№ 201/8193/24
провадження 2/201/3356/2024
14 серпня 2024 року Жовтневий районний суд
м. Дніпропетровська
у складі: головуючого
судді Антонюка А.А.
з секретарем Могиліною Д.О.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін в приміщенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу і стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей,
ОСОБА_1 08 липня 2024 року звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про розірвання шлюбу і стягнення аліментів на утримання двох неповнолітніх дітей, позовні вимоги не змінювалися, не доповнювалися, не уточнювалися. Позивач у своєму позові посилається на те, що 16 вересня 2006 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 був укладений шлюб, про що зроблено запис за № 995. Під час перебування сторін у шлюбі в них народилося двоє дітей: дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Ще з часу укладення шлюбу і після народження дитини, сім'я проживала в м. Мелітополі Запорізької області. В зв'язку з російською агресією вони тимчасово переїхали до м. Дніпра. Однак, ще з червня 2021 року, стосунки між позивачем та відповідачем дедалі погіршувались, відповідач не мала більше бажання приділяти увагу своєму чоловіку та дітям, мала стосунки з іншим чоловіком і згодом переїхала мешкати до нього. Починаючи з червня 2021 року шлюбні стосунки між позивачем та відповідачем, та ведення сумісного господарства остаточно припинились. Відповідач зібрала свої речі та залишила сім'ю. Неодноразові спроби позивача відновити нормальні сімейні стосунки не дали жодного результату. Позивач разом із двома їх неповнолітніми дітьми залишився проживати в м. Дніпрі. Фактично позивач самостійно виховує та доглядає за неповнолітніми дочками, діти перебувають на його повному матеріальному забезпеченні, лише тільки під його наглядом та опікою. Позивач має достатній рівень доходів, орендує житло, що дозволяє зробити для дітей належні умови проживання, догляду та виховання. Наразі сторони проживають окремо вже більше трьох років. За цей час примиритись із відповідачем не вдалось, тому позивач вважає, що встановлювати строк на примирення, встановлений ст. 111 СК України вже немає необхідності. Позивач вважає, що подальше подружнє життя з відповідачем неможливе, буде суперечити його інтересам, та інтересам їх дітей. Відповідачка заперечує проти розірвання шлюбу в добровільному, спільному порядку, у зв'язку із цим, позивач вимушений звернутись до суду із даним позовом. Також, відповідачка заперечує проти постійного проживання дітей разом із батьком, вважає, що її труднощі тимчасові і вона згодом забере дітей, нехтуючи правами позивача як батька, та інтересами та бажанням самих дітей. При цьому, відповідачка повністю відмовилась від своїх обов'язків щодо утримання дитини, здійснення інших батьківських обов'язків, передбачених Сімейним кодексом України, не бере жодної участі у вихованні та матеріальному утриманні дітей. Наразі вихованням, утриманням, матеріальним забезпеченням дітей займається тільки позивач за свій рахунок.
Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, позивач просив суд розірвати шлюб, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 16 вересня 2006 року, визначити місце проживання їх двох дітей разом із батьком, а також стягнути з відповідачки аліменти на утримання їх двох малолітніх дітей всього у розмірі 5 000 грн. щомісячно з дня пред'явлення позову до досягнення дітьми повноліття.
Отже, відповідач у вихованні та матеріальному забезпеченні вказаних неповнолітніх дітей участі зараз не приймає, стосунки у них з відповідачем не склалися, усунулася від цього, будь-якої допомоги на своїх дітей не надає. Позивач вважає, що зараз таке вирішення питання стосовно вказаних дітей захистить цих дитину, забезпечить належну реалізацію прав і свобод кожної дитини, належне виховання та лікування. У позивача на тепер з дочками склалися теплі, добрі, турботливі, батьківські відносини, тому позивач підтримує свої вимоги. Просив суд ухвалити рішення про розірвання шлюбу, стягнення аліментів, задовольнивши вимоги в повному обсязі.
