01 серпня 2024 року м. Житомир справа № 240/11044/24
категорія 105000000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Окис Т.О., розглянувши у письмовому провадженні справу за позовом Житомирської районної державної адміністрації Житомирської області до Відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень у Житомирській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, ОСОБА_1 , про визнання протиправними та скасування постанов,
установив:
Житомирська районна державна адміністрація Житомирської області (далі - Житомирська РДА, позивач) звернулася до суду з позовом, у якому просить визнати протиправними та скасувати постанови Відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень у Житомирській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) (далі - Відділ ПВР УЗПВР у Житомирській області, відповідач) від 28 лютого 2024 року та від 12 березня 2024 року ВП№72592298 про накладення штрафу.
На обґрунтування позовних вимог зазначає, що постанови про накладення штрафу є необґрунтованими та такими, що підлягає скасуванню, оскільки нею, як правонаступником Коростишівської районна державна адміністрація Житомирської області не було допущено невиконання судового рішення без поважних причин, оскільки до 18 квітня 2024 року взагалі не було відомо про необхідність його виконання та відкриття виконавчого провадження для такого виконання.
Ухвалою суду від 22 липня 2024 року позов прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні з наданням відповідачу строку для подання відзиву на позов. Залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, ОСОБА_1 (далі - третя особа, ОСОБА_1 )
01 серпня 2024 року до суду надійшов відзив на позов, в якому відповідач просить у задоволенні позову відмовити. Зазначає, що на момент винесення оскаржуваних постанов про накладення штрафу рішення суду залишалося не виконаним. Додатково зауважує, що постанова про відкриття виконавчого провадження, вимога державного виконавця та постанова про накладення штрафу в розмірі 5100,00 грн згідно приписів Закону України «Про виконавче провадження» були направлені на адресу боржника - Коростишівської районної державної адміністрації Житомирської області та повернулися з відміткою відділення поштового зв'язку «за закінченням терміну зберігання». Наголошує, що Житомирська РДА приймала участь у розгляді Житомирським окружним адміністративним судом питання про заміну боржника у виконавчому листі щодо стягнення 504025,86 грн. При цьому після постановлення судом ухвали про задоволення заяви стягувача та заміну боржника у виконавчому листі, Житомирська РДА не вчинила дій щодо виконання рішення суду в частині зміни дату звільнення ОСОБА_1 та формулювання причин звільнення.
Суд установив, що рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 24 лютого 2023 року задоволено частково адміністративний позов ОСОБА_1 до Коростишівської районної державної адміністрації Житомирської області про зобов'язання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Визнано протиправними дії Коростишівської районної державної адміністрації Житомирської області, що виразились у неправильному формулюванні причин звільнення та дати звільнення ОСОБА_1 . Зобов'язано Коростишівську районну державну адміністрацію Житомирської області змінити дату звільнення ОСОБА_1 , зазначивши датою звільнення - 20 травня 2019 року, а також змінити формулювання причин звільнення ОСОБА_1 , зазначивши - звільнений з посади голови Коростишівської районної державної адміністрації Житомирської області на підставі пункту 5 частини 1 статті 41 Кодексу законів про працю України, у зв'язку із закінченням строку повноважень, передбаченого частиною 2 статті 8 Закону України «Про місцеві державні адміністрації». У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2023 року рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 24 червня 2023 року скасовано в частині відмовлених позовних вимог. Прийнято в цій частині нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Коростишівської районної державної адміністрації Житомирської області про зобов'язання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено. Стягнуто за рахунок Коростишівської районної державної адміністрації Житомирської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 11 серпня 2017 року по 20 травня 2019 року в розмірі 504025 (п'ятсот чотири тисячі двадцять п'ять ) грн 86 коп. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
13 липня 2023 року ОСОБА_1 видано виконавчий лист за №26603 2023 р. щодо зобов'язання змінити дату звільнення та формулювання причин звільнення, а також виконавчий лист №26604 2023 р. щодо стягнення 504025,86 грн.
На виконання виконавчого листа за №26603 2023 р., 22 серпня 2023 року старшим державним виконавцем прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження №72592298.
02 листопада 2023 року старший державний виконавець звернувся до боржника (Коростишівської районної державної адміністрації) з вимогою про виконання рішення суду в повному обсязі з наданням підтверджуючих документів.
28 лютого 2024 року у зв'язку з встановленням факту невиконання рішення суду в частині виплати заборгованості без поважних причин старший державний виконавець прийняв постанову про накладення штрафу у розмірі 5100,00 грн.
Оскільки, станом на 12 березня 2024 року відповідь від боржника не надходила, старшим державним виконавцем винесено постанову про накладення штрафу у розмірі 10200,00 грн.
Уважаючи постанови про накладення штрафу від 28 лютого 2024 року та від 12 березня 2024 року ВП№72592298 протиправними, Житомирська РДА подала цей позов до суду.
У судове засідання сторони не прибули, у відзиві представник відповідача заявив клопотання про розгляд справи без його участі.
Відповідно до частини 1 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Згідно частини 9 цієї правової норми, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Відтак, 30 липня 2024 року суд дійшов висновку про наявність підстав для продовження розгляду справи у порядку письмового провадження.
Відповідно до положень частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов до таких висновків.
Статтею 1291 Конституції України встановлено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання.
Відповідно до статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Конституційний Суд України, розглядаючи справу № 1-7/2013, у рішенні від 26 червня 2013 року, звернув увагу, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012). Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3447-IV, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
ЄСПЛ неодноразово висловлював думку в контексті тлумачення статті 6 Конвенції, що без ефективної системи виконання судових рішень існування судової системи позбавлене будь-якого сенсу. Також підкреслював, що органи державної влади є одним із компонентів держави й інтереси цих органів повинні збігатися з необхідністю належного здійснення правосуддя, кінцевим етапом якого є виконання судового рішення.
Так, у рішенні від 19 березня 1997 року по справі «Горнсбі проти Греції», ЄСПЛ зазначив, що право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін. Важко уявити ситуацію, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції докладно описував процедурні гарантії, які надаються сторонам цивільного судового процесу у провадженні, що є справедливим, відкритим і оперативним, і не передбачав би при цьому гарантій виконання судових рішень. Тлумачення статті 6 як такої, що стосується виключно права на звернення до суду і проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуацій, несумісних із принципом верховенства права, що його Договірні Сторони зобов'язалися дотримуватися, коли вони ратифікували Конвенцію. Отже, виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатися як невід'ємна частина судового процесу для цілей статті 6 Конвенції.
Якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс (пункт 68 рішення у справі «Піалопулос та інші проти Греції» від 15 березня 2001 року).
У справі «Сорінг проти Об'єднаного Королівства» ЄСПЛ у рішенні від 07 липня 1989 року визначив, що на державі лежить прямий обов'язок дотримуватися громадянських прав осіб і забезпечувати належне та своєчасне виконання рішення суду, що набрало законної сили. Виконання будь-якого судового рішення є невід'ємною стадією процесу правосуддя, а отже, має відповідати вимогам статті 6 Конвенції. Поза сумнівом, вирішення справи в суді без невиправданого і необґрунтованого зволікання є запорукою ефективного захисту особою своїх прав. Водночас судовий захист, як і діяльність суду, не може вважатися дієвим, якщо судові рішення не виконуються або виконуються неналежним чином і без контролю суду за їх виконанням, зазначено в Концепції.
Пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов'язків цивільного характеру.
Право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень складовою права на справедливий судовий захист.
Отже, обов'язок виконати судове рішення виникає з моменту набрання ним законної сили.
Спеціальним законом, що здійснює регулювання правовідносин, які склалися в процесі примусового виконання судових рішень та рішень інших органів, є Закон України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII з наступними змінами та доповненнями у редакції, яка є чинною на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон України № 1404-VIIІ).
У відповідності до статті 1 цього Закону, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі рішення) сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 3 підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, зокрема, виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень.
Згідно статті 15 Закону України № 1404-VIIІ сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов'язок щодо виконання рішення.
Положенням частини 5 статті 15 Закону України № 1404-VIIІ у разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов'язковими тією мірою, якою вони були б обов'язковими для сторони, яку правонаступник замінив.
У свою чергу частина 1 статті 379 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою заінтересованої особи суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником.
Згідно з пунктом 6 розділу І Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (далі - Інструкція) під час здійснення виконавчого провадження виконавець приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складання актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до пункту 12 розділу II Інструкції у разі вибуття однієї зі сторін виконавчого провадження (припинення юридичної особи, а також в інших випадках заміни сторони у виконавчому провадженні), якщо правовідносини допускають правонаступництво, виконавець за заявою сторони виконавчого провадження, а також сама заінтересована сторона мають право, звернутися до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження її правонаступником. На підставі постановленої судом ухвали виконавець своєю постановою замінює сторону виконавчого провадження. Ухвала суду та постанова виконавця долучаються до виконавчого документа при його передачі до іншого органу державної виконавчої служби або приватного виконавця або поверненні його стягувану чи до суду.
Згідно з пунктом 13 цього розділу правонаступництво можливе на всіх стадіях виконавчого провадження - з моменту відкриття виконавчого провадження до його закінчення. Після заміни вибулої сторони виконавчого провадження її правонаступником виконавець продовжує виконання виконавчого провадження в порядку, встановленому Законом.
Ураховуючи наведене, суд зазначає, що законодавцем чітко визначено порядок заміни боржника у виконавчому провадженні.
Тобто, заміну сторони виконавчого провадження здійснює суд, а державний виконавець виносить відповідну постанову саме на підставі постановленої судом ухвали.
Судом установлено, що ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 06 грудня 2023 року, залишеною без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 04 березня 2024 року у справі №9901/356/21, задоволено заяву ОСОБА_1 та замінено Коростишівську районну державну адміністрацію Житомирської області (вул. Дарбіняна, 11, м.Коростишів, Житомирська область, 12501, код ЄДРПОУ 04053524) на її правонаступника - Житомирську районну державну адміністрацію Житомирської області (вул. Л.Українки, 1, м.Житомир, Житомирська область, 10003, код ЄДРПОУ 04053476) у виконавчому листі від 13 липня 2023 року у справі №9901/356/21, виданому на виконання постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2023 року, якою стягнуто за рахунок Коростишівської районної державної адміністрації Житомирської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 11 серпня 2017 року по 20 травня 2019 року в розмірі 504025 (п'ятсот чотири тисячі двадцять п'ять ) грн 86 коп.
Тобто, суд наголошує, що у справі №9901/356/21 було замінено сторону у виконавчому листі по примусовому стягненню середнього заробітку.
Водночас, виконавче провадження №72592298, у якому винесено оскаржувані постанови про накладення штрафу від 28 лютого 2024 року та від 12 березня 2024 року, відкрито за виконавчим листом №26603 2023 р. щодо зобов'язання Коростишівської районної державної адміністрації Житомирської області змінити дату звільнення ОСОБА_1 та формулювання причин такого звільнення.
Отже у межах виконавчого провадження №72592298 будь-яких замін боржника не відбулося, а відповідно ним залишається Коростишівська районна державна адміністрація Житомирської області.
Додатково суд уважає за необхідне зазначити таке.
Згідно із частинами 2, 6 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.
Разом з тим, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України (пункт 1 резолютивної частини Рішення № 6-зп від 25 листопада 1997 року; пункт 1 резолютивної частини Рішення № 9-зп від 25 грудня 1997 року та пункт 1 резолютивної частини Рішення №19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року).
Так, у рішенні № 19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року Конституційний Суд України зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Відтак, системний аналіз статті 55 Конституції України дозволяє дійти висновку, що частина 2 цієї правової норми гарантує кожному захист своїх прав, які були порушені органами державної влади, місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами. Саме в такому значенні сформульовано частини 3, 5 та 6 статті 55 Конституції України.
Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
У розумінні Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин; вирішуючи спір суд повинен встановити факт того, що у зв'язку з прийнятим рішенням, вчиненням дії чи допущенням бездіяльності суб'єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи інтереси особи у сфері публічно-правових відносин; при цьому, обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач.
Розгляду та задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.
При зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який би міг відновити його становище та захистити порушене, на його думку, право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних відносин (предмет та підстави позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Так, відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставину щодо фактичного порушення суб'єктом владних повноважень - відповідачем його прав, свобод чи інтересів має довести, саме, позивач належними і допустимими доказами.
Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем в момент здійснення ним оскаржуваних дій чи рішень.
При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб'єктивних прав та обов'язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.
Тобто, рішення суб'єкта владних повноважень є такими, що порушують права і свободи особи в тому разі, якщо, по-перше, такі рішення прийняті владним суб'єктом поза межами визначеної законом компетенції, а, по-друге, оспорюванні рішення є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб'єктивні права та обов'язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов'язку.
Відповідно до висновку, що сформований у постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі № 800/301/16, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відсутність спору, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту.
Аналогічний висновок сформовано у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2018 року у справі № П/800/526/17, від 19 квітня 2018 року у справі № П/800/570/17, від 12 грудня 2018 року у справі № 802/2474/17-а та від 07 листопада 2019 року у справі №9901/227/19, у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі №826/13229/16.
З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства.
Як установлено судом боржником у виконавчому провадженні №72592298 виступала Коростишівська районна державна адміністрація Житомирської області.
При цьому, відповідно до наданої Житомирською РДА виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань Коростишівська районна державна адміністрація Житомирської області перебуває в стані припинення, а головою комісії з припинення зазначено ОСОБА_2 .
Будь-яких доказів того, що після завершення виконавчого провадження №72592298 та виділення в окремі виконавчі провадження оскаржуваних позивачем постанов про накладення штрафу на Коростишівську районну державну адміністрацію Житомирської області, державним виконавцем проведено заміну боржника на Житомирську РДА, остання суду не надала.
Приймаючи до уваги вище наведене, суд приходить до висновку, що у Житомирської РДА відсутнє будь-яке порушене право з метою відновлення якого подано відповідний позов, оскільки оскаржувані постанови про накладення штрафу від 28 лютого 2024 року та від 12 березня 2024 року, з огляду на відсутність заміни боржника у виконавчому провадженні ВП№72592298 та у виконавчих провадженнях, відкритих з метою виконання зазначених постанов, стосуються саме Коростишівської районної державної адміністрації Житомирської області.
При цьому судом ураховується, що згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Установлення судом за результатами розгляду справи відсутності порушення прав позивача обумовлює відсутність необхідності надання правової оцінки всім доводам останнього, наведеним у позовній заяві.
Керуючись положеннями статей 2, 9, 72-77, 90, 242-246, 250, 255, 272, 287, 292, 293 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
У задоволенні позову Житомирській районній державній адміністрації Житомирської області відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 272 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене протягом десяти днів з дати його проголошення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Т.О. Окис