Справа № 199/727/23
(2/199/141/24)
Іменем України
04 липня 2024 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська в складі:
головуючого судді Богун О.О.
при секретареві Буточкіній М.К.
за участю:
позивачки ОСОБА_1 ,
представника позивача ОСОБА_2
відповідачки ОСОБА_3
представника відповідача ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального провадження в залі суду в місті Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Римська Анастасія Вікторівна, ІНФОРМАЦІЯ_1 , міністерство оборони України, про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та визнання майна спільною сумісною власністю, -
Позивач звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_3 , треті особи: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Римська Анастасія Вікторівна, ІНФОРМАЦІЯ_1 , міністерство оборони України, про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та визнання майна спільною сумісною власністю.
В обґрунтування позовних вимог посилаючись на те, що 07.03.2016, позивачка познайомилася зі своїм майбутнім цивільним чоловіком ОСОБА_5 та вирішили почати зустрічатися. У 2017 році, позивачка та ОСОБА_5 познайомилися з батьками один одного. У 2018 році ОСОБА_5 переїхав до м.Дніпра та почав працювати на ТОВ «Будівельно-виробнича фірма «ЕЛІТПРОЕКТ», а ОСОБА_1 навчалася в Запорізькому Національному Університеті. Весь цей час почуття ОСОБА_1 та ОСОБА_5 стали міцнішими та як наслідок цього в кінці 2018 року, ОСОБА_5 запропонував позивачці перейти на індивідуальний графік навчання та переїхати до м.Дніпро з метою проживання разом однією сім'єю, на що остання погодилася. 01 січня 2019 року ними було орендовано житло, а саме кімнату в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 та розпочали спільно проживати та будувати сім'ю. За час проживання за вищезазначеною адресою, вони мали спільний бюджет, працювали та проживали разом, як чоловік та дружина.
15 серпня 2020 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 орендували квартиру за адресою: АДРЕСА_2 та проживали разом до 25 жовтня 2021 року. В подальшому, планували весілля, але порадившись вирішили, що за ці кошти можуть купити власне житло та розпочали пошук будинку для його купівлі. У жовтні 2021 року вирішили придбати будинок, який їм сподобався.
Однак, коштів на купівлю будинку не вистачало, а тому ОСОБА_1 та ОСОБА_5 вирішили взяти у борг у своїх знайомих, а саме, частину коштів взяли у матері ОСОБА_5 , у матері ОСОБА_1 у розмірі 5000 доларів США, у дядька ОСОБА_6 у розмірі 3000 доларів США та у близьких друзів родини по 3000 доларів США.
18 жовтня 2021 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_3 та земельної ділянки за вказаною адресою, договори було посвідчено приватним нотаріусом. Оскільки, на момент оформлення договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не зареєстрували шлюб, то вирішили, що будинок буде оформлено на ОСОБА_5 . Після купівлі-продажу вищезазначеного будинку, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 за спільні кошти почали його облаштовувати та купувати всі необхідні речі для проживання в будинку.
Отже за час спільного проживання, за спільні кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_5 придбали будинок, земельну ділянку та все необхідне для проживання у ньому.
В подальшому, з початку повномасштабної збройної агресії РФ проти України, ОСОБА_5 був призваний до Збройний сил України, де проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
За весь час проходження військової служби, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 розрахувалися з боргами, які брали на купівлю будинку та необхідних речей.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер від ушкодження несумісного із життям захищаючи рідну землю від ворожих сил.
Після смерті ОСОБА_5 відкрилася спадщина на все належне йому майно, в тому числі на домоволодіння АДРЕСА_3 . Спадкоємцем ОСОБА_5 є його мати - ОСОБА_3 , якій достовірно було відомо про факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_5 однією сім'єю без реєстрації шлюбу у вищезазначеному будинку.
Проте, ОСОБА_3 вважає, що позивачка не проживала з її сином ОСОБА_5 , та не має жодних підстав на отримання спадкового майна, яке ОСОБА_1 та ОСОБА_5 купували разом та проживали там як чоловік та дружина.
В січні 2023 року, позивачка дізналася, що приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Римською А.В. було відкрито спадкову справу після померлого ОСОБА_5 та звернулася до нотаріуса із заявою про видачі Свідоцтва про право власності на частину будинку АДРЕСА_3 . Однак, приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Римською А.В. позивачу було відмовлено у видачі Свідоцтва про право власності на частину будинку АДРЕСА_3 та рекомендовано звернутися до суду.
Таким чином позивач вимушена звернутися до суду з даним позовом.
На підставі зазначеного та з урахуванням уточнених позовних вимог позивач просить суд, встановити факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_5 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з січня 2019 року по день смерті ОСОБА_5 , - ІНФОРМАЦІЯ_2 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на частину домоволодіння АДРЕСА_3 та на частину земельної ділянки, площею 0,0305 га, кадастровий номер:1210100000:01:491:0007, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: по АДРЕСА_3 в порядку спільної сумісної власності після померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 ; стягнути з відповідача судові витрати по справі.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.01.2023, вищезазначена цивільна справа надійшла в провадження судді Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська Богун О.О.
