20 серпня 2024 року
м. Київ
cправа № 910/19392/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Бенедисюка І. М. (головуючий), Жайворонок Т. Є., Малашенкової Т. М.,
за участю секретаря судового засідання Росущан К. О.,
представників учасників справи:
позивача - Павленко А. А. (адвокат),
відповідача - Станіславчук М. А. (самопредставництво),
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу Акціонерного товариства "Антонов",
на рішення Господарського суду міста Києва від 18.04.2024 та
постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.06.2024
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім
"Сокар Україна",
до Акціонерного товариства "Антонов"
про стягнення грошових коштів,
Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Сокар Україна" (далі -ТОВ "ТД "Сокар Україна", позивач) звернулося до суду з позовом до Державного підприємства "Антонов", правонаступником якого є Акціонерне товариство "Антонов" (далі - АТ "Антонов", відповідач, скаржник) про стягнення.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором про надання послуг приймання, зберігання та видачі нафтопродуктів від 12.06.2020 № 9.3558.2020 (далі - Договір), внаслідок чого позивачу спричинено збитки у розмірі 1 504 612,00 грн, які позивач просить суд стягнути з відповідача.
Зокрема, вказує, що відповідач не забезпечив зберігання належних позивачу нафтопродуктів в обсязі 47 530 кг та не повернув їх у встановлених договором порядку та строки.
Відповідач, у своє чергу, проти позову заперечував та вказував на те, що позивачем не доведено заявленого розміру збитків. Крім того, посилався на наявність форс-мажорних обставин при виконанні умов Договору, з огляду на, що відповідач об'єктивно позбавлений можливості виконати взяті на себе зобов'язання в частині забезпечення схоронності і повернення належного позивачу майна.
Господарський суд міста Києва рішенням від 18.04.2024 (суддя Котков О. В.) у справі № 910/19392/23 позовні вимоги задовольнив; стягнув з АТ "Антонов" на користь ТОВ "ТД "Сокар Україна" 1 504 612,00 грн збитків та 22 569,18 грн судового збору.
Рішення мотивовано тим, що у діях АТ "Антонов" наявні всі елементи складу господарського правопорушення, а саме: (1) протиправна поведінка, яка полягає у неповерненні позивачу на його вимогу позивача нафтопродуктів, які були передані на зберігання за договором; (2) завдані збитки, розмір яких становить 1 504 612,00 грн (вартість неповернутого відповідачем мана), що є майновою шкодою, яка була завдана позивачу внаслідок неналежного виконання відповідачем умов вказаного Договору; (3) причинний зв'язок між протиправною поведінкою та заподіяними збитками, оскільки протиправні дії відповідача призвели до негативних наслідків для позивача, в результаті чого позивач не мав можливості вільно розпоряджатись своїм майном, що в свою чергу призвело до втрати потенційного прибутку, який був не отриманий товариством; (4) вина відповідача, яка виражена у невиконанні заявок № 1 та № 2 про повернення зі зберігання нафтопродуктів.
Північний апеляційний господарський суд постановою від 12.06.2024 (колегія суддів: Андрієнко В. В., Шапран В. В., Буравльов С. І.) рішення Господарського суду міста Києва від 18.04.2024 у справі № 910/19392/23 залишено без змін.
Апеляційний господарський суд повністю погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для задоволення позову.
Відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 18.04.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.06.2024; ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Підставами касаційного оскарження відповідач зазначає положення пунктів 1, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначає, що:
- судами першої та апеляційної інстанції зроблено помилковий висновок, що позивач довів завдання відповідачем збитків у зв'язку з втратою переданого позивачем на зберігання майна, оскільки такий висновок зроблено через неправильне застосування норм статті 225 Господарського кодексу України (далі - ГК України), частини другої статті 950, статті 951 ЦК України, без урахування висновків Верховного Суду, які викладені у постановах від 15.04.2020 у справі № 643/14079/17 та від 21.11.2023 у справі № 906/435/22 (у контексті того, що зберігач несе відповідальність за втрату майна за наявності причинного зв'язку між діями (бездіяльністю) зберігача і негативними наслідками, що виявилися результатом таких дій (бездіяльності), при цьому, розмір збитків завданих втратою речі зберігачем має доводитися поклажодавцем (кредитором);
- судами першої та апеляційної інстанції неправильно застосовано положення статей 22, 1166 ЦК України, статті 224 ГК України, без урахування висновків Верховного Суду, які викладені у постановах від 26.03.2019 у справі № 904/1081/18, від 20.01.2020 у справі № 902/803/17 (у контексті того, що для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, потрібна наявність наступного юридичного складу: протиправна поведінка, дія чи бездіяльність особи; шкідливий результат такої поведінки (збитки); причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками; вина правопорушника);
- надаючи оцінку доказам суди порушили норми статей 73, 74, 79, 86 ГПК України та не врахували правові позиції Верховного Суду відповідно до яких обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц).
Посилаючись на положення пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України скаржник вказує на те, що судами першої та апеляційної інстанції встановлено обставини, що мають суттєве значення, не належним чином дослідивши зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України).
За твердженням скаржника, у вирішенні спору суди першої та апеляційної інстанції неправильно застосували норми матеріального права, які підлягають застосуванню у спірних правовідносинах. Зокрема, залишили поза увагою, наявність розбіжностей щодо залишків переданих на зберігання нафтопродуктів в бухгалтерському обліку позивача та відповідача. Суди не надали оцінки Акта інвентаризації нафтопродуктів станом на 24.11.2022 та протоколу засідання інвентаризаційної комісії, складеного за результатами інвентаризації нафтопродуктів на складі ПММ від 17.11.2022. Вказане свідчить про порушення судами положень статей 7, 74, 79, 86 ГПК України та про передчасність висновків в частині доведення позивачем усіх елементів складу правопорушення.
Також скаржник вказує, що судами у вирішенні спору не застосовано положення частини другої статті 950 ЦК України та не надано оцінки статусу відповідача, як професійного зберігача.
Згідно з приписами статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
Верховний Суд виходить з того, що самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено), покладається на скаржника.
Касаційне провадження у справі відкрито, зокрема, на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
Відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Правовий висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи. Отже, висновок щодо застосування норми права здійснений Верховним Судом - це висновок сформульований Верховним Судом (Верховним Судом України) внаслідок казуального тлумачення норми права при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду (Верховного Суду України), прийнятої за наслідками такого розгляду, який обов'язковий для суду та інших суб'єктів. Такий висновок міститься в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.11.2020 у справі № 753/11009/19, від 27.07.2021 у справі № 585/2836/16-ц).
Отже, правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду, який обов'язковий для суду та інших суб'єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.
Підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
При цьому наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.
Верховний Суд виходить також з того, що досліджуючи доцільність посилання на постанову Верховного Суду кожен правовий висновок Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на відповідні законодавчі акти. У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних нормативно-правових актів.
У аспекті порушених скаржником питань, підстав касаційного оскарження (визначених скаржником), а також висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд зазначає таке.
Як свідчать матеріали справи та установили суди, предметом позову у ній є вимога про стягнення вартості майна, неповернутого з відповідального зберігання.
Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, попередні судові інстанції виходили із того, що згідно зі статтею 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
В силу положень частин першої, другої статті 938 цього Кодексу зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, установленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.
Зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості. Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей (стаття 949 ЦК України).
Відповідно до положень статті 953 цього ж Кодексу унормовано, що зберігач зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився.
Відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі встановлена статтею 950 ЦК України, згідно з частиною першою якої за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах.
Межі відповідальності зберігача перед поклажодавцем за неналежне виконання своїх обов'язків установлені статтею 951 ЦК України, відповідно до змісту якої збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) речі, відшкодовуються зберігачем у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості.
Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим до виконання сторонами.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтями 610, 611 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання); у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.
Відповідно до положень статті 225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
За загальним принципом цивільного права особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування (частина перша статті 22, стаття 611, частина перша статті 623 ЦК України). Для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, потрібна наявність повного складу цивільного правопорушення, як-то: протиправна поведінка, дія чи бездіяльність особи; шкідливий результат такої поведінки (збитки); причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками; вина правопорушника.
Статтею 623 ЦК України визначено, що боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.
Положення частини другої статті 623 ЦК України кореспондуються з положеннями статті 74 ГПК України, відповідно до якої кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно з частинами першою, другою статті 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не установлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (стаття 74 ГПК України).
Згідно зі статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Зміст оскаржуваних судових рішень свідчить, що місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, визнав позовні вимоги обґрунтованими, встановивши обставини неналежного виконання відповідачем умов Договору про надання послуг приймання, зберігання та видачі нафтопродуктів в частині повернення за вимогою замовника (поклажодавця) палива (нафтопродуктів - Бензин автомобільний А-95 Євро5-Е5 та Паливо дизельне марки ДП-Л-Євро5В0), що призвело до виникнення негативних наслідків для позивача у виді збитків у розмірі вартості неповернутого зі зберігання (втрачених) товарних запасів.
Надавши оцінку аргументам відповідача, які він наводив заперечуючи проти позову, суди визнали недоведеними відповідачем документально обставини існування форс-мажорних обставин (військова агресія рф проти України, введення воєнного стану та масштабні руйнування складу паливно-мастильних матеріалів через пожежу внаслідок обстрілів зі ствольної або реактивної артилерії, тимчасова окупація смт. Гостомель) через які він не міг виконати свої договірні зобов'язання, звернувши увагу при цьому на те, що у пункти 12.2., 12.3 договору сторони погодили певний механізм звільнення від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором, якщо це виявилося наслідком дії форс-мажорних обставин, який відповідачем дотримано не було. При цьому суди відмітили, що вперше про повернення майна позивач звернувся до відповідача ще у листопаді 2021 року (23.11.2021), тобто за 3 (три) місяці до початку повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України.
Також суди відхилили як необґрунтовані доводи відповідача з посиланням на Акт інвентаризації від 24.11.2022, складений за результатами інвентаризації, проведеної на складі ПММ ДП "Антонов" та зазначили про те, що вказаний акт інвентаризації підписаний представником позивача із зауваженнями. Зокрема, про що було зроблено відповідну примітку: "З фактичними залишками згоден. З даними бухгалтерського обліку ДП "Антонов" не згоден. За даними бухгалтерського обліку ТОВ "Торговий Дім "Сокар Україна": бензин А-95 -17822 кг, ДП-3-Євро5 - 29708 кг. Чернишов М. П.".
Водночас суди взяли до уваги, як належний та допустимий доказ інвентаризаційний опис, складений 06.05.2022 комісією у складі представників позивача та відповідача за результатами проведеного огляду території складу ПММ та інвентаризацію залишків нафтопродуктів та підписаний всіма членами комісії без зауважень (в якому зафіксовано, що загальна маса нафтопродуктів, що залишається на зберіганні у ДП "Антонов" станом на 06.05.2022 складає 72 388 кг, з яких: Бензин автомобільний А-95 Євро5-Е5 29836м3/21634 кг; Паливо дизельне марки ДП-Л-Євро5В0 61002м3/50754 кг. Також комісією було установлено факт знищення присадок категорії: 3770 - 2381 кг; DP5205 - 503 кг; DP 5634 - 1799 кг).
Суди також встановили, що на виконання умов договору відповідачем зі зберігання частково повернуто позивачу нафтопродукти, що підтверджується: ТТН від 26.10.2022 на відпуск дизельного палива марки ДП-Л-Євро5В0 масою 10420 кг; ТТН від 28.10.2022 на відпуск дизельного палива марки ДП-Л-Євро5В0 масою 10626 кг та бензину автомобільного А-95-Євро - Е5 масою 3812 кг.
