Справа № 620/5296/24 Головуючий у І інстанції - Клопот С.Л.
Суддя-доповідач - Мельничук В.П.
15 серпня 2024 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
Головуючого-судді: Мельничука В.П.
суддів: Василенка Я.М., Костюк Л.О.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 07 червня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 , в якій просив:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.03.2018 по 02.09.2018;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.03.2018 по 02.09.2018 у розмірі 56973,76 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги Позивач вказав, що після його звільнення зі служби та виключення зі списків особового складу частини (02.03.2018) з ним не було проведено остаточного розрахунку, а саме: не здійснено виплату індексації грошового забезпечення. Так, зазначена індексація була виплачена йому лише 13.03.2024. Зазначив, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 07 червня 2024 року адміністративний позов задоволено повністю.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.03.2018 по 02.09.2018.
Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.03.2018 по 02.09.2018 у розмірі 57034 грн 76 коп.
Не погоджуючись з таким судовим рішенням Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
В апеляційній скарзі Військова частина НОМЕР_1 посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті.
Апеляційна скарга мотивована тим, що оскільки при нарахуванні і виплаті Позивачу сум, належних при звільненні, був відсутній спір щодо їх розміру, підстави для застосування до спірних правовідносин ст. 117 КЗпП України відсутні.
Відзиву Позивача на апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 до суду апеляційної інстанції не надходило, що не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, згідно з п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, яким передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 наказом командира Військової частини НОМЕР_2 від 02.03.2018 № 49 звільнений з військової служби, виключений зі списків особового складу та знятий з усіх видів забезпечення.
У період з 20.01.2014 по 02.03.2018 Позивачу не виплачувалась у повному обсязі індексація грошового забезпечення, у зв'язку з чим, вважаючи, що посадовими особами Військової частини НОМЕР_2 були порушені його права щодо не виплати індексації грошового забезпечення, Позивач звернувся з адміністративним позовом до адміністративного суду.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 620/2330/19, яке набрало законної сили, позов задоволено.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за періоди 20.01.2014 по 02.03.2018, за виключенням нарахованої та виплаченої індексації грошового забезпечення за період проходження військової служби з 01.07.2014 по 30.09.2014, з 01.04.2015 по 30.06.2015, з 01.08.2015 по 30.09.2015, з 01.11.2015 по 31.12.2015 та за травень 2016 року.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період проходження військової служби за періоди 20.01.2014 по 02.03.2018, за виключенням нарахованої та виплаченої індексації грошового забезпечення за період проходження військової служби з 01.07.2014 по 30.09.2014, з 01.04.2015 по 30.06.2015, з 01.08.2015 по 30.09.2015, з 01.11.2015 по 31.12.2015 та за травень 2016 року.
На виконання зазначеного рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 620/2330/19 Позивачу 13.03.2024 виплачено індексацію грошового забезпечення.
Вважаючи необґрунтованою затримку у виплаті вказаних коштів, Позивач звернувся з даним адміністративним позовом до адміністративного суду.
Задовольняючи адміністративний позов суд першої інстанції виходив з того, що зважаючи на відсутність належних, допустимих і достовірних доказів відсутності вини Відповідача у несвоєчасному розрахунку з Позивачем саме при звільненні з огляду на присуджені судами кошти, право Позивача на отримання на підставі вимог ст. 117 КЗпП України середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців доведене.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, встановлено, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Як зазначено Верховним Судом у постанові від 03 червня 2020 року у справі № 809/366/17, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Положення ст.ст.117, 118 КЗпП України поширюють дію на відносини публічної служби, якщо інше не передбачене вимогами спеціального законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (у т.ч. затримку виплати індексації грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Натомість врегульовано КЗпП України, у зв'язку з чим у відповідній частині підлягають застосуванню саме його норми.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16, від 30 січня 2019 року у справі № 807/3664/14, від 26 червня 2019 року у справі № 826/15235/16.
Частиною першою статті 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлена ст. 117 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, згідно з якою у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
З аналізу зазначених вище законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Так, частина перша статті 117 КЗпП України передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає.
Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини другої статті 117 КЗпП України, має право на відшкодування, якщо спір буде вирішено на його користь.
Отже, у разі якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в такому випадку, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
Таким чином законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17.
Відповідно до довідки № 150/фес від 19 квітня 2024 року середній заробіток Позивача на день звільнення складав 320 грн 42 коп.
Затримка розрахунку при звільненні за період з 03.03.2018 по 13.03.2024 становить 2203 календарних днів.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що враховуючи встановлені статтею 117 КЗпП України обмеження шестимісячним строком виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку, Позивач має право на отримання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні починаючи з 03.03.2018 але не більш як за шість місяців, тобто за 178 календарних дні (з 03.03.2018 по 02.09.2018) у розмірі 57034,76 грн (320,40 грн*178 календарних дні), з чим погоджується і колегія суддів.
Відповідно до статей 9, 77 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на Відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів зазначає, що доводи апеляційної скарги не спростовують правомірності висновків суду першої інстанції.
Оцінюючи інші доводи апеляційних скарг, колегія суддів зазначає, що згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
При цьому, згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Розглянувши доводи Військової частини НОМЕР_1 , викладені в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування не вбачається, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 07 червня 2024 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не підлягає касаційному оскарженню, відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий-суддя: В.П. Мельничук
Судді: Я.М. Василенко
Л.О. Костюк