Дата документу 31.07.2024 Справа № 314/531/24
Справа № 22-ц/807/1536/24 Головуючий у 1-й інстанції: Свідунович Н.М.
Є.У.№314/531/24 Суддя-доповідач: Кочеткова І.В.
31 липня 2024 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:
головуючої: Кочеткової І.В.,
суддів: Кухаря С.В.,
Полякова О.З.,
секретар: Книш С.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: Управління державної міграційної служби України в Запорізькій області, про встановлення факту постійного проживання на території України,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Діденко Олена Володимирівна, на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 22 травня 2024 року,
У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України до 24 серпня 1991 року включно.Зазначала, що вона народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Матвіївка Вільнянського (нині - Запорізького) району Запорізької області. Проживала з батьками та була внесена до будинкової книги на будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
12.07.1983 закінчила професійно-технологічне училище № 6 м. Запоріжжя за професією повар. 21.06.1984 закінчила Вільнянську районну заочну середню школу м. Вільнянськ Запорізької області.
Після закінчення навчання розпочала свою трудову діяльність, з 1985 по 1986 роки працювала за комсомольським направленням в ОРС № НОМЕР_1 «Юггазресурси» РСФСР. У 1987 році повернулась додому в с. Матвіївка, з січня 1987 року працювала в Запорізькому виробничому об'єднанні «Моторобудівник», а з липня 1988 року - на Запорізькому хлібокомбінаті.
26.08.1988 уклала шлюб з ОСОБА_2 , зареєстрований Заводським районним відділом РАЦС м. Запоріжжя. У зв'язку зі зміною прізвище після заміжжя вона отримала паспорт громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року серії НОМЕР_2 .
З червня 1989 року виїхала на роботу на Крайню Північ, де працювала в об'єднанні «Уренгойнафтогазгеологія» Серпухівської нафтогазорозвідувальної експедиції.
У травні 1990 року вийшла у декретну відпустку та повернулась до УРСР, до батьківського будинку в АДРЕСА_2 народила дочку - ОСОБА_3 .
З травня 1990 року до 1993 року заявниця перебувала в декретній відпустці, постійно проживаючи з дочкою ОСОБА_3 та матір'ю ОСОБА_4 в будинку батьків за адресою: АДРЕСА_1 .
З 24.11.1991 по 29.11.1991 разом з дочкою заявниця перебувала в дитячому відділенні Вільнянської районної поліклініки, де дитина проходила лікування, а заявниця здійснювала догляд за нею.
По закінченню декретної відпустки в липні 1993 року заявниця звільнилась з роботи і надалі проживала на території України за адресою: АДРЕСА_1 . Виїздила до РФ тільки у 1998 році за особистими речами і документами, а також для тимчасового підробітку. З 1999 року за межі України не виїжджала та не змінювала адреси свого проживання.
У серпні 2021 року заявниця звернулась до Управління державної міграційної служби України в Запорізькій області для оформлення паспорта громадянина України, на що отримала відповідь щодо необхідності надання нею довідки про відсутність громадянства Російської Федерації.
05.10.2021 заявниця звернулась з відповідним запитом до Генерального консульства Російської Федерації в м. Харків, проте відповіді на запит не отримала. Наразі будь-яка можливість отримати таку довідку у заявниці відсутня.
16.03.2023 заявниця звернулась до Управління державної міграційної служби України в Запорізькій області для оформлення паспорта громадянина України, додавши документи, які підтверджують факт постійного проживання на території України станом на 24.08.1991, проте листом від 19.07.2023 їй було відмовлено в оформленні паспортного документу, оскільки її фактичне постійне місце проживання не підтверджено пропискою.
У зв'язку з викладеним, заявниця вимушена звернутися до суду з метою встановлення факту постійного проживання на території України для отримання паспорта громадянина України.
Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 22 травня 2024 року у задоволені заяви ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 в особі свого представника - адвоката Діденко О.В.подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись, напорушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати, та ухвалити нове, яким задовольнити її заяву в повному обсязі.
Узагальненим доводами апеляційної скарги є те, що на думку скаржника суд першої інстанції не дав належної оцінки наданим доказам по справі, підійшов до розгляду вказаної заяви з надмірним формалізмом. Апелянт вважає, що суд застосував норми права, які в даному випадку не підлягають застосуванню. Відсутність місця реєстрації заявниці не є безумовною підставою для відмови у задоволені її заяви, адже заявниця постійно проживала на території України та не є іноземцем.
У відзиві на апеляційну скаргу Управління державної міграційної служби України в Запорізькій області вказало, що апеляційна скарга є не обґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню, адже її доводи не спростовують правильних висновків суду.
