09 серпня 2024 рокуЛьвівСправа № 460/27911/23 пров. № А/857/3585/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді - Мікули О. І.,
суддів - Курильця А. Р., Пліша М. А.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 22 січня 2024 року у справі №460/27911/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинення певних дій, -
суддя в 1-й інстанції - Зозуля Д. П.,
дата ухвалення рішення - 22 січня 2024 року,
місце ухвалення рішення - м. Рівне,
дата складання повного тексту рішення - 22 січня 2024 року,
Позивач - ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до відповідача - Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, в якому просив визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати згідно зі статтею 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" доплати до пенсії з 07 червня 2023 року; зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області нарахувати та виплатити доплату до пенсії у розмірі двох мінімальних заробітних плат згідно зі статтею 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" з 07 червня 2023 року.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 22 січня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального і процесуального права та підлягає скасуванню, покликаючись на те, що він зареєстрований та проживає у населеному пункті, який відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, віднесено до зони гарантованого добровільного відселення, є непрацюючим пенсіонером, а тому має право на щомісячне отримання доплати до пенсії, який проживає на території радіоактивного забруднення у розмірі двох мінімальних заробітних плат. Покликається на правові висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у зразковій справі №240/4937/218. З врахуванням наведеного вище просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позов задовольнити.
Відзив на апеляційну скаргу відповідачем поданий не був. Відповідно до ч.4 ст.304 КАС України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Справа розглянута судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без виклику учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 не працює; проживає у населеному пункті, який відповідно до переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23.07.1991 №106, віднесено до зони гарантованого добровільного відселення.
Вважаючи протиправною бездіяльність пенсійного органу щодо не нарахування та невиплати доплати до пенсії, як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, згідно зі статтею 39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, у розмірі двох мінімальних заробітних плат, позивач звернувся у суд з цим адміністративним позовом.
Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано суду доказів того, що після досягнення повноліття йому встановлювався відповідний статус постраждалої особи і видано відповідне посвідчення, яке є документом, що підтверджує статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, та підставою для отримання, зокрема, доплати до пенсії, встановленої статтею 39 Закону №796-ХІІ, а тому підстави для задоволення позову відсутні.
Даючи правову оцінку таким висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та розв'язання пов'язаних з нею проблем медичного і соціального характеру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території, визначені Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 №796-XII (далі - Закон №796-XII).
Відповідно до ч.1 ст.39 статті 39 Закону №796-XII (у редакції, що діяла до 01 січня 2015 року) громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах: у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати; у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати; у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати (частина друга цієї статті).
01 січня 2015 року набрав чинності Закон №76-VIII, підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого виключено у Законі №796-XII статті 31,37,39,45.
Законом України від 04 лютого 2016 року №987-VIII «Про внесення зміни до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»» (далі - Закон №987-VIII; згідно з розділом II «Прикінцеві положення» Закону №987-VIII він набрав чинності з 01 січня 2016 року) включено до Закону №796-XII статтю 39 такого змісту:
«Стаття 39. Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження
Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України».
Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності), зокрема, підпункту 7 пункту 4 розділу I Закону №76-VIII визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VІІІ. Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону №76-VІІІ як такі, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 17 липня 2018 року №6-р/2018 зазначив, що обмеження чи скасування Законом №76-VIII пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ, фактично є відмовою держави від її зобов'язань, передбачених статтею 16 Конституції України, у тому числі щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Приписи статті 3 Конституції України, згідно з якими держава відповідає перед людиною за свою діяльність (частина друга), зобов'язують державу обґрунтовувати зміну законодавчого регулювання, зокрема, у питаннях обсягу пільг, компенсацій та гарантій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Отже, Закон №76-VIII у частині скасування або обмеження пільг, компенсацій і гарантій, установлених Законом №796-ХІІ щодо соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, суперечить положенню частини другої статті 3 Конституції України, відповідно до якого держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
У цьому Рішенні Конституційного Суду України встановлено порядок його виконання щодо застосування статей 53 і 60 Закону №796-ХІІ у редакціях, чинних до внесення змін Законом №76-VIII, проте застережень щодо порядку застосування статті 39 Закону №796-ХІІ вказане Рішення не містить.
