Справа № 182/7195/23
Провадження № 2/0182/37/2024
Іменем України
31.07.2024 року м. Нікополь
Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області в складі:
головуючого - судді Кобеляцької - Шаховал І.О.
секретар Іванова Т.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Нікополі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Перший Український Банк України» та приватного виконавця виконавчого округу міста Київа Павелків (Вольф) Тетяни Леонідівни, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Хара Наталя Станіславівна, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, -
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Перший Український Банк України» та приватного виконавця виконавчого округу міста Київа Павелків (Вольф) Тетяни Леонідівни, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Хара Наталя Станіславівна, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.
В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що 19 березня 2018 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Хара Н.С. вчинила виконавчий напис № 1385 про стягнення з неї на користь Публічного акціонерного товариства «Перший Український Банк України» заборгованості в розмірі 100 403 грн. 33 коп. 03 травня 2018 року, на підставі вищевказаного виконавчого напису, приватний виконавець виконавчого округу міста Київа Павелків (Вольф) Т.Л. відкрила виконавче провадження № 56302261. При цьому, позивачка зазначає, що з моменту вчинення виконавчого напису та відкриття виконавчого провадження, будь-які документи нею отриманні не були, попри це, з неї щомісячно проводилось стягнення, яке вважає безпідставним, та змушена звернутись до суду. Крім цього, вищевказаний виконавчий напис повинно бути визнано таким, що не підлягає виконанню, оскільки при вчиненні оспорюваної нотаріальної дії нотаріус повинен був пересвідчитьсь у безспірності стягнення заборгованості. Відповідно до підпунктів 3.1, 3.2, 3.4 глави 16 Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22 лютого 2012 року, а також статті 88 Закону України «Про нотаріат», нотаріус вчиняє виконавчі написи: 1) якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем; 2) за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Строки, протягом яких може бути вчинено виконавчий напис, обчислюються з дня, коли у стягувача виникло право примусового стягнення боргу, а безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 року № 1172. Вказаний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 року у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 84цс19). Таким чином, суму боргу не визнає та вважає, що виконавчий напис № 1385 про стягнення з неї на користь Публічного акціонерного товариства «Перший Український Банк України» заборгованості в розмірі 100 403 грн. 33 коп. слід визнати таким, що не підлягає виконанню, а також просить суд стягнути з відповідача на її користь суму в розмірі 7 769 грн. 21 коп., як безпідставно стягнуту. Крім цього, просить суд стягнути на її користь з приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Павелків (Вольф) Т.Л. 403 грн. 27 коп. - суми, яка була безпідставно стягнута у виконавчому провадженні, а також просить суд солідарно стягнути з відповідачів штрафні санкції в розмірі 7 245 грн. 88 коп., які складаються з інфляційних сум в розмірі 1 487 грн. 43 коп. та подвійної облікової ставки НБУ у сумі 5 758 грн. 45 коп.
Ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 08 січня 2024 року по даній справі було відкрито провадження за правилами загального позовного провадження. Копія вищевказаної ухвали з позовною заявою та доданих до неї документів була направлена відповідачу по справі. Крім цього, відповідачу було запропоновано протягом 15 календарних днів з дня отримання даної ухвали надіслати суду та позивачу відзив на позовну заяву та всі письмові та електронні докази, висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову (а.с.32-33).
Позивачка в судове засідання не з'явилась, від неї на адресу суду надійшла заява, в якій вона просить суд розгляд справи проводити за її відсутності, позовні вимоги підтримує та на задоволенні позову наполягає (а.с.124).
Відповідач - АТ «ПУМБ» - про розгляд справи був повідомлений належним чином, про що свідчить повідомлення про поштове відправлення (а.с.89), однак, своїм правом, визначеним ст.178 ЦПК України, не скористався, будь-які заяви чи клопотання на адресу суду не надходили.
