14 серпня 2024 р. № 400/4975/24
м. Миколаїв
Миколаївський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Величка А.В., розглянув в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ,
до відповідачаДержавної прикордонної служби України ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_2 ,
проскасування рішення; стягнення 10 730,00 грн,
До Миколаївського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Державної прикордонної служби України ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - відповідач) про:
- відміну рішення про відмову в перетині кордону;
- стягнення з ДПСУ НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 матеріальної шкоди у розмірі 10730 грн на користь ОСОБА_1 .
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивачем зазначено, що 21.05.2024 року ОСОБА_1 здійснював виїзд за кордон у міжнародному пункті пропуску "Шегині" та під час перевірки надав усі необхідні для виїзду за кордон, а саме документи на підтвердження того, що він багатодітний батько: 3 свідоцтва про народження дітей, посвідчення багатодітних та довідка до Акту огляду МСЕК про те, що позивач має ІІІ групу інвалідності. Однак, відповідачем було прийнято рішення, яким відмовлено позивачу у перетинанні державного кордону на виїзд з України. Позивач зазначає, що в оскаржуваному рішенні не зазначено жодної підстави відмови в перетинанні державного кордону України та не вказано конкретно, якого саме документу не було надано для наявності підстав законного перетинання кордону. Вважає рішення про відмову у перетинанні державного кордону протиправним і таким, що не ґрунтується на нормах чинного законодавства, що і стало підставою звернення до суду.
Ухвалою суду від 03.06.2024 року, судом на підставі положень ч.1 ст.169 КАС України позовну заяву залишено без руху, та позивачу наданий десятиденний строк з дня отримання копії ухвали для усунення недоліків позовної заяви.
13.06.2024 року через канцелярію суду від позивача до суду надійшла заява щодо усунення недоліків позовної заяви разом із уточненням позовних вимог.
Ухвалою від 17.06.2024 року Миколаївський окружний адміністративний суд відкрив провадження у справі № 400/4975/24 та ухвалив розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
13.08.2024 року до канцелярії Миколаївського окружного адміністративного суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому просить у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. В якому вказує, що право на відстрочення від призову на військову службу під час мобілізації є різними за своєю правовою природою та законодавчими нормами, якими такі регулюються, органами, що їх визначають. Таким чином, як норми Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», так і норми Закону України «Про прикордонний контроль», Правил ґрунтується на тому, що наявність прав та обов'язків в особи має бути підтверджена певними документами, які дають уповноваженій службовій особі Держприкордонслужби прийняти обґрунтоване рішення. Вказав, що у копії військового квитка серія НОМЕР_2 , який доданий до позовної заяви позивачем, відсутній запис щодо надання відстрочки відповідно до ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Тобто, надані позивачем 21.05.2024 року документи не дали змогу уповноваженим посадовим особам, які здійснюють прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України прийняти рішення про надання дозволу на перетин державного кордону України позивачу, тому оскаржуване рішення є правомірним.
Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 разом зі своєю дружиною - ОСОБА_2 виховує та утримує трьох малолітніх дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Згідно з посвідченням серії НОМЕР_3 , виданим Адміністрацією Центрального району Миколаївської міської ради - ОСОБА_1 є багатодітним батьком.
ОСОБА_1 має ІІІ групу інвалідності, яка встановлена первинно за захворюванням, пов'язаним з проходженням військової служби встановлена 13.12.2023 року на строк до 01.12.2023 року, що підтверджується копією довідки до акту огляду МСЕК серії 12 ААГ №511436.
21.05.2024 року позивач з метою перетинання державного кордону прибув до пункту пропуску «Шегині» та надав всі наявні документи для перетину кордону, однак, отримав рішення про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України від 21.05.2024 року, з підстав того, що вищезазначений громадянин не зміг надати на паспортний контроль необхідні документи, які дають право на виїзд з України в умовах дії правового режиму воєнного стану відповідно до Постанови КМУ від 27.01.1995 року №57 "Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України".
Не погоджуючись з таким рішенням відповідача, позивач звернувся до суду із даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.
Правовідносини, які виникли між сторонами у даній справі регулюються Законом України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 № 3857-XII, Законом України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII та постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 №57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України».
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч. 1 ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Зазначене кореспондується також з положеннями ст. 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 № 3857-XII. При цьому вказаною статтею також передбачено, що на громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов'язки.
Відповідно до ст. 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Воєнний стан в розумінні положень ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (ст. 2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).
Відповідно до п. 6 ч. 1ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Отже, право особи на вільний перетин державного кордону України, згідно з положеннями Конституції України та законодавчих норм, може бути обмежено в умовах воєнного стану.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 2102-ІХ.
