ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
07.08.2024Справа № 910/4817/24
Господарський суд міста Києва у складі: головуючого судді Князькова В.В. за участю секретаря судового засідання Кота О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Шевандіна Олексія Олеговича , Черкаська обл., м. Черкаси
до відповідача: Фізичної особи-підприємця Кивенко Людмили Євгеніївни, м. Київ
про стягнення 391 336,00 грн, -
За участю представників сторін:
від позивача: Лазарчук Г.В.
від відповідача: Джирма А.В.
Шевандін Олексій Олегович звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до фізичної особи-підприємця Кивенко Людмили Євгеніївни про застосування наслідків нікчемності договору оренди приміщення №19/05.2021 від 19.05.2021 шляхом повернення безпідставно набутих грошових коштів у сумі 391 336,00 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що між сторонами було укладено договір №19/05.2021 від 19.05.2021 оренди приміщення, проте, як вказує заявник з боку відповідача означений правочин було підписано Іванютою Д.С. , який, на думку позивача, відповідних повноважень не мав. Одночасно, позивачем вказано, що приміщення орендарю так і не було передано, тоді як платежі за договором Шевандіним Олексієм Олеговичем в рахунок майбутніх платежів з оренди та компенсації вартості комунальних послуг було перераховано на загальну суму 391 336 грн. Як вказує позивач, договір було укладено внаслідок введення орендаря в оману, що є підставою для його недійсності та повернення сплачених грошових коштів як безпідставно набутих згідно ст..1212 Цивільного кодексу України.
Ухвалою від 24.04.2024 судом було залишено позов без руху; надано позивачу строк для усунення недоліків позову.
03.05.2024 на адресу суду надійшла заява позивача про усунення недоліків.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.05.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, у зв'язку з чим надано відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву, а позивачу - для подання відповіді на відзив.
Відповідач у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення посилаючись на те, що укладений між сторонами договір є виконаним. Сторонами до спірного правочину укладалась додаткова угода №1 від 22.12.2021, що на думку відповідача, вказує на визнання сторонами договірних правовідносин. До того ж, відповідачем наголошено, що позивачем добровільно здійснювалось перерахування грошових коштів на виконання договору оренди приміщення №19/05.2021 від 19.05.2021, що свідчить необґрунтованості вимог про повернення грошових коштів як безпідставно набутих. Одночасно, відповідачем вказано, що наявність повноважень на укладення договору оренди приміщення №19/05.2021 від 19.05.2021 від імені Фізичної особи-підприємця Кивенко Людмили Євгеніївни її представником підтверджується довіреністю від 06.02.2020, яку посвідчено приватним нотаріусом Черкаського районного нотаріального округу Плахою І.С.
Позивач у відповіді на відзив проти доводів відповідача заперечив посилаючись на те, що надана до матеріалів справи довіреність не надає права повіреному на укладення спірного правочину. Крім того, позивачем вказано, що відповідачем у відзиві було підтверджено відсутність права власності на об'єкт оренди, що є самостійною підставою для визнання договору нікчемним.
Ухвалою від 01.07.2024 постановлено здійснювати розгляд справи №910/4817/24 за правилами спрощеного позовного провадження із повідомленням сторін. Призначено судове засідання на 10.07.2024.
У судовому засіданні 10.07.2024 було оголошено перерву до 07.08.2024.
Представником позивача у судовому засіданні 07.08.2024 було підтримано позовні вимоги в повному обсязі.
Представником відповідача проти задоволення позовних вимог було надано заперечення.
В судовому засіданні 07.08.2024 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,
19.05.2021 між Фізичною особою-підприємцем Кивенко Людмилою Євгеніївною в особі Іванюти Дениса Сергійовича (орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Шевандіним Олексієм Олеговичем (орендар) було укладено договір №19/05.2021 оренди приміщення, згідно п.1.1 якого орендодавець зобов'язується передати орендареві, а орендар зобов'язується прийняти у тимчасове платне користування приміщення, що є власністю орендодавця. Детальні характеристики приміщення, строк оренди і орендна плата за користування приміщенням за даними договором наступні:
- загальна площа приміщення - 99 м2;
- адреса приміщення - АДРЕСА_1 ;
- вартість приміщення - 9 000 000 грн;
- строк оренди 24 місяці;
- орендна плата за місяць - місяць оренди з 1-го по 13-й місяці визначається в сумі 49 896 грн; 3 13-го місяця сума оренди визначається в сумі, що є еквівалентом 2277 дол.США та фіксується гривні за курсом 28 гривень за 1 долар США, що складає 63 756 грн. Сторони домовились, що починаючи з 13-го місяця у разі підвищення курсу долара США до гривні більше, ніж на 30 відсотків, орендна ставка у гривні може бути переглянута за домовленістю сторін, що повинно бути оформлено додатковою угодою до цього договору.
У судовому засіданні 10.07.2024 судом було оглянуто оригінал договору №19/05.2021 від 19.05.2021, який містить підписи як з боку орендаря, так і з боку орендодавця.
- приміщення надається орендареві для: розміщення шоу-руму студії дизайну інтер'єру.
За умовами п.1.3 договору №19/05.2021 від 19.05.2021 протягом строку оренди орендодавець надає орендареві, включаючи, але не обмежуючись, співробітникам, відвідувачам і клієнтам орендаря, право мати доступ на територію приміщення.
Згідно п.2.1 договору №19/05.2021 від 19.05.2021 приміщення передається орендодавцем і приймається орендарем в оренду на підставі акту приймання-передачі приміщення.
Приймання - передача приміщення здійснюється уповноваженими представниками сторін у момент підписання договору або в інший погоджений сторонами час. Приміщення вважається переданим в оренду з моменту підписання акта приймання-передачі (п.п.2.2, 2.3 договору №19/05.2021 від 19.05.2021).
У п.5.1 договору №19/05.2021 від 19.05.2021 вказано, що договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами (уповноваженими представниками). Договір залишається чинним до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за ним.
На виконання умов договору №19/05.2021 від 19.05.2021 Фізичною особою-підприємцем Шевандіним Олексієм Олеговичем вносились грошові кошти (орендна плата та відшкодування вартості комунальних послуг) на загальну суму 391336 грн, що підтверджується платіжними дорученнями, які наявні в матеріалах справи.
Наразі, за твердженнями позивача, договір №19/05.2021 від 19.05.2021 є нікчемним, оскільки: у Іванюти Дениса Сергійовича не було достатнього обсягу повноважень на укладення вказаного правочину; предметом договору є нежитлове приміщення, тоді як фактично означений об'єкт нерухомого майна є квартирою; приміщення так і не було передано орендодавцем орендареві в належному стані; договір було укладено внаслідок введення позивача в оману, що згідно ст..230 Цивільного кодексу України є підставою для недійсності правочину. Означені обставини і стали підставою для звернення до суду з позовом про застосування наслідків нікчемності договору, а саме повернення безпідставно набутих грошових коштів, які перераховані фізичною особою-підприємцем Шевандіним Олексієм Олеговичем на рахунок фізичної особи підприємця Кивенко Людмили Євгеніївни в сумі 338 946 грн.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Частиною 2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Верховним Судом у постанові від 19.01.2022 по справі №924/316/21 вказано, що наведена норма визначає об'єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.
Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Аналогічний правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 10.11.2021 по справі №910/8060/19.
Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Одночасно, слід зазначити, що згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно приписів ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.
Водночас статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. «Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України».
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
У постанові Об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 зауважено, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Верховний Суд у постанові від 21.12.2021 по справі №917/664/19 зауважив, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Таким чином, виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством - ефективність), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема з договорів та інших правочинів.
Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; шляхом укладання правочинів, суб'єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб'єктивні цивільні права.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Цивільного кодексу України).
Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.
Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму (стаття 761 Цивільного кодексу України ).
Згідно зі ст. 774 Цивільного кодексу України передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом. Строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму. До договору піднайму застосовуються положення про договір найму.
Статтею 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Правочином є найбільш розповсюджений юридичний факт, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов'язки в учасників цивільних правовідносин.
Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України , правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Нікчемний правочин є недійсним тільки у випадках, передбачених законом. Відповідно до частини другої статті 215 Цивільного кодексу України правочин є нікчемним, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, тому сторони не вправі вимагати одна від одної його виконання.
Отже, якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Нікчемний правочин не породжує правових наслідків, притаманних правочинам даного виду, і сторони не досягнуть бажаного результату внаслідок вчинення нікчемного правочину.
Частина перша статті 236 Цивільного кодексу України визначає, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Нікчемний правочин породжує лише наслідки, пов'язані з його недійсністю. Відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України такими наслідками будуть поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція) та відшкодування збитків або моральної шкоди, завданих другій стороні або третій особі внаслідок його вчинення.
Підтвердження чи спростування обставини нікчемності такого правочину судом встановлюються за результатами перевірки відповідних доводів у спорі, щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним. Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 04.07.2024 по справі №911/459/23.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.
Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.
Як вказувалось судом, обгрунтовуючи позовні вимоги про застосування наслідків нікчемності договору, позивачем вказано, що договір №19/05.2021 від 19.05.2021 є нікчемним, оскільки: у Іванюти Дениса Сергійовича не було достатнього обсягу повноважень на укладення вказаного правочину; предметом договору є нежитлове приміщення, тоді як фактично означений об'єкт нерухомого майна є квартирою; приміщення так і не було передано орендодавцем орендареві в належному стані; договір було укладено внаслідок введення позивача в оману, що згідно ст..230 Цивільного кодексу України є підставою для недійсності правочину. Жодної норми права, в силу якої договір №19/05.2021 від 19.05.2021 є нікчемним позивачем не наведено, а судом не встановлено.
Наразі, суд звертає увагу позивача на те, що договір №19/05.2021 від 19.05.2021 є оспорюваним, а фактично кожен з його доводів стосується недійсності договору, тоді як відповідної вимоги про визнання договору недійсним позивачем не заявлялось.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Тобто, у даному випадку позивачем обрано не вірний спосіб захисту своїх прав та законних інтересів й останній не позбавлений права та можливості звернутись до суду із позовом про визнання договору №19/05.2021 від 19.05.2021 недійсним і застосування наслідків недійсності правочину. Верховний Суд неодноразово акцентував увагу на тому, що обрання невірного способу захисту прав є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. У даному випадку, всі доводи позивача стосовно невідповідності укладеного між сторонами договору вимогам чинного законодавства повинні досліджуватись саме в межах спору про визнання договору недійсним.
Суд звертає увагу позивача на те, що якщо позов щодо застосування наслідків недійсності правочину не подано, суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи, оскільки згідно з абзацом 2 частини 5 статті 216 Цивільного кодексу України зазначене право є у суду лише щодо нікчемних правочинів (такий правовий висновок викладено в пунктах 80- 82 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15 та в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.09.2021 у справі № 925/1276/19).
За таких обставин, суд дійшов висновку щодо відмови в задоволенні позову Шевандіна Олексій Олегович до Фізичної особи-підприємця Кивенко Людмили Євгеніївни про застосування наслідків нікчемності договору оренди приміщення №19/05.2021 від 19.05.2021 шляхом повернення безпідставно набутих грошових коштів у сумі 391 336,00 грн.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVIN OTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,
вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від
27 вересня 2001 року).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу (в тому числі, і щодо недостатності повноважень у особи, якою з боку відповідача підписано договір, адреси приміщення, моменту оформлення права власності на нерухоме майно), залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог саме із визначеним позивачем предметом позову.
З огляду на висновки суду щодо відмови в задоволенні позову, керуючись приписами ст.129 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати залишаються за позивачем.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,
Відмовити повністю в задоволенні позову Шевандіна Олексій Олегович до Фізичної особи-підприємця Кивенко Людмили Євгеніївни про застосування наслідків нікчемності договору оренди приміщення №19/05.2021 від 19.05.2021 шляхом повернення безпідставно набутих грошових коштів у сумі 391 336,00 грн.
У судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено та підписано 07.08.2024.
Суддя В.В. Князьков