15 серпня 2024 року № 320/27877/23
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О., розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві про визнання протиправною бездіяльності, стягнення пенсії, моральної шкоди та компенсації втрати частини доходів.
Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві, у якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві щодо не нарахування та невиплати пенсії ОСОБА_1 за період з 01.02.2015 по 01.06.2019 та у невиплаті в період з 01.06.2019 по 31.08.2022;
- стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві пенсійне забезпечення, належне ОСОБА_1 , що не було виплачено за період з 01.02.2015 по 31.08.2022 в розмірі 431237,11 грн. на рахунок ОСОБА_1 ;
- стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві компенсацію втрати частини доходів в порядку, встановленому Порядком №159, на користь ОСОБА_1 у розмірі 275553,41 грн.;
- стягнути моральну компенсацію на користь ОСОБА_1 у розмірі 500000,00 грн. на рахунок ОСОБА_1 .
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначила, що вона є внутрішньо переміщеною особою, перебуває на обліку у відповідача та отримує пенсію за віком.
Позивач вказує, що відповідач відмовив їй у поновленні та виплаті пенсії за період з 01.02.2015 по 01.06.2019, а також відмовив у виплаті пенсії за період з 01.06.2019 по 31.08.2022, посилаючись на те, що пенсія за вказаний період буде виплачена на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.
Позивач вважає відмову відповідача протиправною та такою, що суперечить вимогам чинного законодавства та порушує її право на отримання пенсії.
Також позивач зазначив, що відповідач має здійснити нарахування та виплату їй компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням встановлених строків виплати пенсії, а також моральну шкоду.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 08.12.2023 відкрито провадження у справі, вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, зазначив, що позивач з 01.09.2022 перебуває на обліку в Головному управління Пенсійного фонду України в м.Києві як внутрішньо переміщена особа та отримує пенсію за віком.
Відповідач зауважив, що виплата пенсії позивачу була розпочата з 01.09.2022, а грошові кошти у розмірі 157894,50 грн., які були нараховані за період з 01.06.2019 по 31.08.2022, підлягають виплаті відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 10.11.2021 №1165 "Про затвердження Порядку виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), не виплачених за період до місяця відновлення їх виплати, внутрішньо переміщеним особам та особам, які відмовилися відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 Закону України “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб” від довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи і зареєстрували місце проживання та постійно проживають на контрольованій Україною території" та включені до переліку боргів внутрішньо переміщеним особам станом на 2022 рік.
Відповідач зауважив, що за період з липня по грудень 2023 року позивачу частково виплачено заборгованість, залишок якої становить 153936,46 грн.
Щодо виплати заборгованості по пенсії за період з 01.02.2015 по 01.06.2019, то відповідач зазначив, що позивач пропустив строк звернення до суду з вимогою про стягнення суми заборгованості по пенсії за вказаний період.
Відповідно до частини п'ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.
З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, про що свідчить паспорт серії НОМЕР_1 , виданий Єнаківським МВ УМВС України в Донецькій області 21.12.2000 р.
Позивач є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується довідкою від 13.05.2022 №3006-5001576707 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
Позивач є пенсіонером та отримує пенсію за віком, що підтверджується пенсійним посвідченням серії НОМЕР_2 від 27.03.2003.
Судом встановлено, що позивач звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві із заявою про виплату пенсії від 01.06.2022.
Також з матеріалів справи вбачається, що Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області у відповідь на адвокатський запит представника позивача листом від 29.09.2022 №0500-1502-8/58819 повідомило позивачу, що ОСОБА_1 з 01.08.2014 перебувала на обліку як внутрішньо переміщена особа в Управлінні Пенсійного фонду України в м.Краматорську Донецької області та отримувала пенсійні виплати по 31.01.2015.
Управління зазначило, що оскільки ОСОБА_1 не зареєструвалась в порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 №509, вона з 01.02.2015 не була включена у відомості на виплату пенсій пенсіонерам, які переміщені з непідконтрольних територій.
Рішення управління щодо припинення виплати пенсії ОСОБА_1 не приймалось.
За поновленням виплати пенсії ОСОБА_1 до Головного управління не зверталось.
У вказаному листі зазначено, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м.Києві.
