Провадження № 22-ц/803/5910/24 Справа № 210/1066/24 Суддя у 1-й інстанції - Вікторович Н.Ю. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М.
21 серпня 2024 року м.Кривий Ріг
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Бондар Я.М.,
суддів - Агєєва О.В., Остапенко В.О.
секретар судового засідання Юрченко Г.О.
сторони:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Головне управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, без участі учасників справі, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області на рішення Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 березня 2024 року, яке ухвалено суддею Вікторович Н.Ю. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 28 березня 2024 року,
У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області (далі - ГУ ПФУ в Дніпропетровській області) про відшкодування моральної шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я.
Позовна заява мотивована тим, що з 15.11.1997 року позивач працював в ВКБ РУ ім. Ілліча ВО «Кривбасруда», тресті КШБ ВО «Кривбасруда» і ШБУ ВАТ «КЗРК» підземним машиністом електровоза, підземним кріпильником, підземним бурильником, підземним прохідником і підземним прохідним з право ведення підривних робіт. Загальний стаж роботи складає 31 рік 03 місяці, стаж роботи у цеху в умовах впливу шкідливих факторів - 17 років 03 місяці. Робота у підземних умовах та тривалий час трудових відносин негативно вплинули на стан здоров'я позивача та спричинили виникнення в нього професійного захворювання. По факту виникнення у позивача хронічного професійного захворювання було проведено розслідування та складено Акт №8 за формою П-4про розслідування хронічного професійного захворювання від 18 квітня 2005 року. Згідно довідки медико-соціальної експертної комісії серії ДНА-02 №05116 від 18 травня 2005 року позивачу вперше було встановлено ступінь стійкої втрати працездатності внаслідок професійного захворювання - 35 % (25 % вібраційна хвороба, 10 % ХОЗЛ), з 16 травня 2005 року по 01 червня 2006 року. Відповідно до довідки медико-соціальної експертної комісії серії ДНА-02 №012004 від 22 травня 2006 року, позивач пройшов повторний огляд та йому було встановлено ступінь стійкої втрати працездатності внаслідок професійного захворювання - 35 % з 01 червня 2006 року безстроково.
У зв'язку з вказаним хронічним професійним захворюванням порушено звичайний спосіб життя позивача, останній позбавлений можливості реалізувати свої звички та бажання. Внаслідок отриманого професійного захворювання, позивач змушений тривалий час проходити численні медичні огляди та обстеження, відновлювальні процедури і лікування. У зв'язку з чим, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь 248 500,00 гривень в порядку відшкодування моральної шкоди, без утримання податку з доходу фізичних осіб та інших обов'язкових платежів.
Рішенням Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 березня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з ГУ ПФУ в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 248500,00 грн. моральної шкоди, без стягнення податків та обов'язкових платежів та на відшкодування витрат.
Стягнуто з ГУ ПФУ в Дніпропетровській області 2480,50 грн. судового збору на користь держави.
В апеляційній скарзі відповідач ГУ ПФУ в Дніпропетровській області ставить питання про скасування рішення суду і ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, недоведеність обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування судом норм матеріального права. Зокрема, відповідач вважає, що Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області є неналежним відповідачем по справі, оскільки п. 8 ст. 36 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов'язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці», який набрав чинності з 01.01.2015 року, визначено, що відшкодування моральної (немайнової) шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань і членам їхніх сімей не є страховою виплатою та здійснюється незалежно від часу настання страхового випадку відповідно до положень Цивільного кодексу України та Кодексу законів про працю України.
Апелянт, просив врахувати, що з 01 січня 2023 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов?язкове державне соціальне страхування» та Закону України «Про загальнообов?язкове державне пенсійне страхування», яким визначено, що відшкодування моральної (немайнової) шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань і членам їхніх сімей не є страховою виплатою та здійснюється незалежно від часу настання страхового випадку відповідно до положень Цивільного кодексу України та Кодексу законів про працю України.
Крім того, відповідач просив суд звернути увагу на те, що саме неправомірні дії посадових осіб підприємства, порушення ними правил безпеки, призвели до ушкодження здоров'я позивача та подальшої втрати ним ступеня професійної працездатності.
Не погоджується відповідач й з висновком суду першої інстанції щодо доведеності заявлених позовних вимог та наголошує на тому, що саме МСЕК встановлює наявність моральної шкоди на підставі медичних документів та, зважаючи на відсутність по відношенню до позивача такого висновку, підстави вважати, що останній переніс моральні страждання відсутні.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача просила рішення суду як законне і обґрунтоване залишити без змін, апеляційну скаргу- без задоволення.
Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.
