31 липня 2024 року справа №320/26580/23
Суддя Київського окружного адміністративного суду Марич Є.В., розглянувши порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління ДМС України у місті Києві та Київської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Центрального міжрегіонального управління ДМС України у місті Києві та Київської області (далі - відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 25.05.2023р. №597 та зобов'язання відповідача розглянути пакет документів щодо видачі посвідки на постійне проживання з прийняттям рішення про видачу відповідної посвідки позивачу.
Позовні вимоги мотивовані безпідставністю спірного рішення.
Ухвалою суду відкрито провадження в адміністративній справі, розгляд якої вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Відповідач не скористався своїм правом на подання до суду відзиву на позовну заяву, не зважаючи на те, що був належним чином повідомлений про розгляд справи.
Відтак, суд, з урахуванням приписів ст. 162 КАС України, здійснюватиме розгляд справи за наявними у ній матеріалами.
Розглянувши заяви по суті справи, наявні у справі матеріали, повно і всебічно з'ясувавши всі обставини адміністративної справи в їх сукупності, перевіривши їх дослідженими доказами, суд встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) є громадянином російської федерації (паспорт № НОМЕР_2 , дійсний до 24.03.2027р.) та Держави Ізраїль (тимчасовий паспорт № НОМЕР_3 , дійсний до 02.12.2027р.).
15.03.2007р. позивач отримав дозвіл на імміграцію в Україну згідно ЗУ «Про імміграцію» на підставі того, що в Україні проживає його мати - ОСОБА_2 , яка є громадянкою України (паспорт серії НОМЕР_4 ).
28.04.2007р. на підставі рішення про надання дозволу на імміграцію ВГІРФО Шевченківського РУГУМВС України в м. Києві позивачу видано посвідку на постійне місце проживання серії НОМЕР_5 з безстроковим терміном дії.
Як стверджується у позовній заяві, у зв'язку із повномасштабним вторгненням рф та початком бойових дій в України, позивач 04.03.2022р. разом з матір'ю виїхали до Держави Ізраїль.
В подальшому позивач вирішив повернутися до України і 28.05.2022р. під час перетину державного кордону на пропускному пункту щодо нього складено протокол про адміністративне правопорушення у зв'язку із тим, що позивач не здійснив заміну фото в посвідці на проживання при досягненні 45 років. При цьому, складено протокол про вилучення документів, а саме посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_6 від 18.04.2007р.
17.07.2023р. позивач звернувся до відповідача із заявою про отримання посвідки на проживання в Україні з пакетом необхідних документів.
11.08.2022р. відповідачем прийнято рішення №80112300015332 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання згідно пп. 3 п. 62 Порядку, затвердженого ПКМУ від 25.04.2018р. №321 (дані, отримані з баз даних Реєстру, картотек, не підтверджують надану іноземцем або особою без громадянства інформацію).
25.05.2023р. відповідачем прийнято рішення №597 про скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону «Про імміграцію» (дозвіл надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність) та посвідки на постійне проживання від 28.04.2007р. на підставі пп. 1 п. 64 Порядку, затвердженого ПКМУ від 25.04.2018р. №321.
Не погоджуючись із таким рішенням, позивач звернувся до суду із наведеним позовом з метою його оскарження.
Оцінюючи правомірність оскаржуваного рішення відповідача та посвідки на постійне проживання, суд виходить з наступного.
Частиною першою статті 26 Конституції України передбачено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України.
Згідно до пункту 6 частини першої статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року № 3773-VI (далі Закон № 3773-VI) іноземець це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Приписами частини шістнадцятої статті 4 Закону № 3773-VI встановлено, що іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України «Про імміграцію» від 7 червня 2001 року № 2491-III.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про імміграцію», у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Вказана норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
«На підставі» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.
«У межах повноважень» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення та вчиняти дії відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.
«У спосіб» означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.
Згідно зі статтею 6 Закону України «Про імміграцію» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції: 1) організовує роботу з прийняття заяв разом із визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах; 2) організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні; 3) організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються; 4) організовує роботу з видання та вилучення у випадках, передбачених цим Законом, посвідок на постійне проживання; 5) забезпечує ведення обліку осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 9 Закону України «Про імміграцію», зокрема в редакції, чинній станом на час звернення позивача із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну, заяви про надання дозволу на імміграцію подаються особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади, з питань імміграції за місцем їх проживання.
