09 серпня 2024 року
м. Київ
cправа № 924/300/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Ємця А.А. (головуючий), Бенедисюка І.М., Малашенкової Т.М.
перевіривши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Будмонтажтелекомсистем"
на рішення Господарського суду міста Києва від 22.02.2024
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.06.2024
у справі № 924/300/23
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Будмонтажтелекомсистем"
до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "АРКС"
про стягнення 409 713,36 грн
Товариство з обмеженою відповідальністю "Будмонтажтелекомсистем" звернулося до Господарського суду Хмельницької області з позовом до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "АРКС" про стягнення 474 703,31 грн, з яких: 350 324,70 грн страхового відшкодування за договором добровільного страхування наземного транспорту "Все включено" №34296Га2щ від 18.05.2022, 113 505,20 грн пені, 7 763,68 грн інфляційних втрат та 3 109,73 грн 3% річних, нарахованих у зв'язку із простроченням виплати відшкодування.
Ухвалою Господарського суду Хмельницької області від 02.05.2023, залишеною без змін постановою Північно-Західного апеляційного господарського суду від 20.07.2023, матеріали справи № 924/300/23 передано за підсудністю до Господарського суду міста Києва.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.08.2023 справу № 924/300/23 прийнято до провадження, призначено підготовче засідання у справі на 03.10.2023.
28.09.2023 від позивача надійшла заява про зменшення розміру позовних вимог, відповідно до якої заявлено вимоги про стягнення з відповідача 409 713,36 грн, з яких: 278156,40 грн страхового відшкодування, 110 012,76 грн пені, 14 777,00 грн інфляційних втрат та 6 767,20 грн 3% річних.
Окрім того, до Господарського суду Хмельницької області позивачем подано заяву про зміну підстав позову.
Судом встановлено, що позивачем дотримано вимоги статті 46 ГПК України, а тому така заява підлягає прийняттю судом до розгляду.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.02.2024 у справі № 924/300/23 в позові відмовлено повністю.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 11.06.2024 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Будмонтажтелекомсистем" на рішення Господарського суду міста Києва від 22.02.2024 у справі № 924/300/23 залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 22.02.2024 у справі № 924/300/23 залишено без змін.
23.07.2024 (через систему ?Електронний суд?) Товариство з обмеженою відповідальністю "Будмонтажтелекомсистем" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.06.2024 (повний текст складено 03.07.2024) та рішення Господарського суду міста Києва від 22.02.2024 у справі № 924/300/23, в якій просить судові рішення скасувати та направити справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Розглянувши матеріали касаційної скарги, Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, виходячи з такого.
Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із пунктом 8 частини 1 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
За приписами пункту 1 частини 1 статті 287 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині 3 цієї статті.
Відповідно до пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Згідно з частиною 5 статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до частини 7 зазначеної статті для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Пунктом 1 частини 1 статті 163 ГПК України передбачено, що у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Оскільки предметом позову у цій справі є стягнення 409 713,36 грн страхового відшкодування за договором, що не перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2023 (2 684,00 грн х 500 = 1 342 000,00 грн), з урахуванням положень ГПК України вона може бути розглянута у касаційному порядку лише за наявності для цього підстав, передбачених у пункті 2 частини 3 статті 287 зазначеного Кодексу.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Будмонтажтелекомсистем" у касаційній скарзі з посиланням на пункти 1, 3 4 частини другої статті 287 ГПК України зазначає, що:
- суди першої та апеляційної інстанції застосували статті 11, 16, 626, 629, 979, 988, 1166, 1187 Цивільного кодексу України та ст. 1, 4, 8, 16, 26 Закону України «Про страхування» (правовідносин щодо відшкодування шкоди страховиком за договором про добровільне страхування), без урахування висновків Верховного суду, викладених в наступних судових рішеннях: постанову Верховного Суду від 08.05.2019 р. у справі № 914/2907/16, постанову Верховного Суду від 12.05.2021 у справі № 214/5424/17, постанову Верховного Суду від 09.12.2020 у справі № 752/22606/18-ц;
- згідно п. 6 ч.1 ст. 310 ГПК України, суди першої та апеляційної інстанції розглянули справу з порушенням інстанційної або територіальної юрисдикції, адже згідно ч. 3, 8 ст. 29 ГПК України дана справа за вибором позивача повинна була розглядатись Господарським судом Хмельницької області;
- відсутній висновок щодо застосування норми права, щодо питання застосування норм процесуального права, а саме щодо територіальної юрисдикції згідно ч. 8 ст. 29 ГПК України щодо розгляду справи за місцем заподіяння шкоди.