Ухвалою від 04.04.2023 відкрито провадження по справі та визначено проводити розгляд справи за правилами загального позовного провадження, по справі призначено підготовче судове засідання.
Ухвало суду від 01.08.2023 витребувано у Приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Римської А.В. копію спадкової справи відкритої після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Ухвалою суду від 09.10.2023 закрито підготовче провадження по справі та справу призначено до розгляду по суті позовних вимог.
У судовому засіданні позивач та представник позивача надали пояснення аналогічні змісту позовних вимог на задоволенні позову наполягали.
Відповідачка та представник відповідача проти позову заперечували, надавши відзив на позову, в якому зазначили, що ОСОБА_1 не проживала з померлим ОСОБА_5 . З приводу купівлі домоволодіння АДРЕСА_3 зазначили, що вказане домоволодіння відповідачка купувала разом з синами та оформила будинок на сина ОСОБА_5 . Таким чином просили відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Третя особа - Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Римська Анастасія Вікторівна, у судове засідання не з'явилися, про місце, дату та час судового розгляду справи були сповіщені належним чином. Направивши до суду копію спадкової справи відкритої після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Третя особа - ІНФОРМАЦІЯ_1 , у судове засідання не з'явилися, про місце, дату та час судового розгляду справи були сповіщені належним чином.
Третя особи Міністерство оборони України у судове засідання не з'явилися, про місце, дату та час судового розгляду справи були сповіщені належним чином, надавши до суду заяву про слухання справи у їх відсутність.
Вивчивши матеріали справи та надані документи, вислухавши сторони, представників сторін, допитавши свідків, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до Конституції України засади регулювання шлюбу і сім'ї визначаються виключно законами України.
Нормами ст. 3 СК України визначено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
За положеннями ч. ч. 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Згідно ст.74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Відповідно до п. 44 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кіган проти Ірландії» №16969/90 від 26.05.1994 року «…поняття «сім'я» не обмежується виключно відносинами, заснованими на шлюбі і може включати інші de factо «сімейні узи», коли сторони живуть спільно поза шлюбом…».
Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно відповідно до ст. 74 СК України.
На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 СК України.
В силу приписів ч. 1 ст. 61 Сімейного кодексу України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб, а також враховуються борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК України).
Згідно ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності допускається на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку (ч. 4 ст. 71 СК України).
Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК України суд за заявою особи може встановити факт проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу, при цьому у випадку наявності спору про право такі справи мають розглядатися в порядку позовного провадження, що також кореспондується з п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року №5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення». Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу, визнавши конкретно в який період це мало місце.
Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з господарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства. Така правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 15.07.2020 року по справі №524/10054/16.
Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання позивачем коштів на рахунок відповідача, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю. Така правова позиція Верховного Суду викладена в постанові від 15.08.2019 року у справі №588/350/15-ц.
Показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 12.12.2019 року у справі №466/3769/16, від 27.02.2019 року у справі №522/25049/16-ц, від 11.12.2019 року у справі №712/14547/16-ц, від 24.01.2020 року у справі №490/10757/16-ц, від 11.02.2021 року у справі №158/431/19, від 08.12.2021 року у справі №531/295/19.
Як роз'яснено у п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року «Про судову практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», при застосуванні ст. 74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 57 СК України особистою власністю дружини, чоловіка є майно, зокрема набуте нею, ним до шлюбу. За змістом п. 3 ч. 1 цієї статті особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема й майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.
Відповідно до положень ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування в силу ч. 2 ст. 78 ЦПК України.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю повинен установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці, джерело коштів, за які таке майно було набуте.
Так, судом установлено, що ОСОБА_5 належить домоволодіння АДРЕСА_3 , що підтверджується Договором купівлі-продажу житлового будинку від 18 жовтня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Сеідовою В.О. та зареєстрованого в реєстрі під №4302.
Крім того, ОСОБА_5 належить земельна ділянка, розташована за адресою: АДРЕСА_3 , кадастровий номер: 1210100000:01:491:0007, цільове призначення земельної ділянки: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що підтверджується Договором купівлі-продажу житлового будинку від 18 жовтня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Сеідовою В.О. та зареєстрованого в реєстрі під №4303.
Факт купівлі ОСОБА_5 вищезазначеного нерухомого майна у судовому засіданні не оспорюється. Зазначені договори є чинними, ніким не оспореними.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть, наявного в матеріалах справи.
Після смерті ОСОБА_5 відкрилася спадщина на належне йому нерухоме майно.
Спадкоємцем померлого є його мати - ОСОБА_3 , яка 16 листопада 2022 року подала до Приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Римської А.В. заяву про прийняття спадщини після померлого сина ОСОБА_5 .
Позивачка, ОСОБА_1 також звернулася до приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Римської А.В. з заявою про прийняття спадщини після померлого ОСОБА_5 та про видачу Свідоцтва про право на частку в спільному майні подружжя, набутого за час спільного проживання із спадкодавцем ОСОБА_5 .
Постановою приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Римської А.В. про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 27 січня 2023 року, ОСОБА_1 було відмовлено у видачі Свідоцтва про право на частку в спільному майні подружжя, набутого за час спільного проживання із спадкодавцем ОСОБА_5 , оскільки документів, що підтверджують набуття об'єктів нерухомого майна заявником та спадкодавцем на праві спільної сумісної власності не надано.
Надані позивачем спільні з відповідачем фотографії не беруться судом до уваги як докази, оскільки не підтверджують факт спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, а встановлюють лише факт їхнього знайомства, спільного відпочинку та проведення часу.
До показань свідків ОСОБА_8 , суд поставився критично, оскільки остання пояснила, що неодноразово допомагала позивачці в будинку та приходила в гості до неї, а багато обставин знають зі слів позивача та загалом інформацію про обставини особистого життя сторін отримували під час спільних прогулянок, відпочинків та спілкування на святах.
Суд також критично ставиться до показань допитаного в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_9 і не приймає їх до уваги, оскільки свідок суду показав, що він був знайомий з ОСОБА_5 , вони разом проходили військову службу, однак про його особисте життя відомостей не має.
Суд керується ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» ч.1ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989 р. Європейського суду з прав людини у справі Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії (AlimentariaSandersS.A. v. Spain).
Строки, встановлені Цивільним процесуальним кодексом України, є обов'язковими для судів та учасників судових процесів, оскільки визначають тривалість кожної стадії процесу або час, протягом якого має бути вчинено процесуальну дію (наприклад, строк оскарження судового рішення, строк подачі зауважень щодо журналу судового засідання). Зазначене є завданням цивільного судочинства та кримінального провадження (стаття 1 ЦПК, стаття 2 КПК). Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання про дотримання права на справедливий суд, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, у контексті оцінки дій сторони в справі, спрямованих на захист свого права, або її бездіяльності, дійшов з урахуванням принципів, що випливають з прецедентної практики Суду, висновків про те, що: одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності; право на суд не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави; сторона в розумні інтервалу часу має вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їй судового провадження; право на вчинення процесуальних дій стороною або щодо певної сторони не є необмеженим, позаяк обмежується, зокрема, необхідністю дотримання прав іншої сторони в процесі та власне необхідністю забезпечити дотримання права на справедливий суд у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції (рішення від 19 червня 2001 року у справі Креуз проти Польщі (п.п. 52, 53, 57 та ін.); рішення від 03 квітня 2008 року у справі Пономарьов проти України (п.п. 40, 41, 42 та ін.). У рішенні Європейського Суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі Пономарьова проти України зазначено, що сторони мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі Смірнова проти України).
Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі Фрідлендер проти Франції).
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обовязковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов"язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов"язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов"язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов"язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об"єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз"яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов"язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов"язків.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов"язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Статтею 18 ЦПК України, встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов"язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов"язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов"язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов"язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов"язковою для суду.
Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об"єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.
У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цивільного процесуального кодексу України.
Як передбачено нормою ст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.
Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 "Про судове рішення у цивільній справі", - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
У ст. 8 Конституції України зазначено, що Конституція України має найвищу юридичну силу.
Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
За змістом статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Суд приходить до висновку, що встановлені в судовому засіданні обставини, які підтверджені обсягом наявних доказів, свідчать про не доведеність позивачем факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з померлим ОСОБА_5 з січня 2019 року по 18 серпня 2022 року, ведення протягом вказаного періоду спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю.
Таким чином, за відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, відсутні і підстави, передбачені 74 СК України, вважати майно таким, що належить на праві спільної сумісної власності сторонам, як жінці та чоловікові, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою та його поділ.
Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Разом з тим, відповідно до положень ст. 141 ЦПК України, у зв'язку з відмовою у задоволенні позовних вимог, судові витрати, понесені позивачем суд залишає за останнім.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 3, 8, 21, 60, 61, 71, 74 СК України, ст.ст. 4, 5, 13, 19, 76-81, 89, 95, 133, 141, 258-259, 263-265, 268, 273, 354, 355 ЦПК України, суд,
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Римська Анастасія Вікторівна, ІНФОРМАЦІЯ_1 , міністерство оборони України, про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та визнання майна спільною сумісною власністю - відмовити.
Судові витрати залишити за позивачкою
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повниц текст судового рішення буде складено протягом десяти днів.
Суддя О.О.Богун
04.07.2024