09 серпня 2024 року ЛуцькСправа № 140/16184/23
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Смокович В. І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) (далі - в/ч НОМЕР_1 , відповідач) про визнання протиправною бездіяльність щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 18.06.2020 по 21.05.2023, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08.02.1995 №100; зобов'язання нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 18.06.2020 по 21.05.2023, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08.02.1995 №100.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 проходив військову службу у в/ч НОМЕР_1 та наказом командира його було звільнено та виключено зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення.
Однак уважає, що при звільненні позивачу протиправно не було виплачено належне йому грошове забезпечення, у зв'язку із чим останній був змушений звернутися за захистом свої прав до Волинського окружного адміністративного суду.
На виконання рішень Волинського окружного адміністративного суду від 03.08.2021 у справі №140/5263/21 та від 29.12.2022 у справі №140/6870/22, відповідачем було виплачено належне позивачу грошове забезпечення 30.11.2021 у розмірі 13 029,90 грн; 22.05.2023 у розмірі 71 609,06 грн; що підтверджується виписками з банку про надходження коштів від 01.12.2021 та від 22.05.2023.
Зазначає, що загальна сума невиплачених при звільненні коштів та виплачених на виконання рішень судів становить 84 638,96 грн (13 029,90 грн + 71 609,06 грн). Оскільки, належне позивачу грошове забезпечення не було виплачено в день його звільнення з військової служби, а виплачено на виконання рішень судів лише 22.05.2023, то вказане свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів повного розрахунку.
Таким чином, уважає бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплата позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні незаконною та просить адміністративний позов задовольнити повністю (арк. спр. 1-4).
Відповідач у відзиві на позов заперечив позовні вимоги та вважає їх безпідставними, в обґрунтування цієї позиції вказав, що під час проходження військової служби позивачу виплачувалось належне грошове забезпечення, яке обчислювалось та нараховувалось у межах виділених НОМЕР_2 прикордонному загону коштів.
Зауважує, що позивач звернувся до суду із позовною заявою 20.06.2023 про нарахування та виплату середнього заробітку за несвоєчасну виплату грошового забезпечення за період з 18.06.2020 по день фактичної виплати 21 05 2023. Однак, станом на момент звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом вже була чинна редакція Кодексу законів про працю України від 19.07.2022.
Внесенням до Кодексу законів про працю України вказаних змін законодавець, виклавши у новій редакції частини 1 та 2 статті 117 Кодексу законів про працю України, увів максимальний період за який може бути стягнуто середній заробіток. Таким чином, розмір відшкодування може бути розрахований за період не більше 6 місяців, тому позовна вимога щодо відшкодування середнього заробітку за період з 18.06.2020 по 21.05 2023 не підлягає до задоволення. З врахуванням наведеного просив у задоволенні позову відмовити (арк. спр. 16-23).
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 22.08.2023 позов ОСОБА_1 до в/ч НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною дій, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, задоволено частково, визнано протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 щодо нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та вирішено стягнути з в/ч НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18.06.2020 по 18.12.2020 у сумі 83 904 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено (арк. спр. 33-36).
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14.12.2023 апеляційну скаргу в/ч НОМЕР_1 задоволено частково, рішення Волинського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2023 року в даній адміністративній справі скасовано та прийнято нову постанову, якою заявлений представником ОСОБА_2 , діючим на підставі довіреності від імені та в інтересах ОСОБА_1 , позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в частині невиплати в повному обсязі індексації грошового забезпечення із врахуванням базового місяця - дата виплати 22 травня 2023 року) за період з 18.06.2020 до 22.05.2023 включно.
Постановлено стягнути з в/ч НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (в частині невиплати індексації грошового забезпечення із врахуванням базового місяця - дата виплати 22.05.2023) з 18.06.2020 по день фактичного розрахунку 22.05.2023 (але не більш як за шість місяців) в розмірі 33443,84 грн. (сума вказана без утримання обов'язкових платежів та зборів).
Позовні вимоги щодо стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (в частині невиплату індексації грошового забезпечення без врахування базового місяця - дата виплати 30.11.2021) залишено без розгляду через пропуск строку звернення до суду без поважних причин та в задоволенні решти позовних вимог відмовлено (арк. спр 61-77).
