30.07.2024 Справа №607/11246/21 Провадження №2/607/340/2024
м. Тернопіль
Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області в складі:
головуючого - судді Вийванка О. М.
за участю секретаря с/з Кузьменкової О. І.
учасників справи
представника позивача ОСОБА_1
відповідача ОСОБА_2
представника відповідача ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 про визнання договору позики недійсним,
Позивач ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_5 про визнання договору позики недійсним.
В обґрунтування змінених позовних вимог позивачем викладено обставини, що з 14 липня 2007 року вона перебувала у шлюбі із відповідачем ОСОБА_2 , в якому в них народилося двоє дітей.
19 вересня 2018 року шлюб між ними було розірвано.
04 січня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 укладений договір позики у формі розписки. Відповідно до договору ОСОБА_2 отримав в борг від ОСОБА_5 кошти в сумі 450 000,00 грн, що еквівалентно 23 000,00 тис. Євро, дані кошти зобов'язується повернути в термін 10 років.
Про існування договору позики позивачу стало відомо під час розгляду Тернопільським міськрайонним судом Тернопільської області цивільної справи за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання особистою власністю майна, набутого під час шлюбу, справа № 607/15394/19.
Даний договір позики був укладений в період перебування позивача у шлюбі з відповідачем ОСОБА_2 , тому на його укладання потрібна була її письмова згода, якої вона не надавала. Про факт отримання в борг обумовленої в розписці суми позивачу нічого не було відомо. Відповідач ОСОБА_2 не погоджував зі нею питання отримання в борг вказаної суми та про отримання такого боргу їй нічого не говорив. Про існування будь-яких правочинів, що укладались її колишнім чоловіком і його матір'ю ОСОБА_5 позивачу не було відомо.
Зобов'язання прийняті ОСОБА_2 за договором позики без згоди позивача, як дружини, безпосередньо стосується її майнових інтересів та породжують негативні наслідки у вигляді можливості звернення стягнення на належне їй майно, відтак вважаю договір позики, який підтверджується наданою розпискою недійсним, оскільки він вчинений поза волевиявленням позивача та згоди на укладання правочину та отримання коштів від ОСОБА_5 вона не надавала.
Також зазначає, що сума договору позики укладеного між відповідачами становить 450 000,00 грн, тому цей Договір не можна важчати дрібним побутового договору, а на укладання договору, який виходить за межі дрібного побутового, обов'язково повинна надаватися письмова згода одного із подружжя.
В розписці зазначено, що кошти, які ОСОБА_5 надала в борг ОСОБА_2 належать її дочці ОСОБА_6 , тобто кошти навіть не є власністю відповідача, а власність іншої особи. Тобто відповідач ОСОБА_5 згідно розписки надає в борг і розпоряджається чужими коштами, без відповідного дозволу або доручення від ОСОБА_6 . В розписці відсутня будь-яка згода власниці коштів, а саме, ОСОБА_6 , лиш зазначено, що вона знаходиться в Німеччині.
Також на розписці стоїть дана написання розписки 04.01.2015, але дата про те, коли саме ОСОБА_5 передала у власність ОСОБА_2 кошти в сумі 450 000,00 грн - відсутня.
В договорі позики, оформленому розпискою, відсутні будь-які дані про позичальника та свідків, тобто не встановлено осіб, а саме: відсутні будь які ідентифікаційні дані вказуючи на дату народження, адресу, паспортні дані, РНОКПП, які б могли встановити (ідентифікувати) зазначених в розписці осіб.
Таким чином, з наведених обставин вбачається, що договір позики, укладений між відповідачами ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , є недійсним.
У зв'язку з недосягненням згоди щодо досудового врегулювання спору, з підстав викладених у позові, позивач просить позов задовольнити та визнати недійсним договір позики від 04.01.2015, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , що оформлений розпискою 04.01.2015.