Головне управління Пенсійного фонду України в м.Києві у відповідь на адвокатський запит представника позивача листом від 13.10.2022 №2600-0202-8/132414 повідомило позивачу, що згідно заяви ОСОБА_1 від 01.06.2022 позивача з 01.06.2022 взято на облік в Головному управлінні за новим місцем проживання як внутрішньо-переміщену особу та поновлено виплату пенсії з урахуванням пенсії з урахуванням ст.46 Закону №1058.
Відповідач зазначив, що пенсійну виплату за вересень 2022 рок було нараховано та виплачено в щомісячному розмірі у вересні 2022 року.
Згідно матеріалів електронної пенсійної справи за результатами розгляду заяви від 01.06.2022 щодо поновлення виплати пенсії, загальна сума коштів склала 157894,50 грн. за період з 01.06.2019 по 31.08.2022, які обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.
З матеріалів справи вбачається, що представник позивача, адвокат Бойко Є.В., звертався до Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві з адвокатськими запитами щодо надання інформації про виплату ОСОБА_1 заборгованості з пенсії за період з 01.02.2015 по 31.08.2022.
Головне управління Пенсійного фонду України в м.Києві листами від 07.11.2022 №2600-0202-8/145124, від 03.01.2023 №2600-0202-8/1322, від 29.03.2023 №2600-0202-8/57996 та від 07.04.2023 №2600-0202-8/67834 повідомило позивачу, що грошові кошти за минулий період з 01.06.2019 по 31.08.2022, тобто за 3 роки до дня звернення позивача за поновленням нараховані та будуть виплачені на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.
Відповідач зазначив, що з огляду на норму статті 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 №1058-IV відсутні законні підстави для нарахування коштів за період з 01.02.2015 по 31.05.2019.
Не погоджуючись з бездіяльністю відповідача щодо не нарахування та невиплати пенсії за період з 01.02.2015 по 01.06.2019 та щодо невиплати пенсії за період з 01.06.2019 по 31.08.2022, позивач звернулася з даним позовом до суду про визнання такої бездіяльності протиправною та стягнення пенсії, з приводу чого суд зазначає таке.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом.
Відповідно до частини третьої статті 4 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 №1058-IV (далі-Закон №1058, в редакції, яка була чинна на момент виникнення спірних відносин) виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Статтею 5 Закону №1058 визначено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.
Згідно з частиною першою статті 47 Закону №1058 пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
При цьому, стаття 46 Закону №1058 визначає, що нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії.
Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 року №1207-VІІ (далі - Закону №1207-VІІ) тимчасово окупована Російською Федерацією територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Правовий статус тимчасово окупованої території, а також правовий режим на тимчасово окупованій території визначаються цим Законом, іншими законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права.
Тимчасова окупація Російською Федерацією територій України, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, незалежно від її тривалості, є незаконною і не створює для Російської Федерації жодних територіальних прав.
За державою Україна, територіальними громадами сіл, селищ, міст, розташованих на тимчасово окупованій території, органами державної влади, органами місцевого самоврядування та іншими суб'єктами публічного права зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території.
Окремі території України, що входять до складу Донецької та Луганської областей, є окупованими Російською Федерацією (у тому числі окупаційною адміністрацією Російської Федерації) починаючи з 7 квітня 2014 року. Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях з цієї дати, визначено Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України.
Згідно з частинами першою та другою статті 7 Закону №1207 для громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території, реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на надання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
Виплата пенсій громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території, здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Частинами першою та третьою статті 7 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо перемішених осіб" від 20.10.2014 №1706-VII передбачено, що для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
Громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина з інвалідністю та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи.
Відповідно до частини першої-другої статті 4 Закону №1706 факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Підставою для взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є проживання на території, де виникли обставини, зазначені в статті 1 цього Закону, на момент їх виникнення.
Для отримання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи така особа звертається із заявою до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ч.3 ст.4 Закону №1706).
Згідно з частиною першою статті 5 Закону №1706 довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.
Статтею 14 Закону №1706 визначено, що внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами.
Як зазначено вище, Головне управління Пенсійного фонду України в м.Києві повідомило позивачу про те, що грошові кошти за минулий період з 01.06.2019 по 31.08.2022, тобто за 3 роки до дня звернення позивача за поновленням нараховані та будуть виплачені на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.