Згідно з частиною четвертою статті 11 названого Закону у тій же редакції, особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.
Статтею 12 Закону України «Про імміграцію» визначено підстави для скасування дозволу на імміграцію. Так, дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо:
1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;
2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;
3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;
4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;
5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;
6) в інших випадках, передбачених законами України.
Відповідно до частин першої-другої статті 13 згаданого Закону Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання. Особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення. Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню в порядку, передбаченому законодавством України. У разі скасування дозволу на імміграцію стосовно особи, яка була до його надання визнана біженцем в Україні, її не може бути вислано або примусово повернуто до країни, де її життю або свободі загрожує небезпека через її расу, національність, релігію, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання. Якщо особа оскаржила рішення про скасування дозволу на імміграцію до суду, рішення про її видворення не приймається до набрання рішенням суду законної сили.
Відповідно до пункту 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 №360, Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Згідно з пунктом 7 указаного Положення Державна міграційна служба України здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи та територіальні підрозділи, у тому числі міжрегіональні.
Відповідно до приписів Положення про Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, затвердженого наказом ДМС від 08.10.2018 №161, відповідач є територіальним органом Державної міграційної служби України. Отже до його повноважень належать питання щодо прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну, видачі на підставі цього рішення посвідки на постійне проживання в Україні, а також скасування дозволу на імміграцію та вилучення посвідки на постійне проживання.
Зазначені повноваження відповідача позивачем не заперечувалися. Як вбачається зі змісту його позовної заяви, позивач вважає необґрунтованим рішення відповідача про скасування виданого йому дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання.
Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983).
Відповідно до підпункту 2 пункту 3 Порядку №1983 в редакції, що діяла станом на час звернення позивача із заявою про надання дозволу на імміграцію, передбачено, що рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають, зокрема, територіальні підрозділи Департаменту в міських, районних у містах управліннях органів внутрішніх справ (далі - територіальні підрозділи) - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає Департамент), а саме, зокрема, осіб, які є опікунами чи піклувальниками громадян України або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України.
Згідно з пунктом 12 Порядку №1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції Департаменту чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
Пунктами 21-23 Порядку №1983 в редакції, що діяла станом на час скасування позивачу дозволу на імміграцію, передбачено, що дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
Абзацом другим пункту 21 Порядку №1983 в редакції від 19.04.2022 року, передбачено, що питання про скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.
Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу (абзац перший пункт 22 Порядку №1983 в редакції від 19.04.2022 року).
У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу (абзац другий пункт 22 Порядку №1983 в редакції від 19.04.2022 року).
Відповідно до абзацу першого пункту 23 Порядку №1983, ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.
Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.
Окрім того, постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321 «Про затвердження зразка, технічного опису бланка та Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання» затверджено Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання (далі також - Порядок №321).
Підпунктом 5 пункту 7 Порядку №321 передбачено, що обмін посвідки на постійне проживання здійснюється у разі досягнення іноземцем або особою без громадянства 25- або 45-річного віку (у разі, коли іноземець або особа без громадянства).
Відповідно до пункту 43 Порядку №321 рішення про оформлення, обмін посвідки приймається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС за результатами ідентифікації іноземця або особи без громадянства, перевірки поданих ними документів та у разі відсутності підстав для відмови в її оформленні.
Так, працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, на якого згідно з його службовими обов'язками покладаються функції з оформлення посвідки, вчиняє дії, передбачені пунктами 36 та 37 Порядку №321, і приймає до розгляду заяву-анкету та додані до неї документи.
