08 серпня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/8829/24 пров. № А/857/10949/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді: Матковської З.М.,
суддів: Гудима Л.Я., Курильця А.Р.
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 01 травня 2024 року про повернення позовної заяви у справі № 380/8829/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дії та бездіяльності протиправними (головуючий суддя першої інстанції - Мартинюк В.Я., час ухвалення - у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження, місце ухвалення - м. Львів, дата складання повного тексту - 01.05.2024), -
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся в суд з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якому просить:
визнати протиправною бездіяльність щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення у період з 26 липня 2016 року по 28 лютого 2018 року;
зобов'язати нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період з 26 липня 2016 року по 28 лютого 2018 року з врахуванням січня 2008 року як базового місяця.
Ухвалою суду першої інстанції від 29.04.2024 року позовну заяву було залишено без руху, а позивачу встановлено строк для усунення зазначених у мотивувальній частині ухвали недоліків шляхом подання нової редакції позовної заяви із зазначенням відомих номерів засобів зв'язку, адреси електронної пошти відповідача; подання заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду з обґрунтуванням причин пропуску та доказів, що підтверджують причини пропуску такого.
30.04.2024 року від представника позивача надійшла заява, в якій він зазначає, що позивач має право звернутись із позовною заявою у даній категорії справи до суду без обмеження строків, оскільки на момент його звільнення закон не встановлював жодних часових обмежень щодо звернення до суду з позовною заявою з приводу стягнення грошового забезпечення. Вказує, що суд повинен виходити із виняткового значення даної справи для позивача, який не отримав частину грошового забезпечення під час проходження військової служби, яка була гарантована йому Конституцією України. Посилається на постанови Верховного Суду. Також зазначає, що позивачу не відомі адреса електронної пошти та засоби зв'язку відповідача та такі не можливо знайти у вільному доступі. Якщо б така інформація була відома позивачу, то ще на момент подання первинної позовної заяви він би зазначив такі відомості у ній.
Львівський окружний адміністративний суд позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій повернув позивачу, постановивши ухвалу про це.
Не погодившись із ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 01 травня 2024 року в справі № 380/8829/24 щодо повернення позовної заяви ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії. Окрім цього, просить ухвалити постанову, якою позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 передати Львівському окружному адміністративному суду для її подальшого розгляду. Апеляційна скарга мотивована тим, що у цьому випадку строки звернення з позовною заявою є необмеженими, адже на момент звільнення позивача з військової служби та зняття його з усіх видів забезпечення (11 жовтня 2018 року) частина друга статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком. При цьому, з огляду на правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд зауважив про поширення дії статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року №2352-ІХ тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності. Відтак, строк звернення позивачем до суду не пропущено. Окрім того, апелянт підтверджує, що йому не відомі адреса електронної пошти та засоби зв'язку відповідача та такі неможливо знайти у вільному доступі. Якщо б така інформація була відома позивачу, то ще на момент подання первинної позовної заяви він би зазначив ці відомості в ній.
Відзив на апеляційну скаргу подано не було. Відповідно до ч. 4 цієї статті, його відсутність не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом апеляційної інстанції встановлено і з матеріалів справи слідує, що ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , у якому просить:
визнати протиправною бездіяльність щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення у період з 26 липня 2016 року по 28 лютого 2018 року;
зобов'язати нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період з 26 липня 2016 року по 28 лютого 2018 року з врахуванням січня 2008 року як базового місяця.
Ухвалою суду від 29.04.2024 року позовну заяву було залишено без руху, а позивачу встановлено строк для усунення зазначених у мотивувальній частині ухвали недоліків шляхом подання нової редакції позовної заяви із зазначенням відомих номерів засобів зв'язку, адреси електронної пошти відповідача; подання заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду з обґрунтуванням причин пропуску та доказів, що підтверджують причини пропуску такого.
30.04.2024 року від представника позивача надійшла заява, в якій він зазначає, що позивач має право звернутись із позовною заявою у даній категорії справи до суду без обмеження строків, оскільки на момент його звільнення закон не встановлював жодних часових обмежень щодо звернення до суду з позовною заявою з приводу стягнення грошового забезпечення. Вказує, що суд повинен виходити із виняткового значення даної справи для позивача, який не отримав частину грошового забезпечення під час проходження військової служби, яка була гарантована йому Конституцією України. Посилається на постанови Верховного Суду. Також зазначає, що позивачу не відомі адреса електронної пошти та засоби зв'язку відповідача та такі не можливо знайти у вільному доступі. Якщо б така інформація була відома позивачу, то ще на момент подання первинної позовної заяви він би зазначив такі відомості у ній.
Суд першої інстанції повернув позовну заяву з тих підстав, що відлік тримісячного строку для звернення з цим позовом до адміністративного суду почався 19 липня 2022 року і мав би закінчитися 19 жовтня 2022 року, якби не приписи пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, на підставі яких цей строк був продовжений до 30 червня 2023 року. Так, протягом всього цього періоду (з 19 липня 2022 року до 30 червня 2023 року) позивач мав право, у межах строку, оспорити дії чи бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення. Проте, до суду з даним позовом представник позивача звернувся 24.04.2024 року, тобто, пропустивши також і строк, установлений ст.233 КЗпП України. Окрім цього, позивач не усунув інші недоліки позовної заяви, про які вказував суд першої інстанції в ухвалі про залишення позовної заяви без руху.