Відповідач ОСОБА_5 подала відзив на позов, в якому зазначила, що з даним позовом позивача категорично не погоджується, оскільки про існування боргової розписки між нею та її сином позивач знала ще з 2015 року, оскільки їй про це ними повідомлялося.
Коштів на той час для придбання квартири у сім'ї її сина не було, вони проживали на орендованій квартирі в м. Тернополі, інших фінансових надходжень в ОСОБА_2 та позивача-колишньої невістки ОСОБА_4 за час їхнього шлюбу для придбання квартири в м. Тернополі у 2015 році також не було.
Вважає, що позивач не розуміє того, що для укладання договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин, на момент його укладення та здійснення відповідних дій сторонами, не стосувався спільного майна подружжя, а лише боргових коштів, за які й придбано квартиру в м. Тернополі. Зауважила, що на момент укладення договору боргової розписки від 04.01.2015, нікому з колишнього подружжя не належало жодне майно.
Отже, на момент укладання даної розписки жодного майна, а тим більше квартири не існувало, та майнових інтересів позивача не було порушено, оскільки у неї не було жодного майна. Більше того, з 2015 року даний борг та боргова розписка позивачем не оскаржувалися та претензій щодо особистого майна (квартири) ОСОБА_2 не було.
Відповідач вказує, що вона є особою дієздатною діючи добровільно перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам'яті, усвідомлюючи свої діяння склала дану розписку, яка відповідає змісту та волі сторін. Надалі, дана розписка дійсно відповідала та відповідає реальним настанням правових наслідків між нею та її сином, оскільки за дані кошти дійсно було придбано сином ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , яка була використана в цілях сім'ї, так як позивач з дітьми проживала в ній.
Таким чином, письмова форма розписки з огляду на її реальний характер є доказом не лише факту укладання договору, але й факту передачі грошової суми її сину ОСОБА_2 , а тому, даний позов є безпідставним.
Відповідач ОСОБА_2 подав відзив на позов, в якому зазначив, що позовні вимоги позивача є безпідставними, а позовна заява про визнання договору недійсним подана для того, щоб запобігти цивільно-правовій відповідальності за невиконання нею встановлених судами зобов'язань. Зокрема, згідно рішень Тернопільського міськрайонного суду від 05.03.2021 та Тернопільського апеляційного суду від 25.05.2021, поділено майно подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , шляхом визнання за позивачем права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .
Також в даних судових рішеннях при розподілі квартири судами встановлено та досліджено докази, що дана квартира у АДРЕСА_2 була куплена за боргові кошти, та те, що кошти отримані за договором позики є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки набуті під час перебування у шлюбі за договором, укладеним в інтересах сім'ї, квартира придбана за ці кошти, а тому є об'єктом права спільної сумісної власності сторін.
Відтак, вважає, що дії позивача, пов'язані з подачею завідомо безпідставного позову, за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер та його можна кваліфікувати, як зловживання процесуальними правами та намагання ввести суд в оману щодо предмету та підстав позову, намагаючись довести обґрунтованість цього позову та уникнути боргового зобов'язання, що свідчить про зловживання процесуальними (цивільними) правами.
Позивачем подано відповіді на відзиви відповідачів, в якому вказала, що про існування розписки та факту отримання позики ОСОБА_2 їй нічого не було відомо. Квартира АДРЕСА_3 , була придбана під час шлюбу за їх із відповідачем ОСОБА_2 спільні кошти, заощадження та поточні надходження, про які їй було достеменно відомо під час спільного проживання з ОСОБА_2 , а не за кошти, які він нібито отримав в борг від своєї матері. Крім того, вказала на обставини, які викладені у позові, відтак просить суд позов задовольнити.
Відповідачами подано заперечення на відповідь на відзив, в яких вказали на обставини, доводи і міркування, які викладені у відзивах на позов, наголосивши, що боргова розписка від 04.01.2015 за своєю правовою природою є доказом на підтвердження обставин про укладення відповідних правочинів, відтак вона не може бути ос пореною на підставі норм про визнання правочину (договору позики) недійсним.