Щодо поновлення виплати пенсії за період з 01.02.2015 по 31.05.2019, то відповідач зазначив про відсутність підстав для виплати пенсії за вказаний період, посилаючись на ст.46 Закону №1058-IV, з приводу чого суд зазначає таке.
Як вбачається з листа Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 29.09.2022 №0500-1502-8/58819, позивачу з 01.02.2015 не здійснювалась виплата пенсії у зв'язку з тим, що ОСОБА_1 не зареєструвалась в порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 01.02.2015 №509.
У вказаному листі Управління також зазначило, що рішення щодо припинення виплати позивачу пенсії не приймалось.
Постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 №509 затверджено Порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції.
Суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 49 Закону №1058 виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з частиною другою статті 49 Закону №1058 поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
Частиною третьою статті 49 Закону №1058 встановлено, що у разі виявлення недостовірних даних у документах та відомостях, на підставі яких було встановлено та/або здійснюється виплата пенсії, рішенням територіального органу Пенсійного фонду України розмір та підстави для виплати пенсії переглядаються відповідно до цього Закону без урахування таких даних.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Верховний Суд у постанові від 12.02.2019 у справі № 243/5451/17 дійшов висновку про те, що перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений ч.1 ст. 49 Закону №1058, є вичерпним та не передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав.
Суд зазначає, що матеріали справи не містять доказів того, що відповідним територіальним органом Пенсійного фонду України було прийнято рішення про припинення виплати позивачу з 01.02.2015 пенсії з підстав, визначених в статті 49 Закону №1058. Більше того, в листі від 29.09.2022 №0500-1502-8/58819 Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області також визнало, що рішення щодо припинення виплати позивачу пенсії не приймалось. Наведене свідчить про відсутність правових підстав для припинення виплати позивачу пенсії з вказаної дати.
Як зазначено вище, відповідач, відмовляючи позивачу у нарахуванні та виплати пенсії за період з 01.02.2015 по 31.05.2019, вказав на статтю 46 Закону №1058, з приводу чого суд зазначає таке.
Верховний Суд у постанові від 30.05.2023 у справі №160/10033/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 111203543) дійшов висновку про те, що аналіз положень статті 46 Закону №1058 свідчить про те, що в Україні не існувало та не існує на сьогодні жодного строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала з вини держави в особі її компетентних органів.
Таким чином, у разі, якщо згідно з національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах до тих пір, поки такі виплати передбачено законодавством. Конституція України та Закон №1058-ІV гарантують всім громадянам України за певних умов право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій.
При первинному встановленні розміру пенсії орган Пенсійного фонду діє на підставі звернення громадянина із заявою про призначення йому пенсії. У випадках поновлення раніше призначеної пенсії органи Пенсійного фонду діють на підставі цієї ж заяви пенсіонера у строки, встановлені статтею 49 Закону №1058-IV.
При цьому, законодавством чітко встановлено, що поновлення виплати пенсії проводиться протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.
Як зазначено вище, матеріалами справи підтверджується безпідставність припинення виплати позивачу пенсії з 01.02.2015.
Тобто позивач не отримував пенсію з 01.02.2015 саме з вини органу державної влади, що, у свою чергу, виключає можливість застосування положень статті 46 Закону №1058 під час поновлення пенсійних виплат в частині їх обмеження будь-яким строком. Як наслідок, суд відхиляє викладені відповідачем у відзиві на позовну заяву твердження про пропуск позивачем строку звернення до суду у зазначеній частині.
У зв'язку з цим, суд вважає, що відповідач безпідставно не здійснив поновлення виплати позивачу пенсії за період з 01.02.2015 по 31.05.2019.
Враховуючи вказане, суд вважає за необхідне визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві щодо не поновлення виплати ОСОБА_1 пенсії за віком за період з 01.02.2015 по 31.05.2019.
Також у позовній заяві позивач зазначає про безпідставність невиплати відповідачем пенсії за період з 01.06.2019 по 31.08.2022.
Так, обґрунтовуючи позовну вимогу у цій часині, позивач вказує про безпідставність посилань пенсійного органу на виплату пенсії за вказаний період на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.