У касаційній скарзі скаржник зазначає, що справа є малозначною, проте:
- що справа має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики (підпункт "а" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України), оскільки дана справа стосується питання права, а саме правових норм ч. 3 та ч. 8 ст. 29 ГПК України щодо територіальної юрисдикції та можливості розгляду справи за місцем заподіяння шкоди майну (транспортному засобу) позивача при відшкодуванні шкоди страховиком за договором «каско» та що виникають з діяльності філії, представництва та відокремленого підрозділу (адже такі правові висновки Верховним Судом ще не були висвітлені в практиці), а також застосування статтей 11, 16, 626, 629, 979, 988 Цивільного кодексу України та статей 1,4,8,16, 26 Закону України «Про страхування», а саме щодо правовідносин щодо відшкодування шкоди страховиком за договором Каско відповідно до умов Договору Каско має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже суди першої та апеляційної інстанції відмовляючи в позові в своїх рішеннях застосували норми статей 1166 та 1187 Цивільного кодексу України (замість вищевказаних) вказуючи, що страхова компанія не є завдавачем шкоди і не повинні відшкодовувати шкоду завдану нападом тварини (умова якої чітко передбачена договором Каско (п.20.2.3 Договору), що суперечить не тільки усталеній практиці Верховного суду у даних правовідносинах, а й взагалі меті добровільного страхування (згідно якої страховик за плату бере на себе зобов'язання по відшкодуванню шкоди завданої майну при настанні певних подій, в тому числі нападу тварини);
позивач позбавлений можливості спростувати обставини, викладені у оскаржуваних судових рішеннях (підпункт "б" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України) щодо того, що страхова компанія не повинна сплачувати страхове відшкодування, адже вони не завдавали шкоди Позивачу та що до даних правовідносин відшкодування шкоди не повинні застосовуватись загальні норми щодо цивільної відповідальності, передбачені статями 1166, 1187 Цивільного кодексу України, адже дану шкоду має відшкодовувати саме страхова компанія, яка взяла на себе такі зобов'язання по Договору Каско;
- становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для позивача, оскільки вони як Клієнти страхової компанії, які декілька років страхували свої транспортні засоби і коли виник страховий випадок, страхова компанія, спочатку готуючись до виплати здійснювала огляди та оцінки, а потім вирішила сплатити суму у розмірі 14 532 грн., яка не відповідає дійсності та спростовується доказами, наявними в справі, зокрема експертним висновком. При цьому відповідач розраховуючи що чинним законодавством України може бути обмежено право Товариства з обмеженою відповідальністю «Будмонтажтелекомсистем» на касаційне оскарження у справі з дано ціною позову та поновлення їх порушених прав не буде забезпечено Судом (підпункт "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України).
Наведене, на думку скаржника, підпадає під дію підпунктів "а", "б" та "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України та може бути підставою для перегляду цієї справи в касаційному порядку.
Розглянувши наведені міркування у контексті наявності/відсутності випадків передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України касаційної скарги та доданих до неї документів та змісту оскаржуваних судових рішень, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність наявних випадків для відкриття касаційного провадження з огляду на таке.
Верховний Суд зазначає, що тягар доказування наявності випадків передбачених підпунктами «а» - «г» пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України покладається на скаржника.
Передбачені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки не є тотожними з поняттям підстав касаційного оскарження, які передбачені пунктами 1- 4 частини першої статті 287 ГПК України.
Верховний Суд вивчив доводи скаржника щодо наявності підстав для оскарження судових рішень у справі за підпунктами "а", "б" та "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України та вважає їх необґрунтованими з огляду на таке.
Використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою принципу правової визначеності.
При цьому фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми. Водночас формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права є метою вирішення виключної правової проблеми, яка має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.
Кількісний вимір свідчить про той факт, що правова проблема наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Аргументи та доводи, викладені у касаційній скарзі, не відповідають вказаним вище критеріям, адже вони абстрактні і декларативні і не містять жодних доказів кількісного та якісного виміру щодо наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Разом з тим скаржник не наводить обґрунтувань, які дозволяють дійти висновку, що при перегляді оскаржуваних судових рішень у даній справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права; існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.
ЄСПЛ дотримання принципу правової визначеності пов'язує із забезпеченням єдності судової практики, не наполягаючи на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень. Водночас наявність глибоких та довгострокових розходжень в судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх все ж таки призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд.
При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, враховується: 1) наявність "глибоких та довгострокових розходжень" у відповідній судовій практиці національних судів; 2) чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей; 3) чи були такі механізми запроваджені і, якщо так, то чи були вони ефективними.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, потрібно виходити з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку та становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування (пункт 72 ухвали від 10.01.2024 у справі №905/1840/21 (провадження № 12-73гс23)).