Виходячи з вимог п.11 частини 3 статті 2 ЦПК України щодо неприпустимості зловживання сторонами своїми процесуальними правами, статті 371 ЦПК України щодо строку розгляду апеляційної скарги, а також зважаючи на вимоги ч.2 ст.372 ЦПК України, колегія суддів визнала неявку сторін в судове засідання такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, відзиву на неї, за наявними у справі матеріалами, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач ОСОБА_1 з 15.11.1997 року працював в ВКБ РУ ім. Ілліча ВО «Кривбасруда», тресті КШБ ВО «Кривбасруда» і ШБУ ВАТ «КЗРК» підземним машиністом електровоза, підземним кріпильником, підземним бурильником, підземним прохідником і підземним прохідним з право ведення підривних робіт, 23.05.2005 року звільнений за власним бажанням.
Актом розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання форми П-4 №8 від 18 квітня 2005 року встановлено наявність у позивача хронічного професійного захворювання за такими діагнозами: вібраційна хвороба першої-другої ст. з церебрально-периферичним ангіодистонічним синдромом з частими акроангіоспазмами, синдромом вегетативно-сенсорної полінейропатії з дв. Плече-лопатковим періартрозом ПФС другого ст. дефартрозом ліктьових суглобів ПФ першого-другого ст. Хронічне обструктивне захворювання легень першої ст. (Хронічний обструктивний бронхіт першої ст., емфізема легень першої стадії). Легенева недостатність першої стадії.
Пунктом 14 вказаного Акту встановлено, що професійне захворювання виникло за таких обставин: працюючи з 15.11.1997 року в ВКБ РУ ім. Ілліча ВО «Кривбасруда», тресті КШБ ВО «Кривбасруда» і ШБУ ВАТ «КЗРК» підземним машиністом електровоза, підземним кріпильником, підземним бурильником, підземним прохідником і підземним прохідним з право ведення підривних робіт, ОСОБА_1 згідно професійних обов'язків виконував роботи на підземних дільницях шахт, де внаслідок мавших місце випадків порушень нормативного провітрювання гірничих виробок і незастосування комплексу пилоподавлення, підпадав під дію запиленості повітря робочої зони, що перевищувало ГДК.
Згідно п. 17 вказаного акту причиною виникнення професійного захворювання є: робота протягом 17 р. 03 міс. в умовах вібрації і пилу, параметри яких перевищували гранично допустимі норми: рівень загальної та локальної вібрації: - загальна - корегований рівень від 104 дБ до 120 дБ при ГДР = 101 дБ, локальна - корегований рівень 106 дБ до 120 дБ при ГДР = 112 дБ. Запиленість повітря робочої зони пил з вмістом вільного двоокису кремнію від 10 % до 70 % в концентраціях: від 3,8 мг/м3 до 27,3 мг/м3 при ГДК = 2,0 мг/м3.
Згідно довідки медико-соціальної експертної комісії серії ДНА-02 №05116 від 18 травня 2005 року позивачу вперше було встановлено ступінь стійкої втрати працездатності внаслідок професійного захворювання - 35 % (25 % вібраційна хвороба, 10 % ХОЗЛ), з 16 травня 2005 року по 01 червня 2006 року.
Згідно довідки медико-соціальної експертної комісії серії ДНА-02 №012004 від 22 травня 2006 року, позивач пройшов повторний огляд та йому було встановлено ступінь стійкої втрати працездатності внаслідок професійного захворювання - 35 % з 01 червня 2006 року безстроково.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що спори про відшкодування моральної шкоди повинні вирішуватися за законодавством, яке було чинним на момент виникнення в потерпілого права на відшкодування шкоди, яке, відповідно до частини третьої статті 34 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 року, статті 9 Закону України «Про охорону праці», з урахуванням роз'яснень, наведених у пункті 9 постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди», настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності, тому моральна шкода завдана позивачеві в цій справі підлягає відшкодуванню за рахунок Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області, який з 01 січня 2023 року припинено, шляхом реорганізації, у наслідок чого Фонд соціального страхування України та управління виконавчої дирекції Фонду приєднано до Пенсійного фонду України.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 3 Конституції України передбачається, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Частина 4 статті 43, частина 1 статті 46 Конституції України встановлюють, що коженмає право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, є одним із видів загальнообов'язкового державного соціального страхування (стаття 4 Закону України від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР «Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування»), правове регулювання якого здійснювалося, зокрема Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 року, який набрав чинності з 01 квітня 2001 року.
Норми вказаного Закону від 23 вересня 1999 року в редакції, чинній з моменту прийняття цього Закону і до внесення змін Законом України від 23 лютого 2007 року № 717-V, передбачали, що: відшкодування моральної шкоди застрахованим і членам їх сімей є завданням страхування від нещасного випадку (абзац 4 статті 1); у разі настання страхового випадку Фонд зобов'язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні, грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому (підпункт «е» пункту 1 частини першої статті 21); за наявності факту заподіяння моральної шкоди потерпілому Фондом провадиться страхова виплата за моральну шкоду (частина третя статті 28); моральна (немайнова) шкода, заподіяна умовами виробництва, яка не спричинила втрати потерпілим професійної працездатності, відшкодовується Фондом за заявою потерпілого з викладом характеру заподіяної моральної (немайнової) шкоди та за поданням відповідного висновку медичних органів. Відшкодування здійснюється у вигляді одноразової страхової виплати незалежно від інших видів страхових виплат (частина третя статті 34).