Пунктом 3 вказаного вище Указу у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
В подальшому воєнний стан був продовжений Указами Президента України, який діє і на теперішній час.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Отже, враховуючи те, що станом на час виникнення спірних правовідносин в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежувалось законодавством.
Правові основи здійснення прикордонного контролю, порядок його здійснення, умови перетинання державного кордону України визначає Закон України "Про прикордонний контроль".
Загальний порядок перетину державного кордону України визначений постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 №57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України».
Так, згідно п. 2 Правил у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Відповідно до п. 2-1 постанови від 27.01.1995 № 57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право:
особи з інвалідністю за наявності посвідчення, яке підтверджує відповідний статус, або пенсійного посвідчення чи посвідчення, що підтверджує призначення соціальної допомоги відповідно до Законів України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю», «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю», в яких зазначено групу та причину інвалідності, або довідки для отримання пільг особами з інвалідністю, які не мають права на пенсію чи соціальну допомогу, за формою, затвердженою Мінсоцполітики (далі - документи, що підтверджують інвалідність);
Постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2022 № 1212 «Про внесення змін до Правил перетинання державного кордону громадянами України» внесено зміни до Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57.
Вказаною постановою КМУ внесено зміни до Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 57 (ЗП України, 1995 р., № 4, ст. 92; Офіційний вісник України, 2010 р., № 65, ст. 2239; 2022 р., № 25, ст. 1346), - із змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2022 р. № 1044, виключивши в абзаці другому пункту 2-1 слова і цифри «довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією (форма первинної облікової документації № 157-1/о) або».
З аналізу наведених норм суд дійшов висновку, що перетинати державний кордон України в умовах воєнного стану мають право, зокрема, особи з інвалідністю за наявності ряду документів.
Частинами 1, 3 ст. 14 Закону України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 № 1710-VI встановлено, що іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.
Особа, якій відмовлено у перетинанні державного кордону, має право оскаржити відповідне рішення згідно із Законом України "Про звернення громадян" або до суду. Оскарження зазначеного рішення не зупиняє його дії. Оскаржене рішення може бути скасовано чи змінено начальником органу охорони державного кордону або скасовано та визнано не чинним судом.
Так, судом встановлено та не заперечувалося відповідачем те, що при намірі перетнути державний кордон України, позивач пред'явив інспектору прикордонного контролю в пункті пропуску «Шегині» паспорт громадянина України для виїзду за кордон серія НОМЕР_4 , довідку до акту огляду медико-соціальної експертної комісії серії 12 ААГ від 13.12.2023 (ІІІ група інвалідності захворювання, пов'язане з проходженням військової служби), посвідчення серії НОМЕР_3 , видане Адміністрацією Центрального району Миколаївської міської ради, згідно якого ОСОБА_1 є багатодітним батьком та свідоцтва про народження його трьох дітей.
Судом встановлено, що відповідач, у рішенні про відмову в перетині державного кордону України громадянину України від 21.05.2024, зазначив в підставах: вищезазначений громадянин не зміг надати на паспортний контроль необхідні документи, які дають право на виїзд з України в умовах дії правового режиму воєнного стану відповідно до Постанови КМУ від 27.01.1995 року №57 "Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України".
Проте, відповідно до Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови.
Частиною 5ст. 242 КАС України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У силу приписів ч. 5ст. 242 КАС України суд застосовує до спірних правовідносин практику Верховного Суду викладену у постанові від 5 березня 2020 року у справі № 640/467/19, в якій зазначено, що загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб'єктом владних повноважень конкретних підстав прийняття (фактичних і юридичних) таких актів, а також переконливих і зрозумілих мотивів їх прийняття.
Суд зазначає, що не наведення мотивів прийнятих рішень не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, за яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм належну правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність прийнятого рішення.
Питання тлумачення та застосовування національного законодавства є, перш за все, компетенцією національних органів влади. Проте Суд повинен перевірити, чи породжує спосіб тлумачення та застосування національного законодавства наслідки, що відповідають принципам Конвенції, як вони тлумачаться у світлі практики Суду (п. 41 рішення Європейського Суду з прав людини по справі «Будченко проти України», рішення у справі «Скордіно проти Італії».
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини закон має відповідати якісним вимогам, насамперед вимогам «доступності», «передбачуваності» та «зрозумілості»; громадянин повинен мати змогу отримати адекватну інформацію за обставин застосування правових норм у конкретному випадку; норма не може розглядатися як «закон», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку; громадянин повинен мати можливість передбачити, наскільки це розумно за конкретних обставин, наслідки, до яких може призвести певна дія.