Постановою Верховного Суду від 01.05.2024 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Волинського окружного адміністративного суду від 22.08.2023 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14.12.2023 скасовано, а справу №140/16184/23 направлено до Волинського окружного адміністративного суду на новий розгляд (арк. спр. 121-130).
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 27.05.2024 прийнято до провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до в/ч НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та встановлено позивачу десятиденний строк, з моменту отримання ухвали, для надання до суду: письмових пояснень по суті спору з урахуванням висновків Верховного Суду викладених у постанові від 01.05.2024; письмових пояснень, щодо строку звернення до суду в частині позовних вимог про стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (в частині невиплату індексації грошового забезпечення без врахування базового місяця - дата виплати 30.11.2021) (арк. спр. 137-138).
Від представника позивача 02.06.2024 на адресу суду подано додаткові пояснення, у яких останній додатково зауважив Верховний Суд сформовано сталу судову практику щодо застосування норм статті 117 КЗпП України редакції до та після 19.07.2022, яким чином повинен застосовуватися принцип співмірності та до якого періоду, а також визначення самої суми середнього заробітку, що належить до виплати.
Зазначає, що при розрахунку суми середнього заробітку, який належить до виплати, період стягнення середнього заробітку у цій справі потрібно поділити на 2 частини до 19.07.2022 року і після цього, а саме на період з 18.06.2020 по 18.07.2022 та період з 19.07.2022 по 22.05.2023.
Враховуючи висновки Верховного Суду, що спрямовані для формування єдиної правозастосовчої практики - середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні - період з 18.06.2020 по 18.07.2022, виходячи з принципу пропорційності становить 195 535,20 грн, а за період д з 19.07.2022 по 22.05.2023, що обмежений 6 місяцями - становить 147 200,00 грн (арк. спр. 149-151).
Інших заяв по суті справи, передбачених Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України) до суду не надходило.
Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 09.08.2024 позов ОСОБА_1 до в/ч НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в частині позовних щодо стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (в частині невиплати індексації грошового забезпечення без врахуванням базового місяця - дата виплати 30 листопада 2021 року) залишено без розгляду.
Суд, перевіривши доводи позивача та відповідача у заявах по суті справи, дослідивши письмові докази на предмет належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємозв'язку доказів у їхній сукупності, встановив такі обставини.
Судом встановлено, що наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 від 12 червня 2020 року №274-ос майора ОСОБА_1 звільнено з військової служби в запас з посади начальника відділу активних заходів головного оперативно-розшукового відділу за підпунктом «а» пункту 2 частини п'ятої (у зв'язку із закінченням строку контракту) статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та наказом командира в/ч НОМЕР_1 від 17 червня 2020 року №359-ос позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (зворот арк. спр. 5).
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 29.12.2022 у справі №140/6870/22 визнано протиправними дії в/ч НОМЕР_1 щодо неврахування січня 2008 року, як місяця за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення, при нарахуванні ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 та зобов'язано в/ч НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату (з урахуванням виплачених сум) ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 із застосуванням січня 2008 року як місяця, за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення.
На виконання вказаного судового рішення 22.05.2023 позивачу було виплачено індексацію грошового забезпечення у розмірі 71 609,06 грн, що підтверджується випискою з банку про надходження коштів від 22.05.2023 №SAN39OHKUI89VCJ5 (зворот арк. спр. 6).
Оскільки існувала затримка в розрахунку у зв'язку із звільненням, позивач звернувся в суд з позовом про нарахування та виплату середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільнені.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що склалися між сторонами, суд зазначає таке.
Частиною другою статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначені Законом України від 20.12.1991 №2011-XII Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей (далі - Закон №2011-XII).
Відповідно до статті 1-2 Закон №2011-XII військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (Пункти 2-3 статті 9 Закону №2011-ХІІ).
Відповідно до частини третьої статті 24 Закону України від 25.03.1992 №2232-XII Про військовий обов'язок і військову службу закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Приписами пункту 242 розділу XII Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.
З наведеного слідує, що при звільненні з військової служби та виключенні зі списків особового складу військової частини з військовослужбовцем повинен бути повністю проведений розрахунок.
Законом №2011-XII та іншими нормативно-правовими актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, не встановлено відповідальність за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті.