Касаційний суд вказує, що наведені у касаційній скарзі доводи щодо оскарження судових рішень у справі № 924/300/23 фактично зводяться до незгоди скаржника з висновком суду стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, при цьому, доводи скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для відмови у задоволенні позову.
Верховний Суд, оцінивши доводи скаржника щодо застосування зазначених ним норм права, з огляду на міркування вище викладені, дійшов висновку, що аргументи та мотиви, зазначені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, враховуючи критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі № 922/6554/15, що дана справа містить правове питання щодо застосування норми права і її розгляд Верховним Судом є необхідною для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, відсутні кількісні та якісні показники тощо.
Щодо обґрунтувань підстави для відкриття касаційного провадження, передбаченою підпунктом "б" пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України, Суд зазначає, що скаржник не навів належного обґрунтування відсутності у нього можливості спростувати обставини, встановлені оскаржуваними судовими рішеннями у цій справі.
Верховний Суд зауважує, що норма права про те, що особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи означає, що скаржник до касаційної скарги має додати докази на підтвердження зазначених обставин, а саме наявності інших справ.
Разом з тим, вказавши про неможливість спростувати при розгляді іншої справи обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, скаржник лише висловив незгоду із оцінкою доказів у цій справі, здійснену судами попередніх інстанцій, та їх висновками по суті спору. Проте, скаржником не зазначено, які саме встановлені оскарженими судовими рішеннями обставини не може спростувати та у якій саме конкретній справі.
Вказані твердження, щодо необхідності відкриття касаційного провадження на підставі підпункту «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України судом відхиляються, як необґрунтовані, виходячи за такого.
Верховний Суд також виходить з того, що вжите законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес», зокрема, слід розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об'єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов'язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей, девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.
Стосовно «виняткового значення» справи для учасника, то в даному випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Доводи скаржника, що дана справа має виняткове значення для відповідача, оскільки від результатів її вирішення залежить дотримання прав відповідача як оператора простого товариства, який самостійно ніс витрати на функціонування простого товариства, проте не отримав жодного прибутку не є аргументованими і переконливими обґрунтуваннями щодо даних правовідносин, а зводяться лише до незгоди із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій і в цілому до заперечення результату розгляду даної справи та до власного викладення обставин справи стороною у справі щодо переоцінки доказів, які були здійсненні судами, що в силу приписів статті 300 ГПК України не входить в повноваження суду касаційної інстанції.
Таким чином, подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під пункт 2 частини третьої статті 287 ГПК України, і, які надають повноваження Верховному Суду переглянути, як «суду права», дану категорію справ.
Колегія суддів відзначає, що незгода із рішенням судів попередніх інстанцій не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального / процесуального права при ухваленні судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цього рішення, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь однієї з сторін є звичайним передбачуваним процесом.
Верховним Судом під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги також взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду даної справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію та врахував межі, порядок, повноваження судів щодо розгляду справи.
Касаційний господарський суд також враховує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».
Отже, наведені скаржником у касаційній скарзі доводи у контексті оскаржуваних судових рішень у цій справі не дають поза розумними сумнівами підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або наявні інші підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені частиною третьої статті 287 ГПК України. Наведені скаржником доводи зводяться до заперечення встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи з одночасним тлумаченням стороною власного викладення обставин справи, до переоцінки доказів, які були здійсненні судами під час розгляду справи по суті і в цілому до заперечення результату розгляду справи.
Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
Частиною четвертою статті 11 ГПК України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 «Справа «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» (Levages Prestations Services v. France, заява №21920/93, пункт 48) вказано, що зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури в такому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.
Разом з тим, Суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі «Азюковська проти України» (Azyukovska v. Ukraine, заява №26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.
Верховний Суд виходить з того, що скаржник у цій справі розумів, що вказана справа не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а відтак застосування наявності / відсутності випадків у контексті пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України був прередбачувальним, скаржник у касаційній скарзі не навів наявності виключних випадків, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи.
Таким чином, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства. Водночас, Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
У постанові від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Введення процесуальних «фільтрів» не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя.
Отже обставин, з яких би вбачалось необхідність перегляду даної справи у касаційній скарзі з огляду на вищенаведені мотиви не наведені.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Беручи до уваги вищевказане, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, юридичної визначеності) колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ "Будмонтажтелекомсистем" на рішення Господарського суду міста Києва від 22.02.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.06.2024 у справі № 924/300/23, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Будмонтажтелекомсистем" на рішення Господарського суду міста Києва від 22.02.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.06.2024 у справі № 924/300/23.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя А. Ємець
Суддя І. Бенедисюк
Суддя Т. Малашенкова