Суд зауважує, що довідка до акту огляду медико-соціальною експертною комісією не є документом, який надає право на перетинання державного кордону, оскільки довідку до акту огляду медико-соціальною експертною комісією виключено з абзацу другому пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 57.
Суд критично оцінює вказані доводи представника відповідача про те, що позивачем не надані документи, які б надали йому право перетину державного кордону України.
Відповідно до ч.1 ст.6 Закону № 3857-XII право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли:
1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону;
3) стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень;
4) він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання;
5) він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов'язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів;
9) він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду.
10) він є керівником юридичної особи або постійного представництва нерезидента (згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру, наданими відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань"), що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов'язку щодо сплати грошових зобов'язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, - до погашення суми такого податкового боргу, у зв'язку з яким таке обмеження встановлюється.
Однак, відповідачем в оскаржуваному Рішенні не зазначено жодної законодавчо визначеної підстави для тимчасового обмеження позивачу права на виїзд з України.
Крім того, у Рішенні не зазначено документи, що підтверджують підставу для виїзду за кордон, які громадянин України не зміг надати на паспортний контроль.
Суд наголошує, що відповідно до вимог п.2-6 Правил №57, у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому - восьмому частини третьої статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".
Поряд з цим, п. 3 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" передбачено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані: жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є багатодітним батьком, на утриманні якого перебуває троє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Таким чином, позивач не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, оскільки належить до категорії осіб, визначених в п. 3 ч.1 ст.23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", та наділений правом перетину державного кордону в умовах воєнного стану в силу положень п.2-6 Правил №57.
Більше того, позивач протягом 2023 року уже перетинав державний кордон України і чому відпала підстава для перетину кордону в даних спірних випадках, відповідач не обґрунтував.
Отже, встановлені судом обставини справи та системний аналіз наведених законодавчих норм свідчать про те, що позивач, пред'явивши під час перетину державного кордону документи, які підтверджують, що він є чоловіком, на утриманні якого перебувають троє дітей віком до 18 років, мав право на перетин державного кордону України, що дає підстави для висновку про невідповідність оскаржуваного Рішення про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України, прийнятого не на підставі та не у спосіб, що передбачений законодавством України, та необґрунтовано, тобто без урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, критеріям правомірності рішення суб'єкта владних повноважень в контексті ч.2 ст.2 КАС України, а отже такі є протиправними та підлягають скасуванню.
Суд вважає, що відсутність в оскаржуваному рішенні мотивів його прийняття позбавляє взагалі можливості позивача навести аргументи щодо їх неправомірності.
Разом з тим, суд не приймає до уваги твердження відповідача, викладене у відзиві на позовну заяву про те, що у військовому квитку позивача, відсутній запис щодо надання відстрочки відповідно до ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», оскільки оскаржуване рішення таких мотивів не містить.
Щодо позовних вимог про стягнення з ДПСУ НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 матеріальної шкоди у розмірі 10730 грн на користь ОСОБА_1 , суд зазначає наступне.
Відповідно до ст.56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Статтею 1174 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) передбачено, що шкода завдана фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової чи службової особи органу державної влади при здійсненні своїх повноважень відшкодовується державою незалежно від вини цієї особи.
Відповідно до ч.1 ст.1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Частиною другою цієї статті передбачено, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Шкода це будь-яке знецінення блага, що охороняється правом, тому її поділяють на майнову і немайнову. Моральна шкода втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, у чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди належать: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Як вбачається з позовної заяви позивач стверджує, що йому була завдана матеріальна шкода у розмірі 10730 грн, а саме за придбані квиткию
Суд зауважує, що позивачем не надано доказів понесення витрат на ці квитки, тому позовна вимога про стягнення матеріальної шкоди задоволенню не підлягає.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст. 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Частиною 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Враховуючи вищевикладене, відповідно до основних засад адміністративного судочинства, вимог законодавства України, що регулює спірні правовідносини, суд вважає, що позивач навів законні й обґрунтовані підстави для перерахунку та виплати їй пенсії на підставі довідки Державної установи “Територіальне медичне об'єднання МВС України в Миколаївській області” від 20.11.2023 року № 33/35-Ц-13/Ез, а тому наявні правові підстави для часткового задоволення позову.
Відповідно до ч.3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Керуючись статтями 2, 9, 72, 76, 77, 78, 80, 120, 139, 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 ) до Державної прикордонної служби України ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код НОМЕР_6 ) про скасування рішення, стягнення 10 730,00 грн - задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення про відмову в перетинанні державного кордону України від 21.05.2024 року, яким ОСОБА_1 відмовлено в перетинанні державного кордону на виїзд з України.
3. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
4. Апеляційна скарга може бути подана до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя А.В. Величко