Встановивши фактичні обставини спору та надавши відповідну правову оцінку зібраним у справі доказам із застосуванням стандарту доказування, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суди дійшли висновку про те, що у діях відповідача наявні всі елементи складу господарського правопорушення, а саме: (1) протиправна поведінка, яка полягає у неповерненні позивачу на його вимогу нафтопродуктів, які були передані на зберігання згідно з договором; (2) завдані збитки, розмір яких становить 1 504 612,00 грн, що є майновою шкодою, яка була завдана позивачу внаслідок неналежного виконання відповідачем умов вказаного договору; (3) причинний зв'язок між протиправною поведінкою та заподіяними збитками, тому що протиправні дії відповідача призвели до негативних наслідків для позивача, в результаті чого позивач не мав можливості вільно розпоряджатись своїм майном, що призвело до втрати потенційного прибутку; (4) вина відповідача, яка виражена у невиконанні заявок про повернення зі зберігання нафтопродуктів.
Суд у вирішенні поставлених скаржником питань зазначає, що положення статті 22 ЦК України та статей 224, 225 ГК України у вирішенні спорів про стягнення збитків є загальними, які не містять обмежень її застосування лише до конкретного виду господарських договорів, а застосоване судами першої та апеляційної інстанції правозастосування у повній мірі відповідає та узгоджується з наведеними скаржником висновками Верховного Суду.
Що ж до визначення подібних правовідносин за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, то в силу приписів статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27.03.2018 у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі №910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі №372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах №522/2202/15-ц (пункт 22) і №522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі №706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Надаючи оцінку наведеним доводам скаржника щодо неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26.03.2019 у справі № 904/1081/18 та від 20.01.2020 у справі № 902/803/17 є схожими в частині, що стосується предмета позову (стягнення збитків) та нормативно-правовому регулюванню спірних правовідносин (зокрема, статті 22 ЦК України, статей 224, 225 ГК України).
Так, у означених постановах на які посилається скаржник, Верховний Суд у вирішенні спору про стягнення збитків зазначив про те, що для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків [у розумінні статті 22 ЦК України та статті 224 ГК України] необхідною є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, дії чи бездіяльності особи; наявність збитків; причинного зв'язку між протиправною поведінкою правопорушника та збитками; вини правопорушника. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.
Водночас, Суд зазначає, що означені скаржником справи є неподібними зі справою, що розглядається (№ 910/19392/23) за змістовним критерієм. Відмінність у оскаржуваних судових рішеннях та рішеннях ухвалених Верховним Судом у справах № 904/1081/18 та № 902/803/17 зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог (у вирішенні спору заявленого перевізником до вантажовідправника про стягнення збитків на користь перевізника, які пов'язані з усуненням наслідків витікання бензину з вагону), Суд касаційної інстанції у постанові від 26.03.2019 у справі № 904/1081/18 зазначив, зокрема: судами на підставі поданих сторонами доказів встановлено, що вагон, з якого у подальшому стався витік вантажу (бензину), був придатним в технічному та комерційному відношенні під налив і для перевезення бензину моторного, зазначений вагон і був наданий для перевезення залізниці без зауважень та заперечень щодо технічного стану цього вагону; позивач, як перевізник, враховуючи пункт 1.11.3 Правил перевезення небезпечних вантажів, затверджених наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 25.11.2008 №1430 повинен був при прийнятті вагону до перевезення переконатися, що такий вагон призначений для перевезення саме певних вантажів, не має дефектів, тріщин, течі вантажу та відповідним чином обладнаний та опосвідчений; прийнявши без зауважень вагон №73033300 до перевезення, позивач тим самим підтвердив, що цей вагон (цистерна) призначений для перевезення саме вантажу - бензину та такий вагон не має дефектів, тріщин, течі вантажу та відповідним чином обладнаний і опосвідчений.
