Постанова
Іменем України
30 липня 2024 року
м. Київ
справа № 754/17295/20
провадження № 61-1565св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: акціонерне товариство «Альфа-Банк», яке перейменоване в акціонерне товариство «Сенс Банк», приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Юдін Максим Анатолійович,
третя особа - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 08 серпня 2022 року в складі судді: Таран Н. Г., та постанову Київського апеляційного суду від 07 листопада 2023 року (повне судове рішення складено 27 грудня 2023 року) в складі колегії суддів: Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Ящук Т. І.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до АТ «Альфа-Банк», яке перейменоване в АТ «Сенс Банк» (далі - банк), приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Юдіна М. А., третя особа: ОСОБА_2 , про визнання протиправними та скасування рішення, про скасування державної реєстрації, проведення державної реєстрації права власності, визнання припиненим іпотечного договору.
Позов мотивований тим, що 02 серпня 2007 року між ОСОБА_1 та АКБ «Укрсоцбанк» було укладено договір про надання невідновлювальної кредитної лінії № 10-29/3929, про надання коштів в розмірі 99 900 дол. США, з цільовим призначенням на поточні потреби, терміном погашення до 01 серпня 2021 року.
02 серпня 2007 року було укладено іпотечний договір № 02-10/2785, за яким в іпотеку передано квартиру позивачки АДРЕСА_1 .
23 січня 2014 року кредитний договір припинив свою дію та наступив строк виконання зобов'язання за кредитним договором в повному обсязі. 02 червня 2014 року був вчинений виконавчий напис нотаріуса щодо звернення стягнення на предмет іпотеки. 24 січня 2017 року зобов'язання за кредитним договором припинились, як наслідок припинився іпотечний договір.
10 березня 2020 року право власності на квартиру позивачки було зареєстровано за АТ «Альфа-Банк» на підставі незаконного рішення приватного нотаріуса Юдіна М. А. про державну реєстрацію права власності, індексний номер 51611503 від 13 березня 2020 року. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, підставою виникнення права власності зазначено: іпотечний договір № 02-10/2785, серія та номер: 3070, виданий 02 серпня 2007 року, видавник: Кравченко І. В., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу.
Позивачка уважала, що іпотечний договір не може підтверджувати перехід права власності, а копія вимоги та докази про її вручення в переліку документів, на підставі яких було прийнято вказане рішення, відсутні. За відсутності документів, передбачених пунктом 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Юдін М. А. мав відмовити у проведенні державної реєстрації права власності. Крім цього, обравши спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса, іпотекодержатель вичерпав передбачені договором способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення вдруге з тією ж самою вимогою, але в інший спосіб, свідчить про зловживання банком своїм цивільним правом, що є порушенням статті 13 ЦК України. Про неможливість використання одночасно двох способів при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо це прямо не передбачено договором, також зазначено в постанові Верховного Суду № 382/878/15-ц від 26 вересня 2018 року.
Виконавчими написами нотаріуса (нотаріальні бланки № НАА 650912 та № НАА 50913) щодо звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , встановлено кінцевий строк виконання зобов'язання - 23 січня 2014 року. Відповідач, звернувшись у 2014 році з заявою про вчинення виконавчого напису (шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки), на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, а також неустойки. Виконавчий напис нотаріуса про стягнення кредитної заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки свідчить про закінчення строку дії кредитного договору. Зазначена правова позиція підтверджується постановою Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року в справі №202/4494/16-ц, постановою Верховного Суду від 13 лютого 2019 року в справі №759/8940/15-ц.