Як зазначено вище, Головне управління Пенсійного фонду України в м.Києві листами від 07.11.2022 №2600-0202-8/145124, від 03.01.2023 №2600-0202-8/1322, від 29.03.2023 №2600-0202-8/57996 та від 07.04.2023 №2600-0202-8/67834 повідомило позивачу, що грошові кошти за минулий період з 01.06.2019 по 31.08.2022 нараховані та будуть виплачені на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до абзацу 21 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637 "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам" суми пенсій, які не виплачено за період до місяця їх відновлення, обліковуються в органі, що здійснює пенсійні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.
Верховний Суд у постанові від 28.11.2022 у справі №640/11258/20 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 107571066) зазначив, що положенням абзацу 21 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637, яке є предметом спору у цій справі, передбачено визначення Кабінетом Міністрів України саме порядку виплати внутрішньо переміщеним особам пенсій, які не виплачено за період до місяця їх відновлення та які обліковуються в органі, що здійснює пенсійні виплати.
Наведена норма не суперечить Конституції України та законодавству у сфері пенсійного забезпечення, зокрема Закону №1058, статтею 47 якого прямо передбачено загальне повноваження саме Кабінету Міністрів України визначати порядок виплати пенсій. Це повноваження включає також і визначення окремого (спеціального) порядку виплати внутрішньо переміщеним особам пенсій, які не виплачено за період до місяця їх відновлення та які обліковуються в органі, що здійснює пенсійні виплати.
Передумови встановлення окремого правового регулювання порядку виплати пенсій для внутрішньо переміщених осіб мають об'єктивний характер. Спірне положення Постанови Кабінету Міністрів України не містить ознак дискримінації, а навпаки - враховує особливості правового та соціального стану внутрішньо переміщених осіб, яким не було виплачено пенсії, зокрема внаслідок припинення повноважень органів ПФУ на тимчасово непідконтрольній території та має на меті забезпечити фактичне отримання пенсійних виплат.
З огляду на вищевказане, суд дійшов висновку про те, що виплата відповідачем нарахованих за минулий період з 01.06.2019 по 31.08.2022 на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України, є правомірним.
10 листопада 2021 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 1165, якою затверджено Порядок виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), не виплачених за період до місяця відновлення їх виплати, внутрішньо переміщеним особам та особам, які відмовилися відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи і зареєстрували місце проживання та постійно проживають на контрольованій Україною території (далі Порядок № 1165).
Відповідно до абзацу першого пункту 1 Порядку № 1165 цим Порядком визначено механізм виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання) з урахуванням надбавок, підвищень, компенсації втрати частини доходу, грошової допомоги та інших пов'язаних із ними виплат, які не виплачено за період до місяця відновлення їх виплати (далі пенсійні виплати за минулий період) внутрішньо переміщеним особам та особам, які відмовилися відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи і зареєстрували місце проживання та постійно проживають на контрольованій Україною території, в тому числі недоотриманої пенсії у зв'язку із смертю пенсіонера з числа внутрішньо переміщених осіб та осіб, які проживали на тимчасово окупованій території України і не були взяті на облік як внутрішньо переміщені особи на контрольованій Україною території, відповідно до статті 52 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та статті 61 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі отримувачі).
Пенсійні виплати за минулий період, у тому числі нараховані на виконання рішень суду, що набрали законної сили, проводяться отримувачам за окремою програмою, передбаченою в бюджеті Пенсійного фонду України на відповідну мету, за рахунок коштів державного бюджету України на відповідний рік (абзац другий пункту 1 Порядку № 1165).
Згідно з пунктом 2 Порядку №1165 облік сум пенсійних виплат за минулий період ведеться територіальними органами Пенсійного фонду України, в яких особи перебувають на обліку як одержувачі пенсій, в базах даних одержувачів пенсій (електронних пенсійних справах) на підставі рішень територіальних органів Пенсійного фонду України про відновлення виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), а також про виплату недоотриманої пенсії у зв'язку із смертю пенсіонера з числа внутрішньо переміщених осіб або осіб, які проживали на тимчасово окупованій території України і не були взяті на облік як внутрішньо переміщені особи на контрольованій Україною території (за наявності нарахованих сум, що підлягають виплаті за період до місяця відновлення виплати пенсій або до місяця смерті особи) (далі рішення), та у cформованому на їх підставі переліку отримувачів виплат за минулий період (далі перелік отримувачів).
