01 серпня 2024 року м. ЧернівціСправа № 926/3769/23
Господарський суд Чернівецької області у складі судді Гончарука О.В. розглянувши заяву Фізичної особи- підприємця Роговського Володимира Вікторовича про визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню
за позовом Фізичної особи- підприємця Роговського Володимира Вікторовича, Львівська область, Пустомитівський район, село Зимна Вода
до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛІЛАК», м. Чернівці
про стягнення заборгованості - 35000 грн
Суддя Гончарук О.В.
секретар судового засідання - Медвідчук І.В.
Представники сторін не з'явились.
Рішенням Господарського суду Чернівецької області від 26.01.2024 у справі № 926/3769/23 задоволено позов Фізичної особи- підприємця Роговського Володимира Вікторовича до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛІЛАК» про стягнення заборгованості - 35000 грн.
23.02.2024 ухвалою Господарського суду Чернівецької області прийнято до розгляду заяву позивача про ухвалення додаткового рішення.
27.02.2024 на виконання рішення Господарського суду Чернівецької області від 26.01.2024 видано наказ про примусове виконання рішення.
01.04.2024 на електронну адресу Господарського суду Чернівецької області від представника позивача надійшла заява (вх. № 922) про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню.
Ухвалою суду від 01.04.2024 призначено розгляд даної заяви у судовому засіданні на 11.04.2024.
05.04.2024 на адресу Господарського суду Чернівецької області надійшов лист про витребування справи 926/3769/23 до Західного апеляційного господарського суду на виконання ухвали Західного апеляційного господарського суду від 05.04.2024.
Ухвалою суду від 11.04.2024 зупинено вирішення питання, щодо визнання наказу таким, що не підлягає виконанню до повернення матеріалів справи до Господарського суду Чернівецької області.
Постановою Західного апеляційного господарського суду від 29.04.2024 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛІЛАК» задоволено, рішення Господарського суду Чернівецької області від 26.01.2024 у справі №926/3769/23 скасовано.
Ухвалою суду від 21.06.2024 призначено розгляд заяви на 10.07.2024.
10.07.2024 судове засідання не відбулося у зв'язку з відсутністю електропостачання в Господарському суді Чернівецької області про що відповідальними особами апарату суду складено акт про неможливість проведення судового засідання.
Ухвалою суду від 10.07.2024 розгляд заяви призначено на 01.08.2024.
У судове засідання 01.08.2024 представники сторін не з'явились, що не перешкоджає розгляду заяви без їхньої участі, з огляду на те, що сторони належним чином повідомлені про дату, час та місце проведення засідання.
Пунктами 1-3 статті 328 Господарського процесуального кодексу, встановлено, що суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов'язок боржника відсутній повністю або частково у зв'язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин. Суд розглядає заяву в десятиденний строк з дня її надходження у судовому засіданні з повідомленням стягувача та боржника і постановляє ухвалу. Неявка стягувача і боржника не є перешкодою для розгляду заяви. До розгляду заяви суд має право своє ухвалою зупинити виконання за виконавчим документом або заборонити приймати виконавчий документ до виконання.
Розглянувши заяву Фізичної особи-підприємця Роговського Володимира Вікторовича про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню у справі № 926/3769/23, суд вважає її такою, що підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення, а у разі проголошення вступної та резолютивної частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 241 Господарського процесуального кодексу України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Враховуючи прийняття Західним апеляційним господарським судом постанови від 29.04.2024 за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Лілак» про скасування рішення Господарського суду Чернівецької області від 26.01.2024 у справі № 926/3769/23, зазначене рішення скасоване, а отже не набрало законної сили, а тому підстава для видачі наказу відпала та зазначення у наказі дата набрання чинності рішення - 19.02.2024 не відповідає фактичним обставинам справи.
Згідно частини 1 статті 327 Господарського процесуального кодексу України, виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.