З огляду на наведене, Суд визнав хибними висновки суду апеляційної інстанції, що саме внаслідок протиправних дій працівників відповідача стався витік вантажу та погодився з висновками суду першої інстанції, що позивачем не надано належних та допустимих доказів наявності вини відповідача у витіканні вантажу (бензину), який перевозився у вагоні та, відповідно, доказів наявності причинного зв'язку між випадком витікання вантажу, який перевозився у вагоні та неналежним виконанням відповідачем, як відправником вантажу, своїх обов'язків.
У постанові від 20.01.2020 у справі № 902/803/17 Верховний Суд скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанції в частині позовних вимог про відшкодування збитків у виді витрат на виконання робіт з обробітку земельної ділянки та у виді упущеної вигоди неодержаного доходу за 2015, 2016 роки) зазначив, зокрема, про те, що пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток. Відповідно до частини четвертої статті 623 ЦК України при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Водночас, обґрунтовуючи доведеність розміру завданих збитків у виді упущеної вигоди, суди безпідставно послалися виключно на надані позивачем докази. Суд касаційної інстанції зауважив, що за фактичних обставин спору (за відсутності будь-яких заяв відповідача по суті справи, в яких би він визнавав здійснений позивачем розрахунок розміру збитків), а також за обставин того, що суд апеляційної інстанції постановляючи ухвалу про призначення судової економічної експертизи, спочатку обґрунтовано виходив з того, що розмір збитків визначено позивачем самостійно, натомість для з'ясування реального розміру збитків необхідні спеціальні знання, але в подальшому внаслідок відмови позивача оплатити вартість судової експертизи, суд апеляційної інстанції непослідовно дійшов висновку про достатність доказів, наданих позивачем на підтвердження розміру завданих збитків.
Наведене вище свідчить про те, що застосування судами першої та апеляційної інстанції положень статті 22 ЦК України та статей 224, 225 ГК України у оскаржуваних судових рішеннях не суперечить висновкам Верховного Суду у наведених вище справах. Разом з тим, правовідносини у означених скаржником справах відносно справи, що розглядається не є подібними за змістовним критерієм, оскільки стосуються інших фактичних обставин спору, які, відповідно, не можна вважати релевантними щодо правовідносин у справі № 910/19392/23.
Доводи скаржника в частині того, що судами першої та апеляційної інстанції неправильно застосовані положення статті 225 ГК України та частини другої статті 950, статті 951 ЦК України, без урахування висновків Верховного Суду, які викладені у постановах від 15.04.2020 у справі № 643/14079/17 та від 21.11.2023 у справі № 906/435/22 Суд також відхиляє, як необґрунтовані, зокрема, з огляду на те, що такі посилання скаржник робить без урахування дійсного змісту конкретних обставин спору за яких Верховний Суд робив означені висновки.
У цьому аспекті колегія суддів зазначає, що Верховний Суд у постановах від 15.04.2020 у справі № 643/14079/17 та від 21.11.2023 у справі № 906/435/22 у вирішенні питання застосуванні означених вище норм у сукупності (стаття 225 ГК України та частини другої статті 950, статті 951 ЦК України) зазначив таке: ".. тлумачення вказаних норм свідчить, що договір зберігання може укладатися із зберігачем чи професійним зберігачем. При цьому, правовий статус (зберігач чи професійний зберігач) впливає на ті обставини, які виключають відповідальність зберігача (професійного зберігача) за втрату речі. Кваліфікуючою ознакою професійного зберігача є те, що особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності. Тобто така діяльність має здійснюватися особою, яка є підприємцем, систематично. За загальним правилом, за втрату речі, під час строку зберігання, зберігач відповідає, якщо: відбулося порушення обов'язку повернути поклажодавцеві у схоронності річ; поклажодавцеві завдано збитків у вигляді втрати речі; наявний причинний зв'язок між діями (бездіяльністю) зберігача і негативними наслідками, що виявились результатом таких дій (бездіяльності); вини зберігача у настанні щодо речі негативних наслідків, яка проявилась у будь-якій формі, тобто умислу чи необережності зберігача до невиконання чи неналежного виконання своїх обов'язків. Натомість професійний зберігач має довести наявність, що втрата речі сталася внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця. У всіх інших випадках, навіть якщо вини професійного зберігача немає, він зобов'язаний відшкодувати збитки поклажодавцеві. У разі якщо зберігання здійснюється зберігачем після закінчення строку зберігання, то зберігач відповідає лише за наявності його умислу або грубої необережності. Розмір збитків завданих втратою речі зберігачем має доводитися поклажодавцем (кредитором)".