Суд зауважує, що водночас такі питання врегульовані КЗпП України.
Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України (у редакції, чинній на момент звільнення позивача зі служби) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Так в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Конституційний Суд України в рішенні від 22.02.2012 №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Отже, всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення; в разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Згідно з висновками, наведеними у постанові Верховного Суду від 28.12.2022 у справі №640/9375/20, за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником, а частина друга цієї статті - тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Так якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). У цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Отже, закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Верховний Суд України в постанові від 17.02.2015 у справі №21-8а/15 зазначив, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Така правова позиція неодноразово підтримана Верховним Судом.
За змістом висловленої у постановах Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №807/3664/14, від 31.10.2019 у справі №2340/4192/18, від 28.10.2020 у справі №240/222/20, від 04.09.2020 у справі №120/2005/19-а, від 09.10.2020 у справі №580/3988/19, від 03.08.2021 у справі №580/278/19 правової позиції питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу, не врегульовані положеннями спеціального законодавства, тому щодо них слід застосувати положення КЗпП України, а саме статті 116, 117 цього Кодексу як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
З урахуванням наведеного суд вважає, що нерозповсюдження на військовослужбовців норм КЗпП України стосується лише врегулювання оплати праці (грошового забезпечення) вказаних осіб та спорів щодо цього забезпечення, як-от щодо розміру посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії, одноразових додаткових видів грошового забезпечення, порядку їх нарахування та виплати.
Відтак судом встановлено, що виплату перерахунку грошового забезпечення, на яке позивач мав право, що також підтверджено рішенням суду, мало бути виплачено у день звільнення позивача із військової служби, натомість факт її несвоєчасної виплати є підставою для застосування наслідків, передбачених статтею 117 КЗпП України.
Як зазначалось вище, позивач виключений зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення з 17.03.2020. Індексацію грошового забезпечення, на виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду від 29.12.2022 у справі №140/6870/22 позивачу перераховано на картковий рахунок 22.05.2023.
Суд враховує постанову Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020 у справі №810/451/17 в якій зазначено, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Оскільки ухвалення судових рішень про стягнення з роботодавця виплат, які мали бути виплачені при звільненні, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.
При задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
Отже, право суду зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв'язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 вказаного Кодексу.
Оскільки непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, суд приходить до висновку, що позивач має право на отримання такого відшкодування за затримку виплати спірної індексації.
Відповідно до пункту 2 Порядку № 100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
В свою чергу, відповідно до пункту 7 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України № 260 від 07.06.2018, за службу понад установлений службовий час, у дні відпочинку, святкові, вихідні та неробочі дні грошове забезпечення військовослужбовцям додатково не виплачується. Розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Таким чином, суд зазначає, що при визначенні середньоденного заробітку позивача слід використовувати календарні дні, а не робочі дні.
Верховний Суд у своїй постанові від 14.03.2024 у справі №560/6960/23 зауважив на тому, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц викладено щодо приписів статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.
Наведений у вказаній постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
У разі коли спірний період стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні одночасно охоплюється дією редакцій статті 117 КЗпП України, як до змін, внесених Законом № 2352-ІХ та і після їх внесення, то за такого правового врегулювання спірний період варто умовно поділяти на 2 частини: до набрання змінами чинності 19 липня 2022 року і після цього.
Аналогічний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 29.02.2024 у справі № 460/42448/22, від 22.02.2024 у справі № 560/831/23, від 15.02.2024 у справі № 420/11416/23, від 29.01.2024 у справі №560/9586/22, від 30.11.2023 у справі № 380/19103/22 та від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22 зауважив на тому, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц викладено щодо приписів статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.
Наведений у цих постановах підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 Кодексу законів про працю України не обмежувала період, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Так, відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, у чинній редакції, згідно із Законом № 2352-ІХ, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
Повертаючись до обставин цієї справи, варто зазначити, що спірний період тривав з 18.06.2020 (наступний день за датою звільнення ОСОБА_1 ) по 22.05.2023. Тобто спірні правовідносини охоплюють період, який виник, як до, так і після 19.07.2022.
Водночас для правильного вирішення питання щодо визначення суми компенсації, що підлягає стягненню з роботодавця за невиконання ним приписів частини другої статті 116 Кодексу законів про працю України, необхідно насамперед установити дату виникнення спірних правовідносин, пов'язаних з непроведенням повного розрахунку при звільненні.
