05.08.2024
Справа № 401/3693/23
Провадження № 2/401/294/24
05 серпня 2024 року м. Світловодськ
Світловодський міськрайонний суд Кіровоградської області у складі:
головуючого судді Мельничика Ю.С.,
за участю: секретаря судових засідань Рудської В.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Світловодську в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики,
Процедура (рух справи) :
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 , інтереси якого представляє адвокат Бреус Є.В., звернувся до суду з позовом до відповідача та просить стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за договором позики у розмірі 168 222 грн.
Ухвалою суду від 23 жовтня 2023 року повернено заяву позивача про забезпечення позову.
Ухвалою суду від 23 листопада 2024 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та постановлено проводити розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
Представник позивача надав суду письмову заяву про розгляд справи за його відсутності та позивача, заявлені позовні вимоги підтримує, проти заочного розгляду справи не заперечує. Відповідач в судове засідання повторно не прибув.
Відповідно до вимог частини першої статті 280 ЦПК України, зі згоди позивача, суд ухвалив про проведення заочного розгляду справи на підставі доказів, які є у справі.
Фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу судом в силу ч. 2 ст.247 ЦПК України не здійснюється.
Аргументи позивача, ОСОБА_1 :
Позовні вимоги позивач мотивує тим, що 04 грудня 2020 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики грошових коштів в розмірі 130 000 грн., що еквівалентно 4600 доларів США. Факт укладення договору позики з відповідачем, а також отримання відповідачем визначеної грошової суми підтверджується договором позики посвідченого приватним нотаріусом Світловодського районного нотаріального округу Кіровоградської області Михайленко В.І. та розпискою. 31 серпня 2023 року позивачем було направлено письмову вимогу щодо повернення позики за вищевказаним договором позики на протязі 30 днів від моменту отримання вимоги. 05 вересня 2023 року відповідач отримала вимогу щодо повернення позики, проте станом на дату подання позову грошові кошти за договором не повернула. Таким чином за умовами вищевказаного договору відповідач повинна була повернути позивачу грошові кошти в сумі 168 222 грн., що еквівалентно 4600 доларів США.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач надав суду такі докази: - копія свого паспорта; - копія витягу про реєстрацію місця свого проживання; - копія договору позики від 04.12.2020 року №807; - копія розписки ОСОБА_2 від 04.12.2020 року; - копія вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про повернення позики від 31.08.2023 року; - копія адвокатського запиту №89/20/2023 від 09.10.2023 року; - копія листа Нацбанку України №61-0031/75052 від 10.10.2023.
Аргументи відповідача, ОСОБА_2 :
Відповідач про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином, без поважних причин в судове засідання повторно не з'явився, причини своєї неявки суду не повідомив, відзив на позовну заяву у встановлений судом строк до суду не надав, заяв про розгляд справи за його відсутності чи про відкладення розгляду справи до суду не надходило.
Отже, про можливі заперечення проти позовних вимог відповідач суд не повідомив.
Дослідивши матеріали справи та зміст заяв сторін по суті справи, оцінивши у єдності та в сукупності надані сторонами докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, проаналізувавши норми права, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов таких висновків.
Встановлені судом обставини справи:
Судом встановлено, що 04 грудня 2020 року між позивачем ОСОБА_1 (позикодавець) та відповідачем по справі ОСОБА_2 (позичальник) було укладено договір позики, згідно якого позикодавець передав, а позичальник прийняв у власність 130 000 гривень, що еквівалентно 4600 доларів США за середнім курсом відділень банків м.Світловодська. (а.с.8).
Факт одержання грошових коштів за вказаним договором підтверджується розпискою, власноручно написаною ОСОБА_2 в момент передачі їй суми позики.
Згідно розписки від 04 грудня 2020 року, ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 130 000 гривень на умовах договору позики від 04.12.2020. (а.с.9)
31 серпня 2023 року позивачем було направлено письмову вимогу відповідачеві щодо повернення позики за вищевказаним договором позики на протязі 30 днів від моменту отримання вимоги. Вказану вимогу відповідач ОСОБА_2 отримала 05 вересня 2023 року. (а.с.10-12)
У жовтні 2023 року представник позивача - адвокат Бреус Є.В. звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 та просить стягнути з неї на користь позивача заборгованість за договором позики у розмірі 168 222 грн., що еквівалентно 4600 доларів США.
Відповідач про можливі заперечення проти позовних вимог суд не повідомив.
Вказані обставини справи підтверджуються належними та допустимими доказами, сторонами визнані та не спростовані.
Джерела права (оцінка суду):
Суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За своєю правовою природою договір є правочином. Водночас, договір є й основною підставою виникнення цивільних прав та обов'язків (ст. 11 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, які встановлені договором.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 цього Кодексу).
Згідно із частиною першою ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).
Відповідно до ст. 610 ЦК України невиконання зобов'язання є порушенням зобов'язання. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 ЦК України).
Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватися визначених у договорі строків (термінів), а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
Згідно з частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Позивачем доведено факт укладення договору позики, факт отримання відповідачем грошових коштів та порушення ним зобов'язання щодо їх повернення у повному обсязі.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі - Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті".
Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.
Велика Палата Верховного Суду у справі № 373/2054/16-ц в постанові від 16.01.2019 відступила від правової позиції ВСУ у справі № 6-79цс14 і від позиції ВС у справі № 308/3824/16-ц (щодо обов'язкового визначення грошового зобов'язання у національній валюті незалежно від того, що за договором позики предметом позики була іноземна валюта) і зробила такі висновки:
Сторони у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики.
З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказувався факт укладення договору позики і його умови. Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17.
У постанові від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на такі особливості виконання грошового зобов'язання: "Грошовою одиницею України є гривня (частина перша статті 99 Конституції України). Але Основний Закон не встановлює заборони використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України). Тобто гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на території України за номінальною вартістю (частина перша статті 192 ЦК України), тоді як обіг іноземної валюти регламентований законами України.
Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті (частина друга статі 524 ЦК України). Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частина друга статті 533 ЦК України).
Як укладення, так і виконання договірних зобов'язань, зокрема позики, виражених через іноземну валюту, не суперечить законодавству України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошей (суму позики), тобто таку ж суму грошових коштів в іноземній валюті, яку він отримав у позику (частина перша статті 1046, частина перша статті 1049 ЦК України; див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16)".
У цій справі судами попередніх інстанцій встановлено, не спростовано матеріалами справи та позивачем те, що відповідно до договору позики від 11 березня 2013 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідченого приватним нотаріусом Іршавського районного нотаріального округу Закарпатської області Ожеледою П.М., зареєстрованого в реєстрі за № 473, ОСОБА_2 прийняв у власність від ОСОБА_1 306 000,00 грн. що еквівалентно 30 000,00 євро за встановленим сторонами обмінним курсом 1,00 євро дорівнює 10,20 грн
Крім того, відповідно до положень пункту 2 договору позики суму позики ОСОБА_2 зобов'язувався повернути ОСОБА_1 готівкою частинами за встановленим графіком, платежами не менше 5 477,00 грн. що еквівалентно 537,00 євро, до 01 числа кожного наступного місяця починаючи з 01 березня 2013 року, строком до 01 березня 2017 року, в порядку та умовах, передбачених цим договором. Таким чином, розмір періодичних платежів, які повинні були сплачуватися позичальником ОСОБА_2, також визначено за обмінним курсом 1,00 євро дорівнює 10,20 грн на день передачі грошей.
Колегія суддів Верховного Суду вважає, що, ураховуючи умови договору та положення статті 533 ЦК України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1, оскільки предметом договору позики є 306 000,00 грн. що еквівалентно 30 000,00 євро, за встановленим сторонами обмінним курсом 1,00 євро = 10,20 грн. і саме таку суму грошових коштів позивач отримав протягом 2013-2016 років від відповідача, що визнається самим позивачем у позові. Тому посилання ОСОБА_1 на курс НБУ станом на 27 вересня 2018 року 33,03 грн за 1,00 євро є таким, що суперечить умовам укладеного сторонами договору позики.
Таким чином, суд апеляційної інстанції помилково визначив еквівалент суми за офіційним курсом НБУ станом на 27 вересня 2018 року (день подання позову до суду), а не за курсом, який погоджено сторонами відповідно до умов договору позики, і помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.
Такі висновки зробив Верховний Суд у своїй постанові від 16 листопада 2022 року у справі №301/2052/18.
Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Висновок суду:
У даній справі судом встановлено, що згідно умов договору укладеного між сторонами, та розписки відповідачки, остання отримала від позивача грошові кошти у національній валюті в сумі 130 000 грн. та зобов'язалася повернути грошові кошти по першій вимозі позикодавця.
Враховуючи викладене, оскільки предметом договору позики є національна валюта в сумі 130 000,00 грн., що станом на дату укладення договору еквівалентно 4600 доларів США, і саме таку суму грошових коштів відповідач отримав від позивача, що визнається самим позивачем у позові, тому посилання позивача на курс НБУ станом на дату пред'явлення претензії (подання позовної заяви) та вимога про стягнення з відповідача грошових коштів в сумі 168 222 грн., є помилковими.
Таким чином, враховуючи відсутність доказів про те, що станом на день розгляду справи у суді відповідач у повному обсязі виконала умови укладеного з позивачем договору позики, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача грошових коштів за договором позики в розмірі 130 000 грн.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, у зв'язку з частковим задоволенням позову, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Крім судового збору, представник позивача просив стягнути з відповідача судові витрати за правничу допомогу в розмірі 16 822,20 грн.
За змістом ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Відповідно до ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 визначила докази, які є необхідними для компенсації витрат на правничу допомогу: "…На підтвердження цих обставин (складу та розміру витрат) суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат, є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування витрат".
Таким чином, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Як вбачається з матеріалів справи, представником позивача надано до суду лише копію договору про надання правової допомоги, без надання інших документів, що підтверджують обсяг послуг і виконаних робіт (акти наданих послуг, акти виконаних робіт та ін.), вартість наданих послуг або витрати адвоката, необхідні для надання правничої допомоги.
Враховуючи відсутність документального підтвердження витрат позивача на правову допомогу адвоката , у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат слід відмовити.
На підставі викладеного, керуючись ст. 526-527, 530, 534, 625, 1046, 1048 ЦК України, ст.ст. 3, 10, 12, 80, 141, 260, 272, 280-282, 354 ЦПК України, суд -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики- задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 04 грудня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Світловодського районного нотаріального округу Кіровоградської області Михайленком В.І. та зареєстрованого в реєстрі за №807, в розмірі 130 000 (сто тридцять тисяч) гривень.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1300 грн.
Відмовити в задоволенні вимог про стягнення витрат на правову допомогу.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Кропивницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Повне найменування сторін:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , остання відома адреса проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 .
Суддя Світловодського
міськрайонного суду Ю.С. Мельничик