Відповідач ОСОБА_2 надала відзив на позов, в якому позовні вимоги та викладені в позові обставини фактично визнала, погодилася з ними, не заперечує проти розірвання шлюбу, має тимчасові труднощі і важке матеріальне становище, тому заперечує проти стягнення аліментів, не заперечує проти розгляду справу без її участі. Не заперечувала проти розгляду справи за її відсутності.
Згідно з приписами ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
З'ясувавши думку сторін, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими та підлягаючими задоволенню.
Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Судом встановлено, що дійсно позивач та відповідач з 16 вересня 2006 року перебувають в зареєстрованому шлюбі, про що зроблено запис за № 995. Під час перебування сторін у шлюбі в них народилося двоє дітей: дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Ще з часу укладення шлюбу і після народження дитини, сім'я проживала в м. Мелітополі Запорізької області. В зв'язку з російською агресією проти України вони тимчасово переїхали до м. Дніпра.
Як вказує позивач та не заперечує відповідач, ще з червня 2021 року, стосунки між позивачем та відповідачем дедалі погіршувались, відповідач не мала більше бажання приділяти увагу своєму чоловіку та дітям, мала стосунки з іншим чоловіком і згодом переїхала мешкати до нього.
Починаючи з червня 2021 року шлюбні стосунки між позивачем та відповідачем, та ведення сумісного господарства остаточно припинились. Відповідач зібрала свої речі та залишила сім'ю. Неодноразові спроби позивача відновити нормальні сімейні стосунки не дали жодного результату. Позивач разом із двома їх неповнолітніми дітьми залишився проживати в м. Дніпрі. Фактично позивач самостійно виховує та доглядає за неповнолітніми дочками, діти перебувають на його повному матеріальному забезпеченні, лише тільки під його наглядом та опікою. Позивач має достатній рівень доходів, орендує житло, що дозволяє зробити для дітей належні умови проживання, догляду та виховання.
Позивач має можливість доглядати за дітьми краще ніж матір, виховувати їх, розвивати та піклуватися. Він має достатній рівень доходів, має житло, що дозволяє зробити для дітей належні умови проживання, догляду та виховання.
Наразі сторони проживають окремо вже більше трьох років. За цей час примиритись із відповідачем не вдалось, тому позивач вважає, що встановлювати строк на примирення, встановлений ст. 111 СК України вже немає необхідності. Позивач вважає, що подальше подружнє життя з відповідачем неможливе, буде суперечити його інтересам, та інтересам їх дітей.
Відповідачка заперечує проти розірвання шлюбу в добровільному, спільному порядку, у зв'язку із цим, позивач вимушений звернутись до суду із даним позовом. Також, відповідачка заперечує проти постійного проживання дітей разом із батьком, вважає, що її труднощі тимчасові і вона згодом забере дітей, нехтуючи правами позивача як батька, та інтересами та бажанням самих дітей. При цьому, відповідачка повністю відмовилась від своїх обов'язків щодо утримання дитини, здійснення інших батьківських обов'язків, передбачених Сімейним кодексом України, не бере жодної участі у вихованні та матеріальному утриманні дітей. Наразі вихованням, утриманням, матеріальним забезпеченням дітей займається тільки позивач за свій рахунок.
В Постанові Пленуму Верховного суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» зазначається, що при розгляді справ, які виникають у зв'язку з укладенням, припиненням шлюбу, а також з інших сімейних відносин, необхідно виходити з положень Конституції України, норм Сімейного кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Закону України Про міжнародне приватне право від 23 червня 2005 року, а також інших нормативно правових актів, що регулюють сімейні відносини.
Згідно ч. 1 ст. 3 СК України, сім'я є первинним та основним осередком суспільства.
Відповідно до ст. 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування до шлюбу жінки та чоловіка не допускається.
Таке положення національного законодавства України відповідає ст. 16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, згідно з якою чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім'ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання.