Відповідно до частин 1, 2 статті 328 Господарського процесуального кодексу України, суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню.
Суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.
Наведені підстави для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, поділяються на дві групи: матеріально-правові (зобов'язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов'язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов'язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання) та процесуально-правові, до яких відносяться обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого документа, зокрема: видача виконавчого документа за рішенням, яке не набрало законної сили (крім тих, що підлягають негайному виконанню); коли виконавчий документ виданий помилково за рішенням, яке взагалі не підлягає примусовому виконанню; видача виконавчого документа на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка не передбачала вжиття будь яких примусових заходів або можливості її примусового виконання і, як наслідок, видачі за нею виконавчого документа; помилкової видачі виконавчого документа, якщо вже після видачі виконавчого документа у справі рішення суду було скасоване; видачі виконавчого документа двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу виконавчого документа вже після видачі його дубліката; пред'явлення виконавчого документа до виконання вже після закінчення строку на пред'явлення цього документа до виконання.
Вказане відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеного у Постанові від 16.01.2018 по справі № 755/15479/14-ц.
З огляду на вищевикладене та враховуючи, що рішення Господарського суду Чернівецької області від 26.01.2024 у справі № 926/3769/23 не набрало законної сили, виданий судовий наказ від 27.02.2024 про примусове виконання рішення є таким, що не підлягає виконанню.
Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
На підставі викладеного, заява Фізичної особи- підприємця Роговського Володимира Вікторовича про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню у справі № 926/3769/23 є такою, що підлягає задоволенню.
Щодо вирішення питання про відшкодування на користь позивача витрат не професійну правничу допомогу, суд зазначає наступне.
З огляду на те, що постановою Західного апеляційного господарського суду від 29.04.2024 рішення Господарського суду Чернівецької області від 26.01.2024 скасовано, провадження у справі № 926/3769/23 закрито у зв'язку із відсутністю предмета спору, вирішення питання про відшкодування понесених позивачем витрат у разі закриття провадження у справі залежить від фактичних обставин, які стали підставою для такого закриття.
Водночас, у статті 130 Господарського процесуального кодексу України закріплені спеціальні правила, які стосуються окремих випадків розподілу судових витрат, зокрема, у разі закриття провадження у справі
Так, у разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак, якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред'явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення понесених ним у справі витрат з відповідача (частина 3 статті 130 Господарського процесуального кодексу України)
Отже, процесуальним законом передбачено право позивача на одержання відшкодування понесених ним судових витрат за рахунок відповідача, якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред'явлення позову.
Сукупний аналіз норм процесуального кодексу, якими врегульовано питання розподілу судових витрат, статті 129, 130 Господарського процесуального кодексу України, дає підстави для висновку, що у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду суд зобов'язаний виходити з положень частини 5 статті 130 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вказана норма є спеціальною (такий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 18.06.2019 у справі №922/3787/17, від 09.07.2019 у справі №922/592/17, від 20.06.2023 у справі №925/1372/21, від 10.10.2023 у справі №907/636/20).
Враховуючи вищенаведене, суд зазначає, що вирішуючи питання про розподіл між сторонами судових витрат на підставі з положень частини 3 статті 130 Господарського процесуального кодексу України, які є спеціальною нормою, суд має виходити з наявності факту закриття провадження у справі саме внаслідок відмови позивача від позову через задоволення відповідачем заявлених до нього вимог після відкриття провадження у справі.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.12.2020 у справі №922/418/20.
Таким чином, суд може стягнути понесені позивачем судові витрати з відповідача на підставі його заяви та за умови задоволення позову відповідачем після пред'явлення позову. При цьому відсутність предмета спору не є підставою для стягнення понесених позивачем у справі витрат з відповідача.
Відповідна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 13.06.2023 у справі №911/362/22.
З огляду на усе вищевикладене, суд зазначає, що частиною 3 статті 130 Господарського процесуального кодексу України підлягає застосуванню у разі відмови позивача від позову та, як наслідок, закриття провадження у справі на підставі пункту 4 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України.
