Справа № 362/1900/23
Провадження № 2/362/311/24
13 серпня 2024 року Васильківський міськрайонний суд Київської області в складі:
головуючого - судді Ковбеля М.М.,
при секретарі - Сілецькій М.О.,
розглянувши у судовому засіданні в м. Василькові Київської області об'єднану цивільній справі за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ житлового будинку в натурі та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди,
Позивач за первісним позовом звернувся до суду з вищезазначеним позовом, обгрунтовуючи свої вимоги тим, що йому на праві власності належить 2/3 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських та побутових будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування від 20.12.2004 року, а 1/3 частина вищезазначеного житлового будинку належить ОСОБА_2 . Позивач зазначає, що між співвласниками спірного будинку вникають непорозуміння та суперечки з приводу користування, утримання та збереження будинку і угоди про спосіб виділення в натурі його частки із сумісного спільного володіння не досягнуто хоча фактично кожен використовує свою частку будинку. Поділ даного будинку між позивачем та відповідачем та виділення кожній зі сторін спору окремої частки - є технічно можливий і кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з самостійним виходом (квартиру).
ОСОБА_2 подав до суду зустрічний позов, в якому просить стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі 500 000,00 гривень, обгрунтовуючи свої вимоги тим, що відповідачем подаються до суду брехливі свідчення задля шахрайського залучення ОСОБА_2 відповідачем в різних справах.
Представник позивача за первісним позовом просила задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 , в задоволенні зустрічного позову відмовити повністю.
Відповідач просив відпомити в первісному позові через його необгрунтованість, а зустрічні позовні вимоги задовольнити.
Суд, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин цієї справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог, що викладені у позовних заявах та підтверджені доданими до неї доказами, які були досліджені судом, на засадах верховенства права, відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, прийшов до наступного висновку.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
У відповідності до ч. 1 ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Право особи на судовий захист гарантовано статтею 55 Конституції України.
Так, згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожен має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа, як слідує зі змісту ч. 1 ст. 4 ЦПК України, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником 2/3 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських та побутових будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування від 20.12.2004 року посвідченого приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Леончук І.Б., зареєстрованого в реєстрі за №1860, витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №13393176 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №28677967.
Відповідно до договору дарування частки житлового будинку від 21.07.2006 року, посвідченого державним нотаріусом Васильківського районного державної нотаріальної контори Павленко Н.В., зареєстрованого в реєстрі за №1-2828, ОСОБА_2 є власником 1/3 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських та побутових будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 липня 2012 року в задоволенні позову ОСОБА_3 , ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення порядку користування жилим будинком та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою відмовлено в зв'язку з тим, що згоди щодо користування будинком та господарськими будівлями між сторонами не досягнуто. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 04 жовтня 2012 року рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 липня 2012 року в цій частині залишено без змін.
Як вбачається з технічного паспорта МБТІ на громадський будинок та встановлено рішенням Апеляційного суду Київської області від 04 жовтня 2012 року №22-2-4772/2012: будинок АДРЕСА_1 складається з приміщень по плану: веранда 1 площею 6,6 кв.м, коридор 1-1 -4,3 кв.м, кухня 1-2-6,8 кв.м, житлова кімната 1-3 -13,8 кв.м, житлова кімната 2-1 пл. 18,8 кв.м. З плану будинку вбачається, що в будинку є дві житлові кімнати площею 13,8 кв.м, що з'єднана з підсобними приміщеннями: кухнею, коридором, верандою та відокремлена кімната пл. 18,8 кв.м, що мала вихід на веранду 11 пл. 15,2 кв.м., яка в даний час знесена ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
Крім того, відповідно до технічного паспорту на спірний житловий будинок, на земельній ділянці домоволодіння, крім будинку, розміщені: літня кухня «Б», погріб «Б», сарай «Г», сарай «Д» , туалет «Е», криниця «К».
Позивач за первісним позовом в обгрунтування своїх вимог посилається на висновок судової будівельно-технчної експертизи №46/21/09 від 14 травня 2009 року, однак суд критично відноситься до даного висновку, як доказу, оскільки останній був предметом дослідження під час винесенення рішення у справі №2-39/11, та відповідно до якого рішенням Васильківського міськрайооного суду Київської області від 23.09.2011 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 04 жовтня 2012 року №22-2-4770/2012, в задоволенні позову ОСОБА_1 про поділ житлового будинку з відповідною частиною господарських та побутових будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 , внатурі, - відмовлено.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», судовий захист права приватної власності громадян здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами про поділ спільного майна або виділ з нього частки.