Відповідно до ч. 3, 4 ст. 56 СК України кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до збереження шлюбних відносин, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом.
Позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя (ст. 110 СК України). Оскільки позивач наполягає на розірванні шлюбу, то відповідно відмова в розірванні шлюбу буде примушенням до шлюбу та шлюбним відносинам, що є неприпустимим.
Проголошена Конституцією України охорона сім'ї державою полягає, зокрема, в тому, що шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей.
Відповідно до ч. 2 ст. 112 СК України, суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Суд вважає, що позовні вимоги про розірвання шлюбу є обґрунтованими і підлягають задоволенню, оскільки сторони не бажають перебувати у шлюбі, а примушування до збереження шлюбу не допускається - збереження шлюбу суперечить інтересам обох сторін.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з частинами 2, 8, 9, 10 статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статей 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У пункті 1 статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції).
Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Статтею 2 Протоколу № 4 Конвенції ООН «Про захист прав і основних свобод людини» передбачено, що кожна людина, що законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються згідно з законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку, запобігання злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.
Згідно з частиною 3 статті 45 ЦПК України, суд сприяє створенню належних умов для здійснення малолітньою або неповнолітньою особою її прав, визначених законом та передбачених міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Принцип 6 Декларації прав дитини, за яким малолітня дитина може бути розлучена зі своєю матір'ю лише у винятковій ситуації не можна тлумачити таким чином, що у матері малолітньої дитини мається перевага перед батьком при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини, приймаючи до уваги рівність прав обох батьків щодо дитини, що витікає як і з статті 141 СК України, так зі змісту Конвенції про права дитини.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц зазначила, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага, в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини, приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року).
При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16.07.2015 року).
Відповідно до статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Як вбачається із поданого позову, позивач зазначає, що його діти наразі постійно проживають із ним, позивач має постійне місце проживання, регулярний та стабільний заробіток, самостійно займається вихованням та утриманням дітей.
Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, а також створення позивачем належних умов для проживання, виховання та забезпечення дітей, суд дійшов висновку про залишення мешкання дітей сторін з батьком, оскільки це відповідатиме найкращим інтересам цих дітей.
Відповідно до Постанови від 15 січня 2020 року Верховного Суду в справі, провадження № 61-14859св19, за загальним. Правилом за відсутності спору щодо того, з ким з батьків будуть проживати неповнолітні діти, суд може вирішити питання про залишення проживання дитини з матір'ю чи з батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу. Лише за наявності такого спору між батьками суд повинен роз'яснити сторонам порядок вирішення питання про визначення місця проживання дитини.
Згідно ст. 263 ЦПК України суд повинен враховувати правову позицію Верховного Суду.
Водночас, визначення місця проживання дитини з батьком по своїй суті не є розлученням матері з дитиною, і жодним чином не втрачає прав, заснованих на спорідненості з дитиною.
Як передбачено статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Наведене узгоджується з правовим висновком щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, провадження № 14-327цс18.
Рекомендацією Rec (2006) 19 Комітету Ради Європи «Про політику на підтримку позитивного виховання дітей батьками», прийнятою 13 грудня 2006 року, у програмах і заходах з підтримки виховання дітей батьками має враховуватися важливість забезпечення певних стандартів матеріально-побутових умов, достатніх для реалізації завдань позитивного виховання дітей. Урядам належить подбати і про те, щоб діти та батьки мали доступ до належного обсягу різноманітних ресурсів (матеріальних, психологічних, соціальних і культурних). Виходячи з інтересів дитини, необхідно також приділяти першорядну увагу забезпеченню таких прав батьків, як право на відповідну підтримку з боку державних органів у виконанні своїх батьківських обов'язків. Особливу увагу слід приділяти сім'ям, які опинилися в складних соціально-економічних умовах і потребують більш конкретної підтримки. Необхідно також, щоб загальні програми доповнювалися адресними цільовими заходами.
