Україна
Донецький окружний адміністративний суд
29 липня 2024 року Справа№200/4213/24
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасенка І.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (юридична адреса: 54008, м. Миколаїв, вул. Морехідна, 1, код ЄДРПОУ 13844159) про визнання протиправним та скасування рішення від 11.06.2024 року № 057350008229, зобов'язання вчинити дії щодо нарахування та виплати пенсії за вислугу років,
ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області. Позивач просить: 1) визнати неправомірними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області та скасувати рішення начальника відділу призначення пенсій від 11.06.2024 року № 057350008229; 2) зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області призначити ОСОБА_1 з пенсію за вислугу років на підставі п. «е» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» з 03.06.2024 року (дати звернення за призначенням пенсії), зарахувавши до спеціального стажу, який дає право на призначення пенсії за вислугу років за п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», періоди роботи медсестрою у КУ «Білицькому будинку - інтернаті для громадян похилого віку та осіб з інвалідністю» з 11.10.2017 по 01.10.2022, до загального страхового стажу періоди навчання з 04.09.1987 року по 25.05.1989 року з 01.01.1992 року по 02.03.1992 року.
Позов мотивовано тим, що рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області від 11.06.2024 року № 05735008229 ОСОБА_1 відмовлено в призначення пенсії за вислугою років відповідно до п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», у зв'язку з відсутністю необхідного стажу роботи на посадах, які дають право на призначення пенсії за вислугою років.
Позивач вважає вказане рішення незаконним та необґрунтованим, прийнятим усупереч положенням чинного законодавства, а тому її права підлягають захисту в судовому порядку, внаслідок чого нею було подано цей позов до суду.
28 червня 2024 року відкрито провадження по справі та її розгляд призначено за правилами спрощеного позовного провадження. В ухвалі було запропоновано відповідачу у п'ятнадцятиденний строк з моменту отримання ухвали про відкриття провадження у справі надати суду відзив на позовну заяву зі всіма доказами на його підтвердження, які наявні у відповідача.
Представник Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області надав суду відзив на позовну заяву, просив відмовити у задоволенні позовних вимог повністю, вказавши, що 11.06.2024 року Головним управлінням Пенсійного фонду України в Миколаївській області за принципом екстериторіальності прийнято рішення № 057350008229 про відмову в призначенні пенсії за вислугу років.
Рішення від 11.06.2024 року № 057350008229 прийнято Відповідачем з урахуванням наступних правових норм та фактичних обставин.
Відповідно до пункту 21 Прикінцевих положень Закону України від 09.07.2003 року № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» особам, які на день набрання чинності Закону України від 03.11.2017 року № 2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України від 05.11.1991 року № 1788-XII «Про пенсійне забезпечення», пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом № 1788.
Закон № 2148 набрав чинності з 11.10.2017 року.
Відповідно до пункту 16 Прикінцевих положень Закону № 1058 до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Положення Закону № 1788 застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом № 2148 мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії.
Відтак, відповідач зазначає, що до стажу роботи, що дає право на призначення пенсії за вислугу років не зараховуються періоди роботи на відповідних посадах після 11.10.2017 року.
Отже на думку відповідача, відсутні підстави для зарахування до стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років періодів роботи починаючи з 11.10.2017.
Пунктом «е» статті 55 Закону № 1788 передбачалось, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців.
Рішенням Конституційного Суду України від 04.06.2019 року № 2-р/2019 визнано таким, що не відповідають Конституції України положення, зокрема, п. «е» ст. 55 Закону № 1788 зі змінами внесеними Законом України від 02.03.2015 року № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (редакція Закону № 1788 від 01.04.2015 року), Закону України від 24.12.2015 року № 911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (редакція Закону № 1788 від 01.01.2016 року).
Тобто, зазначені положення Закону № 1788 (в редакції від 01.04.2015 року та 01.01.2016 року) втратили чинність з 04.06.2019 року.
Таким чином, з 04.06.2019 року для визначення права на пенсію за вислугу років, застосовуватись положень п. «е» ст. 55 Закону № 1788 (в редакції від 28.12.2015, яка не визнана Конституційним судом України неконституційною) якою встановлено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення незалежно від віку за умови наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати згідно встановленої законодавцем градації спеціального стажу.
Отже, відповідач вважає, що право виходу на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники охорони здоров'я незалежно від віку, за наявності вислугу років станом на 11.10.2017 року - не менше 26 років 6 місяців (пункт 21 Прикінцевих положень Закону № 1058).