Зокрема, за згідно з указаними правовими нормами після прийняття до розгляду заяви-анкети та доданих до неї документів, працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС здійснює заходи з ідентифікації особи, на ім'я якої оформляється посвідка, та перевірку поданих нею документів. Ідентифікація особи здійснюється на підставі даних, отриманих з баз даних Реєстру, та відомчої інформаційної системи ДМС. Перевірка законності перебування іноземця або особи без громадянства на території України здійснюється з використанням засобів інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон, «Аркан» або шляхом надсилання запитів до Адміністрації Держприкордонслужби, відповідь на які Адміністрація Держприкордонслужби надає протягом трьох робочих днів з дня надходження такого запиту. Чинність дозволу на імміграцію, копія якого надана іноземцем або особою без громадянства, перевіряється шляхом вивчення матеріалів справи про надання такого дозволу. Факт постійного проживання іноземця або особи без громадянства на території України до прийняття до громадянства України перевіряється шляхом вивчення матеріалів її справи про надання дозволу на імміграцію. У разі коли дозвіл на імміграцію виданий одним територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, а документи для оформлення посвідки подані до іншого територіального органу/територіального підрозділу ДМС у зв'язку із зміною іноземцем або особою без громадянства місця проживання, чинність дозволу на імміграцію перевіряється шляхом надсилання відповідних запитів до місця видачі дозволу, відповідь на які надається протягом трьох робочих днів з дня надходження такого запиту. У разі необхідності підтвердження відомостей з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені, смерть до Мін'юсту в електронній формі захищеними каналами зв'язку надсилаються відповідні запити, відповідь на які Мін'юст надає протягом трьох робочих днів з дня надходження таких запитів. У разі відсутності можливості надіслання запитів у електронній формі запити надсилаються у паперовій формі. У разі необхідності підтвердження інших відомостей про іноземця або особу без громадянства або дійсності поданих ними документів надсилаються запити до відповідних державних органів або їх територіальних органів (підрозділів), які надають відповідь протягом трьох робочих днів з дня надходження таких запитів.
Як встановлено судом, у ході перевірки документів позивача при перетині кордону 28.05.2022р. щодо нього складено протокол про адміністративне правопорушення через те, що позивач не замінив фото у посвідці на проживання при досягненні 45 років, у зв'язку із чим посвідку, яка видавалась безстроково, було вилучено.
За результатами розгляду заяви позивача про видачу йому посвідки на постійне проживання в Україні від 17.07.2023р. з доданим до неї пакетом документів, 11.08.2022р. відповідачем прийнято рішення №80112300015332 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання згідно пп. 3 п. 62 Порядку, затвердженого ПКМУ від 25.04.2018р. №321 (дані, отримані з баз даних Реєстру, картотек, не підтверджують надану іноземцем або особою без громадянства інформацію).
При цьому, суд звертає увагу на те, що у наведеному рішенні відповідачем не вказано, яка саме інформація не підтверджується відповідними даними.
25.05.2023р. відповідачем прийнято рішення №597 про скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону «Про імміграцію» (дозвіл надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність) та посвідки на постійне проживання від 28.04.2007р. на підставі пп. 1 п. 64 Порядку, затвердженого ПКМУ від 25.04.2018р. №321.
Як зазначалося судом вище, статтею 12 Закону України «Про імміграцію» встановлений вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію.
Так, зокрема, як зазначено вище, дозвіл імміграцію може бути скасовано, якщо:
- з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;
- дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;
- це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;
- іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;
- в інших випадках, передбачених законами України.
При цьому, за висновком суду, обставини, що свідчать про наявність указаних вище підстав, повинні бути доведені відповідними доказами.
Втім, варто зазначити, що у спірному рішенні відсутнє уточнення з приводу того, які саме відомості є неправдивими/документи підробленими/документи, що втратили чинність, на підставі яких позивачу наданий дозвіл на імміграцію в Україні 15.03.2007р.
Водночас, в ході судового розгляду справи судом не встановлено жодних доказів щодо підтвердження того, що дозвіл на імміграцію позивачу було надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, неповного пакету необхідних документів, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, які були взяті відповідачем до уваги при скасуванні наданого позивачу дозволу на імміграцію.
Також судом не встановлено жодних доказів щодо наявності інших випадків, передбачених законами України, які можуть слугувати підставою для скасування позивачу дозволу на імміграцію, відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію».
Натомість, документи, які подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію у 2007р., були перевірені уповноваженим територіальним органом Державної міграційної служби України, який прийняв заяву позивача про надання дозволу на імміграцію та додані до неї документи, перевірив їх достовірність, відповідність вимогам законодавства, залучаючи при цьому й інші органи державної влади, за наслідком якої (перевірки) не виявив підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію та прийняв рішення про надання такого дозволу, у зв'язку з чим видав посвідку на постійне проживання в Україні.
Отже, відповідачем не надано суду належних доказів існування обставин, передбачених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», які надавали б йому підстави для скасування дозволу на імміграцію.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною другою цієї ж статті визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, відповідачем не доведено наявність передбачених законами України підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, у зв'язку з чим, рішення відповідача від 25.05.2023р. за №597 про скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне місце проживання є протиправним та підлягає скасуванню.
Крім того, згідно із судовою практикою Європейського суду з прав людини «для матері/батька і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання» (постанова по справі «МакМайкл проти Сполученого Королевства» (McMichael v. UnitedKingdom) від 24.02.1995, Series A, № 307, р. 55, § 86).
Отже, прийняття оскаржуваного рішення про скасування позивачу дозволу на імміграцію в України, що зумовлює його необхідність виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення, призвело до втручання відповідача в сімейне життя позивача, оскільки не було враховано наявність у нього дітей, які на законних підставах проживають в Україні, і яких він би змушений був залишити в України, що з огляду на вищевказані правові норми є неправомірним.
Таким чином, відповідачем, окрім іншого, не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивача при відсутності будь-якої його вини в обставинах, що виникли, оскільки при видачі дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні та її обміну, відповідач підтвердив правильність надання позивачем необхідних документів та наявність підстав для надання йому дозволу на імміграцію в Україну.
Законом України "Про імміграцію" встановлено вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого вбачається, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта. Тому, дозвіл на імміграцію та посвідка на постійне проживання були видані позивачу у відповідності до вимог чинного законодавства України.
Подібна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 13.03.2018 року по справі №820/3610/17 та у постанові від 26.06.2020 року по справі №820/1861/17.
Навіть якщо б у 2007р. дозвіл на імміграцію позивачу було оформлено через помилку або зловживаннями посадових осіб суб'єкта владних повноважень, перекладати тягар вкрай негативних наслідків такої помилки або зловживання на особу (позивача у справі) є неприпустимим.
Наведене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 18.04.2018 р. у справі №820/2262/17, від 09.07.2020 р. у справі №823/407/18, від 30.01.2020 р. у справі №2340/2851/18 та Рішенням Європейського суду з прав людини «Рисовський проти України» (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_854#Text): «Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються».
За наведених обставин рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області від 25.05.2023р. за №597 про скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну є протиправним та підлягає скасуванню.
Разом з тим суд звертає увагу, що на підставі оскаржуваного рішення відповідачем було скасовано посвідку позивача на постійне проживання серії НОМЕР_7 /10-227 від 28.04.2007р.
Згідно з пунктом 64 Порядку №321 посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію».
Відповідно до пункту 67 Порядку №321 територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС протягом п'яти робочих днів з дня прийняття рішення про скасування посвідки інформує про це ДМС та Адміністрацію Держприкордонслужби.
При цьому, пунктами 68, 72 Порядку №321 передбачено, що іноземець або особа без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про скасування посвідки, у випадку, зазначеному в підпункті 1 пункту 64 цього Порядку, повинні зняти з реєстрації місце проживання, здати посвідку та виїхати за межі України в місячний строк з дня отримання рішення про скасування дозволу на імміграцію. Посвідка вилучається, визнається недійсною та знищується, зокрема, у разі скасування посвідки.
Згідно з пунктами 74, 75 Порядку №321 недійсна посвідка, подана або виявлена у пункті пропуску через державний кордон, вилучається посадовою особою Держприкордонслужби та протягом 10 робочих днів повертається для знищення до територіального органу / територіального підрозділу ДМС за місцем її видачі. Посвідки знищуються територіальним органом/ територіальним підрозділом ДМС, який їх видав. Посвідки, визнані недійсними відповідно до наказу ДМС, знищуються територіальним органом, визначеним у наказі.
Пунктами 78, 79 Порядку №321 передбачено, що рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування може бути оскаржено іноземцем або особою без громадянства в адміністративному порядку або до суду в установленому порядку. ДМС, територіальний орган ДМС мають право переглянути рішення, прийняте відповідно територіальним органом/ територіальним підрозділом ДМС, за наявності підстав зобов'язати їх відмінити попереднє рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування і прийняти нове рішення на підставі раніше поданих документів.
Відповідно до частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Зі змісту вказаної норми встановлено, що суд при розгляді справи обмежений предметом та обсягом заявлених позовних вимог та не може застосовувати інший спосіб захисту ніж той, що зазначив позивач у позовній заяві. Водночас суд може вийти за межі правового обґрунтування, зазначеного у позовній заяві, якщо вбачає порушення інших приписів ніж ті, про які йдеться у позовній заяві.
Вихід за межі позовних вимог можливий у справах за позовами до суб'єктів владних повноважень, при цьому вихід за межі позовних вимог повинен бути пов'язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна вимога.
Верховний Суд України у пункті 3 постанови Пленуму від 18.12.2009 № 14 "Про судове рішення" роз'яснив, що вихід за межі позовних вимог - це вирішення незаявленої вимоги, задоволення вимоги позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. З цього випливає, що вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов: лише у справах за позовами до суб'єктів владних повноважень, оскільки лише в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача; повний захист прав позивача неможливий у спосіб, про який просить позивач. Повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав; вихід за межі позовних вимог повинен бути пов'язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.
Враховуючи позицію Верховного суду України та керуючись частиною другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вбачає підстави для виходу за межі позовних вимог виключно з метою ефективного захисту прав позивача.
Таким чином, оскільки скасування вищевказаної посвідки на постійне проживання в Україні, виданої позивачу, є наслідком прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію, яке визнано судом протиправним і скасовано, суд вважає, що належним способом захисту порушеного права позивача є зобов'язання відповідача здійснити обмін виданої йому посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_7 /10-227 від 28.04.2007р.
При цьому, задоволення позову у такий спосіб направлено на ефективний та остаточний захист порушеного права позивача та не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача.
Згідно з частиною третьою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Таким чином, враховуючи висновок суду про протиправність та скасування рішення відповідача про скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання, а також відсутність будь-яких інших підстав для відмови позивачу в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання, суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень.
Суд зауважує, що відповідно до статті 2 КАС України метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Ця мета перекликається зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідно до неї кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", №40450/04, пункт 64).
Засіб юридичного захисту має бути "ефективним" в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), №21987/93, пункт 95).
При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення у справі "Джорджевич проти Хорватії" (Djordjevic v Croatia), № 41526/10, пункт 101; рішення у справі "Ван Остервійк проти Бельгії" (VanOosterwijck v Belgium), №7654/76 пункти 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.
Крім того, Конституційний Суд України у рішенні від 30.01.2003 № 3-рп/2003 підкреслив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
Відповідно до частини 1 статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003).
Задоволення судом позовної вимоги щодо зобов'язання відповідача здійснити позивачу обмін посвідки на постійне проживання є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Право на захист це суб'єктивне право певної особи, тобто вид і міра її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав. Воно випливає з конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" (ст. 55 Конституції України).
Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання у сфері цивільних, господарських, публічно-правових відносин та за наявності неврегульованих питань.
Порушення права означає необґрунтовану заборону на його реалізацію або встановлення перешкод у його реалізації, або значне обмеження можливостей його реалізації тощо.
Суд зазначає, що частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі (абз. 2 ч. 2 ст. 77 КАС України).
Відповідачем не доведено правомірності прийнятого спірного рішення, не спростовано належними та достатніми доказами позицію позивача.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (ч.1 ст.90 КАС України).
Відповідно до ч. ч. 1-4 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При цьому, суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
Враховуючи викладене, виходячи з меж заявлених позовних вимог, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову.
Зважаючи на задоволення позовних вимог, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань з відповідача у відповідності до вимог приписів ч. 1 ст. 139 КАС України.
Керуючись статтями 2, 9, 14, 72-78, 90, 139, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київської області (місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4а; код ЄДРПОУ 42552598) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити.
2. Визнати протиправним і скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4а; код ЄДРПОУ 42552598) від 25.05.2023р. №597 про скасування дозволу на імміграцію в Україну та скасування посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_7 від 28.04.2007р. громадянину російської федерації та Держави Ізраїль - ОСОБА_1 (адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ).
3. Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4а; код ЄДРПОУ 42552598) поновити дозвіл на імміграцію, виданий 15.03.2007р., та здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_7 від 28.04.2007р. громадянину російської федерації та Держави Ізраїль - ОСОБА_1 (адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ).
4. Стягнути на користь ОСОБА_1 (адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 1073,60 грн. (одна тисяча сімдесят три гривні, шістдесят копійок) за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4а; код ЄДРПОУ 42552598).
5. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Марич Є.В.