Відповідач - Приватний виконавець виконавчого округу міста Київа Павелків (Вольф) Т.Л. - про розгляд справи була повідомлена належним чином та своїм правом, визначеним ст.178 ЦПК України, скористалась та 09 квітня 2024 року подала до суду відзив на позовну заяву, згідно якого зазначає наступне. Так, в її провадженні на виконанні перебуває ВП № 56302261 про примусове стягнення з ОСОБА_1 суми боргу на користь АТ «ПУМБ» в розмірі 100 406 грн. 33 коп. При цьому, в рамках ЗУ «Про виконавче провадження», нею, у відповідності до вимог закону, були вчиненні відповідні виконавчі дії та, в тому числі, прийнятті постанови про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника з направленням до ПП «Охоронна фірма» ЗУБР - КГ» до виконання. У відповідності до ст.42 ЗУ «Про виконавче провадження», кошти виконавчого провадження складаються з виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому ст.27 ЗУ «Про виконавче провадження», або основної винагороди приватного виконавця? авансового внеску стягувача. Попри це, позивачка, як на підставу звернення до суду з даним позовом, послалась як на незаконність вчинення виконавчого напису, так і на безпідставність відкриття виконавчого провадження з наслідком незаконного стягнення коштів в рамках виконавчого провадження. При цьому, вважає, що кошти, як безпідставно стягнуті з неї, підлягають солідарному стягненню як зі стягувача, так і з посадової особи, яка вчиняла виконавчі дії. Проте, приватний виконавець виконавчого округу міста Київа Павелків (Вольф) Т.Л. з даним твердженням не погоджується категорично та вважає, що в даній справі вона не є відповідачем, оскільки спір виник між стягувачем та боржником з приводу визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, а тому відшкодування витрат виконавчого провадження, відкритого на підставі виконавчого напису, повинно здійснюватись за рахунок стягувача та, окрім цього, жодним законом не передбачено підстав для звільнення боржника від обов'язку відшкодувати приватному виконавцю понесені ним витрати виконавчого провадження. Таким чином, враховуючи вищевикладене, приватний виконавець виконавчого округу міста Київа Павелків (Вольф) Т.Л. пред'явленні до неї вимоги не визнає та просить суд в задоволенні позову відмовити (а.с.92-95).
Позивачка своїм правом, визначеним цивільно-процесуальним законодавством, скористалась та 08 травня 2024 року подала на адресу суду відповідь на відзив, згідно якого послалась на обставини, викладенні в позовній заяві та на задоволенні позовних вимог наполягала (а.с.116-119).
Третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Хара Н.С. про розгляд справи була повідомленою належним чином. Конверт, який був направлений за останньою адресою її місця перебування, повернувся до суду з відміткою «за строками зберігання» (а.с.87).
Відповідно до ч.1 ст.131 ЦПК України, учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження, судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть, якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Зважаючи на ці обставини, суд керується ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка, згідно з частиною першою статті 9 Конституції України, є частиною національного законодавства України та визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Строки, встановлені ЦПК України, є обов'язковими для судів та учасників судових процесів, оскільки визначають тривалість кожної стадії процесу або час, протягом якого має бути вчинено процесуальну дію. Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, суд вважає можливим вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів та ухвалити рішення.
Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, застосувавши до спірних правовідносин відповідні норми матеріального та процесуального права, суд приходить до наступного.
Згідно зі ст.6 Конвенції „Про захист прав людини і основоположних свобод”, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
У статті 129 Конституції України однією із засад судочинства проголошено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.
У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до § 23 рішення ЄСПЛ від 06 вересня 2007 року, заява № 3572/03 у справі «Цихановський проти України», національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також, чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні.
Як встановлено судом, 19 березня 2018 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Хара Н.С. вчинила виконавчий напис № 1385 про стягнення з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Перший Український Банк України» заборгованості в розмірі 100 403 грн. 33 коп. (а.с.55-56). 03 травня 2018 року, на підставі вищевказаного виконавчого напису, приватний виконавець виконавчого округу міста Київа Павелків (Вольф) Т.Л. відкрила виконавче провадження № 56302261 (а.с.60-61). Крім цього, приватним виконавцем, в рамках вищевказаного виконавчого провадження, 08 травня 2018 року було винесено постанову про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника (а.с.63-64, 66-67), 03 жовтня 2023 року постанова про стягнення з боржник основної винагороди (а.с.71-72), постанова про стягнення мінімального розміру витрат виконавчого провадження (а.с.74), постанова про арешт коштів (а.с.76-77).
Відповідно до ст.ст.15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою ст.16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Згідно ст.18 ЦК України, нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до підпунктів 3.1, 3.2, 3.4 глави 16 Розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22 лютого 2012 року, а також статті 88 Закону України «Про нотаріат», нотаріус вчиняє виконавчі написи: 1) якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем; 2) за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Строки, протягом яких може бути вчинено виконавчий напис, обчислюються з дня, коли у стягувача виникло право примусового стягнення боргу, а безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 року № 1172.
Тобто, вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає у посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому, нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов'язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому, вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло у стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - це надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов'язання боржником.
Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення, а нотаріус задля вчинення виконавчого напису повинен дійти висновку, що з дня виникнення права вимоги у стягувача минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року, та, що подані стягувачем документи, підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед ним.
Так, що стосується такої обов'язкової умови вчинення нотаріусом виконавчого напису, як безспірність заборгованості, то характер правового врегулювання цього питання дає підстави для висновку, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками, якими є надані стягувачем документи, згідно з переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.
Вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається саме за фактом подання стягувачем документів, які, згідно із відповідним Переліком, є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак, само по собі подання стягувачем відповідних документів нотаріусу не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого.
Таким чином, враховуючи викладене та приймаючи до уваги приписи статей 15, 16, 18 ЦК України та статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат», суд приходить до висновку, що захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус не встановлює, а лише підтверджує вже наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчинення виконавчого напису.
Отже, суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника, згідно з переліком документів. Для правильного застосування положень ст.ст.87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні: чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто, чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.
Стаття 50 ЗУ «Про нотаріат» передбачає, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акту має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.
З огляду на викладене, з урахуванням того, що виконавчий напис було вчинено з порушенням вимог діючого законодавства, суд приходить до висновку, що вимоги підлягають задоволенню, а виконавчий напис нотаріуса підлягає виконанню таким, що не підлягає виконанню.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачкою при подачі позову було заявлено вимоги щодо стягнення з відповідача суми в розмірі 7 769 грн. 21 коп., як безпідставно стягнутої, а тому, вирішуючи питання щодо стягнення з відповідача вищевказаних коштів, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів - сукупність дій, визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які, відповідно до цього Закону,підлягають примусовому виконанню.
Виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом (пункт 1 частини 2 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження»).
Відповідно до частин 5, 6 статті 26 ЗУ «Про виконавче провадження», виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа, виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.
Згідно ст.1212 Цивільного кодексу України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються, незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Відповідно до ст.1213 ЦК України, набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно, відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.
Згідно ст.1214 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов'язана повернути доходи. У разі безпідставного одержання чи збереження грошей, нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).
З матеріалів справи вбачається, що за заявою стягувача АТ «ПУМБ», на підставі виконавчого напису № 1385 від 19 березня 2019 року, приватний виконавець виконавчого округу м.Києва Павелків Т.Л. було відкрито виконавче провадження № 56302261 (а.с.60-61). Крім цього, приватним виконавцем в рамках вищевказаного виконавчого провадження 08 травня 2018 року було винесено постанову про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника (а.с.63-64, 66-67), 03 жовтня 2023 року постанова про стягнення з боржник основної винагороди (а.с.71-72), постанова про стягнення мінімального розміру витрат виконавчого провадження (а.с.74), постанова про арешт коштів (а.с.76-77). Так, згідно матеріалів виконавчого провадження та долучених до позову документів, як на підставу звернення до суду з даним позовом та заявленої вимоги вбачається, що сума в розмірі 7 769 грн. 61 коп. з позивачки на користь відповідача в рамках виконавчого провадження № 56302261 була стягнута в примусовому порядку та наявні підстави її вважати як такою, що вона безпідставно стягнута. Тому, враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що підстави для задоволення позову в цій частині є наявними, тому вимоги щодо стягнення суми в розмірі 7 769 грн. 61 коп. обґрунтовані та підлягають задоволенню.
Що стосується заявлених вимог про стягнення на користь ОСОБА_1 з приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Павелків (Вольф) Т.Л. 403 грн. 27 коп. - суми, яка була безпідставно стягнута у виконавчому провадженні, то суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Частиною першою статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Частиною першою статі 18 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно п.1 ч. 1 ст.10 Закону України «Про виконавче провадження», заходами примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами.
Статтею 42 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що кошти виконавчого провадження складаються з: 1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; 2) авансового внеску стягувача; 3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження. Витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження. Витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, зазначених у пунктах 2 і 3 частини першої цієї статті. Витрати виконавчого провадження приватних виконавців здійснюються за рахунок авансового внеску стягувача, стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження. Витрати виконавчого провадження можуть здійснюватися приватним виконавцем за рахунок власних коштів. Розмір та види витрат виконавчого провадження встановлюються Міністерством юстиції України. На стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.
Згідно з п.2 Розділу VI Інструкції з організації примусового виконання рішень, якщо у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6, 8 частини першої статті 37 Закону, чи закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 6, 7, 9-15 частини першої статті 39 Закону, витрати виконавчого провадження не були стягнуті, державний виконавець виносить постанову про стягнення витрат виконавчого провадження (крім виконавчих проваджень щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини), в якій зазначає види та суми витрат виконавчого провадження, що здійснені у відповідному виконавчому провадженні. Постанова про стягнення витрат виконавчого провадження не пізніше наступного робочого дня з дня закінчення виконавчого провадження (повернення виконавчого документа стягувачу) реєструється в автоматизованій системі виконавчого провадження як виконавчий документ та підлягає виконанню в порядку, передбаченому Законом та цією Інструкцією.
Якщо у разі закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа витрати виконавчого провадження, які здійснювались приватним виконавцем за рахунок власних коштів, не були стягнуті, приватний виконавець за потреби виносить постанову про стягнення витрат виконавчого провадження, яка підлягає виконанню в порядку, встановленому Законом та цією Інструкцією.
Згідно з вимогами статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода. Винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової. Основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді: 1) фіксованої суми - у разі виконання рішення немайнового характеру; 2) відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом. Розмір основної винагороди приватного виконавця встановлюється Кабінетом Міністрів України. Основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). Основна винагорода, що встановлюється у вигляді фіксованої суми, стягується після повного виконання рішення. Приватний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення основної винагороди, в якій наводить розрахунок та зазначає порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). За виконавчими документами про стягнення аліментів за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців, приватний виконавець нараховує основну винагороду із заборгованості зі сплати аліментів. У подальшому приватний виконавець зобов'язаний нараховувати основну винагороду щомісяця у розмірі, визначеному частиною третьою цієї статті, залежно від розміру простроченого щомісячного аліментного платежу. Постанова про стягнення основної винагороди за виконавчими документами про стягнення аліментів виноситься приватним виконавцем після погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі або у разі повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження на підставі розрахунку про її нарахування. Угодою між приватним виконавцем та стягувачем може бути передбачено додаткове авансування витрат виконавчого провадження та додаткова винагорода приватного виконавця. За погодженням із стягувачем додаткова винагорода приватного виконавця може бути сплачена протягом усього строку здійснення виконавчого провадження повністю або частково. Приватному виконавцю забороняється укладати угоди з метою зміни розміру основної винагороди. Солідарні боржники несуть солідарний обов'язок із сплати основної винагороди. Розмір та види витрат виконавчого провадження визначаються Міністерством юстиції України. З метою забезпечення проведення виконавчих дій приватний виконавець за угодою із стягувачем може здійснювати додаткові витрати на проведення виконавчих дій, крім тих, що визначені Міністерством юстиції України. Стягнення з боржника додаткової винагороди приватному виконавцю, а також додаткових витрат, крім визначених Міністерством юстиції України, не допускається.
Відповідно до п.19 Порядку, виплати винагород державним виконавцям та їх розмірів і розміру основної винагороди приватного виконавця, затвердженого Постановою КМУ від 08 вересня 2016 року № 643 (в редакції, чинній на момент винесення постанов приватним виконавцем), приватний виконавець, який забезпечив повне або часткове виконання виконавчого документа майнового характеру в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», одержує основну винагороду у розмірі 10 відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.
Згідно п.5 ч.1 ст.3 Закону України «Про виконавче провадження», постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди є виконавчими документами.
Відповідно до ч.3 ст.45 Закону України «Про виконавче провадження», основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.
Так, ОСОБА_1 звертаючись в суд з позовом про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, просить суд вирішити питання про стягнення з приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Павелків Т.В. безпідставно набутих коштів в розмірі 403 грн. 27 коп., з посиланням на статтю 1212 ЦК України.
Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Аналіз статті 1212 ЦК України і цього інституту цивільного законодавства вказує на те, що правова природа інституту безпідставного отримання чи збереження майна (предмет регулювання) - це відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.
Отже, для виникнення зобов'язання, передбаченого статтею 1212 ЦК України, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якою це відбулося.
Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Зазначена норма закону застосовується лише у тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто з допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому.
За змістом приписів глав 82 і 83 ЦК України, для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов'язаннях. Натомість для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Таким чином, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
Такі висновки містяться в постанові Верховного Суду від 14 лютого 2022 року у справі № 201/1311/19.
Судом встановлено, що винагорода приватного виконавця м.Києва Павелків Т.Л. становить суму у розмірі 750 грн. 00 коп., яка стягнута на підставі постанови від 03 жовтня 2023 року, в той час, коли позивачка просить суд стягнути суму в розмірі 403 грн. 27 коп., проте, судом до уваги розмір сум не приймається, оскільки в даному випадку це не є основною підставою відмови задоволення позову в цій частині. Так, вищевказана постанова приватного виконавця стороною позивача, в рамках ЗУ «Про виконавче провадження», не оскаржувалась в порядку, встановленому чинним законодавством, не скасована та дії відповідача щодо винесення зазначених постанов протиправними не визнані.
Тому, враховуючи наведене, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для застосування статті 1212 ЦК України до спірних правовідносин, які виникли у зв'язку з безпідставним, на думку позивачки, стягненням сум в рамках виконавчого провадження, оскільки такі кошти не можуть вважатися безпідставно набутими у розумінні статті 1212 ЦК України, а є витратами виконавчого провадження.
Частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Таким чином, Законом України «Про виконавче провадження» встановлено спеціальний порядок судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця щодо стягнення виконавчого збору та/або витрат на проведення виконавчих дій, згідно з яким відповідні спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розглядові за правилами адміністративного судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15).
Доводи позивачки про те, що правова підстава, за якою приватний виконавець отримала винагороду, відпала, а, відтак, стягнуті кошти підлягають поверненню, на підставі ст.1212 ЦК України, є необґрунтованими, оскільки такі кошти не можуть вважатись безпідставно набутими, у розумінні статті 1212 ЦК України, а є витратами виконавчого провадження.
З огляду на вищенаведене, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу м.Києва Павелків (Вольф) Т.Л. про стягнення безпідставно набутих коштів.
Крім цього, стороною позивача в позовній заяві заявлена вимога щодо солідарного стягнення з відповідачів штрафних санкцій в розмірі 7 245 грн. 88 коп., які складаються з інфляційних сум в розмірі 1 487 грн. 43 коп. та подвійної облікової ставки НБУ у сумі 5 758 грн. 45 коп., яка також задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Так, частиною 1 ст.625 ЦК України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Згідно зі ст.610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За приписами ч.1 ст.612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно з ч.2 ст.625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10.04.2018 року у справі № 910/10156/17 вказала, що:
- наслідки прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, також врегульовані законодавством. У цьому разі, відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, боржник зобов'язаний сплатити суму боргу, з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (ч.37);
- стаття 625 ЦК поширює свою дію на всі види грошових зобов'язань. Тобто, у разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема, щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, на винну сторону нараховуються 3 % річних та інфляційні втрати від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України (ч.41).
Згідно приписів ст.1212 ЦК України та правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у вищезгаданій постанові, оскільки відповідачем порушене позадоговірне грошове зобов'язання, що виникло на підставі статті 1212 ЦК України, відповідач повинен сплатити 3 % річних та інфляційні втрати від простроченої суми за період прострочення. Попри це, стороною позивача заявлена вимога щодо інфляційного збільшення та штрафні санкції у вигляді подвійної облікової ставки НБУ, що в свою чергу суперечить вимогам чинного законодавства.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.06.2019 року у справі № 646/14523/15-ц вказала, що в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з деліктного зобов'язання та рішення суду.
Так, позивачка вважає, що стороною відповідача як АТ «ПУМБ», так і приватним виконавцем виконавчого округу м.Києва Павелків (Вольф) Т.Л. відбулось безпідставне користування грошовими коштами, яке почалося з травня 2022 року, тобто, з моменту, коли відбулось перше стягнення. Попри це, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.06.2019 року у справі № 646/14523/15-ц вказала, що в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з деліктного зобов'язання та за рішенням суду.
Тому, враховуючи вищевикладене, а також враховуючи той факт, що рішення про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню та вимоги в частині стягнення з відповідача безпідставно набутих коштів в розмірі 7 769 грн. 21 коп. задоволенні, однак, рішення суду не набуло законної сили, а також ту обставину, що позивачці в задоволенні позовних вимог щодо стягнення з приватного виконавця відмовлено, суд приходить до висновку, що дані вимоги є передчасними, а тому в їх задоволені слід відмовити.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.3, 14, 192, 524, 526, 530, 533-535, 625-627, 1046, 1047, 1049, 1050 ЦК України, ст.ст.4, 10, 141, 247, 264, 268 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Перший Український Банк України» та приватного виконавця виконавчого округу міста Київа Павелків (Вольф) Тетяни Леонідівни, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Хара Наталя Станіславівна, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, - задовольнити частково.
Визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис № 11385 від 19 березня 2018 року, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Харою Наталею Станіславівною, про стягнення з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Перший Український Банк України» заборгованості в розмірі 100 403 грн. 33 коп.
Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Перший Український Банк України» (код ЄДРПОУ 14282829) на користь ОСОБА_1 суму в розмірі 7 769 грн. (сім тисяч сімсот шістдесят дев'ять грн.) 21 коп., як безпідставно отриману.
В іншій частині позову - відмовити.
На рішення суду може бути подано апеляційну скаргу до Дніпровського апеляційного суду Дніпропетровської області протягом тридцяти днів з дня його складення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене в день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя: І. О. Кобеляцька-Шаховал