У відповідності до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно ст. ст. 317, 319 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Згідно положень ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено також ст. 41 Конституції України, відповідно якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричиняє припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток.
Таким чином, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном.
Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.
За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки у праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні. Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки.
Враховуючи те, що після виділу частки зі спільного нерухомого майна відповідно до статті 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, при виділі частки із спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишається, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто становити окремий об'єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України та пункту 10 Порядку присвоєння об'єкту нерухомого майна реєстраційного номера, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 грудня 2010 року № 1117 «Про ідентифікацію об'єктів нерухомого майна для реєстрації прав на них».
У частині другій статті 367 ЦК України визначено, що в разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.
Виходячи зі змісту цієї норми, поділ є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з самостійним виходом, що виключає можливість залишення у спільному користуванні співвласників будь-яких приміщень будинку.
Виділ також може мати місце при наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири.
Відповідно до роз'яснень у пунктах 6 та 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 жовтня 1991 року № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності на житловий будинок», при вирішенні справ про виділ в натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам належить мати на увазі, що це можливо, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з самостійним виходом (квартиру). Виділ також може мати місце при наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири.
В спорах про поділ будинку в натурі учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено відокремлену частину будинку, яка відповідає розміру їх часток у праві власності.
У відповідності до вимог статті 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно із частиною другою статті 89 ЦПК України, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Верховний Суд України в постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1443цс16 дійшов такого висновку: «виділ часток (поділ) нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин такий поділ (виділ) можна провести зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась. Отже, визначальним для виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування майном, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу майна відповідно до часток співвласників.
Крім того, згідно з правовими висновками, наведеними в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2019 року у справі № 630/986/14, провадження № 61-18435св18, від 30 жовтня 2019 року у справі № 336/2699/16, провадження № 61-32895св18, від 27 січня 2021 року у справі № 361/2430/18, провадження № 61-12338св20, від 24 листопада 2021 року у справі № 243/5056/20, провадження № 61-14037св21, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 697/1782/15, провадження № 61-18711св18, зазначено, що поділ нерухомого майна в натурі у разі необхідності його переобладнання та перепланування, зокрема шляхом проведення робіт, які передбачають втручання в несучі конструкції та/або інженерні системи загального користування, можливий лише за наявності документів, що дають право на їх виконання.
Але жодного висновку чи дозволу всіх постачальних організацій до матеріалів справи не додано.
Враховуючи на те, що станом на день звернення позивача до суду з даним позовом та на день розгляду справи суду не надано жодних належних доказів щодо можливого виділу в натурі частки спільного майна, суд приходить до висновку про необгрунтованість первісних позовних вимог, а тому в задоволенні позову ОСОБА_1 необхідно відмовити.
Що стосується зустрічних позовних вимог, то суд виходить з наступного.
У статті 23 ЦК України передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, яка полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв 'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, N 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007року).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановахВерховного Суду .
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року в справі N 466/8242/18ц (провадженняN 61-943св20) вказано, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Якщо законодавством встановлені межі відшкодування моральної шкоди, суд визначає її розмір з урахуванням цих меж. Визначивши розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен навести в рішенні відповідні мотиви.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. При вирішенні спорів про відшкодування шкоди за статтями 1166, 1167 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв'язок між протиправною дією та негативними на слідками ".
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 25 травня 2022 року у справі N 487/6970/20 (провадження N 61-1132св22) вказано, що "за загальним правилом підставою виникнення зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі; зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди; у разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв'язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини; завдання моральної шкоди явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь- яка завдана моральна шкода породжує зобов'язання з її відшкодування. Покладення обов'язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи; гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні "трансформують" шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування "обчислює" шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь- якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості; по своїй суті зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов'язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов'язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди".
Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
Пзивачем не зазначено, у чому конкретно полягали страждання (фізичні, душевні або психічні); не зазначено характер немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо).
Таким чином, обставини на які, посилається позивач не підтверджують факт заподіювання моральної шкоди та не є підставою для будь-якого відшкодування.
Керуючись ст. 41 Конституції України, ст. ст. 317, 319, 321, 355, 356, 358, 364 ЦК України, ст. ст. 4, 5, 12, 76, 81, 89, 133, 137, 141, 259, 265, 268, 273, 274-279, 289, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-
В задоволенні первісних позовних вимог - відмовити.
В задоволенні зустрічних позовних вимог - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя М.М.Ковбель