Представник позивача у судовому засіданні позов підтримала та просила його задовольнити з підстав та обґрунтувань, викладених у ньому та відповіді на відзиви.
Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні заперечив щодо задоволення позову та просив відмовити у його задоволенні, з підстав та обґрунтувань викладених у відзиві на позов та запереченнях на відповідь на відзив.
Представник відповідача у судовому засіданні просить відмовити у задоволенні позову, з підстав та обґрунтувань викладених у відзиві на позов та запереченнях на відповідь на відзив.
У судове засідання ОСОБА_5 не з'явилася, хоча про день, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином.
При розгляді справи судом учасниками справи подано заяви та клопотання та судом було вчинено інші процесуальні дії у справі.
Ухвалою суду відкрито провадження у справі.
Ухвалою суду відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача про закриття провадження, призначено судову технічну експертизу та зупинено провадження у справі.
Ухвалою суду поновлено провадження у справі.
Ухвалою суду зупинено провадження у справі до припинення перебування відповідача у складі Збройних Сил України.
Ухвалою суду відмовлено у задоволенні клопотання представника позивача про поновлення провадження.
Ухвалою суду поновлено провадження у справі.
Заслухавши пояснення учасників справи, перевіривши, дослідивши об'єктивно та оцінивши зібранні у справі докази, суд дійшов наступного висновку, виходячи з фактичних обставин справи, мотивів та застосованих норм права.
Судом встановлено фактичні обставини справи та зміст спірних правовідносин.
Суд встановив, що між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі з 14 липня 2007 року, який рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 вересня 2018 року у справі № 607/12463/18 було розірвано.
Від даного шлюбу у ОСОБА_4 та ОСОБА_2 є двоє дітей: дочка ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та дочка ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Під час спільного подружнього життя відповідачем ОСОБА_2 було придбано квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 61.1 кв. м., житловою площею 22.6 кв. м., згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 22.08.2015 індексний номер: 42700340.
Дана квартира придбана згідно договору № 41 про сплату пайових внесків у ЖБК «Ідеал» від 19 січня 2015 року на суму 401 016 грн, довідки ЖБК «Ідеал» від 13 серпня 2015 року про внесення ОСОБА_2 пайового внеску в повному обсязі, акту приймання - передачі об'єкта нерухомості у власність від 13 серпня 2015 року, технічного паспорта, виготовленого ТзОВ «Технічна інвентаризація нерухомості Тернопільської області» 27.07.2015.
На сплату пайових внесків ОСОБА_2 вніс кошти в сумі 134 000,00 грн, згідно квитанції від 22.01.2015 року, 132 016,00 грн, згідно квитанції від 16.03.2015 року, 2 244,00 грн, згідно квитанції від 10.08.2015 року, 85 000,00 грн, згідно квитанції від 16.02.2015 року, 50 000,00 грн, згідно квитанції від 09 лютого 2015 року. Таким чином, загальна вартість квартири становить 403 260,00 грн.
Кошти на придбання квартири в сумі 450 000 грн, що еквівалентно 23 400 євро, відповідач ОСОБА_2 , згідно розписки від 04.01.2015, позичив у матері відповідача ОСОБА_5 , борг зобов'язався повернути в 10 річний термін з дня отримання коштів.
Вказаний договір позики було укладено ОСОБА_2 з метою проживання у квартирі сім'ї разом із дітьми, тобто такий договір укладено в інтересах сім'ї. При цьому ОСОБА_4 і ОСОБА_2 разом із дітьми проживали у спірній квартирі з часу
її придбання до розірвання шлюбу. Таким чином, спірну квартиру придбано сторонами за час шлюбу та проживання однією сім'єю. Спірна квартира придбана за кошти, згідно з договором позики, який укладено в інтересах сім'ї, а тому вона є спільною сумісною власністю подружжя і ОСОБА_4 має право на 1/2 частину квартири.
