СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА
ун. № 761/4641/22
пр. № 2/759/276/24
03 липня 2024 року м. Київ
Святошинський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді Твердохліб Ю.О.
за участю секретаря судових засідань Вінцковської О.І.
позивача ОСОБА_1
представника позивача ОСОБА_2
третьої особи ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: приватний нотаріус Хмарська Лариса Миколаївна, ОСОБА_3 про визнання недійсним та скасування договору дарування,
У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 , у якому просить визнати недійсним та скасувати договір від 21.01.2012 року дарування 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Хмарською Л.М. та зареєстрований в реєстрі під № 50 та стягнути на його користь з відповідача судовий збір та витрати на правову допомогу.
В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 посилався на те, що він та відповідачка є рідними братом і сестрою, а ОСОБА_5 є їх матір'ю.
Йому та ОСОБА_5 на праві спільної часткової власності належала квартира АДРЕСА_1 (по частині кожному).
27.01.2012 року між ОСОБА_5 (дарувальник) та ОСОБА_4 (обдаровувана) було укладено договір дарування частки квартири, відповідно до якого дарувальник передала у власність обдарованої 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , а обдарована прийняла цей дар безоплатно.
Вказаний договір дарування ОСОБА_5 уклала під впливом помилки, оскільки в силу свого похилого віку та безпорадного стану не розуміла, який насправді документ підписала, помилялася щодо правової природи правочину, оскільки насправді мала на меті укладення з донькою договору довічного утримання. Договір є вкрай невигідним для дарувальника, оскільки внаслідок його укладення вона фактично залишилася без квартири, яка була її єдиним житлом. Відповідач скористалась наївністю матері, її безпорадним станом та віком, ввела її в оману та змусила підписати договір дарування частки квартири, чим порушила його законне право на спадкування вказаної частини квартири після смерті матері.
Він вважає недійсним договір дарування 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 від 21.01.2012 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Хмарською Л.М., у зв'язку з чим просить позов задовольнити.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 23.03.2022 року матеріали позовної заяви передані для розгляду за підсудністю до Святошинського районного суду м. Києва (том 1 а.с. 96-97).
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, 21.09.2022 року визначено головуючого суддю Твердохліб Ю.О. Справу передано судді 22.09.2022 року (том 1 а.с. 101-102).
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 26.09.2022 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження (том 1 а.с. 103).
01.11.2022 року до суду від приватного нотаріуса Хмарської Л.М. надійшли пояснення у справі, у яких проти позовних вимог заперечувала та зазначала, що нею дійсно був посвідчений договір дарування 1/2 частини квартири за адресою: АДРЕСА_2 та нею було дотримано всі процедури та вимоги чинного законодавства, що діяли на момент посвідчення договору. ОСОБА_5 попередньо була ознайомлена з правовими наслідками недодержання вимог закону, усвідомлювала природу правочину та значення своїх дій, діяла вільно, за відсутністю будь якого примусу, як фізичного так і психологічного, володіла українською мовою, що дало їй можливість прочитати договір та правильно зрозуміти його сутність, про що свідчить її особистий підпис. В тексі договору відображено домовленість сторін про те, що під передачею відчужуваної 1/2 частини квартири, яка дарується, слід вважати прийняття обдаровуваеною від дарувальника примірника цього договору після його нотаріального посвідчення, що свідчить про те, що передача речі відбулась (том 1 а.с. 109-111).
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 12.04.2023 року частково задоволено клопотання представника позивача про витребування доказів (том 1 а.с. 139-141).
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 22.06.2023 року до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору залучено ОСОБА_3 (том 1 а.с. 189-190).
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 07.03.2024 року закрито підготовче засідання та справу призначено до судового розгляду (том 2 а.с. 19-20).
В судове засідання позивач та його представник позов підтримали та пояснили, що договір дарування укладено у 2012 році шляхом обману, дарувальниця вважала, що підписує договір довічного утримання зі своєю дочкою. Відповідач ОСОБА_4 постійно проживає в рф, з мамою спілкується по телефону.
Третя особа ОСОБА_1 у судовому засіданні підтримала позовні вимоги ОСОБА_1 та просить їх задовольнити.
Відповідач ОСОБА_4 відзив на позовну заяву у встановлений строк не надала, в судове засідання не з'явилася, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялася належним чином, причини неявки суду невідомі.
Третя особа приватний нотаріус Хмарська Л. М. в судове засідання не з'явилася, надала письмові пояснення, в яких заперечувала проти заявлених вимог, посилаючись на їх безпідставність та необґрунтованість, просила розгляд справи проводити в її відсутність (том 1, а. с. 109-111, том 2, а. с. 1).
Дослідивши докази в справі у їх сукупності, заслухавши думку учасників справи, суд дійшов висновку про наступне.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Судом встановлено, згідно з інформацією, наданою Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, станом на 24.09.2012 року квартира АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності (по ) належала ОСОБА_6 та ОСОБА_1 (том 1 а. с. 207-208).
