про повернення позовної заяви в частині позовних вимог
14 серпня 2024 року Справа № 480/6895/24
Cуддя Сумського окружного адміністративного суду Воловик С.В., розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Сумської обласної прокуратури про стягнення середнього заробітку,
До Сумського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 з позовною заявою до Сумської обласної прокуратури, у якій просить суд:
- стягнути з Сумської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення Сумського окружного адміністративного суду від 09.06.2022 у справі № 480/12347/21 за період з 09.06.2022 по 20.09.2022 у сумі 27 808,62 грн.
Ухвалою суду від 06.08.2024 вказана позовна заява була залишена без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків поданої позовної заяви - протягом десяти днів з моменту отримання копії ухвали про залишення позовної заяви без руху. Зазначено, що недоліки необхідно усунути шляхом надання до суду заяву про поновлення строку звернення до адміністративного суду із зазначенням причин пропуску строку звернення та доказів на їх підтвердження.
12.08.2024 позивача надала до суду заяву про усунення недоліків позовної заяви з клопотання про поновлення строку звернення до суду. Дане клопотання мотивоване тим, що відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 №2352-ІХ) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Розглянувши матеріали позову та доводи вказаного клопотання, суд дійшов висновку, що позовна заява підлягає поверненню позивачу з огляду на наступне.
За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Частиною першою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Положення статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.
Такі правовідносини регулюються положеннями статті 233 Кодексу законів про працю України , зокрема, частиною другою цієї статті.
Відповідно до частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин” від 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9- рп/2013.
Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України “Про оплату праці” необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин”, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції:
“Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)”.
Отже, до 19 липня 2022 року Кодекс законів про працю України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).
У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп і від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Водночас Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001).
Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).
Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005).
Отже, державні установи повинні бути послідовними щодо прийнятих ними нормативних актів, а також дотримуватися розумної рівноваги між передбачуваністю (довірою, законними очікуваннями, впевненістю) особи і тими інтересами, заради забезпечення яких у регулювання вносяться зміни. Повага до такої впевненості, як зазначав Європейський суд з прав людини, має бути мірою правового захисту у внутрішньому праві проти свавільного втручання державних органів у гарантовані права (пункт 156 Рішення у справі "Kopecky проти Словаччини" від 28 вересня 2004 року, заява № 44912/98).
Одним із механізмів запобігання свавільному втручанню держави та її органів у реалізацію прав і свобод людини є закріплений у частині третій статті 22 Конституції України принцип недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних.
Таким чином, надання нормативно-правовому акту ретроактивної дії не порушуватиме принципи незворотності дії в часі та правової визначеності, якщо ці зміни не погіршують правове становище особи: не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують чинні права і свободи.
При цьому, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, суд робить висновок про поширення дії статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
Подібна правова позиція міститься і в постановах Верховного Суду від 28 вересня 2023 року у справі №140/2168/23, від 18 січня 2024 року у справі № 240/5105/23, у рішенні Верховного Суду від 06 квітня 2023 року у справі № 260/3564/22.
За таких обставин, суд погоджується з доводами ОСОБА_1 щодо не застосування строків звернення до суду з позовними вимогами щодо стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду у період з 09.06.2022 по 18.07.2022.
Однак, 19.07.2022 набув чинності Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин” №2352, яким внесено ряд важливих змін до діючого законодавства про працю.
Зокрема, відповідно до ст. 233 КЗпП України, в редакції Закону України №2352-ІХ від 01.07.2022, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Разом з тим, Закон №2352-ІХ не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності, тобто, його норми не мають зворотної дії в часі.
Отже, цей Закон містить норми прямої дії та поширює свою дію тільки на ті правовідносини, які виникли та існують після набрання ним чинності, зокрема з 19.07.2022
Проте, відповідно до пункту першого глави XIX “Прикінцеві положення” КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 р. № 651 “Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2” відмінено з 30 червня 2023 р. на всій території України карантин.
Тримісячний строк звернення до суду, встановлений ч. 2 ст. 233 КЗпП України, фактично почав відліковуватись з 01.07.2023 (з дня скасування карантину) та мав закінчитись у жовтні 2023 р. (02.10.2023 - тримісячний строк з дня скасування карантину).
Отже, враховуючи те, що ОСОБА_1 поновлено на посаді начальника Білопільського відділу Конотопської місцевої прокуратури Сумської області з 23.10.2021, згідно з наказом керівника Сумської обласної прокуратури від 20.09.2022 №233к, тобто рішення Сумського окружного адміністративного суду від 09.06.2022 у справі № 480/12347/21 було виконано відповідачем 20.09.2022, а тому саме з цієї дати позивач була обізнана про порушення її права.
Таким чином, враховуючи обмеження трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, з урахуванням граничних строків з дня закінчення карантину на території України, строк звернення із вимогами про стягнення середнього заробітку за період з 19.07.2022 по 20.09.2022 позивачем пропущено.
У той же час, позивач звернулася до суду з цим позовом 05.08.2024, а отже не в межах тримісячного строку.
Обґрунтовуючи клопотання про поновлення строку звернення до суду з позовною заявою, позивач посилається на Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 та № 9-рп/2013.
Проте суд зазначає, що зазначені Рішення Конституційного Суду України стосувалися редакції статті 233 Кодексу законів про працю України до внесення в неї змін на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 1 липня 2022 року № 2352-IX, яка передбачала, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
При цьому 19 липня 2022 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 № 2352-ІХ (далі - Закон України № 2352-ІХ), згідно з яким частина перша і друга статті 233 КЗпП України діють у новій редакції.
Відповідно, посилання позивача на Рішення Конституційного Суду України в обґрунтування клопотання про поновлення строку звернення до суду є безпідставними.
За загальним правилом поважними причинами визнаються ті обставини, існування яких є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов'язані з дійсними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного звернення до суду з даним позовом.
Позивачем не використано надану йому можливість, не надано доказів наявності об'єктивних перешкод для звернення до адміністративного суду та не наведено поважних обставин, які не залежали від його волі та пов'язані з дійсними істотними перешкодами і труднощами, що перешкоджали звернутися до суду в межах встановленого строку.
Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 12.04.2023 у справі №380/14933/22.
З огляду на викладене суд дійшов висновку про відсутність підстав для поновлення строку звернення до суду в частині позовних вимог, оскільки позивач не навів поважних причин пропуску строку звернення до суду з цим позовом та не надав відповідних доказів на підтвердження поважності причин його пропуску.
За приписами частини 1 статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Згідно з частиною 2 статті 123 КАС України, якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Відповідно до пункту 9 частини 4 статті 169 КАС України позовна заява повертається позивачеві, у випадках, передбачених частиною 2 статті 123 цього Кодексу.
Оскільки позов в частині позовних вимог подано після закінчення встановленого законом строку та вказані причини пропущення строку звернення до суду не можуть бути визнані поважними, суд вважає за необхідне повернути позовну заяву позивачу.
Разом з тим, ч. 8 ст. 169 КАС України передбачено, що повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Керуючись ст.ст. 169, 248, 256, 293-295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Позовну заяву ОСОБА_1 до Сумської обласної прокуратури про стягнення середнього заробітку в частині позовних вимог про стягнення з Сумської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення Сумського окружного адміністративного суду від 09.06.2022 у справі № 480/12347/21 за період з 19.07.2022 по 20.09.2022 - повернути позивачу.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та може бути оскаржена в апеляційному порядку до Другого апеляційного адміністративного суду в п'ятнадцятиденний строк з дня складання ухвали.
Суддя С.В. Воловик