Позивачка зазначала, що 31 жовтня 2017 року вчинено виконавчий напис № 24183 про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості в розмірі 212 977,30 дол. США. Таким чином, банк ухилився від реалізації предмета іпотеки та стягнення кредитної заборгованості протягом визначеного законом строку пред'явлення виконавчого листа до виконання та в межах позовної давності. Відповідно до пункту 7 частини одинадцятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» якщо кредитодавець у позасудовому порядку або до судового провадження звертається з вимогою про повернення споживчого кредиту або погашення іншого боргового зобов'язання споживача, кредитодавець не може у будь-який спосіб вимагати будь-якої плати або винагороди від споживача за таке звернення. При цьому кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. Ця правова норма допускає припинення кредитного зобов'язання за законом. Оскільки ні в позасудовому порядку (пункт 7 частини одинадцятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів»), ні в судовому порядку (у зв'язку з пропущенням позовної давності) банк не може вимагати повернення кредиту, в цій справі має місце припинення зобов'язання по кредитному договору та як наслідок - по іпотечному договору.
ОСОБА_1 просила:
визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 13 березня 2020 року, індексний номер 51611503, про реєстрацію права власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 51,3 кв. м, житловою площею 33,0 кв. м, за АТ «Альфа-Банк», винесеного приватним нотаріусом Юдіним М. А.;
скасувати державну реєстрацію права власності за № 25932180 від 10 березня 2020 року на квартиру АДРЕСА_1 , за АТ «Альфа-Банк»;
визнати припиненим іпотечний договір № 02-10/2785 від 02 серпня 2007 року, що зареєстрований приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко І. В. в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта за № 3070 від 02 серпня 2007 року, з 23 січня 2017 року;
зняти заборону на відчуження квартири АДРЕСА_1 , що зареєстрована приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко І.В. в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна за №3071 від 02 серпня 2007 року.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 08 серпня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
на адресу Позичальника та Іпотекодавця були направлені повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов'язанням, які повернулись до відправника із позначкою «за закінченням встановленого строку зберігання»;
як вбачається з матеріалів справи та відзиву на позовну заяву, позивачка не отримала за адресою реєстрації письмове повідомлення банка про усунення порушень кредитного договору, що вказує на неналежне виконання АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк» своїх зобов'язань за Іпотечним договором;
у правових нормах визначено вичерпний перелік обов'язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і з огляду на закріплені у статтях 9,15 Закону № 1952-IV в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, та статті 37 Закону № 898-IV порядок державної реєстрації та коло повноважень державного реєстратора у ході її проведення ця особа приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства;
позивачем не надано доказів що вона була одноосібним власником спірної квартири, враховуючи, що в матеріалах справи наявні докази, що квартира належить позивачці та третій особі ОСОБА_2 на праві спільної власності. З урахуванням істотної зміни з 16 січня 2020 року і на час розгляду судом справи матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 07 листопада 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гороховської А. О. задоволено частково, рішення Деснянського районного суду міста Києва від 08 серпня 2022 року змінено, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту шляхом скасування запису в Державному реєстрі речових прав про проведену державну реєстрацію права власності іпотекодержателя. Позивачем не надано доказів, що вона була одноосібним власником спірної квартири. Висновків щодо відмови в задоволенні позову в частині визнання припиненим іпотечного договору № 02-10/2785 від з 23 січня 2017 року та зняття заборони на відчуження спірної квартири, що зареєстрована приватним нотаріусом за № 3071 рішення суду першої інстанції в судовому рішенні не наведено. Колегія суддів не погодилася з висновками суду першої інстанції з таких підстав;
колегія суддів погодилася з доводами апеляційної скарги, що належність спірної квартира до моменту перереєстрації на неї права власності на АТ «Альфа-Банк» позивачу і третій особі на праві спільної сумісної власності не позбавляло позивача права звернення до суду з цим позовом, оскільки підстава такого звернення не залежить від права іншого співвласника на це майно;
відповідно до пункту 6. 2 договору іпотеки № 02-10/2785 від 02 серпня 2007 року всі повідомлення за цим договором будуть вважатися зробленими належним чином, у випадку якщо вони здійснені у письмовій формі та надіслані рекомендованим листом, кур'єром, телеграфом або вручені особисто за зазначеними адресами сторін. Датою отримання таких повідомлень буде вважатись дата їх особистого вручення або дата поштового штемпеля відділення зв'язку одержувача. 18 січня 2020 року АТ «Альфа-Банк» направило на адресу ОСОБА_1 , яка зазначена в договорі іпотеки, повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов'язанням, з зазначенням причин невручення: «за терміном зберігання» (а. с. 93 т. 1);