29.12.2009 року ОСОБА_5 заповіла належну їй 1/2 частини квартири ОСОБА_4 , що підтверджується копією заповіту, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Хмарською Л. М. (том 1 а. с. 83).
27.01.2012 року між ОСОБА_5 (дарувальник) та ОСОБА_4 (обдаровувана) було укладено договір дарування частки квартири, відповідно до якого дарувальник передала у власність обдарованої 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , а обдарована прийняла цей дар безоплатно (том 1 а. с.179).
За змістом пункту 4 договору дарування, дарувальник стверджує, що 1/2 частка квартири, яка дарується, на момент укладення договору нікому іншому не продана, іншим способом не відчужувана, під заставою не перебуває, прав третіх осіб щодо неї немає.
В пункті 12 договору сторони засвідчили, що: договір не укладається під впливом тяжких для них обставин; укладення договору відповідає їх інтересам; волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін; договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені в ньому.
Сторони договору розуміли, що своєю природою договір дарування є безоплатним, а тому дарувальник не має права вимагати від обдарованої вчинення на його користь будь-яких дій майнового або немайнового характеру (пункт 13 договору).
01.12.2017 року ОСОБА_5 склала заповіт, за яким все належне їй на момент смерті майно вона заповіла ОСОБА_1 (том 1 а. с. 209).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла, що підтверджується копією повторного свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 04.06.2019 року (том 1 а. с. 82).
Згідно з інформацією, наданою КНП «Київський міський психоневрологічний диспансер №5» від 22.12.2021 року ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 до вказаного закладу не зверталася (том 1 а. с. 63).
Як вбачається з відповіді на адвокатський запит, наданої КНП «Київська міська психоневрологічна лікарня № 2» ОСОБА_5 під наглядом лікаря психіатра вказаного закладу не перебувала, за медичною допомогою не зверталася (том 1 а. с. 65).
ОСОБА_5 під наглядом лікаря-психіатра в КНП «Міський заклад з надання психіатричної допомоги» не перебувала, стаціонарно за період з 1994 року в зазначеному закладі не лікувалася (том 1 а. с. 184).
Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування позивач посилався на положення статей 229, 230, 233 ЦК України.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно з частиною першою статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Тлумачення вказаної норми дозволяє виснувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення, можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.
Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, не вигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац другий частини першої статті 229 ЦК України).
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Суб'єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
Відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.
Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.
Тобто для визнання правочину недійсним, на підставі частини першої статті 233 ЦК України, необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України.
Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.
Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов'язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.
Відповідно до частини третьої статті 12, частин першої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ч. 1 ст. 76, ст. 77 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Згідно ст. 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи наведене, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову, з огляду на те, що позивачем не надано жодного належного і допустимого доказу на підтвердження заявленої ним вимоги про визнання договору дарування частини квартири недійсним, з урахуванням наведених ним підстав.
Посилання позивача на те, що такі обставини, як наявність у ОСОБА_5 (дарувальник за договором) спірного житла як єдиного, відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування від дарувальника обдарованому та продовження ОСОБА_5 проживати в спірній квартирі після укладення договору вказують на те, що укладення останньою оспорюваного договору дарування було вчинено під випливом помилки - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, не заслуговують на увагу, оскільки самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника, як помилка під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 161/17523/16-ц, від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 25 квітня 2024 року в справі № 336/6427/20.
При цьому, посилання позивача на те, що ОСОБА_5 уклала оспорюваний договорів під впливом тяжкої для неї обставини, оскільки спірна квартира була її єдиним житло, не знайшло свого підтвердження під час розгляду справи, з огляду на те, що після укладення договору дарування дарувальник залишилася проживати в квартирі.
Позивачем не надано доказів на підтвердження того, що оскаржуваний ним договір дарування вчинявся під впливом обману з боку відповідача, внаслідок чого дарувальником неправильно сприймалися фактичні обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення.
Позивач також не надав доказів на підтвердження хвороби чи безпомічного стану ОСОБА_5 у момент укладення нею оспорюваного позивачем договору дарування.
При цьому, судом враховано, що під час укладення оспорюваного договору дарування, нотаріусом були роз'яснені права та обов'язки сторін, останні засвідчили, що: договір не укладається під впливом тяжких для них обставин; укладення договору відповідає їх інтересам; волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін; договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені в ньому.
У зв'язку із відмовою у позові, судові витрати у вигляді сплаченого позивачем судового збору необхідно покласти на позивача (пункт 2 частини другої статті 141 ЦПК України).
Керуючись ст.ст.12, 13, 76-81, 141, 258, 259, 264, 265, 268 ЦПК України, суд,-
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: приватний нотаріус Хмарська Лариса Миколаївна, ОСОБА_3 про визнання недійсним та скасування договору дарування залишити без задоволення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення може бути оскаржено шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів.
Повний текст рішення виготовлено 15.07.2024 року.
Суддя Ю.О. Твердохліб