Як вже було зазначено вище, суди визнали недоведеними відповідачем документально обставини існування форс-мажорних обставин через які він не міг виконати свої договірні зобов'язання, з огляду на таке: по-перше, недотримання відповідачем визначеного умовами договору механізму (порядку та строків повідомлення про форм-мажорні обставини); по-друге, судами враховано невиконання відповідачем вимоги позивача про повернення майна ще у листопаді 2021 року (23.11.2021), тобто за 3 (три) місяці до початку повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України; по-третє, з огляду на наявність в матеріалах справи інвентаризаційного опису, складеного 06.05.2022 комісією у складі представників позивача та відповідача за результатами проведеного огляду території складу ПММ та інвентаризацію залишків нафтопродуктів та підписаний всіма членами комісії без зауважень, у якому представниками позивача та відповідача зафіксовано фактичні залишки (загальну масу нафтопродуктів), що залишилися після деокупації території на якій знаходиться склад ПММ.
При цьому Суд зауважує, що за наведених вище та встановлених судами фактичних обставин спору не застосування судами положень частини другої статті 950 ЦК України та не встановлення обставин стосовно статусу відповідача (зберігач чи професійний зберігач) не має вирішального впливу на результат вирішення цього спору.
Разом з тим, підставою для скасування Верховним Судом оскаржуваних судових у справах № 906/435/22 та № 643/14079/17 стало не з'ясування судами істотних обставин для правильного вирішення спору, зокрема:
- у справі № 906/435/22 Верховний Суд зазначив, що судами: не встановлені як підстави для відшкодування збитків та чи проводилася сторонами Договору протягом 2019-2022 років інвентаризація майна на складі зберігача, чи повідомляв зберігач поклажодавця про закінчення строку оренди приміщення, де зберігалося майно, чи вживалися поклажодавцем напротязі більше двох років заходи щодо повернення майна, перевірки його стану, в тому числі шляхом проведення інвентаризації та чи впливає наявність/відсутність інвентаризації на належність та допустимість доказів щодо розміру збитків з огляду на зміст договору, та чи за відсутності доказів про втрату, знищення чи пошкодження переданого майна на зберігання Відповідачу, можна встановити протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками; не надання належної оцінки доводам відповідача щодо припинення чи пролонгації договору;
- у справі № 643/14079/17 Верховний Суд зазначив, що суд апеляційної інстанції при скасуванні рішення суду першої інстанції та частковому задоволенні позову: не визначився який статус має відповідач (зберігача чи професійного зберігача), оскільки саме по собі укладення оплатного договору зберігання не свідчить, що зберігач є професійним і систематично здійснює таку діяльність; не звернув уваги на те, що в матеріалах справи докази продовження сторонами строку договору на 2015 рік в матеріалах справи відсутні і не встановив, чи існують умови для відшкодування збитків.
