13 серпня 2024 року
м. Київ
справа №140/579/24
адміністративне провадження № К/990/30689/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,
суддів - Жука А.В., Соколова В.М.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 24 травня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суд 24 липня 2024 року у справі № 140/579/24 за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, -
У січні 2024 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо не надання відпустки по догляду за дитиною ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 до досягнення трирічного віку, з 11 грудня 2023 року на підставі рапорту від 8 грудня 2023 року та зобов'язання надати відпустку по догляду за дитиною ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 до досягнення ним трирічного віку, з 11 грудня 2023 року на підставі рапорту від 8 грудня 2023 року.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 24 травня 2024 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суд 24 липня 2024 року, у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.
Скаржник просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Дослідивши зміст касаційної скарги, Суд дійшов наступного висновку.
Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
З 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", яким унесено зміни до розділу 3 Глави 2 "Касаційне провадження", зокрема, щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їхнього розгляду.
Так, згідно з частиною першою статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Аналіз наведеного законодавства дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
Водночас, пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України передбачено, що не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Отже, законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у названій категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення ухваленого за наслідком касаційного провадження судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм або ж становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
Водночас, як вбачається з Єдиного державного реєстру судових рішень, ця справа була розглянута судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження, а відтак вона може бути оскаржена до Верховного Суду лише за наявності обставин, наведених у підпунктах "а"-"г" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Отже, посилання на відповідну підставу оскарження, визначену частиною четвертою статті 328 КАС України, має обов'язково наводитись у поєднанні із зазначенням та обґрунтуванням винятків, передбачених пунктами «а» - «г» пункту 2 частини п'ятої статті 328 цього Кодексу.
У касаційній скарзі скаржник зазначає, що підставою касаційного оскарження судових рішень є підпункти «а», «в» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України та зазначає, що спір між сторонами стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, справа становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для скаржника.
Так, скаржник указує, що неправильне тлумачення судами обох інстанцій пункту 19 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ (в редакції Закону №2490-ІХ від 29 липня 2022 року) у взаємозв'язку з частиною першою статті 18 Закону України «Про відпустки» призвело до правової проблеми, за якої останній позбавлений судового захисту та реалізації права на такий вид відпустки, що на переконання останнього, є непропорційним втручанням у його життя, оскільки через це він не може брати участь у вихованні дитини.
У аспекті цих доводів Суд зауважує, що фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Водночас, формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права є метою вирішення виключної правової проблеми, яка має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.
Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Необхідно зазначити, що на період дії воєнного стану надання військовослужбовцям відпусток, визначених пунктами 17, 18 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ припиняється, а вказаний вид відпустки позивачу може бути надано за умов, визначених пунктом 19 статті 10-1 даного закону, а саме якщо обоє батьків є військовослужбовцями і лише одному з них за їх рішенням.
Відмінне тлумачення цієї норми, яке пропонує сторона позивача, зумовило б можливість одночасно в обох батьків перебувати у відповідній відпустці, що не узгоджується ні з положеннями трудового, ні спеціального законодавства.
Поряд із цим скаржник, вказуючи на фундаментальне значення цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики, не наводить обґрунтувань щодо кількісного та якісного виміру наявності питання, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також не наводитьаргументів, які б свідчили про неоднозначність правозастосовчої практики саме у питанні застосування положень пункту 19 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ (в редакції Закону №2490-ІХ від 29 липня 2022 року), зокрема у поданій касаційній скарзі відсутні посилання на конкретні справи або їх кількісні показники, які б свідчили про те, що судами сформульовано різну правову позицію при вирішенні справ з аналогічними обставинами.
Стосовно "виняткового значення" справи для учасника справи, то в даному випадку оцінка судом такої "винятковості" може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Проте, твердження скаржника про те, що справа становить виняткове значення для нього (підпункт "в" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України) не підтверджене належними доказами та не обґрунтоване обставинами, які б виділяли вимоги скаржника у цій справі в якусь особливу категорію спорів.
Такі посилання скаржника мають загальний характер та притаманні кожній аналогічній справі, а тому не можуть бути враховані судом касаційної інстанції.
При цьому використання оціночних чинників, як-то: "винятковість значення справи для скаржника", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики", або "суспільний інтерес" тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Водночас аналіз доводів касаційної скарги в сукупності з установленими судами обставинами цієї адміністративної справи не дають підстав для висновку про наявність обставин, наведених у підпунктах "а"-"г" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Щодо посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, Суд зазначає наступне.
Так, посилаючись на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 19 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ (в редакції Закону №2490-ІХ від 29 липня 2022 року) в частині можливості надання військовослужбовцю-чоловіку, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації, відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку під час дії воєнного стану та особливого періоду, якщо дружина (матір дитини) не є військовослужбовцем у зв'язку з частиною першою статті 18 Закону України «Про відпустки».
Разом з тим, оскарження судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України вимагає не лише констатації факту відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а і визначення норми (норм) права, що потребує висновку, підстав необхідності такого висновку у подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми, т.і.), а також зазначення, у чому, на думку заявника, полягає неправильне застосування судами норми права, щодо якої необхідний висновок Верховного Суду.
Зі змісту пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України передбачено, що вказана підстава спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, що регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню адміністративними судами під час вирішення спору.
Так, положенням пункту 19 статті 10-1 даного Закону (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток припиняється, крім відпустки військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами; відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та в разі якщо дитина потребує домашнього догляду - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку (якщо обоє батьків є військовослужбовцями, - одному з них за їх рішенням); відпустки для лікування у зв'язку з хворобою або для лікування після поранення (контузії, травми або каліцтва) за висновком (постановою) військово-лікарської комісії.
Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суди виходили з того, що на період дії воєнного стану надання військовослужбовцям відпусток, визначених пунктами 17, 18 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ припиняється, а вказаний вид відпустки позивачу може бути надано за умов, визначених пунктом 19 статті 10-1 даного закону, а саме якщо обоє батьків є військовослужбовцями і лише одному з них за їх рішенням.
Суди констатували, що оскільки у даному випадку дружина ОСОБА_1 не є військовослужбовцем, а відтак за цих обставин надання відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку в силу приписів Закону №2011-ХІІ є неможливим.
За таких обставин, Суд доходить висновку, що указана скаржником процесуальна норма (пункту 19 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ) є чіткою та не може бути застосована інакше, ніж це передбачено процесуальним законодавством.
З огляду на викладене, Суд вважає безпідставними посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
На підставі викладеного, керуючись статтями 3, 328, 333 Кодексу адміністративного судочинства України,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 24 травня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суд 24 липня 2024 року у справі № 140/579/24 за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії.
Копію ухвали направити заявнику та іншим учасникам справи за допомогою підсистеми ЄСІТС "Електронний кабінет" (у разі його відсутності - на офіційну електронну адресу або засобами поштового зв'язку), а касаційну скаргу та додані до неї матеріали - у спосіб їхнього надсилання до суду адресатом.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.
……………………………
……………………………
……………………………
Н.М. Мартинюк
А.В. Жук
В.М. Соколов,
Судді Верховного Суду