Конституційний Суд України цим Рішенням відновив дію статті 39 Закону №796-XII (у редакції, що діяла до 01 січня 2015 року), яка із 17 липня 2018 року є чинною.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у зразковій справі №240/4937/18 зробила висновок щодо співвідношення норм статті 39 Закону №796-XII (у редакції, дія якої відновлена відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018) та статті 39 (у редакції Закону №987-VIII) з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року №6-р/2018.
Так, у цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з 17 липня 2018 року відновила дію редакція статті 39 Закону №796-ХІІ (яка була чинною до 01 січня 2015 року) і ця редакція за своїм змістом та правовим регулюванням передбачає доплати значно більшим категоріям осіб, ніж це передбачено у редакції Закону №987-VIII, і відновлює соціальні виплати тим особам, право на доплати яким не передбачено із включенням статті 39 Законом №987-VIII. Відновлення дії попередньої редакції нормативно-правового акта -статті 39 Закону №796-ХІІ до внесення змін Законом №76-VIII спричиняє колізію правозастосування з огляду на чинність із 01 січня 2016 року статті 39 Закону №796-ХІІ у редакції Закону №987-VIII. І ця колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3, 8 Конституції України та статті 6 КАС України) у частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що з моменту ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 17 липня 2018 року №6-р/2018 відновлено право позивача на отримання підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення - у зоні гарантованого добровільного відселення, на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ.
06 грудня 2016 року був прийнятий Закон №1774-VIII, що набрав чинності 01 січня 2017 року.
Пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 19 грудня 2019 року №410-IX).
До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року (зі змінами, внесеними згідно із Законом від 15.05.2018 №2415-VIII).
Згідно з пунктом 9 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIII до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Як свідчить зміст Закону №1774-VIII ним була змінена розрахункова величина з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися для обчислення всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також для обчислення інших платежів та санкцій, та внесені такі зміни до низки законів України, зокрема, але не виключно, в Земельний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний процесуальний кодекс України, Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу», Закон України «Про підвищення престижності шахтарської праці», Закон України «Про Державний земельний кадастр», Закон України «Про судовий збір», Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», Закон України «Про судоустрій і статус суддів».
Відповідно до наведених вище положень Закону №1774-VIII законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат як розрахункову величину мінімальну заробітну плату; по-друге, чітко передбачив, що для визначення таких виплат застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 1 січня відповідного календарного року.
Законом №1774-VIII зміни такого змісту в статтю 39 Закону №796-ХІІ (в редакції, яка діяла до 01 січня 2015 року) внесені не були, оскільки цю статтю в зазначеній редакції на дату прийняття Закону №1774-VIII було виключено Законом №76-VIII [що було визнано неконституційним Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 №6-р/2018].
За загальним правилом закони та інші нормативно-правові акти (їхні окремі приписи) мають пряму дію в часі, тобто регулюють (1) відносини, що виникли після набрання ними чинності, а також (2) відносини, які виникли до набрання ними чинності та продовжують існувати на час набрання чинності. У другому випадку такі акти (приписи) поширюються на ці відносини з моменту набрання чинності, а не з моменту виникнення відповідних відносин (акти (приписи), які поширюють дію на момент виникнення відносин, що мав місце до набрання ними чинності, мають зворотну дію). В окремих випадках орган правотворчості вказівкою у перехідних положеннях «нового» нормативно-правового акта може зберегти праворегулятивний вплив скасованого (зміненого) нормативно-правового акта (відповідних його приписів) на певні суспільні відносини, які продовжують тривати після набрання чинності «новим» актом (переживаюча/ультраактивна дія).
Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 04 квітня 2024 року у справі №240/19227/21, від 08 вересня 2021 року у справі №9901/315/20, від 03 листопада 2021 року у справі №9901/378/20.
Конституційний Суд України у Рішенні від 03 жовтня 1997 року №4/зп визначив, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.
З урахуванням принципу дії закону в часі у разі колізії нормативних актів одного рівня юридичної ієрархії (суперечність один одному двох або більше чинних нормативних актів, прийнятих стосовно одного й того самого питання) застосовується акт, виданий пізніше, як у разі, коли про скасування попереднього акта (його приписів) прямо зазначено в новому нормативному акті, так і у разі, коли таких застережень немає.
З набранням чинності Законом №1774-VIII мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина, зокрема, для обрахунку підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, право на яке у таких осіб виникло на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ (у редакції, що діяла до 01 січня 2015 року). Закон №1774-VIII прийнятий у часі пізніше від Закону №796-ХІІ, а тому повинна застосовуватися визначена ним розрахункова величина - прожитковий мінімум для працездатних осіб.