На дату звернення позивача із заявою про призначення пенсії за вислугу років, стаж роботи, який дає право на пенсію за вислугу років, станом на 11.10.2017 року склав 25 років 06 місяців 29 днів, що, на думку відповідача, є недостатнім для призначення пенсії за вислугу років.
Враховуючи вищевикладене, представник відповідача вважає, що рішення від 11.06.2024 року № 057350008229 про відмову ОСОБА_1 в призначенні пенсії за вислугу років, є правомірним та законним, прийнятим в межах, у спосіб та у відповідності до чинного законодавства України, у зв'язку з чим відсутні підстави для задоволення позовних вимог.
За приписами частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Дослідивши докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, що підтверджується копією паспорта серії НОМЕР_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 .
03 червня 2024 року ОСОБА_1 засобами веб-порталу Пенсійного фонду звернулась із заявою про призначення пенсії за вислугою років відповідно до ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
За принципом екстериторіальності, вказану заяву було розглянуто Головним управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області № 057350008229 від 11.06.2024 року, ОСОБА_1 було відмовлено у призначенні пенсії, у зв'язку з відсутністю необхідного стажу роботи на посадах, які дають право на призначення пенсії за вислугою років.
Вважаючи такі дії Пенсійного фонду такими, що порушили її законні права, позивач звернулась до суду з даним позовом.
Суд, перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, приходить до висновку про те, що позов підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Статтею 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України. Пенсійний фонд України у своїй діяльності керується Конституцією України та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства соціальної політики України, іншими актами законодавства України, а також дорученнями Президента України та Міністра.
Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян, регулюються Законом України «Про пенсійне забезпечення» № 1788-ХІІ від 05.11.1991 року (далі Закон № 1788-ХІІ та Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV від 09.07.2003 року (далі Закон № 1058-IV), іншими законами і нормативно-правовими актами та міжнародними договорами (угодами), що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення.
Відповідно до ст.2 Закону № 1788-XII за цим Законом призначаються: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.
Пунктом «е» ст.55 Закону № 1788-ХІІ (в редакції, чинній до 01.04.2015 року) було передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
Проте суд зазначає, що рішенням Конституційного Суду України від 04.06.2019 року № 2-р/2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 54, статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 року № 1788-XII зі змінами, внесеними законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року № 213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 року № 911-VIII.
У Рішенні Конституційного Суду України від 04.06.2019 року № 2-р/2019 зазначено, що на думку Конституційного Суду України, внесення змін Законом № 213-VIII до оспорюваних положень Закону № 1788-ХІІ щодо підвищення на п'ять років пенсійного віку для жінок, збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної статтею 51 Закону № 1788-ХІІ, а саме того, що вказана пенсія встановлюється окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Дія статті 51 Закону № 1788-ХІІ поширюється на громадян, зайнятих на всіх без винятку роботах, вказаних у статтях 54, 55 Закону № 1788. Таким чином, зі змісту оспорюваних положень Закону № 1788-ХІІ випливає, що стан здоров'я усіх працівників, зайнятих на роботах, визначених пунктом «а» статті 54, пунктами «а», «б», «в», «г», «д», «е», «є», «ж» статті 55 Закону № 1788-ХІІ, через певний проміжок часу погіршується, у зв'язку з чим вони втрачають свою професійну працездатність або придатність до настання віку, що дає право на пенсію за віком.
Положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону № 1788-ХІІ зі змінами, внесеними Законом № 213-VIII щодо підвищення на п'ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави.
Відповідно до п. 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 року № 2-р/2019, положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 року № 1788-XII зі змінами, внесеними законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року № 213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 року № 911-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Тобто, зазначені положення Закону України «Про пенсійне забезпечення» втратили чинність з 04.06.2019 року.
Таким чином, з 04.06.2019 року при призначенні пенсії за вислугу років необхідно керуватися статтею 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції чинній до внесення до неї змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року № 213-VIII та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 року № 911-VIII, які визнано неконституційними.
Отже, на день звернення позивача із заявою від 02.11.2023 року про призначення пенсії за вислугу років, пунктом «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року № 1058-IV (надалі - Закон № 1058-IV) законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, цього Закону, Законів України «Про недержавне пенсійне забезпечення», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (далі - закони про пенсійне забезпечення), а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні.
Згідно із ст. 24 Закону України № 1058-IV, періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
Страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до ст. 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» трудова книжка є основним документом, що підтверджує загальний стаж роботи. Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Постановою Кабінету Міністрів України та пунктом 3 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 року № 637, передбачено, що за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Період роботи ОСОБА_1 медсестрою у КУ «Білицькому будинку - інтернаті для громадян похилого віку та осіб з інвалідністю» з 11.10.2017 року по 01.10.2022 року підтверджується записами у трудовій книжці позивача серії НОМЕР_3 .
З огляду на викладене, суд робить висновок, що у цьому випадку позивачка не може бути позбавлена свого права на призначення пенсії за віком за вислугою років.
Як вбачається з оскаржуваного рішення спеціальний стаж позивача станом на 11.10.2017 року становить 25 років 06 місяців 17 днів.
З урахуванням вищевикладеного, суд приходить до висновку, що Головним управлінням Пенсійного фонду України у Миколаївській області протиправно не зараховано до спеціального стажу з 11.10.2017 по 01.10.2022 року
Щодо не зарахування до загального страхового стажу періоду навчання позивача з 04.09.1987 року по 25.05.1989 року, та з 01.01.1992 року по 02.03.1992 року суд зазначає наступне.
Як вбачається із записів №№ 1, 2 трудової книжки серії НОМЕР_3 , ОСОБА_1 навчалась в Брянському медичному училище, та отримала диплом серії НОМЕР_4 від 03.03.1992 року.
Як вбачається із рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області від 11.06.2024 року № 057350008229, період навчання позивача з 04.09.1987 року по 25.05.1989 року не зараховано до загального страхового стажу оскільки наявне виправлення в даті початку на навчання, а період з 01.01.1992 року по 02.03.1992 року, оскільки з 01.01.2023 року російська федерація припинила участь в Угоді про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 року.
Суд не погоджується із даною позицією посадових осіб Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області, з огляду на наступне.
Відповідно до основних положень Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року, членами якої є Україна та російська федерація, Уряди держав-учасниць цієї Угоди, керуючись статтями 2, 4 Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав, виходячи з необхідності захисту прав громадян в області пенсійного забезпечення, усвідомлюючи, що кожна держава-учасниця Співдружності повинна нести безпосередню відповідальність за пенсійне забезпечення своїх громадян, визнаючи, що держави-учасниці Співдружності мають зобов'язання щодо непрацездатних осіб, які придбали право на пенсійне забезпечення на їхній території або на території інших республік за період їх входження в СРСР і реалізують це право на території держав-учасниць Угоди, визнаючи необхідність неухильного дотримання зобов'язань за міжнародними угодами, укладеними СРСР по питань пенсійного забезпечення.
Статтею 1 Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року визначено, що пенсійне забезпечення громадян держав-учасників цієї Угоди і членів їх сімей здійснюється за законодавством держави, на території якої вони проживають.
Статтею 4 Угоди передбачено, що Держави-учасниці Угоди проводять політику гармонізації законодавства про пенсійне забезпечення.
Відповідно до частини 2 статті 6 Угоди для встановлення права на пенсію, в тому числі пенсій на пільгових умовах і за вислугу років, громадянам держав-учасниць Угоди враховується трудовий стаж, набутий на території будь з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до набрання чинності цієї Угоди.
Згідно з частиною 1 статті 15 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.
Зі змісту наведених норм слідує, що пенсія призначається за нормами законодавства країни, де проживає особа, а стаж, набутий на території однієї із зазначених в Угоді держав, зараховується до пільгового у разі, якщо такий стаж взаємно визначений Сторонами.
Постановою Кабінету Міністрів України № 1328 від 29.11.2022 року «Про вихід з Угоди про гарантії прав громадян держав учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення» постановлено вийти з Угоди про гарантії прав громадян держав учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, вчиненої 13 березня 1992 року у м. москві. Вказана постанова набрала чинності 02.12.2022 року.
Згідно ст. 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Отже, до набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України № 1328 від 29.11.2022 року Україна, як держава учасниця Угоди виконує зобов'язання, взяті згідно Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних держав в галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 року, а тому припинення російською федерацією з 01.01.2023 року участі в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 року, не стосуються періодів трудової діяльності осіб, що мали місце в період дії вказаної Угоди, тобто до 01.01.2023 року.
За наявності чинних у період роботи особи положень Угоди, що передбачали відповідне право, така особа не може нести негативні наслідки у вигляді відмови у зарахуванні спірного періоду роботи до страхового стажу позивача.
Відповідно до свідоцтва № 13 від 20.06.1989 року ОСОБА_1 закінчила курси молодшої медичної сестри по догляду за хворими Медсанчастини Брянського хімічного заводу та рішенням кваліфікаційної комісії від 19.05.1989 року № 2 мені присвоєно кваліфікацію «молодша медична сестра по догляду за хворими».
Суд зазначає, що позивачем надані усі документи які підтверджують дійсність проходження навчання позивачем в Брянському медичному училищі з 01.09.1989 року по 02.03.1992 року та отримала кваліфікацію «фельдшер».
Суд також вказує, що позивач не може нести відповідальність за заповнення документів органами, які їх видали.
Більш того, виправлення у свідоцтві не спростовує той факт, що ОСОБА_1 дійсно навчалась в Брянському медичному училищі з 01.09.1989 року по 02.03.1992 року.
Таким чином, оскаржуване рішення про відмову в призначенні пенсії є протиправним та підлягає скасуванню.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області призначити ОСОБА_1 з пенсію за вислугу років на підставі п. «е» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» з 03.06.2024 року, суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 4 ст. 245 КАС України у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Фактично, необхідною передумовою застосування ч. 2 ст. 9 КАС України є саме порушення прав позивача та необхідність захисту порушеного права шляхом його відновлення.
Отже, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного суб'єктами владних повноважень, а вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення.
Як встановлено ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.06.2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31.07.2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Отже, обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
Згідно з рішенням ЄСПЛ по справі «Рисовський проти України» (Rysovskyyv. Ukraine) від 20.10.2011 року (заява № 29979/04), принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість.
За приписами ч.2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до вимог абзацу 2 частини 4 статті 245 КАС України, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі.
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Такого правового висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 23.05.2018 року у справі № 825/602/17, яка в силу ч. 5 ст. 242 КАС України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Враховуючи наведені приписи чинного законодавства та встановлені обставини, з метою ефективного захисту прав позивача, суд дійшов висновку, що належним та достатнім способом захисту буде зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача від 03.06.2024 року, з урахуванням висновків суду у цьому рішенні та прийняти відповідне рішення.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
На підставі частини 1 статті 90 цього Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Оцінуючи усі докази, які були досліджені судом у їх сукупності, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.
Відповідно до ч. 3 ст. 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Як вбачається з матеріалів справи позивач при зверненні до суду сплатив судовий збір у розмірі 968,96 грн. (квитанція про сплату № 8426-7572-3377-3505 від 23.06.2024 року).
Отже, враховуючи вищевикладене, та співмірність заявлених та задоволених позовних вимог, суд приходить до висновку про необхідність стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судових витрат у розмірі 645,98 грн.
На підставі викладеного Керуючись ст.ст. 2-15, 19-20, 42-48, 72-77, 90, 139, 118, 159-165, 199, 205, 244-250, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (юридична адреса: 54008, м. Миколаїв, вул. Морехідна, 1, код ЄДРПОУ 13844159) про визнання протиправним та скасування рішення від 11.06.2024 року № 057350008229, зобов'язання вчинити дії щодо нарахування та виплати пенсії за вислугу років - задовольнити частково.
Визнати неправомірними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (юридична адреса: 54008, м. Миколаїв, вул. Морехідна, 1, код ЄДРПОУ 13844159) та скасувати рішення начальника відділу призначення пенсій від 11.06.2024 року № 057350008229.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (юридична адреса: 54008, м. Миколаїв, вул. Морехідна, 1, код ЄДРПОУ 13844159) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) про призначення пенсії від 03.06.2023 та прийняти відповідне рішення за результатом такого розгляду, з урахуванням висновків суду, зарахувавши до спеціального стажу, який дає право на призначення пенсії за вислугу років за п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», періоди роботи медсестрою у КУ «Білицькому будинку - інтернаті для громадян похилого віку та осіб з інвалідністю» з 11.10.2017 по 01.10.2022, до загального страхового стажу періоди навчання з 04.09.1987 року по 25.05.1989 року з 01.01.1992 року по 02.03.1992 року.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (юридична адреса: 54008, м. Миколаїв, вул. Морехідна, 1, код ЄДРПОУ 13844159) на користь ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати по сплаті судового збору в сумі 645 (шістсот сорок п'ять) грн 98 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя І.М. Тарасенко