Вищевказані обставини встановлені рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05.03.2021, постановою Тернопільського апеляційного суду від 25.05.2021 та ухвалою Верховного суду від 12.07.2021 у справі № 607/15394/19 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання особистою власністю майна, набутого під час шлюбу.
Згідно акту про пожежу від 20.02.2021, довідки Козівської селищної ради Тернопільської області від №502 від 04 жовтня 2021 року було знижено документи.
У судовому засіданні ОСОБА_2 суду повідомив, що оригінал розписки від 04.01.2015 знищений під час пожежі.
Позивач як на підставі заявлених вимог просить позов задовольнити з підстав наведених в ньому та визнати договір позики недійсним, посилаючись на те, що квартира АДРЕСА_3 , була придбана під час шлюбу за їх із відповідачем ОСОБА_2 спільні кошти, заощадження та поточні надходження, про які їй було достеменно відомо під час спільного проживання з ОСОБА_2 , а не за кошти, які він нібито отримав в борг від своєї матері, однак суд не погоджується з такими аргументами позивача, виходячи з наступних норм права, які підлягають застосуванню та мотиви їх застосування.
Згідно із ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною 2 статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, необхідно виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Особливо треба звернути увагу на те, що частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Зазначені правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі №6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі №6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі №6-996цс17, які підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі №464/3790/16-ц (провадження №14-465цс18). Ця судова практика є незмінною.
Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов'язанням її повернення та дати отримання коштів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №2-383/2010 (провадження №14-308цс18) зроблено висновок, що ст.204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Суд зазначає, що спірний договір позики було укладено ОСОБА_2 з метою проживання у квартирі сім'ї разом із дітьми, тобто такий договір укладено в інтересах сім'ї для придбання квартири, яка є спільною сумісною власністю подружжя.
Вищевказані обставини встановлені рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05.03.2021, постановою Тернопільського апеляційного суду від 25.05.2021 та ухвалою Верховного суду від 12.07.2021 у справі № 607/15394/19 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання особистою власністю майна, набутого під час шлюбу.
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
За умовами статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини другої статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Враховуючи, що зі змісту спірного договору вбачається, що він підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі.
Позивач не надав належних та допустимих доказів того, що договір був укладений не в інтересах сім'ї і був спрямований не для реального настання наслідків і вказана розписка порушує положення статей 1046, 1047 ЦК України, тому суд не вбачає підстав для задоволення позову.
Щодо інших доводів позивача у справі, викладених в обґрунтування власних правових позицій по наявному спору, то суд не вбачає підстав для надання таким оцінки у межах розглядуваного спору, оскільки вищенаведені аргументи суду у даному рішенні, на думку суду, є самостійною та достатньою підставою для висновку про необґрунтованість позовних вимог.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд звертає увагу на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
За таких обставин, слід відмовити у задоволенні позову ОСОБА_4 , до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 про визнання договору позики недійсним.
Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає.
Відповідно до частин 1 і 3 статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно зі статтею 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.
Враховуючи, що позов не підлягає задоволенню, суд вважає, що судові витрати покладаються на позивача.
На підставі наведеного, керуючись статтями 2, 4, 12, 13, 76-78, 141, 258, 259, 263, 264, 265, 268, 273, 352-355 Цивільного процесуального кодексу України,
Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 про визнання договору позики недійсним.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційної скарги не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення суду, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Тернопільського апеляційного суду протягом тридцяти днів, з дня його проголошення, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного рішення суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 Цивільного процесуального кодексу України.
Учасники справи:
позивач: ОСОБА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_4 .
відповідачі: ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 ;
ОСОБА_5 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: невідомий, місце проживання: с. Кальне Тернопільського (колишнього Козівського) району Тернопільської області.
Повний текст рішення суду складено та підписано 08 серпня 2024 року.
Головуючий суддяО. М. Вийванко