Проте, апеляційний суд із висновками суду першої інстанції не погоджується, оскільки такі не відповідають нормам процесуального права і фактичним обставинам справи, з оглядок на наступне.
Згідно ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Право звернення до суду є невід'ємним особистим правом, яке реалізовується особою в порядку, встановленому КАС України. Способом реалізації цього права є звернення зацікавленої особи з позовом до суду.
У свою чергу, звернення до суду з позовом є підставою для виникнення процесуальних відносин, пов'язаних з вирішенням спору по суті. Звернення до суду і судове провадження повинно здійснюватись у відповідності до вимог чинного законодавства, зокрема, процесуальних норм щодо порядку провадження в адміністративних справах.
Крім цього, законодавець встановлює певні обмеження такого права, зокрема, шляхом встановлення строку звернення до адміністративного суду за захистом порушених прав.
Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.
Строки звернення до суду визначені статтею 122 КАС України.
Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно з частиною другою статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Чинне законодавство встановленими строками обмежує звернення до суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків має на меті досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює їх учасників добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їхнього завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Звернення до суду з пропуском цього строку за відсутності поважних причин позбавляє таку особу права захисту в судовому порядку.
У випадку пропуску строку звернення до суду підставами для його поновлення та розгляду справи є лише наявність поважних причин та обставин, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами.
Відповідно до ч.6 ст.161 КАС України, у разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов'язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску.
Згідно ч.1 ст.123 КАС України, у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву (ч.2 ст.123 КАС України).
Отже, суд зобов'язаний з'ясувати в кожному випадку чи адміністративний позов подано у строк, установлений законом, а якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина 5 статті 122 КАС України).
Як слідує із змісту адміністративного позову у цій справі, відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 №226 від 11.10.2018 року позивач, звільнений з військової служби в запас наказом від 10.10.2018 року №187-РС, вважається таким, що 11.10.2018 року справи та посаду здав.
Із даного позову вбачається, що представник позивача просить зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому індексацію грошового забезпечення за період з 26 липня 2016 року по 28 лютого 2018 року з врахуванням січня 2008 року як базового місяця.
Отже, спірні правовідносини виникли у зв'язку із проходженням позивачем публічної (військової) служби та стосуються виплати індексації грошового забезпечення як складової грошового забезпечення.
За приписами частин першої та другої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення військовослужбовців).
Такі правовідносини регулюються положеннями статті 233 КЗпП України, зокрема, частиною другою цієї статті.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 №2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9- рп/2013.
Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
Верховний Суд, неодноразово зазначав, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ військовою службою є державна служба особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язана із захистом Вітчизни. У зв'язку з особливим характером військової служби військовослужбовцям надаються передбачені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до частин першої та другої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Отже, до «усіх виплат», право на отримання яких має працівник відповідно до умов трудового договору та державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (посадовий оклад, оклад за військовим званням, компенсація за невикористані відпустки, інші виплати), також належить і виплата надбавки та премії, які, відповідно, є складовою заробітної плати.
Суд першої інстанції, залишаючи позовну заяву без розгляду виходив з того, що на спірні правовідносини поширюється тримісячний строк звернення до суду, встановлений частиною другою 233 КЗпП України (у редакції, чинній після змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 №2352-IX), і підстави для його поновлення відсутні.
Проте, апеляційний суд вважає такий висновок помилковим з огляду на наступне.
Законом України від 01.07.2022 №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Верховний Суд у постанові від 28.09.2023 р. у справі №140/2168/23 вказав, що з огляду на правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд дійшов висновку про поширення дії частини першої статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
Аналогічна правова позиція міститься в рішенні Верховного Суду від 06 квітня 2023 року у справі №260/3564/22.
Отже, на момент звільнення позивача з військової служби, частина друга статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.
З урахуванням наведеного, апеляційний суд погоджується із доводами апелянта про те, що частина друга статті 233 КЗпП України, чинна на момент постановлення оскаржуваної ухвали застосуванню не підлягала, оскільки право позивача на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) не обмежене будь-яким строком.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21 та від 27 квітня 2023 року у справі №420/14777/22.
Колегія суддів також враховує, що згідно з ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
У рішенні від 04.12.1995 у справі «Беллет проти Франції» Європейський суд з прав людини зазначив, що статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлені гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ до суду був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Рішеннями Європейського суду з прав людини визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі Bellet v. France від 4 грудня 1995 року). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права» (рішення у справах «Bellet v. France» та «Nunes Dias v. Portugal»).
Аналізуючи наведені вище правові норми та встановлені фактичні обставини справи у їх сукупності, колегія суддів вважає, що у спірних правовідносинах суд першої інстанції, повертаючи позовну заяву дійшов передчасного висновку.
Колегія суддів вважає доводи апеляційної скарги підставними і такими, що спростовують висновки суду першої інстанції з наведених вище мотивів.
Таким чином, судом першої інстанції порушено норми процесуального права та невірно встановлено обставини у справі, що призвело до ухвалення рішення, яке підлягає скасуванню з підстав визначених ст. 320 КАС України.
Відповідно до п. 1, 4 ч. 1 ст. 320 КАС України, підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм матеріального права чи порушенням норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню, ухвала суду першої інстанції скасуванню, а справа направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 243, 250, 308, 311, 315, 320, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 01 травня 2024 року у справі № 380/8829/24 - скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуючий суддя З. М. Матковська
судді Л. Я. Гудим
А. Р. Курилець