з огляду на дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов'язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 29 вересня 2020 року у справі №757/13243/17 звернула увагу на те, що належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовну усунення порушення також слід вважати таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання. Та обставина, що банк реалізуючи своє право з урахуванням пункту 6.2 іпотечного договору, звернувся до приватного нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки, який 02 червня 2014 року видав виконавчі написи, не виключає можливості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», за умови відсутності спору щодо наявності боргу і його розміру. Схожий висновок наведено в постанові Великої Палати Верховного Суду в справі № 916/3006/17 від 02 липня 2019 року. Позивачем не доведено, що повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору не було отримано неї не внаслідок власної недбалості, а з незалежних від неї причин;
щодо доводів позивача про припинення іпотеки та зняття заборони на відчуження квартири внаслідок закінчення строку дії кредитного договору. Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (провадження № 14-94цс19), у ЦК України та в Законі України «Про іпотеку» немає такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності за вимогами кредитора за основним зобов'язанням. У цій справі Велика Палата Верховного Суду відхилила довід позивачки про відсутність у кредитора права на звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з пропуском позовної давності. Подібний висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 18 жовтня 2021 року у справі № 331/133/19 (провадження № 61-11009св21). Необґрунтованими доводи позивача про те, що іпотека, встановлена договором іпотеки від 02 серпня 2007 року № 02-10/2785, є припиненою, оскільки сплив позовної давності до вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором само по собі не припиняє основного зобов'язання за кредитним договором, а тому не може вважатися підставою для припинення іпотеки відповідно до абзацу другого частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку»;
щодо твердження позивача, що припинення кредитного зобов'язання відбулось на підставі пункту 7 частини одинадцятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», яким передбачено, що кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. В постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 310/11024/15-ц від 29 травня 2019 року зробила висновок, що звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним застереженням через визнання за собою права власності - це спосіб самозахисту (стаття 19 ЦК України). Звідси й наслідок, що для самозахисту не застосовується позовна давність;
щодо застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який набрав чинності 07 червня 2014 року та був чинним на час прийняття оскаржуваного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку (пункт 1). Зазначений Закон встановлює порядок вирішення спорів щодо примусового звернення стягнення на предмети застави та іпотеки, а саме визначає, що за певних умов та протягом певного проміжку часу таке стягнення не проводиться. Позивачем не надано суду жодних доказів на підтвердження відсутності у неї у власності іншого житлового приміщення станом на момент звернення стягнення шляхом реєстрації права власності на спірну квартиру за іпотекодержателем. На спростування вказаної обставини відповідачем надано витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 19 березня 2021 року, відповідно до якого ОСОБА_1 має у приватній власності однокімнатну квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 ;
позивачем визначено відповідачем за позовом, крім банку, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Юдіна М. А., який не є належним відповідачем у цій справі з огляду на таке. У постанові Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 126/2200/20 зазначено, що спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатись як спір, пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Державний реєстратор не може виступати належним відповідачем у такому спорі, він лише зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений (постанова Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 336/4662/19). Отже, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судом обставини справи підтверджують, що спір у цій справі існує між позичальником і банком щодо порушення права власності на спірне майно внаслідок дій щодо реєстрації за банком такого права. Державний реєстратор не є належним відповідачем у цій справі;
доводи апеляційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене судове рішення частково ухвалено без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржене судове рішення про відмову в задоволенні позову слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Аргументи учасників справи
26 січня 2024 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подала касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 08 серпня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 листопада 2023 року (повне судове рішення складено 27 грудня 2023 року), в якій просила:
оскаржені судові рішення скасувати;
ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити в повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суд не взяв до уваги, що позивач посилається не на відсутність отримання вимоги стосовно усунення порушення, а на відсутність подання пакету документів, що необхідний для проведення відповідної державної реєстрації зміни права власності. Аналіз пункту 61 чинного Порядку №1127, який затверджений Постановою Кабінету Міністрів України № 1127 від 25 грудня 2015 року, вказує на те, що цим нормативним актом передбачено імперативний обов'язок надання державному реєстратору перед здійсненням державної реєстрації права власності на предмет іпотеки, зокрема, документів, які підтверджують направлення та отримання боржником та іпотекодавцем письмової вимоги про усунення порушень, а також документу, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, такої письмової вимоги іпотеко держателя. Натомість, виходячи з матеріалів даної справи, іпотекодержателем не були надані державному реєстратору документи передбачені пункту 61 чинного Порядку № 1127, так як для реєстрації був наданий лише договір іпотеки, який містив застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що вказано у витязі про державу реєстрацію, а тому державний реєстратор мав відмовити у реєстрації. Тому судом апеляційної інстанції проігноровано висновки Великої Палати Верховного Суду, що викладені у постанові від 26 липня 2023 року по справі № 759/5454/19 та у постанові від 02 червня 2021 року в справі № 487/3659/19;
апеляційний суд при розгляді справи належним чином не обґрунтував обов'язок позивача доводити нею поважність причин неотримання повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки, судом не прийнято до уваги невиконання банком свого обов'язку щодо надання доказів отримання боржником вимоги іпотекодержателя. Таким чином, апеляційний суд належним чином не перевірив доводи апеляційної скарги, не встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а отже апеляційний суд не виконав покладений на нього процесуальний обов'язок під час розгляду справи в апеляційному порядку;
суд апеляційної інстанції при розгляді справи не врахував те, що банком у 2014 році заявою про вчинення виконавчого напису було змінено умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, а також неустойки. Виконавчий напис нотаріуса про стягнення кредитної заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки свідчить про закінчення строку дії кредитного договору. Відсутній правовий висновок Верховного суду щодо застосування норми права передбаченою статтею 598 ЦК України якою встановлено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом у подібних правовідносинах. А саме, припинення основного зобов'язання за законом відповідно до вказаної статті 598 ЦКУ, якщо настала ситуація згідно пункту 7 частини одинадцятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», яким передбачено, що при зверненні кредитодавцем у позасудовому порядку або до судового провадження з вимогою про повернення споживчого кредиту кредитодавцю забороняється: вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув;
оскільки іпотечний договір є похідним від кредитного договору, відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку», іпотечний договір №02-10/2785 від 02 серпня 2007 року, укладений в забезпечення виконання за кредитним договором № 10-29/3929 є припиненим, на підставі припинення основного зобов'язання (кредитного договору). Пунктом 7 частини 2 статті 16 ЦК України визначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів є припинення правовідношення. Згідно статті 17 Закону України «Про іпотеку», відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. Враховуючи, що іпотекодержателем, дані відомості до реєстру не внесені, вважаю за необхідне скасувати запис про іпотеку та заборону накладену за іпотекою в судовому порядку.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.
19 червня 2024 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 22 березня 2024 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження:
суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 02 червня 2021 року у справі № 487/3659/19; від 03 лютого 2022 року у справі № 295/8285/19; від 26 липня 2023 року у справі № 759/5454/19; від 22 лютого 2023 року у справі № 686/18606/21; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Фактичні обставини
Суди встановили, що 02 серпня 2007 року між ОСОБА_1 та АКБСР «Укрсоцбанк» укладено договір про надання невідновлювальної кредитної лінії № 10-29/3929, відповідно до умов якого банк зобов'язався надати позичальнику грошові кошти в сумі 99 900 дол. США, зі сплатою 13,5% річних та комісії в порядку, визначеному умовами цього договору та кінцевим терміном погашення до 01 серпня 2021 року. Кредит надавався позичальнику на поточні потреби.
Для забезпечення виконання зобов'язань з кредитного договору, 02 серпня 2007 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та АКБСР «Укрсоцбанк» укладено договір іпотеки № 02-10/2785, відповідно до умов якого іпотекодавці передають банку в іпотеку двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 та належала іпотекодавцям на праві спільної власності на підставі Свідоцтва про право власності на житло від 30 січня 1995 року.
У договорі іпотеки від 02 серпня 2007 року сторони домовилися про те, що:
іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із наступних способів: 4.5.1 на підставі рішення суду: або 4.5.2 на підставі виконавчого напису нотаріуса; або 4.5.3 шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку» тощо (пункт 4.5.);
всі повідомлення за цим договором будуть вважатися зробленими належним чином, у випадку якщо вони здійснені у письмовій формі та надіслані рекомендованим листом, кур'єром, телеграфом або вручені особисто за зазначеними адресами сторін. Датою отримання таких повідомлень буде вважатись дата їх особистого вручення або дата поштового штемпеля відділення зв'язку одержувача (пункт 6.2.).
02 червня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Паракудою І. В. вчинено виконавчі написи, якими запропоновано звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , яка передана в іпотеку згідно іпотечного договору № 02-10/2785 як забезпечення виконання зобов'язань за договором про надання невідновлювальної кредитної лінії № 10-29/3929, від 02 серпня 2007 року, строк платежу за яким настав 23 січня 2014 року.
Доказів виконання вказаного виконавчого напису про звернення стягнення на вказану квартиру або відсутності заборгованості перед банком надано не було.
На підставі передавального акта від 15 жовтня 2019 року внаслідок реорганізації шляхом приєднання правонаступником усіх прав та обов'язків АТ «Укрсоцбанк» стало АТ «Альфа-Банк».
18 січня 2020 року АТ «Альфа-Банк» направило на адресу ОСОБА_1 , яка зазначена в договорі іпотеки, повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов'язанням, з зазначенням причин невручення: «за терміном зберігання» (а. с. 93, т.1).
Державним реєстратором-приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юдіним М. А. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 51611503 від 13 березня 2020 року та вчинено реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за АТ «Альфа-Банк».
Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 19 березня 2021 року ОСОБА_1 має у приватній власності однокімнатну квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 .
01 грудня 2022 до Державного реєстру банків внесено запис щодо зміни найменування АТ «Альфа-Банк» на АТ «Сенс Банк».
Позиція Верховного Суду
Касаційний суд відхиляє аргументи касаційної скарги з таких мотивів.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).
Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть регулювати застосування в своїх відносинах юридично-значимих повідомлень (зокрема, порядок надсилання, визначати, коли повідомлення вважатиметься отриманим) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 травня 2022 року справі № 756/15123/18 (провадження № 61-976св22), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2024 року в справі № 199/4586/21 (провадження № 61-7290св23)).
У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).
Тлумачення правочину - це з'ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).
У разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку»).
Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).
Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді (частина четверта статті 37 Закону України «Про іпотеку»).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) вказано, що:
«102. Якщо позивач (іпотекодавець) вважає порушеними свої права на предмет іпотеки (внаслідок позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки відповідачем), він може, з огляду на фактичні обставини, вимагати відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України). Цей спосіб захисту застосовується у випадку вчинення однією із сторін правопорушення, в результаті чого порушені права та законні інтереси іншої сторони. При цьому позивач повинен довести, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснено всупереч вимогам закону, тобто з порушенням прав позивача.
104. Велика Палата Верховного Суду послідовно виснувала щодо ефективних способів захисту при неодноразовому відчуженні майна. Відповідно до її висновків захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника (пункти 73, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц; пункти 84, 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).
109. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов'язані зобов'язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу.
110. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли власник та володілець майна не перебували у договірних відносинах один з одним, власник майна може використовувати речово-правові способи захисту.
111. Зважаючи на обставини цієї справи, які існували на момент звернення позивача з позовом та прийняття рішення судом першої інстанції, для захисту порушеного права власності позивача необхідно відновити становище, яке існувало до порушення. Вказане відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.
112. Відповідно до частини четвертої статті 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
114. Оскільки порушення права власності позивача відбулось у результаті державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за АТ «Мегабанк», заявлені ним позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав від 30.12.2019 опосередковують відновлення становища, яке існувало до порушення.
115. Отже, враховуючи обставини конкретної справи та за умови, якщо правовідносини між сторонами щодо спірного нерухомого майна мають договірний характер та таке майно не було відчужено до третіх осіб, вимога про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно не може бути розцінена судами як неналежний спосіб захисту. Задоволення такого позову призводить до внесення державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про речове право позивача на спірне нерухоме майно. Це відновлює становище, яке існувало до прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.
116. Слід ще раз звернути увагу, що судове рішення про задоволення позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем тільки за умови, що на час вчинення реєстраційної дії право власності зареєстроване за відповідачем, а не за іншою особою».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) зазначено, що:
«124. Під час розгляду справ цієї категорії суд повинен надати оцінку всім обставинам, які мали місце при зверненні стягнення на іпотечне майно. Тим самим суд визначає: (а) неправомірність дій особи, яка зазначена у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник (адже саме ці дії призвели до внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно цих відомостей); (б) тим самим суд констатує, що ці дії не були здатні призвести до набуття права власності особою, яка позначена в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник, а тому (в) в цієї особи відсутнє право власності, а отже (г) право власності належить позивачеві (якщо позивач доведе всі наведені вище обставини).
125. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що положення абзацу третього частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) адресовані насамперед суду, який, задовольняючи позов, зокрема, про скасування рішення державного реєстратора, має чітко визначитися з тим, кому саме і яке речове право внаслідок задоволення такого позову належить.
126. Вирішивши наявний між сторонами спір про право на користь позивача, суд тим самим в мотивувальній частині рішення виснував, що право власності позивача було порушено та підлягає поновленню, правильно застосувавши положення абзацу третього частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент звернення з позовом)».
Стаття 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є публічною, процедурною нормою і не містить та й не може містити приватноправових способів захисту і одночасно та всупереч принципу диспозитивності зобов'язувати суб'єкта поєднувати позовні вимоги, яких приватно-правова норма не передбачає (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2023 року в справі № 316/2082/19 (провадження № 61-17264св21)).
Функціональним призначенням процедурних норм є «обслуговування» приватно-правових норм. З урахуванням того, що процедурні норми виконують тільки функцію «обслуговування» приватно-правових норм, то у разі якщо існує суперечність, то вона має вирішуватися на користь приватно-правової норми.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року по справі № 522/24450/14 (провадження № 61-38762св18) вказано, що:
«згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону».
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2021 року в справі № 750/10129/18 (провадження № 61-4971св20) вказано, що:
«пунктом 4.5 іпотечного договору передбачено, що іпотекодержатель має право за своїм вибором звернути стягнення на предмет іпотеки в один із таких способів: на підставі рішення суду (підпункт 4.5.1); на підставі виконавчого напису нотаріуса (підпункт 4.5.2); шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку» (підпункт 4.5.3); шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» (підпункт 4.5.4); шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (підпункт 4.5.5).
Згідно з частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку» в редакції Закону України № 800-VI іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Нова редакція статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку», що викладена у підпункті 17 пункту 4 розділу ІІІ «Перехідні положення» Закону № 800-VI, не змінює встановлений раніше цими статтями порядок позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки та підстави переходу права власності на нього до іпотекодержателя, а лише уточнює їх. Аналіз наведених норм, як і Закону № 800-VI в цілому, не дає підстав вважати, що із прийняттям названого закону законодавець обмежив коло іпотечних договорів із застереженням про задоволення вимог кредитора, на підставі яких за іпотекодержателем може бути зареєстровано право власності на предмет іпотеки, лише тими договорами, які укладені після набрання чинності цим Законом. Отже, законодавцем визначено як спосіб позасудового врегулювання зобов'язань іпотекодавця перед іпотекодержателем передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору. Таким чином, Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Посилання в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд, на відміну від місцевого суду, безпідставно не врахував правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 199/1276/17 (провадження № 14-486цс18), згідно з яким відсутність укладеного між сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто у спосіб, визначений іпотечним договором, ненадання такого договору нотаріусу та залишення ним без перевірки наявності чи відсутності факту виконання відповідних умов правочину, з яким закон пов'язує можливість переходу права власності, свідчить, що дії приватного нотаріуса щодо реєстрації за іпотекодержателем права власності на спірну квартиру, власником якої залишалася позивач, є незаконними, не заслуговують на увагу, так як в цій постанові та у справі, яка переглядається, встановлено різні фактичні обставини. Зокрема, у справі № 199/1276/17 суди встановили, що в договорі іпотеки відсутнє застереження щодо задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання за ним права власності на предмет іпотеки, тоді як у справі, яка переглядається, в іпотечному договорі міститься відповідне застереження, яке дозволяє іпотекодержателю зареєструвати за собою право власності на предмет іпотеки».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) зазначено, що:
«згідно із частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).
Отже, за змістом частини першої статті 33 та частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку».
Вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті).
Умови договору іпотеки та вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» пов'язують можливість задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки з дотриманням іпотекодержателем процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов'язання.
Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв'язку чи кур'єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення слід вважати також таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання.
Направлення такої вимоги іпотекодавцю про усунення порушень основного зобов'язання обґрунтовується саме тим, що іпотекодавець має право замість боржника усунути порушення основного зобов'язання і тим самим убезпечити себе від звернення стягнення на належний йому предмет іпотеки.
В разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов'язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку.
За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання
При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання. У разі направлення іпотекодержателем іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов'язання відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» з одночасним повідомленням про обраний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку» (одним документом) слід виходити з пріоритету дотримання саме частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (провадження № 14-94цс19) вказано, що:
«55. Часткове задоволення позовних вимог апеляційний суд обґрунтував також тим, що кредитодавцю заборонено вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, згідно з пунктом 7 абзацу другого частини одинадцятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».
56. Позивачка вважала, що строк виконання зобов'язання був в односторонньому порядку змінений ПАТ «УкрСиббанк» шляхом надіслання вимоги № 138/30-81/2563 від 4 серпня 2010 року про повне дострокове повернення кредитної заборгованості. А вимога ТзОВ «Кей-Колект» про усунення порушень від 18 травня 2015 року (вих. № 90), на думку позивачки, є такою, що суперечить пункту 7 абзацу другого частини одинадцятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки позовна давність за кредитним договором минула. Натомість, ТзОВ «Кей-Колект» стверджує, що у позивача з відповідачем відсутні правовідносини, які регулюються Законом України «Про захист прав споживачів».
57. Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на те, що ПАТ «УкрСиббанк» відступило ТзОВ «Кей-Колект» не лише право вимоги за іпотечним договором, але й право вимоги за кредитним договором, позивачка як позичальник за останнім стала боржником нового кредитора - ТзОВ «Кей-Колект», що не змінює статус кредиту як споживчого та не відміняє дію на правовідносини сторін Закону України «Про захист прав споживачів».
58. Проте предметом цієї справи не є стягнення кредитної заборгованості. У ЦК України та в Законі № 1206-VII відсутня така підстава для припинення іпотеки як сплив позовної давності за вимогами кредитора за основним зобов'язанням. А висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 20 листопада 2013 року у справі № 6-126цс13, від 4 лютого 2015 року у справі № 6-239цс14, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 та від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16, які просить застосувати позивачка, стосуються інших, ніж у справі № 520/17304/15-ц, правовідносин.
59. Крім того, пункт 7 абзацу другого частини одинадцятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не передбачає заборони та не обмежує іпотекодержателя у праві в порядку та у спосіб, визначені Законом № 1206-VII й іпотечним договором, задовольнити вимоги щодо невиконаного зобов'язання за рахунок предмета іпотеки (див. висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 23 січня 2018 року у справі № 760/16916/14-ц; висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 15 травня 2017 року у справі № 6-786цс17).
60. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що довід позивачки про відсутність у ТзОВ «Кей-Колект» права на звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з пропуском позовної давності для звернення з вимогою за основним зобов'язанням, а також висновок апеляційного суду щодо застосування до спірних правовідносин приписів пункту 7 абзацу другого частини одинадцятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» є необґрунтованими».
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).
Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).
Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року по справі № 752/3612/19 (провадження № 61-1129св20) вказано, що:
«позивач заявив вимогу про визнання дій протиправними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності до державного реєстратора. Суди вважали останнього належним відповідачем. Натомість, третя особа - іпотекодержатель, за яким було зареєстровано право власності на спірну квартиру, вважає, що належним відповідачем у цій справі має бути саме особа, за якою зареєстровано право власності на предмет іпотеки, оскільки її права порушуються скасуванням рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 .[...] Зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи засвідчують, що спір виник саме між позивачем і третьою особою з приводу порушення права позивача на квартиру внаслідок дій третьої особи щодо реєстрації за нею такого права. Отже, позовна вимога про визнання дій протиправними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки не може бути звернена до державного реєстратора філії Комунального підприємства «Результат» Миронівської міської ради у місті Києві Коровайко О. С., якого позивач визначив відповідачем. Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Вирішуючи спір, суди не звернули уваги, що позов пред'явлено до неналежного відповідача, проте вирішили спір по суті. Належним відповідачем у справі є АТ «Альфа-Банк» як правонаступник АТ «Укрсоцбанк», за яким зареєстровано речове право на належне позивачу майно, яке він передав в іпотеку банку. Встановлюючи обставини та надаючи правовий аналіз заявленим у справі вимогам, суд першої інстанції у рішенні не дав неналежної оцінки суб'єктному складу судового процесу та вирішив спір до державного реєстратора філії Комунального підприємства «Результат» Миронівської міської ради у місті Києві Коровайко О. С., якого позивач визначив відповідачем. Переглядаючи рішення суду першої інстанції у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не дав належної правової оцінки твердженням банку про те, що саме він має бути відповідачем у цій справі. Висновки апеляційного суду, що позов заявлено до державного реєстратора як належного відповідача є помилковими».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається
апеляційний суд встановив, що відповідно до пункту 6.2 договору іпотеки № 02-10/2785 від 02 серпня 2007 року всі повідомлення за цим договором будуть вважатися зробленими належним чином, у випадку якщо вони здійснені у письмовій формі на надіслані рекомендованим листом, кур'єром, телеграфом або вручені особисто за зазначеними адресами сторін. Датою отримання таких повідомлень буде вважатись дата їх особистого вручення або дата поштового штемпеля відділення зв'язку одержувача. 18 січня 2020 року АТ «Альфа-Банк» направило на адресу ОСОБА_1 , яка зазначена в договорі іпотеки, повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов'язанням, яке повернуто з зазначенням причин невручення: «за терміном зберігання»;
апеляційний суд, з урахуванням висновків, зроблених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) про те, що належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору, обґрунтовано вважав, що іпотекодавець дотримався порядку визначеного сторонами в іпотечному договорі як універсальному регуляторові сторін. А тому підстави для оспорення рішення реєстратора та скасування державної реєстрації відсутні;
при відмові в задоволенні позовних вимог про визнання припиненим іпотечного договору та зняття заборони на відчуження, апеляційний суд з урахуванням висновків, зроблених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (провадження № 14-94цс19), обґрунтовано вважав, що вважав, що така підстава для припинення іпотеки як сплив позовної давності за вимогами кредитора за основним зобов'язанням відсутня і пункт 7 абзацу другого частини одинадцятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» не передбачає заборони та не обмежує іпотекодержателя у праві задовольнити вимоги щодо невиконаного зобов'язання за рахунок предмета іпотеки;
зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами обставини справи підтверджують, що спір у цій справі існує між позивачем і банком. А тому апеляційний суд зробив обґрунтований висновок, що державний реєстратор не є належним відповідачем у цій справі.
За таких обставин, апеляційний суд обґрунтовано змінив мотивувальну частину рішення суду першої інстанції.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частині та постанова апеляційного суду прийняті без дотримання норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку із наведеним, касаційний суд вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду залишити без змін, а тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 08 серпня 2022 року в незміненій апеляційним судом частині та постанову Київського апеляційного суду від 07 листопада 2023 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков