14 серпня 2024 рокуЛьвівСправа № 159/2496/24 пров. № А/857/15341/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючий-суддя Довга О.І.,
суддя Запотічний І.І.,
суддя Пліш М.А.
секретар судового засідання Пославський Д.Б.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ковельського міськрайонного суду Закарпатської області від 10 травня 2024 року (головуючий суддя Чалий А.В., м. Ковель) у справі №159/2496/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 про скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення та закриття провадження в справі про притягнення до адміністративної відповідальності,-
16.04.2024 позивач звернувся в суд першої інстанції з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в якому просив скасувати постанову № 357-24 по справі про адміністративне правопорушення за частиною 2 статті 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 04 березня 2024 року, винесену ТВО начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 підполковником ОСОБА_2 про притягнення позивача до адміністративної відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 210-1 КУпАП, у вигляді штрафу у розмірі 5100 (п'ять тисяч сто) гривень та закрити провадження у даній адміністративній справі.
Позов обґрунтовує тим, що 09.04.2024 у мобільному додатку «Дія» позивачу надійшло повідомлення про те, що відносно нього відкрито виконавче провадження. 12.04.2024, у відповідь на заяву позивача, Ковельський відділ ДВС листом від 11.04.2024 № 63983/3 надав копії матеріалів виконавчого провадження, серед яких постанова № 357-24 по справі про адміністративне правопорушення за частиною 2 статті 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 04 березня 2024 року. Ознайомившись із текстом постанови № 357-24 позивач вважає її протиправною та такою, що підлягає скасуванню.
Рішенням Ковельського міськрайонного суду Закарпатської області від 10 травня 2024 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушенням норм матеріального права просив скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги. Доводи апеляційної скарги аналогічні доводам позовної заяви. Крім того, вказує, що 21.02.2024 працівник ІНФОРМАЦІЯ_1 запропонував вручити позивачу повістку до ІНФОРМАЦІЯ_1 , на що він погодився. Проте, ознайомившись з її змістом, він відмовився її отримувати оскільки заповненої повістки у працівника ІНФОРМАЦІЯ_1 не було, а були лише готові бланки із підписом та печаткою начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що позивач висловив свої заперечення, правомірно вважаючи, що повістка повинна бути заповнена однією і тією ж особою, а підпис і печатка на ній проставляються вже після (а не до) її повного заповнення. Окрім вже згадуваних ним недоліків, повістка містила невірні відомості щодо дійсної адреси реєстрації за місцем проживання позивача. Про відмову отримувати повістку було складено Акт відмови військовозобов'язаного від отримання повістки, позивач ознайомився з даним актом та виклав свої заперечення на окремому аркуші. Апелянт звертає увагу, що у повістці, яку йому намагався неправомірно вручити капітан ОСОБА_3 , вказано про прибуття до ІНФОРМАЦІЯ_1 22 лютого 2024 року о 08:00 год, в той час як у розписці про отримання цієї повістки зазначено час прибуття на 09:00 год 22 лютого 2024 року. Разом з тим, вказані у постанові № 357-24 обставини не відповідають дійсності, оскільки позивач повідомив представника ІНФОРМАЦІЯ_1 про мотиви неотримання повістки, а саме: повістка була заповнена з невірними даними, неправильно вказане місце проживання, повістка не була заповнена до її вручення, підпис у повістці не збігався з підписом уповноваженої особи. За таких умов, у позивача були обґрунтовані сумніви, що вказана повістка стосується саме його, а не іншої особи. Крім того, просить врахувати, що жодних доказів винуватості позивача у «інкримінованому» правопорушенні РТЦК та СП не надав, в той час як адмінсправа була розглянута без особистої участі апелянта, оскільки про дату та час розгляду ОСОБА_1 не було повідомлено, а відтак при винесенні постанови та накладенні адміністративного стягнення відповідач керувався лише необгрунтованими припущеннями, тож його дії напряму суперечать нормам ст. 19 Конституції України, КУпАП та вимогам інших нормативно-правових актів, що регулюють дану сферу суспільних відносин, а тому є протиправними.
Позивач подав заяву про розгляду справи без його участі. Апеляційну скаргу позивач підтримує повністю, просить її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати, як таке, що не грунтується на нормах закону.
ІНФОРМАЦІЯ_1 подав відзив на апеляційну скаргу. З підстав, наведених у відзиві просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Особи, які беруть участь у справі в судове засідання не з'явились. Водночас, відсутність сторін у справі, належних чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи в порядку ст.126 Кодексу адміністративного судочинства України, не перешкоджає розгляду справи у їх відсутності відповідно до норми ст.313 цього Кодексу. Згідно ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на наступні підстави.
Судом встановлені наступні обставини.
04.03.2024 ТВО начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 підполковником ОСОБА_4 винесено постанову № 357-24 про притягнення до адміністративної відповідальності та накладення адміністративного стягнення передбаченого ч. 2 ст. 210 КУпАП ОСОБА_1 у виді штрафу в сумі 5100 гривень.
Відповідно до вищевказаної постанови військовозобов'язаний ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , був викликаний до ІНФОРМАЦІЯ_1 на 08:00 год 22.02.2024 для уточнення облікових даних, проходження військово-лікарської комісії і подальшого можливого призову на військову службу по мобілізації, проте відмовився від отримання повідомлення та прибуття у вказаний день та час чим порушив вимоги ч. 10 ст. 1 ЗУ "Про військовий обов'язок та військову службу" та п. 1 ч. 1 ст. 22 ЗУ "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію".
Вважаючи постанову протиправною, позивач звернулась в суд першої інстанції з позовом.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень, довів ті обставини, на яких ґрунтуються його заперечення.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно з приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 62 Конституції України передбачає, що усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Відповідно до вимог статті 7 КУпАП ніхто не може бути підданим заходу впливу у зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставі і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюються на основі суворого додержання законності.
Згідно із статтею 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності.
Статтею 10 КУпАП передбачено, що адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.
Відповідно до статті 33 КУпАП стягнення за адміністративне правопорушення накладається у межах, установлених цим Кодексом та іншими законами України.
Відповідно до частини першої статті 235 КУпАП територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов'язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (статті 210, 210-1, 211 (крім правопорушень, вчинених військовозобов'язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України).
Згідно частини першої статті 254 КУпАП про вчинення адміністративного правопорушення складається протокол уповноваженими на те посадовою особою або представником громадської організації чи органу громадської самодіяльності.
Апеляційний суд вказує, що відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення від 21.02.2024 № 357, позивач ОСОБА_1 21.02.2024 відмовився від отримання повістки. Крім того, 21.02.2024 о 14:55 год складено акт про те, що позивач відмовився отримувати дану повістку та прибувати до ІНФОРМАЦІЯ_1 для звірки військово-облікових даних, не надавши доказів поважності причини неявки при свідках. До даного акту долучено додаток №1 в якому ОСОБА_1 вказав, що відмовляється від отримання повістки у зв'язку з тим, що повістка була заповнена з невірними даними, не уповноваженою особою, повістка була не заповнена до її вручення та не збігалися підписи.
Відповідно до частин першої, третьої статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» громадяни зобов'язані: з'являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом Служби зовнішньої розвідки України) для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період. Під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки) або у строки, визначені командирами військових частин.
Відповідно до частини десятої статті 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» громадяни України, які приписані до призовних дільниць або перебувають у запасі Збройних Сил України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України чи проходять службу у військовому резерві, зобов'язані: прибувати за викликом районного (об'єднаного районного), міського (районного у місті, об'єднаного міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі - відповідні районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки), Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу Служби зовнішньої розвідки України для оформлення військово-облікових документів (посвідчень призовника, військових квитків, тимчасових посвідчень військовозобов'язаних), приписки, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової спеціальності, призову на військову службу або на збори військовозобов'язаних та резервістів.
Згідно підпункту 2 пункту 1 Правил військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів (Правила), який є додатком до Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 № 1487, призовники, військовозобов'язані та резервісти повинні: прибувати за викликом районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках, розпорядженнях) районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік та визначення призначення на особливий період, оформлення військово-облікових документів, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової спеціальності, призову на військову службу або на навчальні (перевірочні) та спеціальні збори військовозобов'язаних та резервістів.
Відтак, позивач має обов'язок прибути до відповідного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, зокрема у строк, що вказаний у повістці. Проте, норми чинного законодавства не містять обов'язку громадян України отримувати відповідні повістки територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Колегія суддів наголошує, що факт відмови особи від отримання повістки, не позбавляє таку особу від обов'язку прибути до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у встановлений у повістці строк.
Стаття 210 КУпАП визначає відповідальність за порушення призовниками, військовозобов'язаними, резервістами правил військового обліку, а стаття 210-1 КУпАП встановлює відповідальність за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію.
Стаття 210 КУпАП визначає відповідальність за порушення призовниками, військовозобов'язаними, резервістами правил військового обліку, а стаття 210-1 КУпАП встановлює відповідальність за порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію.
Дана норма є бланкетною та відсилає до іншого законодавства, яке зокрема регулює порядок проведення мобілізації.
Відповідно до статті 251 КУпАП доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі або в режимі фотозйомки (відеозапису), які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху та паркування транспортних засобів, актом огляду та тимчасового затримання транспортного засобу, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.
Орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю (стаття 252 КУпАП).
Відповідно до статті 280 КУпАП орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Системний аналіз вказаних норм дозволяє зробити висновок про те, що притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за наявності факту адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами (постанова Верховного Суду від 20.05.2020 у справі №524/5741/16-а).
Оглядаючи матеріали справи, колегія суддів зазначає наступне.
На момент події інкримінованого позивачу адміністративного правопорушення на території України введено воєнний стан та оголошено загальну мобілізацію, що підпадає під поняття «особливого періоду» в розумінні ст.1 Закону України «Про оборону України» та ст.210-1 ч.2 КУпАП, під час якого посадовими особами відповідача на виконання покладених на них обов'язків здійснювались заходи з мобілізації.
ОСОБА_1 21.02.2024 ознайомившись з повісткою за викликом його до територіального центру комплектування та соціальної підтримки на 22.02.2024, відмовився від її отримання, про що складено акт. Крім того, був попереджений про розгляд адміністративної справи, який призначений на 04.03.2024 о 15:00 год в кабінеті № 6 ІНФОРМАЦІЯ_1 .
22.02.2024 ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 не з'явився, що, в свою чергу, утворює склад адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 210 - 1 ч. 2 КУпАП.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувана постанова про накладення адміністративного стягнення є обґрунтована, прийнята у відповідності до положень чинного законодавства, а тому колегія суддів дійшла висновку, що всі викладені доводи позивача не спростовують вчинення ним адміністративного правопорушення, що оспорюється, а зводяться до намагання уникнути адміністративної відповідальності. Суд не встановив порушень при складанні матеріалів в адміністративній справі, її розгляді та винесенні уповноваженим поліцейським постанови про притягнення позивача до адміністративної відповідальності, які б могли призвести до скасування оскаржуваної постанови. Судом першої інстанції при розгляді адміністративної справи всебічно і об'єктивно встановлено обставини справи, оскаржене рішення суду винесене з дотриманням норм матеріального права та процесуального права, наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, а тому немає підстав для його скасування.
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, у пункті 23 рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
Згідно з ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Зазначене положення поширюється на доказування правомірності оскаржуваного рішення (дії чи бездіяльності). Окрім доказування правових підстав для рішення (тобто правомірності), суб'єкт владних повноважень повинен доказувати фактичну підставу, тобто наявність фактів, з якими закон пов'язує можливість прийняття рішення, вчинення дії чи утримання від неї.
В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до ч. 3 ст. 286 КАС України за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право:
1) залишити рішення суб'єкта владних повноважень без змін, а позовну заяву без задоволення;
2) скасувати рішення суб'єкта владних повноважень і надіслати справу на новий розгляд до компетентного органу (посадової особи);
3) скасувати рішення суб'єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення;
4) змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст.243,ст. 268, 272,286,310, 313, 315, 316, 321, 322,325 КАС України, суд,
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Ковельського міськрайонного суду Закарпатської області від 10 травня 2024 року у справі №159/2496/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та в касаційному порядку оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя О. І. Довга
судді І. І. Запотічний
М. А. Пліш
Повне судове рішення складено 14.08.24