ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
07.08.2024Справа № 910/16307/23
За заявою Приватного підприємства "Виробничо-дистрибьюторська компанія "Дім Вина "Скала"
на дії Державної казначейської служби України
у справі № 910/16307/23
за позовом Приватного підприємства "Виробничо-дистрибьюторська компанія "Дім Вина "Скала"
до держави Україна в особі Державної казначейської служби України
про стягнення 57 110,34 грн.,
Суддя Ломака В.С.
Без виклику представників учасників справи.
У провадженні господарського суду міста Києва перебувала справа № 910/16307/23 за позовом Приватного підприємства "Виробничо-дистрибьюторська компанія "Дім Вина "Скала" (далі - Підприємство) до держави Україна в особі Державної казначейської служби України (далі - Служба) про стягнення з держави України через Службу грошових коштів у загальному розмірі 57 110,34 грн., з яких: 8 741,10 грн. - 3 % річних, 48 369,24 грн. - інфляційні втрати.
Рішенням від 22.12.2023 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 20.03.2024 року, господарський суд міста Києва частково задовольнив позов Підприємства та стягнув з Державного бюджету України на користь позивача 7 027,40 грн. 3 % річних та 40 069,60 грн. інфляційних втрат. У задоволенні решти вимог Підприємства суд відмовив.
08.04.2024 року на виконання рішення господарського суду міста Києва від 22.12.2023 року в справі № 910/16307/23 місцевим господарським судом видано відповідний наказ.
02.08.2024 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва (а також 05.08.2024 року через систему "Електронний суд") надійшла заява Підприємства від 01.08.2024 року № 3123, в якій останнє просило суд: зобов'язати Службу, як відповідача у справі, надати звіт про виконання наказу господарського суду міста Києва від 08.04.2024 року в справі № 910/16307/23 (далі - Звіт), розглянути поданий Службою Звіт та в разі встановлення порушень закону з боку Служби за результатом розгляду Звіту вчинити дії, а саме: визнати протиправною бездіяльність Служби у неналежному виконанні наказу господарського суду міста Києва від 08.04.2024 року в справі № 910/16307/23; зобов'язати Службу подати Міністерству фінансів України пропозиції щодо необхідності внести зміни до Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік", якими передбачити виділення додаткових коштів на виконання наказу господарського суду міста Києва від 08.04.2024 року в справі № 910/16307/23; установити судовий контроль за виконанням Службою наказу господарського суду міста Києва від 08.04.2024 року в справі № 910/16307/23; зобов'язати Службу без затримок виконати наказ господарського суду міста Києва від 08.04.2024 року в справі № 910/16307/23 та безспірно списати з Державного бюджету України кошти на користь Підприємства.
Дослідивши матеріали заяви Підприємства від 01.08.2024 року № 3123, суд дійшов висновку про відмову у відкритті провадження з розгляду цієї заяви, з урахуванням такого.
Так, критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Статтею 326 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України.
Згідно зі статтею 1 Закону України від 02.06.2016 року № 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюються Законом України від 02.06.2016 року № 1403-VIII "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (частина 1 статті 5 Закону).
У випадках, передбачених законом, рішення щодо стягнення майна та коштів виконуються органами доходів і зборів, а рішення щодо стягнення коштів - банками та іншими фінансовими установами. Рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. У випадках, передбачених законом, рішення можуть виконуватися іншими органами. Органи та установи, зазначені в частинах першій-третій цієї статті, не є органами примусового виконання (стаття 6 Закону).
Аналогічне положення закріплено в частині 1 статті 1 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", відповідно до якого примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України "Про виконавче провадження" випадках - на приватних виконавців.
За умовами статті 10 Закону заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.
Державний виконавець (виконавець) зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина 1 статті 18 Закону).
Відповідно до частин 1, 2 статті 15 Закону сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов'язок щодо виконання рішення.
Водночас Закон України від 05.06.2012 року № 4901-VI "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" установлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом, та особливості їх виконання.
За нормами статті 2 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган; державне підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.
Статтею 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" передбачено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Відповідно до пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2015 року № 215 (далі - Положення), Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, коштів клієнтів відповідно до законодавства, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.
Згідно з пунктом 3 Положення основними завданнями Держказначейства є: реалізація державної політики у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, коштів клієнтів відповідно до законодавства, бухгалтерського обліку виконання бюджетів; внесення на розгляд міністра фінансів пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у зазначених сферах.
Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначений Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - Порядок), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 року № 845.
За правилами пункту 3 цього Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів до органів Казначейства (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).
Відповідно до зазначеного Порядку безспірне списання - операції з коштами державного та місцевих бюджетів, що здійснюються з метою виконання Казначейством та його територіальними органами (далі - органи Казначейства) рішень про стягнення коштів без згоди (подання) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, боржників, органів місцевого самоврядування та/або державних органів на підставі виконавчих документів.
За умовами пункту 8 Порядку органи Казначейства після надходження документів, зазначених у пунктах 6 і 7 цього Порядку: 1) приймають їх до розгляду та реєструють відповідно до вимог організації діловодства. На заяві стягувача про виконання рішення про стягнення коштів (супровідному листі керівника відповідного органу державної виконавчої служби) зазначається дата надходження і вхідний номер; 2) здійснюють попередній розгляд документів, за результатами якого визначають необхідність отримання від стягувача інших відомостей для виконання рішення про стягнення коштів; 3) повідомляють стягувачеві (представникові стягувача) на його письмову вимогу про прийняття, реєстрацію та результати попереднього розгляду документів.
Пунктом 9 Прикінцевих та Перехідних положень Бюджетного кодексу України установлено, що до законодавчого врегулювання безспірного списання коштів бюджету та відшкодування збитків, завданих бюджету рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно Казначейством України. Зазначені рішення передаються до Казначейства України для виконання.
Аналіз наведених приписів законодавства дає підстави для висновку про те, що Держказначейство не є органом примусового виконання судових рішень і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень у порядку, визначеному Законом, а є встановленою Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" особою на здійснення гарантованого державою забезпечення виконання рішень суду способом безспірного списання коштів з рахунку боржника (державного органу, державного підприємства або підприємства, примусова реалізація майна якого забороняється) у визначених Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" випадках та з урахуванням установлених ним особливостей за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Відповідно до положень пункту 15 Порядку дії органів Держказначейства з виконання виконавчих документів можуть бути оскаржені до Держказначейства або суду. Проте ні в цьому Порядку, ні в Законі України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" не зазначено, до якого суду оскаржуються відповідні рішення, дії або бездіяльність.
Разом із тим, Закон установлює правило, згідно з яким рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом (частина 1 статті 74 цього Закону). Водночас можливість та порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів Держказначейства цим Законом не визначено.
Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", який визначає основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус, також не визначено порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності Держказначейства чи його органів.
Відповідно до статті 339 Господарського процесуального кодексу України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
Наведені норми права є підставою для висновку про те, що Господарський процесуальний кодекс України та Закон передбачають порядок оскарження лише рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби або приватного виконавця під час примусового виконання ними судових рішень і лише до судового органу, який видав виконавчий документ.
Разом із тим, згідно з положеннями частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частини 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Отже, зважаючи на викладене, суд дійшов висновку про неможливість оскарження дій (бездіяльності) Державної казначейської служби України до господарського суду, який видав відповідний виконавчий документ. У той же час, відповідні вимоги підлягають судовому розгляду у порядку адміністративного судочинства.
Наведене вище відповідає правовим висновкам, викладеним Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 12.09.2018 року в справі № 916/223/17, від 20.06.2018 року в справі № 916/1227/16, від 29.08.2018 року в справі № 916/376/15-г, від 31.10.2018 року в справі № 905/2087/17, від 27.02.2019 року в справі № 913/356/15 та від 27.02.2019 року в справі № 913/355/15 під час розгляду спорів у подібних правовідносинах, в яких Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про неможливість позивача оскаржити дії, рішення та бездіяльність органів Державної казначейської служби до господарського суду, який видав виконавчий документ.
Відповідно до частини 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 року № 1402-VIII висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Згідно з положеннями частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За таких обставин, зважаючи на характер правовідносин у цій справі та зміст заяви Підприємства від 01.08.2024 року № 3123, господарський суд дійшов висновку, що спори, що виникають під час виконання центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, судових рішень у порядку, установленому Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", розглядаються адміністративними судами в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України.