Незважаючи на визначення приписами статті 117 Кодексу законів про працю України невиплачених працівнику сум як оспорюваних та неоспорюваних, ця обставина не впливає на дату виникнення спірних правовідносин, оскільки вони прямо пов'язані з обов'язком роботодавця розрахуватися з працівником в строк, встановлений приписами статті 116 Кодексу законів про працю України, яким переважно є день звільнення.
Отже, датою виникнення правовідносин, урегульованих статтею 117 Кодексу законів про працю України у цій справі, є 17.06.2020 - дата звільнення позивача та дата розрахунку з ним.
За таких обставин застосуванню до спірних правовідносин належать приписи статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції на момент їхнього виникнення, тобто до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.05.2024 у даній справі, від 20.06.2024 у справі № 120/10686/22.
Однак, період стягнення середнього заробітку з 19.07.2022 до дня фактичного розрахунку при звільненні регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Саме тому, враховуючи постанови Верховного Суду від 30.11.2023 у справі № 380/19103/22, від 29.01.2024 у справі № 560/9586/22, від 15.02.2024 року у справі № 420/11416/23, від 22.02.2024 у справі № 560/831/23, від 29.02.2024 у справі № 460/42448/22, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на дві частини: з 18.06.2020 до 18.07.2022 та з 19.07.2022 по 22.05.2023 (у межах шести місяців, визначених у новій редакції статті 117 Кодексу законів про працю України).
Так, судом встановлено, що грошове забезпечення позивача за два останні місяці перед звільненням (квітень-травень 2020 року, 61 календарних дня) становить 48 806,18 грн, тобто середньоденний розмір грошового забезпечення позивача становить 800,10 грн (48 806,18 / 61).
Так період затримки фактичного розрахунку з 18.06.2020 по 18.07.2022 становить 761 день, отже, сума середнього грошового забезпечення становить 608 876,10 грн. (800,10 грн х 761 день).
Період затримки фактичного розрахунку з 19.07.2022 по 22.05.2023 (у межах шести місяців, визначених у новій редакції статті 117 Кодексу законів про працю України по 19 січня 2023 року) становить 185 дні, отже, сума середнього грошового забезпечення становить 148 018,50 грн. (800,10 грн х 185 дні).
Крім того, суд враховує позицію Верховний Суд, викладену у постанові від 20.06.2024 у справі № 120/10686/22, що фактично зміст частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України із набранням чинності Законом України № 2352-IX не змінився, а лише доповнився формулюванням «але не більше як за шість місяців». Отже, обмеживши з 19 липня 2022 року шестимісячним строком час, за який роботодавець має виплатити працівникові середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, законодавець як і в попередній редакції норми частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України, не передбачав можливості зменшення його розміру. Протилежний підхід був сформований правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду з урахуванням її висновків про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності. У згаданих рішеннях суду касаційної інстанції критерій періоду затримки (прострочення) виплати такої заборгованості був лише одним з принаймні чотирьох інших. Разом з тим, такі критерії як: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; причини тривалості невиплати заборгованості, ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні - фактично не скасовані та/або змінені, починаючи з 19.07.2022. Крім того, чітка формула застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19.
Викладене, за позицією суду у справі № 120/10686/22, не дає підстави вважати неможливим, з огляду на приписи частини п'ятої статті 242 КАС України, застосування сформульованих Великою Палатою Верховного Суду правових позицій щодо застосування приписів статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України № 2352-IX.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26.06.2024 у справі №520/9192/22.
У пункті 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 по справі №761/9584/15-ц викладено правову позицію, відповідно до якої з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
З врахуванням принципу справедливості та співмірності середній заробіток за час затримки розрахунку має бути розрахований з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача.
У даному випадку, суд вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке.
З матеріалів справи вбачається, що відповідно до рішення Волинського окружного адміністративного суду від 29.12.2022 у справі №140/6870/22 ОСОБА_1 нараховано та виплачено індексацію грошового забезпечення в сумі 71 609,06 грн (зворот арк. спр. 6).