За змістом частини 3 статті 130 Господарського процесуального кодексу України та з урахуванням практики її застосування, вирішення питання про відшкодування понесених позивачем витрат у разі його відмови від позову ставиться у залежність від встановлення обставин задоволення позовних вимог відповідачем після пред'явлення позову.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.10.2021 у справі №905/2145/20.
Відтак, ураховуючи наведені вище правові висновки Верховного Суду, суд наголошує, що положення частини 3 статті 130 Господарського процесуального кодексу України передбачають розподіл судових витрат внаслідок закриття провадження у справі на підставі пункту 4 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України (позивач відмовився від позову і відмову прийнято судом), а не на підставі пункту 2 цієї ж статті (відсутній предмет спору).
Суд може стягнути понесені позивачем судові витрати з відповідача на підставі його заяви тільки за умови задоволення позову відповідачем після пред'явлення позову. При цьому відсутність предмета спору не є підставою для стягнення понесених позивачем у справі витрат з відповідача. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 27.02.2024 у справі № 911/362/22.
Судом встановлено, що після відкриття провадження у справі відповідач сплатив суму заявлену до стягнення у повному обсязі, тож провадження у справі закрито на підставі пункту 2 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України у зв'язку з відсутністю предмету спору.
У постанові Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 903/181/19, викладено таку правову позицію: "лише висновок суду першої інстанції про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково свідчить про вирішення спору по суті розглянутих вимог. Натомість, у тому випадку, коли в резолютивній частині судового рішення зазначається про закриття провадження у справі щодо частини із заявлених вимог у зв'язку з відсутністю предмету спору, спір по суті у відповідній частині не вирішується, навіть якщо розгляд справи по суті закінчується ухваленням рішення суду, без постановлення відповідної ухвали, як окремого процесуального документа.
Відповідно, у такому разі (закриття провадження у справі щодо частини із заявлених вимог у резолютивній частині рішення) норма частини 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, яка передбачає, що у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору, не застосовуються і не може бути підставою для стягнення з відповідача на користь позивача судового збору у повному обсязі, в тому числі і щодо частини із заявлених вимог, за якою провадження було закрито.
Верховний Суд підкреслює, що у зазначеній нормі Господарського процесуального кодексу України йдеться про здійснення розподілу судових витрат між сторонами у справі у разі вирішення спору по суті.
Закриття провадження у справі є формою закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення, у зв'язку з чим результат вирішення спору відсутній. Відтак з урахуванням положень пункту 5 частини 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір" наведений припис Господарського процесуального кодексу України застосований бути не може.
Відтак, суд вважає, що відсутні підстави для стягнення понесених позивачем судових витрат з відповідача з посиланням на положення частини 3 статті 130 та частини 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, у зв'язку із закриттям провадження у справі.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 120, 121, 232, 234, 235 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд -
1. Заяву Фізичної особи- підприємця Роговського Володимира Вікторовича (вх. № 922) від 01.04.2024 про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню у справі № 926/3769/23 задовольнити.
2. Визнати таким, що не підлягає виконанню наказ Господарського суду Чернівецької області від 27.02.2024 про примусове виконання рішення Господарського суду Чернівецької області від 26.01.2024 у справі № 926/3769/23 про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛІЛАК» (58032, м. Чернівці вул. Головна, 265-В, код 40220106) на користь Фізичної особи- підприємця Роговського Володимира Вікторовича ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) 35000 грн заборгованості та 2684 грн судового збору.
3. Відмовити у задоволені заяви (вх. № 507) від 12.02.2024 про ухвалення додаткового рішення.
Повний текст ухвали складено і підписано 06.08.2024.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та може бути оскаржена протягом 10 днів з дня її підписання (ст.ст.175, 235, 255 ГПК України). Згідно ст. 257 ГПК України, апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Суддя О.В. Гончарук