13 серпня 2024 року
м. Київ
cправа № 909/442/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Бенедисюка І. М. (головуючий), Ємця А. А., Жайворонок Т. Є.,
за участю секретаря судового засідання Росущан К. О.,
представників учасників справи:
позивача - не з'явився,
відповідача - Хачатуров Д. К. (адвокат),
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу Фізичної особи - підприємця Гунди Василя Тарасовича,
на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 27.12.2023 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 04.06.2024
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрбуд Забудова"
до Фізичної особи - підприємця Гунди Василя Тарасовича
про розірвання договору та стягнення грошових коштів в сумі 330 000 грн,
Товариство з обмеженою відповідальністю "Укрбуд Забудова" (далі - Товариство0 позивач) звернулось до суду з позовом до Фізичної особи-підприємця Гунди Василя Тарасовича (далі - ФОП Гунда Т. В., Підприємець, відповідач, скаржник) про розірвання договору про надання юридичних послуг від 07.05.2020 № 2020/05/07 та стягнення грошових коштів у сумі 330 000,00 грн.
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач порушив договірні зобов'язання та не надав передбачені договором послуги у встановлені строки, що є істотним порушенням його умов та підставою для розірвання договору і стягнення сплаченої суми попередньої оплати.
Зокрема, вказує, що на виконання умов укладеного між сторонами договору про надання юридичних послуг перерахував на рахунок відповідача кошти в сумі 330 000,00 грн. Однак всупереч умовам договору, відповідач не виконав свої зобов'язання щодо надання послуг, а сплачені ним кошти за невиконані роботи/надані послуги не повернув, у зв'язку з чим позивач просить розірвати договір та стягнути з відповідача безпідставно отримані кошти.
Відповідач, у своє чергу, проти позову заперечував та вказував на те, що вимоги Товариства є безпідставними та свідчать про недобросовісність дій позивача, оскільки послуги за надані в обсязі, який значно перевищує суму позовних вимог. При цьому наголошував, що перелік послуг на 2021 рік договором не визначений. Також вказував на те, що з метою мирного врегулювання спору направив позивачу на погодження акти наданих послуг, однак позивач їх не підписав та не повернув.
Щодо повернення грошових коштів на підставі положень статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) відповідач вважає, що у разі розірвання договору у зв'язку з істотними порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих розірванням такого договору. Вказував на те, що спірний договір є чинним, водночас наявність спору про розірвання виключає можливість застосування положень статті 1212 ЦК України.
Також зазначив, що фінансова операція з перерахування грошових коштів на його в сумі 300 000,00 грн проводилась позивачем на підставі іншого договору, укладеного 05.03.2020. Разом з тим, позивач просить розірвати договір, укладений 07.05.2020, однак не надає доказів щодо сплати на рахунок відповідача спірних коштів за цим договором.
Господарський суд Івано-Франківської області рішенням від 27.12.2023 (суддя Максимів Т. В.) у справі № 909/443/23 позовні вимоги задовольнив; розірвав договір про надання юридичних послуг від 07.05.2020 № 2020/05/07, укладений між сторонами; стягнув з Підприємця на користь Товариства грошові кошти в сумі 330 000,00 грн та 7 634,00 грн судового збору.
Рішення мотивовано тим, що відповідач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження факту надання послуг за виконання яких відповідач отримав спірну суму грошових коштів. Дослідивши подані відповідачем докази у сукупності, зазначив про те, що з них неможливо встановити та підтвердити факт надання відповідачем послуг саме за договором про надання юридичних послуг від 07.05.2020 № 2020/05/07.
З огляду на те, що відповідач в порушення норм ЦК України та умов спірного договору, не надав передбачені договором послуги, тобто не виконав своїх зобов'язань належним чином, суд дійшов висновку, що неотримання позивачем очікуваного при укладенні договору встановлює істотність порушення відповідачем його умов. Суд також дійшов висновку, що оскільки встановлені судом обставини істотного порушення відповідачем умов договору є підставою для його розірвання, то з розірванням вказаного договору відпала правова підстава для збереження у відповідача грошових коштів у розмірі 300 000,00.
Західний апеляційний господарський суд постановою від 04.06.2024 (колегія суддів: Бонк Т. Б., Бойко С. М., Якімець Г. Г.) апеляційну скаргу ФОП Гунди Т. В. задовольнив частково; рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 909/443/23 у справі № 926/4447/23 змінив; мотивувальну частину рішення виклав у новій редакції, а резолютивну частину рішення залишив без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, що відсутність в матеріалах справи доказів надання юридичних послуг відповідачем у 2021 році підтверджує істотність порушення відповідачем його умов та, відповідно є підставою для його розірвання.
Разом з тим, за висновком суду апеляційної інстанції, враховуючи існування між сторонами договірних відносин, які не були припинені на час ухвалення рішення судом, оскільки таке рішення не набрало законної сили у визначеному законом порядку, застосування місцевим господарським судом положень статті 1212 ЦК України у вимогах позивача про стягнення грошових коштів за невиконання відповідачем договірних зобов'язань, є помилковою. За висновком суду апеляційної інстанції, правовою підставою повернення грошових коштів, сплачених на виконання умов договору є лише положення статті 651 ЦК України.
Відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 27.12.2023 постанову Західного апеляційного господарського суду від 04.06.2024 у справі; ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Із посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) скаржник зазначає про те, що судом апеляційної інстанції невірно застосовано норми матеріального, а саме:
- положення статей 598, 615, 627, 651 ЦК України без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20.02.2018 у справі №910/1897/17, від 26.11.2019 у справі № 918/202/19 та від 18.12.219 у справі № 759/5404/17;
- положення статті 1212 ЦК України, без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 04.08.2021 у справі № 185/446/18 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.06.2018 у справі № 910/9072/17.
За твердженням скаржника, у вирішенні спору суди першої та апеляційної інстанції неправильно застосували норми матеріального права, які підлягають застосуванню у спірних правовідносинах. Зокрема, у вирішенні вимог щодо розірвання договору суди встановлюють істотне порушення відповідачем умов договору та невиконання позивачем його умов, за відсутності в договорі умов щодо попередньої оплати послуг. Водночас у вирішенні вимог про стягнення коштів, застосовують положення статті 1212 ЦК України, які регламентують правовідносини щодо набуття/збереження майна без достатньої правової підстави.
Наголошує на тому, що суди у спірних правовідносинах не застосували положення статті 653 ЦК України, які підлягають застосуванню. У цьому аспекті наголошує, що сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Водночас, якщо договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.
Позивач своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу не скористався.
12.08.2024 до Суду надійшло клопотання представника позивача про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ФОП Гунди Т. В. з посиланням на положенням пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України (оскільки касаційна скарга подана на судове рішення у малозначній справі).
Також представником позивача подано клопотання про розгляд справи без участі ТОВ "Укрбуд Забудова" та його представника.
Розглянувши клопотання про закриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції його відхиляє як необґрунтоване, зважаючи на таке.
Справа № 909/442/23 не є малозначною у розумінні статті 12 ГПК України, оскільки у справі пред'явлено позов про розірвання договору (немайнова вимога) та стягнення грошових коштів (майнова вимога). Отже, застосування до цієї справи лише одного майнового критерію як підстави для відмови у відкритті касаційного провадження згідно з приписами частини третьої статті 287 ГПК України є помилковим.
Згідно з приписами статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
Верховний Суд виходить з того, що самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено), покладається на скаржника.
Дослідивши доводи касаційної скарги, зміст судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 909/442/23 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України з огляду на таке.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
Відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Правовий висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи. Такий висновок міститься в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.11.2020 у справі №753/11009/19, від 27.07.2021 у справі №585/2836/16-ц).
Отже, правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду, який обов'язковий для суду та інших суб'єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.
Підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
При цьому наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.
Верховний Суд виходить також з того, що досліджуючи доцільність посилання на постанову Верховного Суду кожен правовий висновок Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на відповідні законодавчі акти. У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних нормативно-правових актів.
У аспекті порушених скаржником питань, підстав касаційного оскарження (визначених скаржником), а також висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд зазначає таке.
За змістом статей 525, 526, 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами, а зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до частини другої статті 651 ЦК України, договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
У розумінні положень наведеної норми істотним є таке порушення договору однією зі сторін, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору.
Істотність порушення визначається виключно за об'єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. У такому випадку вина (як суб'єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України.
Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 912/1385/17).
Зміст оскаржуваних судових рішень свідчить про те, що під час вирішення спору у цій справі, суди надали оцінку доводами та вимогам позивача, а також оцінку доказам наданим відповідачем на спростування позовних вимог встановили обставини істотного порушення відповідачем своїх договірних зобов'язань, що відповідно, в силу наведених вище норм є підставою для розірвання договору.
Згідно з положеннями частини третьої статті 651 ЦК України у разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.
Відповідно до частини четвертої статті 653 ЦК сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.
У пункті 3 частини третьої статті 1212 ЦК визначено, що положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні.
Тлумачення частини третьої статті 651, частини четвертої статті 653, пункту 3 частини третьої статті 1212 ЦК свідчить, що якщо одна із сторін договору передала у власність іншій стороні певне майно (сплатила кошти) і судом встановлено порушення еквівалентності зустрічного надання внаслідок невиконання або неналежного виконання своїх обов'язків однієї із сторін, сторона, що передала майно (сплатила кошти), має право вимагати повернення переданого іншій стороні в тій мірі, в якій це порушує погоджену сторонами еквівалентність зустрічного надання. Тобто, якщо сторона яка вчинила виконання, проте не отримала зустрічного надання в обсязі, який відповідає переданому майну (сплаченим коштам) і згодом відмовилася від договору, то вона може вимагати від сторони, яка порушила договір і не здійснила зустрічне надання, повернення майна (коштів) на підставі пункту 3 частини третьої статті 1212 ЦК України.
Аналогічного змісту висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 25.03.2020 у справі № 537/4259/15-ц, від 31.03.2021 у справі № 363/3555/17, від 22.12.2021 у справі № 465/5790/17, від 13.04.2023 у справі № 910/13367/19 (910/13951/21), від 23.02.2023 у справі № 927/84/16 (927/1258/21).
Суди встановили, що позивач на виконання умов договору перерахував відповідачу грошові кошти у розмірі 330 000,00 грн, в той час, як відповідач не виконав свого зустрічного зобов'язання щодо надання послуг за цим договором, що стало підставою для розірвання договору в односторонньому порядку.
Отже позивач має право вимагати саме від відповідача повернення коштів на підставі пункту 3 частини третьої статті 1212 ЦК, як від особи, яка мала право на підставі договору фінансового лізингу отримати грошові кошти від позивача, втім на момент пред'явлення позову підстава набуття коштів відпала.
При цьому, Суд у вирішенні поставлених скаржником питань зазначає, що положення статті 1212 ЦК є загальними, які не містять обмежень її застосування лише до конкретного виду господарських договорів, застосоване судом першої інстанції правозастосування у повній мірі відповідає та узгоджується з наведеними вище висновками Верховного Суду.
При цьому, висновки суду апеляційної інстанції, хоч і не у повній мірі відповідають наведеному, однак, у вирішенні судом апеляційної інстанції спору по суті не вплинули на правильність висновків про обґрунтованість позовних вимог.
Що ж до визначення подібних правовідносин за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, то в силу приписів статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27.03.2018 у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі №910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі №372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах №522/2202/15-ц (пункт 22) і №522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі №706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Надаючи оцінку наведеним доводам скаржника щодо неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20.02.2018 у справі № 910/1897/17, від 26.11.2019 у справі № 918/202/19, від 18.12.219 у справі № 759/5404/17, від 04.08.2021 у справі № 185/446/18 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.06.2018 у справі № 910/9072/17, Верховний Суд виходить з такого.
У постановах від 20.02.2018 у справі № 910/1897/17 та від 26.11.2019 у справі № 918/202/19 на які посилається скаржник, Верховний Суд у вирішенні спору про розірвання договору про надання юридичних послуг зазначив, зокрема, що за загальним правилом розірвання договору можливе за взаємною згодою сторін. Однак, винятки з цього правила можуть бути встановлені договором або законом. Статтею 907 ЦК України передбачено, що договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої відмови від договору, в порядку та на підставах, встановлених цим Кодексом, іншим законом або за домовленістю сторін. Порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін або законом.
Залишаючи без змін ухвалені судами першої та апеляційної інстанції рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, Суд касаційної інстанції у постанові від 20.02.2018 у справі № 910/1897/17 виходив зокрема, із того, що суди попередніх інстанцій, надавши оцінку листуванню сторін з приводу розірвання спірного договору, встановили, що сторони договору дійшли згоди про його розірвання, оскільки відповідач прийняв пропозицію позивача розірвати договір. Прийнявши до уваги те, що предметом спору у даній справі є лише розірвання договору, Верховний Суд зазначив, що суди дійшли правильного висновку про відсутність між сторонами у справі спору в частині розірвання договору та обґрунтовано зазначили про те, що позивач не довів порушення його прав з огляду на те, що відповідач проти розірвання договору не заперечує, у зв'язку з чим правильно та обґрунтовано відмовили у задоволенні позову.
У постанові від 26.11.2019 у справі № 918/202/19 Верховний Суд у вирішенні спору про розірвання договору про надання юридичних послуг зазначив, зокрема, що за змістом пункту 9.6 договору про надання юридичних послуг договір може бути розірваний тільки за домовленістю сторін, або ж на аргументовану вимогу замовника щодо неналежного виконання умов договору, яка оформлюється додатковою угодою, а згідно з пунктом 9.7 договір вважається розірваним з моменту належного оформлення сторонами відповідної додаткової угоди до цього договору, якщо інше не встановлено у самій додатковій угоді, цьому договорі або чинному законодавстві України.
Залишаючи без змін ухвалені судами першої та апеляційної інстанції рішення, зокрема, про задоволення вимог зустрічного позову про розірвання договору про надання юридичних послуг, Верховний Суд у постанові від 26.11.2019 у справі № 918/202/19 зазначив про те, що суди попередніх інстанцій, надавши оцінку умовам договору та фактичним встановленим обставинам спору (суди обох інстанцій встановили факт невиконання договірних зобов'язань виконавцем у визначені у договорі строки, що, в свою чергу, свідчить про неналежне виконання умов договору), погодився з висновками судів, що вимога позивача (замовника за договором послуг) про розірвання договору на підставі пункту 9.6 договору є правомірною та обґрунтованою, у той час як відповідач (виконавець послуг) безпідставно ухилився від оформлення розірвання договору додатковою угодою, з огляду на що зазначив про правильність висновків судів першої та апеляційної інстанції щодо обґрунтованості заявлених вимог.
Наведене вище свідчить про те, що застосування судами першої та апеляційної інстанції положень статті 651 ЦК України не суперечить висновкам Верховного Суду у наведених вище справах. Разом з тим, правовідносини у справі № 910/1897/17 відносно справи, що розглядається не є подібними за змістовним критерієм, оскільки стосуються інших фактичних обставин спору, які, відповідно, не можна вважати релевантними щодо правовідносин у справі № 909/442/23.
Разом з тим, у справі № 759/5404/17 предметом спору були вимоги про визнання договору про надання юридичних послуг недійсним та стягнення коштів, а тому означена скаржником справа та справа, що переглядається (№909/442/23) різняться правовим регулюванням правовідносин, щодо яких виник спір.
У цьому аспекті колегія суддів зауважує, що посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
Щодо посилання скаржника на неврахування судами першої та апеляційної інстанції положень статті 1212 ЦК України, які викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.06.2018 у справі № 910/9072/17 Суд зазначає таке.
Так, Велика Палата Верховного Суду у наведеній постанові зазначила, зокрема, таке: "… наявність договірних відносин не виключає застосування статті 1212 ЦК України. Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 1212 ЦК України положення глави 83 цього Кодексу застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні. Отже, зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виникають також у зв'язку з договірними правовідносинами, що існували раніше, як результат їх трансформації".
Як вже було зазначено вище, висновки суду першої інстанції у повній мірі відповідають такому висновку, а тому доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними.
Посилання скаржника на висновки, які викладені у постанові Верховного Суду від 04.08.2021 у справі № 185/446/18 у справі також є безпідставними, оскільки у наведеній справі предметом розгляду був цивільний спір про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів, які перераховувалися позивачем (фізичною особою) відповідачці (фізичній особі) для початку спільного бізнесу (придбання товару та інше). Отже правовідносини у справі означеній справі також не є тотожними спірним правовідносинам та не є релевантними до цього спору.
З огляду на наведене, касаційна інстанція відхиляє посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права, викладених у наведених вище постановах Верховного Суду, з огляду на предмет спору, підстави, правове регулювання, а також іншу, ніж у цій справі фактично-доказову базу та інші обставини, встановлені судом апеляційної інстанції.
Проаналізувавши зміст вказаних вище постанов Верховного Суду, за критеріями подібності, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, та наявність/відсутність правового висновку, який невраховано судом під час розгляду цієї справи, Верховний Суд дійшов висновку про неподібність цих справ за наведеними істотними правовими ознаками зі справою, що розглядається, окресленими у цій ухвалі, і тому застосування норм матеріального права за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказані для порівняння судові рішення Верховного Суду - релевантними до обставин цієї справи.
Посилання скаржника на викладені у постановах Верховного Суду висновки є необґрунтованими та фактично зводяться до намагання скаржника здійснити переоцінку доказів у справі.
Водночас, Суд звертає увагу на те, що суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу, дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ФОП Гунди Т. В. на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 27.12.2023 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 04.06.2024 у справі № 909/442/23, оскільки Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними.
При розгляді цієї справи Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Верховний Суд, здійснюючи аналіз доводів касаційної скарги у співвідношенні до обраних скаржником підстав касаційного оскарження виходить з того, що останнім не аргументовано і не доводилось у касаційній скарзі того, що суди під час розгляду справи зашкодили самій суті права доступу до суду, та не обґрунтовували наявну необхідність забезпечити сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Доводи касаційної скарги зводяться лише до висловлення незгоди з прийнятими судовими рішеннями та викладення власного бачення у питанні застосування правових норм і фактично є проханням про повторний перегляд справи та встановлення судом касаційної інстанції фактичних обставин спору, що безумовно виходить за межі повноважень Верховного Суду.
Разом з тим Верховний Суд наголошує, що незгода скаржника із судовими рішеннями не свідчить про їх незаконність, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника прийняттям цих судових рішень.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Фізичної особи - підприємця Гунди Василя Тарасовича на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 27.12.2023 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 04.06.2024 у справі № 909/442/23.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Бенедисюк
Суддя А. Ємець
Суддя Т. Жайворонок