Слід також зазначити, що у заяві від 01.08.2024 року № 3123 Підприємство просило суд, зокрема, зобов'язати Службу, як відповідача у справі, надати Звіт про виконання наказу господарського суду міста Києва від 08.04.2024 року в справі № 910/16307/23, розглянути поданий Службою Звіт та в разі встановлення порушень закону з боку Служби за результатом розгляду Звіту вчинити відповідні дії, а також установити судовий контроль за виконанням Службою наказу господарського суду міста Києва від 08.04.2024 року в справі № 910/16307/23.
Відповідно до частин 1, 2, 8 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
За наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах здійснюється також у порядку, встановленому статтею 287 цього Кодексу.
Разом із тим, нормами Господарського процесуального кодексу України, на відміну від Кодексу адміністративного судочинства України, не передбачено можливості встановлення судового контролю за виконанням виданого господарським судом виконавчого документа шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень (Служби як відповідача у справі), не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення та застосування до керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, заходів процесуального примусу у вигляді, зокрема, накладення штрафу.
Процесуальні питання, пов'язані з судовим контролем за виконанням судових рішень регламентовані розділом VI Господарського процесуального кодексу.
Зокрема, статтею 339 Господарського процесуального кодексу визначено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
Згідно зі статтею 343 Господарського процесуального кодексу України за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу, якою поновлює порушене право заявника або ухвалу про відмову у задоволенні скарги.
Судом враховано, що статтею 343 або будь-якою іншою статтею розділу VI Господарського процесуального кодексу не передбачено випадків, за яких суд відмовляє у відкритті провадження з розгляду відповідної заяви (скарги).
Разом із тим, суд застосовує аналогію закону і аналогію права тоді, коли на переконання суду певні відносини мають бути врегульовані, але законодавство такого регулювання не містить, внаслідок чого наявна прогалина в законодавчому регулюванні. Зазначені висновки стосуються як матеріального, так і процесуального права.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово застосовувала аналогію у процесуальному праві, зокрема у постановах від 26.06.2019 року в справі № 905/1956/15, від 27.11.2019 року в справі № 629/847/15-к, від 16.06.2020 року в справі № 922/4519/14, від 13.01.2021 року в справі № 0306/7567/12, від 28.09.2021 року в справі № 761/45721/16-ц та інших.
Тому відсутність у процесуальних кодексах положень про процесуальну аналогію не є перешкодою для застосування такої аналогії.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 175 Господарського процесуального кодексу України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
За умовами частини 10 статті 11 Господарського процесуального кодексу України якщо спірні відносини не врегульовані законом і відсутній звичай ділового обороту, який може бути до них застосований, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - виходить із загальних засад і змісту законодавства (аналогія права).
У разі відсутності спеціальної норми, щодо вирішення певних процесуальних питань, які виникають при розгляді заяв, поданих в процедурі судового контролю за виконанням судових рішень, до таких заяв можуть застосовуватись положення Господарського процесуального кодексу України, якими врегульовано аналогічні питання, зокрема стаття 175 Господарського процесуального кодексу України, яка стосується розгляду заяв в позовному провадженні.
За таких обставин, суд вважає за можливе застосувати приписи пункту 1 частини 1 статті 175 Господарського процесуального кодексу України про відмову у відкритті провадження з розгляду заяви Підприємства від 01.08.2024 року № 3123.
Враховуючи наведене, у відкритті провадження з розгляду заяви Підприємства від 01.08.2024 року № 3123 слід відмовити.
Положеннями частини 6 статті 175 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що відмовляючи у відкритті провадження з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.
З огляду на зазначене, суд роз'яснює Підприємству, що заявлені ним вимоги підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Керуючись статтями 175, 232-235, 342, 343 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. У відкритті провадження з розгляду заяви Приватного підприємства "Виробничо-дистрибьюторська компанія "Дім Вина "Скала" від 01.08.2024 року № 3123 відмовити.
2. Роз'яснити Приватному підприємству "Виробничо-дистрибьюторська компанія "Дім Вина "Скала", що заявлені ним вимоги за заявою від 01.08.2024 року № 3123 підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
3. Згідно з приписами статті 235 Господарського процесуального кодексу України дана ухвала набирає законної сили з моменту її підписання (08.08.2024 року) та може бути оскаржена в апеляційному порядку до Північного апеляційного господарського суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 10 днів з дня її складання.
Повний текст ухвали складено та підписано 07.08.2024 року.
Суддя В.С. Ломака