Тобто, з врахуванням принципу співмірності та порядку визначення істотності частки заборгованості при звільненні, який викладений в постанові Верховного Суду від 30.10.2019 у справі № 806/2473/18, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені складає: 71 609,06 грн (індексація грошового забезпечення) / 756 894,60 грн (608 876,10 + 148 018,50 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні) х 100% = 9,46%.
Отже, сума яка підлягає відшкодуванню з врахуванням істотності частки заборгованості становить: 800,10 грн (середня заробітна плата за один день) х 9,46% х 946 (761 + 185 дні затримки розрахунку) = 71 602,23 грн.
Отже, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд дійшов висновку, що заявлена позивачем сума стягнення у розмірі 71 602,23 грн відносно загальної суми заборгованості при звільненні (756 894,60 грн) буде достатнім та справедливим з урахуванням усіх обставин справи та істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача.
Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності до подібних правовідносин викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 по справі № 806/345/16, від 18.07.2018 у справі № 825/325/16, від 04.04.2018 у справі №524/1714/16-а, у постанові Верховного Суду України від 24.10.2011 у справі №6-39цс11.
Крім того, суд зауважує, що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачає, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, у даному випадку, належним способом захисту прав позивача, який забезпечить їх ефективне поновлення, є саме стягнення середнього заробітку за час затримки виплати належних при звільненні сум.
Також суд зауважує, що стягуючи з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов'язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов'язкових платежів.
Аналогічна правова позиція зазначена в пунктах 39-41 постанови Верховного Суду від 08.11.2018 у справі №805/1008/16-а.
Відтак вимога про компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб не підлягає задоволенню.
Суд зазначає, що саме така правова позиція щодо обрахунку середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні викладена Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.02.2022 у справі №755/12623/19 висловилася, зокрема, щодо того, чи можна вважати середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні заробітною платою, та зазначила, що стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.
Таким чином, з урахуванням встановлених обставин у цій адміністративній справі та правових позицій Верховного Суду щодо співмірності, суд уважає, що на користь позивача слід стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 71 602,23 грн.
Таким чином, з урахуванням встановлених у справі фактичних обставин, наведених вище норм законодавства, виходячи з наданих суду статтею 245 КАС України повноважень, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову шляхом визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо непроведення нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, стягнення з відповідача користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 71 602,23 грн.
Відповідно до статті 244 КАС України суд під час ухвалення рішення вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.
За змістом частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивач у цій справі є фізичною особою і, звернувшись до суду в 2023 році, заявив одну позовну вимогу майнового характеру.
Підпунктом 1 пункту 3 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» визначено, що ставки судового збору встановлюються у таких розмірах: за подання до адміністративного суду адміністративного позову: майнового характеру, який подано фізичною особою - підприємцем - 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Згідно зі статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 1 січня 2023 року розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб становить 2684 гривні.
Суд зауважує, що середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (в частині невиплати індексації грошового забезпечення із врахуванням базового місяця - дата виплати 22.05.2023) з 18 червня 2020 року по день фактичного розрахунку 22.05.2023 (але не більш як за шість місяців) в розмірі 71 602,23 і 1 відсоток від указаної суми є менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тому ставка за вимогу майнового характеру обчислюється із її мінімального розміру - 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Ціна позову за одну оскаржувану вимогу майнового характеру складає 858,88 грн (2684 грн * 0,4 * 0,8).
Аналогічний розрахунок судового збору викладений в ухвалі Верховного Суду від 18.01.2024 по даній справі.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд виходить із того, що часткове задоволення позовних вимог зумовлене обрання судом ефективного способу захисту порушених прав, свобод та інтересів позивача протиправними діями/рішення відповідача.
Отже, на користь позивача необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судовий збір в сумі 858,88 грн, сплачений відповідно до платіжної інструкції від 21 червня 2023 року №ТН38-Т7М9-РС16-9Х7С (зворот арк. спр. 7).
Керуючись статями 243-246, 255, 257, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, на підставі Кодексу законів про працю України, Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», суд
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код юридичної особи НОМЕР_4 ) про визнання протиправною бездіяльності та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18 червня 2020 року 22 травня 2023 року.
Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_3 (Військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18 червня 2020 року 22 травня 2023 року в сумі 71 602,23 грн (сімдесят одна тисяча шістсот дві гривні 23 копійки).
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя В. І. Смокович