сторонами.
Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Для віднесення справи до категорії спорів, які містять виключну правову проблему і вирішення яких необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, така справа повинна мати кілька з наведених ознак, проте не одночасно в їх сукупності, зокрема:
справа не може бути вирішена відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права;
існують кількісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми;
існують якісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми, зокрема: а) відсутність усталеної судової практики застосування однієї і тієї ж норми права, у тому числі наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному; б) невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, у тому числі необхідність застосування аналогії закону чи права; в) встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому; г) наявність різних наукових підходів до вирішення конкретних правових питань у схожих правовідносинах тощо.
З погляду якісного критерію на виключність правової проблеми вказує, зокрема, відсутність процесуальних механізмів її вирішення, що зумовлює необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (процесуальний аспект); відсутність чи неефективність матеріальних гарантій реалізації, охорони та захисту фундаментальних прав і свобод, внаслідок чого обґрунтованість обмежень останніх може зумовлювати необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду, а саме відсутня юридична визначеність у регулюванні поведінки іпотекодержателя у разі обрання ним іншого способу позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки, який прямо не передбачений у Законі та чітко не визначений у договорі/іпотечному застереженні, внаслідок чого припиняється іпотека (матеріальний аспект).
З урахуванням принципу верховенства права звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, України, тому роль Великої Палати Верховного Суду може полягати саме у роз'ясненні особливостей інтерпретації приписів статей 9, 17, 23 та 36 в ситуаціях, аналогічних тій, щодо якої виник спір у цій справі.
Верховний Суд вважає, що принцип верховенства права вимагає юридичної визначеності стосовно застосування вказаних законодавчих приписів у такій категорії спорів.
На думку Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття «якість закону» означає, що національне законодавство має бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2008 року у справі «C. G. та інші проти Болгарії» (C. G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07, пункт 39, від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), заява № 21722/11, пункт 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції» (Cantoni v. France) заява № 17862/91, пункти 31-32, від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v.Ukraine), заява № 20372/11, пункт 65).
Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.
З огляду на викладене, незважаючи на відсутність кількісного критерію, проте існує якісний критерій, що вказує на існування виключної правової проблеми, оскільки відсутня усталена судова практика застосування статті 36 Закону України «Про іпотеку» за аналогією, що не обов'язково передбачає існування правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному, що зумовлює використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (процесуальний аспект) з метою забезпечення та захисту прав як іпотекодержателя, так й іпотекодавця з урахуванням обставин, які виникли у цій справі, формування висновку в частині того, чи може вважатися за аналогією закону позасудовим способом задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора - продаж у порядку статті 38 Закону (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) іпотекодавцем від свого імені за погодженням із іпотекодержателем та для задоволення його вимог предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу за ціною, визначеною іпотекодержателем, у разі відсутності такого прямо передбаченого способу у договорі, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що є підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду переконаний, що згідно з повноваженнями, визначеними процесуальним законом, саме Велика Палата Верховного Суду визначить правову доктрину щодо застосування позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки за встановлених обставин у цій справі, що забезпечить формування єдності судової практики.
Тому клопотання ОСОБА_1 , подане адвокатом Шпуганичем В. П., про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Клопотання ОСОБА_1 про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду задовольнити.
Справу № 2-5441/2011за позовом Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді: В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
А. С. Олійник
В. В. Сердюк