За приписами пункту 4 Порядку №1165 пенсійні виплати за минулий період згідно з цим Порядком проводяться щомісяця отримувачам, яких включено до переліку станом на 1 січня відповідного року. На забезпечення пенсійних виплат за минулий період щомісяця спрямовується частина бюджетних призначень, передбачених абзацом другим пункту 1 цього Порядку, відповідно до бюджетного розпису. Розмір пенсійної виплати за минулий період отримувачам, зазначеним в абзаці першому цього пункту, визначається в сумі, що відповідає розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, встановленому законом на 1 січня календарного року, в якому здійснюється пенсійна виплата за минулий період, але не може бути більшим від належної до виплати отримувачу суми, що обліковується в переліку отримувачів. У разі недостатності бюджетних призначень для забезпечення пенсійної виплати за минулий період у розмірі, передбаченому абзацом другим цього пункту, виплата проводиться в сумі, що визначається пропорційно виділеним на пенсійні виплати за минулий період бюджетним призначенням, але не більшій належної до виплати суми, що обліковується в переліку отримувачів. За результатами виконання бюджету Пенсійного фонду України за дев'ять місяців відповідного року зазначений в абзаці другому цього пункту розмір пенсійної виплати за минулий період може бути збільшений пропорційно залишку бюджетних призначень, але не може перевищувати належної до виплати суми, що обліковується в переліку отримувачів.
Відповідно до пункту 5 Порядку № 1165 кошти для проведення пенсійних виплат за минулий період включаються до плану-графіка поденного фінансування виплати пенсій і видатків на утримання апарату Пенсійного фонду України, передбаченого Порядком покриття тимчасових касових розривів Пенсійного фонду України, пов'язаних з виплатою пенсій, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 01 грудня 2010 року № 1080.
Таким чином, до пенсійних виплат за минулий період мають застосовуватися вищенаведені положення постанов Кабінету Міністрів України.
У зв'язку з цим, суд не вбачає підстав для задоволення позовної вимоги щодо визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо невиплати пенсії за період з 01.06.2019 по 31.08.2022.
Щодо позовної вимоги про стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві пенсійного забезпечення, належного ОСОБА_1 , що не було виплачено за період з 01.02.2015 по 31.08.2022 в розмірі 431237,11 грн. на рахунок ОСОБА_1 , суд зазначає таке.
Частиною другою статті 5 КАС України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи факт не поновлення позивачу виплати пенсії за період з 01.02.2015 по 31.05.2019, суд вважає, що в даному випадку належним та ефективним способом захисту порушених прав позивача є зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві поновити ОСОБА_1 виплату пенсії за віком за період з 01.02.2015 по 31.05.2019.
Водночас суд не вбачає правових підстав для задоволення вимоги позивача про стягнення з відповідача пенсії за період з 01.06.2019 по 31.08.2022, з огляду на те, що матеріалами справи підтверджується правомірність виплати позивачу пенсії за вказаний період на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.
Щодо позовної вимоги про стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві компенсації втрати частини доходів в порядку, встановленому Порядком №159 на користь ОСОБА_1 у розмірі 275553,41 грн., суд зазначає, що відповідно до статті 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 № 2050-III (далі - Закон № 2050-ІІІ) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Стаття 2 Закону № 2050-III визначає, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
У відповідності до статті 3 Закону № 2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але невиплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Згідно зі статтею 4 цього Закону виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
З метою реалізації Закону № 2050-ІІІ Уряд прийняв постанову від 21.02.2001 №159, якою затвердив Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - Порядок №159).
Пунктами 2, 3 вказаного Порядку передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру:
- пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат);
- соціальні виплати (допомога сім'ям з дітьми, державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, допомога по безробіттю, матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного, матеріальна допомога по безробіттю, допомога по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною), допомога по вагітності та пологах, щомісячна грошова сума в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, допомога дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності, тощо);
- стипендії;
- заробітна плата (грошове забезпечення).
Згідно із пунктом 4 цього Порядку сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Зміст зазначених норм права дає підстави дійти висновку, що основними умовами для виплати суми компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії) та виплата нарахованих доходів. Виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.
Такий висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 24.01.2023 у справі №200/10176/19-а, від 20.04.2023 у справі №200/11746/19-а, від 18.05.2023 у справах № 200/14129/19-а і № 200/14127/19-а.