З огляду на наведене, касаційна інстанція відхиляє посилання скаржника на неврахування судом попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права, викладених у наведених вище постановах Верховного Суду, оскільки зазначені постанови були також прийняті за іншої, ніж у цій справі, фактично-доказової бази. Тобто, хоча й і у спорі, зокрема, пов'язаному з відшкодуванням шкоди, завданої внаслідок втрати майна за договором зберігання, але за інших встановлених попередніми судовими інстанціями обставин, і за іншими поданими сторонами та оціненими судами доказами, залежно від яких (обставин і доказів) й прийняті судові рішення.
У цьому аспекті колегія суддів зауважує, що посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
Касаційна інстанція також відхиляє посилання скаржника на неврахування висновків Верховного Суду щодо стандартів доказування, викладених у перелічених скаржником у касаційній скарзі постановах, оскільки наведені висновки за своїм змістом є загальними вимогами процесуального законодавства, певним алгоритмом дій суду та мають бути дотримані судами при розгляді будь-якого судового спору. Однак у кожній з наведених справ, які переглядались Верховним Судом, ці норми та принципи застосовані з урахуванням конкретних обставин справи та поданих сторонами доказів в межах конкретного предмету доказування.
У цьому контексті Верховний Суд вважає за необхідне відзначити, що скаржник посилаючись на висновки викладені у постановах Верховного щодо застосування стандартів доказування не враховує, що ці доводи касаційної скарги переважно стосуються питань, пов'язаних з встановленими обставинами справи та з оцінкою доказів у ній.
Водночас цитування скаржником окремих висновків, наведених у вказаних постановах Верховного Суду, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, а зміст зазначених скаржниками постанов не свідчить про застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків, викладених у цих постановах.
У справі, в якій подано касаційну скаргу, фактичні обставини встановлені судами на підставі оцінки наявних у матеріалах справи доказів, з урахуванням вимог законодавства, яке регулює спірні правовідносини, свідчать про невиконання відповідачем як зберігачем умов договору зберігання щодо повернення за вимогою позивача палива (нафтопродуктів - Бензин автомобільний А-95 Євро5-Е5 та Паливо дизельне марки ДП-Л-Євро5В0), переданого на зберігання, що є підставою для відшкодування вартості такого товару, як то передбачено умовами договору та закону.
Отже, посилання скаржника на викладені у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц) висновки є необґрунтованими та фактично зводяться до намагання скаржника здійснити переоцінку доказів у справі.
Водночас, Суд звертає увагу на те, що суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).
У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).
Тобто наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.
Стосовно доводів касаційної скарги, що при ухвалюванні оскаржуваної постанови, суд апеляційної інстанції ухилився від дослідження усіх обставин справи з метою всебічного та об'єктивного розгляду справи та надав лише перевагу доводам позивача, що є фактично пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України (не дослідження судами зібраних у справі доказів), Верховний Суд зазначає таке.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
Отже, за змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у вигляді не дослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
Проте, як вже зазначалося вище, підстава касаційного оскарження (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України), наведена скаржником у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримала свого підтвердження.
При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід'ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.
Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.
Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Верховний Суд, здійснюючи аналіз доводів касаційної скарги у співвідношенні до обраних скаржником підстав касаційного оскарження виходить з того, що останнім не аргументовано і не доводилось у касаційній скарзі того, що суди під час розгляду справи зашкодили самій суті права доступу до суду, та не обґрунтовували наявну необхідність забезпечити сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Водночас доводи касаційної скарги зводяться лише до висловлення незгоди з прийнятими судовими рішеннями та викладення власного бачення у питанні застосування правових норм і фактично є проханням про повторний перегляд справи та встановлення судом касаційної інстанції фактичних обставин спору, що безумовно виходить за межі повноважень Верховного Суду.
Разом з тим Верховний Суд наголошує, що незгода скаржника із судовими рішеннями не свідчить про їх незаконність, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника прийняттям цих судових рішень.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Антонов" на рішення Господарського суду міста Києва від 18.04.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.06.2024 у справі № 910/19392/23.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Бенедисюк
Суддя Т. Жайворонок
Суддя Т. Малашенкова