Такий висновок не суперечить положенням статті 71 Закону №796-ХІІ, згідно з якими дія положень цього Закону не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону, оскільки положення пункту 3 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону №1774-VІІІ визначають нову розрахункову величину, яка підлягає застосуванню під час реалізації положень, зокрема статті 39 Закону №796-ХІІ, тобто правовий наслідок призупинення дії правової норми при цьому не настає.
Колегія суддів враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 04 квітня 2024 року у справі №240/19227/21, що суб'єктивне право на нарахування та виплату підвищення до пенсії на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ не належить до основних. Вказане підвищення є доплатою до призначеної пенсії, право на яку залежить від проживання у зоні радіоактивного забруднення.
Норма пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIIІ (в частині інших виплат, щодо яких не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина) поширюється на підвищення (доплату) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, а відтак розмір підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам на підставі статті 39 Закону №796-ХІІ (у редакції, яка діяла до 01 січня 2015 року) встановлюється із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальної заробітної плати.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 не довів суду, що він є непрацюючим пенсіонером, оскільки долучена до матеріалів справи довідка Антонівської сільської ради №2331 від 16 жовтня 2023 року не є належним доказом на підтвердження вищевказаних обставин, при цьому, довідок з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування (форма ОК-5, ОК-7) матеріали справи не містять.
Крім того, колегія суддів зауважує, що матеріали справи не містять доказів звернення позивача до відповідача із проханням нарахувати та виплатити підвищення до пенсії відповідно до статті 39 Закону №796-ХІІ, як і не містять доказів відмови відповідача у нарахуванні та виплаті підвищення до пенсії, передбаченого положеннями статті 39 Закону №1774-VIIІ, а тому колегія суддів дійшла висновку про передчасність звернення позивача у суд з цим позовом.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів відхиляє доводи позивача про наявність у нього права на щомісячне підвищення до пенсії як непрацюючого пенсіонера, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам, установленим на 1 січня відповідного календарного року.
Колегія суддів не приймає доводи апелянта про необхідність застосування у цій справі висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 18 березня 2020 року у зразковій справі №240/4937/18 з огляду на різні фактичні обставини у цих справах, а саме: у справі, на висновки якої покликається скаржник у цій справі, на відміну від цієї справи, встановлено, що спір виник стосовно особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1, що підтверджувалось відповідним посвідченням, зазначена особа отримувала пенсію по інвалідності і вказаній особі було припинено виплату підвищення згідно із статтею 39 Закону №796-ХІІ з підстав виключення Законом №76-VІІІ положень статті 39 Закону №796-ХІІ, які у подальшому були визнані Конституційним Судом України неконституційними.
Вищевказана правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 13 травня 2024 року у справі №140/25972/23.
Таким чином, аналізуючи вищенаведені законодавчі приписи та встановлені фактичні обставини справи у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.
При цьому, відмовляючи у задоволенні суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано суду доказів того, що після досягнення повноліття йому встановлювався відповідний статус постраждалої особи і видано відповідне посвідчення, яке є документом, що підтверджує статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, та підставою для отримання, зокрема, доплати до пенсії, встановленої статтею 39 Закону №796-ХІІ, разом з тим, колегія суддів з огляду на наведене вище вважає такі помилковими.
Таким чином, з врахуванням вищенаведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, однак колегія суддів не погоджується з мотивами відмови, тому рішення суду першої інстанції в цій частині відповідно до ст.317 КАС України необхідно змінити в частині мотивів відмови.
Доводи апеляційної скарги позивача колегія суддів відхиляє з наведених вище мотивів, інші зазначені позивачем в апеляційній скарзі обставини, крім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) №303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
З врахуванням вищенаведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, разом з тим, колегія суддів не погоджується з мотивами такої відмови, тому рішення суду першої інстанції відповідно до ст.317 КАС України необхідно змінити в частині мотивів; в решті - залишити без змін.
Керуючись ст.242, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 22 січня 2024 року у справі №460/27911/23 змінити в частині мотивів відмови.
У решті рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 22 січня 2024 року у справі №460/27911/23 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя О. І. Мікула
судді А. Р. Курилець
М. А. Пліш
Повне судове рішення складено 09 серпня 2024 року.