Враховуючи, що позивачу не було здійснено поновлення (нарахування) та виплату пенсії за період з 01.02.2015 по 31.05.2019, а здійснення виплати пенсії за період з 01.06.2019 по 31.08.2022 на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України, було визнано судом правомірним, то вимоги позивача про стягнення компенсації втрати частини доходів є передчасними.
Даний висновок суду відповідає правовій позиції, викладеній у постановах Верховного Суду від 31 липня 2024 року у справі №480/1704/19 та від 24 липня 2024 року у справі №520/2674/2020.
Щодо вимоги про стягнення моральної компенсації у розмірі 500000,00 грн. суд зазначає таке.
Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року № 4 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
За приписами пункту 5 вищезазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду України при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Пунктом 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України визначено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
З викладеного випливає, що сам факт визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема пояснити в чому конкретно проявилося порушення його нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв'язок з протиправними діями відповідача.
Тобто моральна шкода, як і будь-яка інша позовна вимога, є предметом доказування, а тому обов'язок доказування моральної шкоди покладається саме на ту сторону, яка просить про її стягнення.
Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом у постанові від 16.07.2020 у справі № 822/3180/15 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 90425178) та від 04.03.2020 у справі № 815/2215/15 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 88027776).
При цьому Верховний Суд у постанові від 04.03.2020 у справі № 815/2215/15 зазначив, що доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.
Обґрунтовуючи вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди, позивач стверджує, що протиправна бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві з огляду на його похилий вік негативно відобразились на стані здоров'я позивача та матеріальному становищі, що в свою чергу, зумовило те, що ОСОБА_1 вимушена була працювати у похилому віці.
Водночас, суд зауважує, що позивачем не надано жодних доказів, які б підтверджували виникнення у нього розладів здоров'я, стресового стану тощо після вчинення відповідачем оскаржуваної бездіяльності.
Так, позивач долучив до матеріалів справи виписки з медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого від 03.08.2022 та від 18.01.2023.
Проте, суд зазначає, що вказані документи не підтверджують, що погіршення здоров'я позивача зумовлено саме спірною бездіяльністю відповідача, а не її похилим віком.
Фактично, доводи позивача зводяться виключно до тверджень про заподіяння йому відповідачем моральних страждань, однак жодного доказу в обґрунтування цих тверджень позивач не надає.
На переконання суду не є достатнім лише тверджень позивача про завдання йому моральної шкоди для задоволення відповідної вимоги. Позивач обов'язково має надати суду докази наявності заподіяної йому відповідачем моральної шкоди, а також обґрунтувати її розмір, оскільки у протилежному випадку існує загроза зловживань процесуальними правами у вигляді заявлення позивачами безпідставних та необґрунтованих вимог про стягнення моральної шкоди лише з посиланням на допущення відповідачем протиправної бездіяльності, та без надання доказів завдання такою бездіяльністю втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань.
Наведене, у свою чергу, суперечитиме положенням частини першої статті 77 КАС України, якою визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
При цьому суд зауважує, що згідно з частиною другою цієї ж статті на відповідача лише покладено обов'язок по доведенню правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності, а тому саме позивач має довести суду факт заподіяння йому моральної шкоди поведінкою відповідача.
Суд також звертає увагу позивача на положення частини першої статті 9 КАС України, якою визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Засади змагальності покладають на позивача обов'язок довести суду правомірність вимог, викладених у позовній заяві, зокрема, у даному випадку, щодо заподіяння моральної шкоди.
Зважаючи на те, що позивачем не надано доказів, що прямо чи опосередковано підтверджують заподіяння йому сильних душевних страждань, шкоди здоров'ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачем, підстави для задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди відсутні.
Таким чином, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Щодо вимог про стягнення правничої допомоги, суд зазначає таке.
Згідно з частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Частиною третьою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, серед іншого, витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з положенням частини першої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Як вбачається з пункту першого частини третьої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
З наведеної норми вбачається, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено.
Отже, розподілу підлягає навіть кредиторська заборгованість позивача зі сплати витрат на професійну правничу допомогу, надання якої підтверджується відповідними доказами.
Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 85211544) та постанові від 20.12.2019 у справі № 903/125/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 86504028).
Відповідно до положень частини четвертої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з частиною п'ятою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частиною шостою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно з частиною сьомою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
З аналізу наведених положень статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний з позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 12.09.2018 у справі № 810/4749/15 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 76397938).
При цьому з імперативних положень частини шостої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що зменшити розмір витрат на правничу допомогу через їх неспівмірність суд може виключно у разі наявності відповідного клопотання іншої сторони про це. Отже, за відсутності такого клопотання суд не може надавати оцінку співмірності витрат на правничу допомогу за власною ініціативою, а лише перевіряє, чи пов'язані ці витрати з розглядом справи.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі “Баришевський проти України”, від 10 грудня 2009 року у справі “Гімайдуліна і інших проти України”, від 12 жовтня 2006 року у справі “Двойних проти України”, від 30 березня 2004 року у справі “Меріт проти України”, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, у справі “East/West Alliance Limited проти України” Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі “Ботацці проти Італії”, заява № 34884/97, п. 30).
У пункті 269 рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Отже, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. Водночас, надання такої оцінки можливо, виходячи з аналізу частини шостої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, виключно у разі наявності відповідного клопотання іншої сторони про зменшення розміру витрат на правничу допомогу через їх неспівмірність.
У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п'ятій статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.
Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 19.12.2019 у справі №520/1849/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 86504176).
Згідно з пунктом четвертим частини першої статті 1 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” від 05.07.2012 № 5076-VI (далі - Закон №5076) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п. 9 ч. 1ст.1 Закону № 5076).
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст.1 Закону № 5076).
Статтею 19 Закону № 5076 визначено, зокрема, такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Відповідно до статті 30 Закону № 5076 гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Судом встановлено, що 22.09.2022 між Адвокатським бюро "Євгена Бойка" (Адвокатське бюро) та ОСОБА_1 (Замовник) було укладено договір про надання правової допомоги №22/09/22, за умовами якого адвокатське бюро зобов'язалося надати правову (юридичну, адвокатську) допомогу в обсязі та на умовах, передбачених договором та додатками до нього.
Відповідно до пункту 2 адвокатське бюро має право, зокрема: представляти і захищати права, свободи та інтереси замовника, а також надавати йому правову допомогу в адміністративних судах; складати та підписувати від свого імені в інтересах замовника заяви, скарги, клопотання, пояснення, інші правові документи та подавати їх у встановленому законом порядку.
Згідно з пунктом 6.1 договору сума даного договору визначається сумою, зазначеною в підписаних сторонами актах наданих послуг в період дії даного договору і залежить від обсягу наданих послуг за цим договором.
13.04.2023 між сторонами було підписано Додаткову угоду.
Позивач долучив до матеріалів справи акт наданих послуг від 13.03.2023, відповідно до якого сторони погодили, що адвокатське бюро надало замовнику наступні послуги:
- надання консультації (2 години) - 2000,00 грн.;
- опрацювання законодавчої бази, що регулює спірні відносини, та вивчення судової практики (3 години) - 3000,00 грн.;
- складання та направлення адвокатських запитів (8 шт.) - 8000,00 грн.;
- вивчення матеріалів справи, правовий аналіз первинних документів (2 години) - 2000,00 грн.;
- узгодження правової позиції, обрання належного способу захисту прав (2 години) - 2000,00 грн.;
- складання та направлення заяви до Ради адвокатів України (3 години) - 3000,00 грн.;
- складання позовної заяви та направлення до суду - 10000,00 грн.;
- розрахунок компенсації втрати частини доходів - 10000,00 грн.
Загальна вартість послуг 40000,00 грн.
Надаючи оцінку обставинам пов'язаності заявлених до відшкодування витрат з розглядом судом цієї справи, суд зазначає, що не відповідають ознакам «неминучості» такі складові заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу:
- надання консультації (2 години) - 2000,00 грн.;
- опрацювання законодавчої бази, що регулює спірні відносини, та вивчення судової практики (3 години) - 3000,00 грн.;
- вивчення матеріалів справи, правовий аналіз первинних документів (2 години) - 2000,00 грн.;
- узгодження правової позиції, обрання належного способу захисту прав (2 години) - 2000,00 грн.;
- розрахунок компенсації втрати частини доходів - 10000,00 грн.
На переконання суду, такі дії представника фактично охоплюються іншою процесуальною дією у вигляді складання позовної заяви та направлення до суду, вартість якої також заявлена до відшкодування.
Суд звертає увагу на те, що Верховний Суд у пунктах 48-49 додаткової постанови від 08.04.2021 у справі №922/2321/20 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР 96172760) виклав правовий висновок, за яким зазначені окремо у Акті надання правової допомоги послуги адвоката зі здійснення аналізу нормативного матеріалу, консультації, пошук і вивчення судової практики в аналогічних справах, публікацій науковців, коментарів спеціалістів охоплюються послугою зі здійснення підготовки відзивів на касаційні скарги; правова позиція боржника викладена у відзивах на касаційні скарги вже була сформована до касаційного розгляду справи, а доказів додаткового комплексного та усестороннього вивчення юридичної природи спірних правовідносин не надано та з матеріалів справи не вбачається.
Суд вважає, що цей правовий висновок у повній мірі застосовний до цієї справи, з огляду на що вищевказані послуги, надані адвокатом, на суму 19000,00 грн. не відповідають критерію «неминучості», оскільки охоплені за свою суттю іншою послугою, а тому не підлягають розподілу.
Щодо послуг зі складання адвокатських запитів та складання та направлення заяви до Ради адвокатів України, то суд зазначає, що вказані послуги безпосередньо не стосуються надання правничої допомоги у цій справі (у даному судовому провадженню), оскільки вказані дії були вчинені представником ще до моменту складання позовної заяви та звернення з нею до суду, та мали на меті з'ясування фактичних обставин справи, зібрання доказів тощо, що могло були завершено досудовим (мирним) врегулюванням спору.
Суд зауважує, що наведене зменшення вартості витрат на правничу допомогу не стосується оцінки співмірності таких витрат (що може здійснюватися виключно за наявності відповідного клопотання сторони про це), позаяк у даному випадку суд надає оцінку не вартості, а обсягу наданих послуг, що не є тотожним. При цьому, на переконання суду, ретельне дослідження обсягу витрат на правничу допомогу є обов'язком суду, виконання якого є запобіжником штучного збільшення недобросовісними учасниками процесу вартості судових витрат шляхом необґрунтованого включення до їх обсягу робіт (послуг), які фактично не виконувалися (не надавалися), або охоплюються іншими роботами (послугами), або не пов'язані критерієм «неминучості» з розглядом справи тощо. Отже, оцінка обсягу та складових наданих представником послуг та їх відношення до розгляду справи (у тому числі через критерій «неминучості») має передувати оцінці розміру таких послуг на предмет їх співмірності зі складністю справи, витраченим часом, ціною позову тощо.
Таким чином, розподілу підлягають виключно витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10000,00 грн. за послуги по складанню позовної заяви та направленню її до суду.
Відповідач, заперечуючи проти витрат на правничу допомогу зазначив, що заявлений позивачем розмір є неспівмірним зі складністю справи та з виконаними адвокатом роботам, із реальним часом, витраченим адвокатом та з обсягом наданих ним послуг.
Проте, суд звертає увагу на те, що відповідач не надав жодних пояснень на підтвердження таких тверджень.
Водночас, суд звертає увагу на те, що відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Наведене правило стосується і розподілу витрат на професійну правничу допомогу.
Під час звернення до суду позивачем було заявлено одну вимогу майнового характеру та одну немайнову вимогу, про що було вказано в ухвалі від 14.08.2023 про залишення позовної заяви без руху.
При цьому, за результатом розгляду даної справи судом задоволено лише немайнову вимогу.
Отже, оскільки судом задоволено лише половину із заявлених позовних вимог, стягненню з відповідача на користь позивача підлягають витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн. (50%).
Під час звернення до суду позивачем було сплачено судовий збір у розмірі 8142,00 грн.
Враховуючи задоволення однієї вимоги немайнового характеру, на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1073,60 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві.
Отже, загальна сума судових витрат, яка підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві, становить 6073,60 грн.
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві щодо не поновлення виплати ОСОБА_1 пенсії за віком за період з 01.02.2015 по 31.05.2019.
3. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м.Києві поновити ОСОБА_1 виплату пенсії віком за період з 01.02.2015 по 31.05.2019.
4. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
5. Стягнути на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) судові витрати у сумі 6073,60 грн. (шість тисяч сімдесят три грн. 60 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві (ідентифікаційний код 42098368, місцезнаходження: 04053, м.Київ, вул.Бульварно-Кудрявська, буд.16).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Дудін С.О.