З огляду на положення статей 21, 28, 30, 34, 35 Закону від 23 вересня 1999 року право на отримання потерпілим страхових виплат у разі настання стійкої втрати працездатності, у тому числі виплати за моральну шкоду, виникає в особи з дня встановлення їй такої стійкої втрати працездатності вперше висновком МСЕК.
Постановою Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодуванняшкоди» (зі змінами та доповненнями) надано роз'яснення про те, що, оскільки питання відшкодування моральної шкоди регулюються законодавчими актами, введеними у дію в різні строки, суду необхідно в кожній справі з'ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати: якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при такому виді правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визначає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли були вчинені дії, якими заподіяно цю шкоду.
Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України у постанові від 23.01.2019 по справі №210/2104/16-ц, провадження № 14-597цс18.
Тобто, спори щодо відшкодування шкоди на підставі Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» повинні вирішуватися на підставі законодавства, яке було чинним на момент виникнення в потерпілого права на її відшкодування. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.
Таким чином, право на відшкодування моральної шкоди виникає в потерпілого з дня встановлення МСЕК стійкої втрати професійної працездатності, тобто з 2005 року.
Частинами першою, третьою статті 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» в редакції, чинній на час встановлення позивачеві стійкої втрати професійної працездатності, визначено, що страховими виплатами є грошові суми, які згідно зі статтею 21 цього Закону Фонд виплачує застрахованному чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку. За наявності факту заподіяння моральної шкоди потерпілому провадиться страхова виплата за моральну шкоду. Відповідно до статті 13 зазначеного Закону страховим випадком є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що спричинили застрахованному професійно зумовлену фізичну чи психічну травму за обставин, зазначених у статті 14 цього Закону, з настанням яких виникає право застрахованої особи на отримання матеріального забезпечення та/або соціальних послуг.
Відповідно до абзацу 4 статті 1, підпункту «е» пункту 1 частини першої статті 21, частини третьої статті 34 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» завданнями страхування від нещасного випадку є, зокрема відшкодування матеріальної та моральної шкоди застрахованим і членам їх сімей.
У разі настання страхового випадку Фонд зобов'язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні, зокрема, грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому. Моральна (немайнова) шкода, заподіяна умовами виробництва, яка не спричинила втрати потерпілим професійної працездатності, відшкодовується Фондом за заявою потерпілого з викладом характеру заподіяної моральної (немайнової) шкоди та за поданням відповідного висновку медичних органів. Відшкодування здійснюється у вигляді одноразової страхової виплати незалежно від інших видів страхових виплат. Сума страхової виплати за моральну (немайнову) шкоду визначається в судовому порядку.
Пунктом 27 статті 77 Закону України від 20 грудня 2005 року «Про Державний бюджет України на 2006 рік» та пунктом 22 статті 71 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» зупинено дію абзацу 4 статті 1, підпункту «е» пункту 1 частини першої статті 21, частини третьої статті 28 та частини третьої статті 34 Закону № 1105-XIV, якими обов'язок відшкодування моральної шкоди було покладено на Фонд.
Крім того, Законом України від 23 лютого 2007 року № 717-V «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», що набрав чинності 20 березня 2007 року, виключено частину третю статті 34 Закону № 1105-XIV, яка передбачала право потерпілого на відшкодування моральної шкоди.
Конституційний Суд України у рішенні від 08 жовтня 2008 року у справі № 1-32/2008 зазначені зміни до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними) з огляду на те, що право громадян на відшкодування моральної шкоди не порушено, оскільки статтею 1167 ЦК України та статтею 237-1 КЗпПУкраїниїмнадано право на відшкодуванняморальноїшкоди за рахуноквласника або уповноваженого ним органу (роботодавця).
Законом України від 28 грудня 2014 року № 77-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов'язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» викладено у новій редакції Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», в тому числі змінено його назву на Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування».
Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» набрав чинності 01 січня 2015 року.
Відповідно до частини восьмої статті 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» відшкодування моральної (немайнової) шкоди потерпілим від нещасних випадків на виробництві або професійних захворювань і членам їхніх сімей не є страховою виплатою та здійснюється незалежно від часу настання страхового випадку відповідно до положень ЦК України та КЗпП України.
Проте, актици вільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (стаття 5 ЦК України).
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Зокрема, у рішеннях від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012 Конституційний Суду України зазначив, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинностіцим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Отже, з урахуванням вищезазначеного, застраховані громадяни, які потерпіли на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання, мали право на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду з моменту набрання чинності Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», тобто з 01 квітня 2001 року та до 20 березня 2007 року, оскільки з цього часу суб'єктом, за рахунок коштів якого здійснюється відшкодування такої шкоди, є роботодавець.
Вищевикладене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 210/2104/16-ц (провадження № 14-597цс18).
Таким чином, якщо право на відшкодування завданої умовами виробництва моральної шкоди, яка спричинила втрату потерпілому професійної працездатності, виникло у особи до набрання чинності Законом України від 23 лютого 2007 року «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 лютого 2007 року, тобто до 20 березня 2007 року, така особа має право на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду незалежно від дати звернення з позовом до суду.
Такі правові висновки зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 210/5258/16 (провадження № 14-463цс18), у постанові від 23.01.2019 року у справі №210/2104/16-ц (провадження №14-597цс18) та у постанові від 20 листопада 2019 року у справі № 210/3177/17 (провадження № 14-288цс19).
На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції вірно застосовано до спірних правовідносин норми Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» у редакції, чинній на час заподіяння позивачу моральної шкоди у зв'язку з настанням страхового випадку, яка передбачала, що обов'язок відшкодувати таку шкоду покладається на відповідача, в зв'язку з чим відхиляє доводи апеляційної скарги відповідача щодо відсутності у позивача права на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду соціального страхування України в Дніпропетровській області, який з 01 січня 2023 року припинено, шляхом реорганізації, у наслідок чого Фонд соціального страхування України та управління виконавчої дирекції Фонду приєднано до Пенсійного фонду України, а тому Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області є належним відповідачем у справі та доводи апеляційної скарги останнього в цій частині спостовуються вищевикладеним.
Отже, доводи апеляційної скарги про те, що відшкодування моральної шкоди Фондом не передбачено законодавством, чинним на час звернення позивача до суду з даним позовом та на час ухвалення рішення, є безпідставними.
Доводи апеляційної скарги про те, що позивач не підтвердив факт заподіяння йому моральної шкоди належним доказом, а саме висновком МСЕК про встановлення факту заподіяння моральної шкоди, колегія суддів визнає необґрунтованим.
Так, відповідно до Порядку встановлення медико-соціальними експертними комісіями ступеня втрати професійної працездатності у відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здоров'я, пов'язаного з виконанням трудових обов'язків, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 22 листопада 1995 року № 212, який був чинним до 28 вересня 2012 року, МСЕК мала, серед іншого, обов'язок встановлювати факт спричинення моральної шкоди (підпункт «д» пункту 1.1).
Згідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Як закріплено в ч. 2 ст. 76 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ст. 81 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (ст. 77 ЦПК України).
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).
Закон, який би передбачав можливість встановлення факту завдання моральної шкоди потерпілому від ушкодження здоров'я на виробництві лише на підставі висновку МСЕК, відсутній та раніше не існував. Крім того, вирішуючи спір про відшкодування моральної шкоди, завданої у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, суди не мали встановлювати належність або неналежність виконання МСЕК обов'язку зі встановлення факту завдання позивачеві моральної шкоди.
Отже, наявність у МСЕК зазначеного обов'язку не обмежує суд у праві встановити факт завдання моральної шкоди на підставі інших доказів, врахувавши характер каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, залишкову працездатність потерпілого тощо.
Визначаючи розмір моральної шкоди у сумі 248500,00 грн., суд виходив з обставин отримання шкоди позивачем, наявності фізичних та душевних страждань, їх тривалість, істотність вимушених змін у способі життя позивача, зменшення обсягу трудової діяльності, необхідність проходження курсу лікування, обмеження життєвої активності позивача і необхідність додаткових зусиль для організації свого життя, неможливість відновлення попереднього стану та відсоток втрати ним професійної працездатності, визначений безстроково без встановлення групи інвалідності.
На думку колегії суддів, такий розмір моральної шкоди визначено судом першої інстанції з урахуванням засад розумності, виваженості та справедливості, судом враховано конкретні обставини по справі, моральні страждання позивача, які останній переносить у зв'язку із отриманим на підприємстві відповідача трудовим каліцтвом, тому відхиляє доводи сторони відповідача щодо завищеного розміру відшкодування моральної шкоди.
Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).
Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз.
З огляду на вищезазначене суд першої інстанції правильно визнав, що відповідач є особою, що несе відповідальність по відшкодуванню моральної шкоди, а доводи відповідача в апеляційній скарзі щодо необґрунтовано завищеного розміру відшкодування моральної шкоди є необґрунтованими та фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст.89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.
Отже, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу відповідача слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін як законне і обґрунтоване.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області залишити без задоволення.
Рішення Дзержинського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 березня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному поряду безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 21 серпня 2024 року.
Головуючий:
Судді: