Справа № 620/3142/24 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Соломко І.І., Суддя-доповідач Кобаль М.І.
13 серпня 2024 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Кобаля М.І.,
суддів Карпушової О.В., Костюк Л.О.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Чернігівській області на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 03 травня 2024 року в справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Чернігівській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції в Чернігівській області (далі по тексту - відповідач, ГУ НП в Чернігівській області) в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність ГУ НП в Чернігівській області щодо відмови ОСОБА_1 нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, з 05.07.2023 по день фактичного розрахунку, але не більше ніж за шість місяців;
- зобов'язати ГУ НП в Чернігівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, з 05.07.2023 по день фактичного розрахунку, але не більше ніж за шість місяців.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 03 травня 2024 року значений позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність ГУ НП в Чернігівській області щодо проведення своєчасного повного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 .
Стягнуто з ГУ НП в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 25000,00 грн., сума без виключення сум відрахування на податки.
В решті позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.
Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.
В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов'язкова.
З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а оскаржуване рішення - змінити, виходячи з наступного.
Згідно із п.4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звільнено з військової служби 04.07.2023, що підтверджується витягом з наказу ГУ НП в Чернігівській області №322 о/с, (а.с.10).
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 04.12.2023 по справі №620/14499/23 зобов'язано ГУ НП в Чернігівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за не невикористані ним за 2021 рік - 16 діб щорічної основної та 01 добу додаткової щорічної оплачуваної відпустки, за 2022 рік - 30 діб основної та 02 доби додаткової щорічної оплачуваної відпустки.
30.01.2024, на виконання вказаного рішення суду, ГУ НП в Чернігівській області виплачено на картковий рахунок позивача суму в розмірі 33 649,88 грн, (а.с.14).
Вважаючи протиправним несвоєчасно проведений остаточний розрахунок при звільненні, позивач звернувся до суду з позовом за захистом своїх охоронюваних законом прав та інтересів.
Приймаючи рішення про часткове задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції дійшов висновку за доцільне стягнути з відповідача на користь позивача розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку в сумі 25 000,00 грн, що буде достатньою компенсацію майнових втрат, які поніс позивач через несвоєчасний розрахунок при звільнені, та не призведе до надмірного фінансового тягаря для відповідача.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку в сумі 25 000,00 грн, проте вважає необхідним оскаржуване рішення суду першої інстанції змінити в частині мотивів його прийняття, з огляду на наступне.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у редакції, яка діяла до 18.07.2022 передбачалося, що в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Пунктом 16 частини 1 розділу І Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 №2352-IX (далі - Закон №2352-IX), який набрав чинності 19.07.2022, текст статті 117 викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Таким чином, починаючи з 19.07.2022, у КЗпП України стаття 117 передбачає відповідальність роботодавця за затримку розрахунку при звільненні, зокрема, виплату працівнику його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, однак не більш як за шість місяців.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звільнено з військової служби 04.07.2023, фактичний розрахунок ГУ НП в Чернігівській області, проведено на виконання рішення суду - 30.01.2024, що не заперечується відповідачем.
Відповідно до змін у статтях 116 та 117 КЗпП України, вбачається, що намір законодавця не допустити випадків, за яких порушення прав працівника на своєчасний розрахунок при звільненні триває впродовж значного періоду часу. З урахуванням цих змін працівник повинен бути зацікавленим у швидкому ініціюванню та вирішенню спору, оскільки зволікання з тих чи інших причин у зверненні до суду не даватиме підстави в подальшому претендувати на виплату суми середнього заробітку за весь період, впродовж якого триває порушення його права на своєчасне отримання грошового забезпечення.
З урахуванням дати проведення остаточного розрахунку з позивачем (30.01.2024), суд апеляційної інстанції доходить висновку, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 117 КЗпП України, в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-IX, а тому, позивач має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні зі служби 04.07.2023, проте не більш як за шість місяців, що становить 185 календарних дні (з 04.07.2023 по 04.01.2024).
Так, під час вирішення даного спору, суд першої інстанції дійшов висновку, що для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні існує необхідність визначити розмір такого відшкодування та помилково застосував Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
Так, правовими положеннями ч.1 ст. 235 Кодексу законів про працю України регламентовано, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Частиною 2 ст.235 Кодексу законів про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Середній заробіток працівника згідно з частиною першою статті 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у порядку.
Відповідно до Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських від 06.04.2016 року №260 визначають критерії виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції України, у тому числі здобувачам вищої освіти, яким присвоєно спеціальне звання поліції, закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських.
У даному випадку, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що позивач є поліцейським, а тому обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, з 05.07.2023 по день фактичного розрахунку, має здійснюватися відповідно до Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських від 06.04.2016 року №260.
З огляду на зазначене, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що рішення суду першої інстанції необхідно змінити в мотивувальній частині з урахуванням висновків даної постанови.
Згідно з копією довідки про доходи № 180 від 14.03.2024, яка міститься в матеріалах справи, середньоденний розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 становить 689,02 грн. (а.с.34).
Таким чином, сума компенсації за затримку розрахунку при звільненні за вказаний період становить 127 468,70 грн. (689,02 грн. - середньоденний заробіток позивача х 185днів).
Сума компенсації за невикористану відпустку складає 33649,88 грн.
Істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 26,40 % (33649,88/127468,70 х 100%).
Отже, сума, що підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 26,40 % розраховується наступним чином: 689,02 грн (середньоденний заробіток позивача) х 26,40 % х 185 (дні затримки розрахунку) та становить 33 651,72 грн.
Судом першої інстанції частково задовольняючи позовні вимоги зменшив розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, з урахуванням того, що з 24 лютого 2022 року, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України Указом Президента України N 64/2022 введено воєнний стан в Україні, якій триває і на даний час, до розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку в сумі 25 000,00 грн., що буде достатньою компенсацію майнових втрат, які поніс позивач через несвоєчасний розрахунок при звільнені, та не призведе до надмірного фінансового тягаря для відповідача.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів апеляційної інстанції не надає правову оцінку в частині зменшеного розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, оскільки позивач не є апелянтом в даній справі.
Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 №3477-IV, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).
Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.
Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Відповідно до пункту 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.
Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції).
При цьому, судом враховуються висновки Європейського суду з прав людини, викладені в рішенні у справі «Каіч та інші проти Хорватії», в якому ЄСПЛ зазначив, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Враховуючи викладене, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, а тому зазначені обставини є підставою для зміни рішення суду першої інстанції в частині мотивів, відповідно до п. 4 ч.1 ст. 317 КАС України, якою регламентовано, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.
Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Отже, рішення суду першої інстанції підлягає зміні, а апеляційна скарга частковому задоволенню.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 317, 321, 322, 325, 382 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Чернігівській області - задовольнити частково.
Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 03 травня 2024 року змінити в мотивувальній частині з урахуванням висновків даної постанови.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.
Головуючий суддя: М.І. Кобаль
Судді: О.В. Карпушова
Л.О. Костюк
Повний текст виготовлено 13.08.2024 року