Відповідно до роз'яснень пунктів 16 і 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 30 березня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і позбавлення батьківських прав та поновлення батьківських прав» ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу. Суд має право вирішити питання про відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав та передати органу опіки та піклування (якщо цього потребують інтереси дитини), без визначення при цьому конкретного закладу.
Звичайно, якщо є обов'язки, то є і відповідальність. Так, відповідно до ч. 4 ст. 155 СКУ ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом в тому числі передбаченої ст. 164 Сімейного кодексу України, а саме мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини.
Відповідно до ч. 1 ст. 180 СК України, батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Відповідно до ст. 150 Сімейного кодексу України, батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.
Згідно частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частинами 2, 3 ст. 77 ЦПК України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Оцінивши зібрані у справі докази суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню. Суд враховує, що відповідач визнала позовні вимоги і не заперечувала проти їх задоволення. Суд приймає визнання позовних вимог, оскільки таке не суперечить закону та не порушує права чи свободи сторін.
Відповідно до частини 4 статті 206 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову суд, за наявності для того законних підстав, ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
При цьому, відповідно до вимог частини 2 статті 206 ЦПК України, до ухвалення судового рішення у зв'язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення.
Крім того, відповідно до ч. 4 статті 170 СК України при задоволенні позову про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав суд вирішує питання про стягнення з них аліментів на дитину.
Відповідно до ч. 3 статті 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Згідно із ч. 1 статті 184 СК України Суд за заявою одержувача визначає розмір аліментів у твердій грошовій сумі.
Відповідно до п. 17 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» № 3 від 15 травня 2006 року за відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той із них, з ким проживає, вправі звернутися до суду з відповідним позовом.
У відповідності до статті 191 СК України аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову, а в разі подання заяви про видачу судового наказу - із дня подання такої заяви.
В положеннях ч. 2 статті 182 СК України зазначено що розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Позивач в своєму позові просить стягнути з відповідачки аліменти на утримання двох дітей у розмірі 5 000 грн. (по 2 500 грн. на кожну дитину) щомісячно, що є достатнім для участі відповідача у забезпеченні дитини необхідними для нормального життя та розвитку речами. У зв'язку із цим, суд вважає, що позовні вимоги про стягнення з відповідача аліментів на утримання дітей у розмірі 5 000 грн. - по 2 500 грн. на кожну дитину - щомісячно, також підлягають задоволенню, оскільки вказане відповідає інтересам цих дітей.
Перелічені підстави мають місце в даному конкретному випадку, що підтверджене документами, що надані до справи.
Відповідно до ст. 19 СК України: «При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
Досудове врегулювання спору щодо цього питання не передбачене законодавством.
Відповідно до ст. 141 Сімейного кодексу України, мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Відповідно до ч. 1 ст. 155 Сімейного кодексу України, здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Відповідно до ч. 4 ст. 155 Сімейного кодексу України, ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини та ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, культурного, морального і соціального розвитку. Також, згідно з ч. 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини батьки, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей, умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Відповідно до ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.
В окремій думці у справі «М.С. проти України» суддя Карло Ранзоні наголошує, що, згідно з позицією ЄСПЛ, батьки повинні мати рівні права в спорах про опіку («Зоммерфельд проти Німеччини») і що найкращі інтереси дитини, залежно від їхнього характеру і серйозності, можуть переважати інтереси батьків («Сахін проти Німеччини»).
У Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи «Рівність та спільна батьківська відповідальність: роль батьків» (Equality and shared parental responsibility: the role of fathers) № 2079 від 02 жовтня 2015 року Асамблея твердо висловила позицію, що саме розвиток спільної батьківської відповідальності допомагає подолати гендерні стереотипи стосовно ролей жінок та чоловіків у сім'ї і є відображенням соціологічних змін, які відбулися протягом останніх 50 років. У зв'язку з цим, ОСОБА_5 закликала всіх її членів, зокрема і Україну, забезпечити законодавчими нормами та адміністративною практикою рівність прав батьків щодо їх дітей.
Велика Палата ВС у Постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц також відступила від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме ст. 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини про обов'язковість брати до уваги принцип 6 цієї Декларації стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю. Судді Великої Палати ВС вважають, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини з огляду на вимоги ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.
Велика Палата ВС зауважує, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, і не є частиною національного законодавства України. А законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При розгляді питання щодо проживання дитини насамперед треба виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо.
У п. 1 ст. 9 Конвенції про права дитини 1989 року, яка була ратифікована Україною 27 лютого 1991 року, передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ч. 1 ст. 3 Конвенції).
Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».
Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.
Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.
Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню повністю.
Тобто, відповідач повинен довести, що його дiями не було порушено його права або права позивача чи їх дитини. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивач заперечує будь-якi домовленості i зобов'язання стосовно вiдповiдача (крім передбачених законом, зазначених в позові) відносно аліментів, предмета спору, а вiдповiдач не довів незаконність дій позивача. Твердження вiдповiдача про наявнiсть будь-яких iнших зобов'язань стосовно позовних вимог, неможливість сплати аліментів - є припущенням.
У відповідності з ст. 141 ЦПК України якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.
Частиною 1 статті 185 СК України передбачено, що той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно. Таким чином, брати участь у додаткових витратах зобов'язані обидва з батьків, незалежно від того з ким з них проживає дитина, оскільки Сімейний Кодекс України виходить із принципу рівності прав й обов'язків батьків.
Вищезазначене підтверджено і доведено доказами.
При таких обставинах суд вважає можливим позовні вимоги задовольнити та позовну заяву задовольнити: шлюб, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , розірвати, прізвище відповідачці залишити шлюбне, а саме « ОСОБА_6 », після розірвання шлюбу залишити двох малолітніх дітей сторін: дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з батьком - ОСОБА_1 , який самостійно виховує та утримує цих двох малолітніх дітей; стягувати з відповідачки аліменти на утримання двох малолітніх дітей - дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на користь батька цих дітей у твердій грошовій сумі: по 2 500 грн. на кожну дитину, а всього у розмірі 5 000 грн. щомісячно до досягнення дітьми повноліття, починаючи стягнення з 08 липня 2024 року та стягнути з відповідачки на користь позивача сплачений при подачі позову судовий збір.
Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про розірвання шлюбу, стягнення аліментів в такому вигляді ґрунтуються на вимогах закону, а тому підлягають задоволенню в повному обсязі.
На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 3, 7, 19, 24, 56, 110, 112, 141, 150, 155, 160, 161, 164, 170, 180, 181, 182, 184, 185, 191 Сімейного кодексу України, ст. 15, 16 ЦК України. ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд
Позовну заяву задовольнити.
Шлюб, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований Відділом реєстрації актів цивільного стану по місту Мелітополю Мелітопольського міськрайонного управління юстиції Запорізької області, про що зроблено запис за № 995 - розірвати.
Прізвище ОСОБА_2 , яке було змінено нею після реєстрації шлюбу з « ОСОБА_7 », залишити шлюбне, а саме « ОСОБА_6 ».
Після розірвання шлюбу залишити двох малолітніх дітей сторін: дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з батьком ОСОБА_1 , який самостійно виховує та утримує цих двох малолітніх дітей.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , аліменти на утримання двох малолітніх дітей: дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на користь батька цих дітей ОСОБА_1 у твердій грошовій сумі: по 2 500 грн. на кожну дитину, а всього у розмірі 5 000 грн. щомісячно до досягнення дітьми повноліття, починаючи стягнення з 08 липня 2024 року.
Допустити негайне виконання рішення в частині стягнення аліментів в сумі місячного платежу.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений при подачі позову судовий збір в сумі 1 211 грн. 20 коп..
Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в сумі 1 211 грн. 20 коп..
Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.
Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.
Суддя -