Просили відмовити у задоволені апеляційної скарги в повному обсязі.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в порядку окремого провадження визначений главами 1 і 6 розділу IV ЦПК України.
Окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України)
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Частинами першою-третьою статті 294 ЦПК України визначено, що під час розгляду справ окремого провадження суд зобов'язаний роз'яснити учасникам справи їхні права та обов'язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи.
З метою з'ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.
Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом.
Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
При цьому суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення такого факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право.
Факти, що підлягають встановленню судом, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення, оскільки мета дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи матиме він правові наслідки.
Метою встановлення будь-якого факту, що має юридичне значення, є можливість скористатися правом, яке надане заявнику відповідно до чинного законодавства України, але через неможливість документального підтвердження не може бути реалізованим. Мета дозволяє визначити коло заінтересованих осіб, а також докази, які мають бути досліджені під час судового розгляду справи.
Отже, сутність справ окремого провадження полягає у підтвердженні судом наявності чи відсутності певних юридичних фактів (станів), що є умовами здійснення прав і реалізації інтересів осіб або підставами для їх обмеження. Тому суд лише з'ясовує можливість досягнення тієї мети, яку перед собою ставить заявник, у разі подання заяви про встановлення факту, що має юридичне значення.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Судом встановлено, що ОСОБА_5 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Матвіївка Вільнянського району Запорізької області, що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 , виданого 20.07.1966.
З копії атестату № 1554, виданого 12.07.1983, видно, що ОСОБА_5 з 01.09.1981 по 12.07.1983 навчалась та закінчила професійно-технічне училище № 6 м. Запоріжжя за професією повар, а з копії атестату про середню освіту - що ОСОБА_5 у 1984 році закінчила Вільнянську районну заочну середню школу м. Вільнянськ Запорізької області.
26.08.1988 ОСОБА_5 уклала шлюб з ОСОБА_2 , зареєстрований Заводським районним відділом РАЦС м. Запоріжжя, та після укладення шлюбу змінила прізвище на « ОСОБА_6 ».
У зв'язку зі зміною прізвища після заміжжя заявниця документована паспортом громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року серії НОМЕР_2 , виданим ІНФОРМАЦІЯ_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_3 заявниця у м. Запоріжжя народила дочку - ОСОБА_3 , про що свідчать копію свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 , виданого 11.08.1990, а також довідкою пологового будинку № 6 м. Запоріжжя.
Згідно з довідкою Матвіївської лікарської амбулаторії від 29.11.1991, а також виписки із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого, виданої КПЕ «Вільнянський ЦПМСД» ВМР, з 24.11.1991 по 29.11.1991 ОСОБА_1 разом з дочкою ОСОБА_7 перебувала в дитячому відділенні Вільнянської ЦРЛ.
З копії паспорта громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року ОСОБА_1 видно, що остання з 12.09.1988 була зареєстрована (прописана) за адресою: АДРЕСА_1 , що узгоджується з копією виписки з будинкової книги. Разом з тим 20.10.1989 заявниця була знята з реєстрації (виписана) за даною адресою та з 03.11.1989 по теперішній час зареєстрована (прописана) за адресою: Росія, Тюменська область, с. Уренгой.
19.05.1994 у паспорт громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року ОСОБА_1 Уренгойським ПОМ Пуровського району Тюменської області внесено інформацію про вклеювання фотокартки по досягненню 28-річного віку.
Із наданої заявницею копії трудової книжки серії НОМЕР_5 від 20.07.1988, видно, що 06.06.1989 ОСОБА_1 прийнята кухарем 4 розряду в об'єднання «Уренгойнафтогазгеологія» Серпухівської нафтогазорозвідувальної експедиції (Крайня північ, польові умови праці), звідки була звільнена 09.03.1992 у зв'язку з переводом в Уренгойське управління глибокого розвідувального буріння на підставі п. 5 ст. 29 КЗпП РСФСР, звідки звільнена за власним бажанням 26.07.1995.
Як видно із акту про фактичне місце проживання, складеного 22.01.2024, ОСОБА_1 з 1990 року та на момент декретної відпустки фактично проживала в АДРЕСА_1 .
Відмовляючи у задоволені заяви ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що матеріали справи не містять належних, достовірних та достатніх доказів, які б засвідчили факт постійного проживання заявниці на території України станом на 24.08.1991
Колегія суддів погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції.
Для встановлення факту, що має юридичне значення, метою якого є встановлення належності до громадянства України, слід застосовувати Закон України «Про громадянство України» та Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень.
Стаття 3 Закону України «Про громадянство України» (тут і далі - в редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) встановлює належність до громадянства України. Відповідно до цієї статті громадянами України є:
1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;
2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;
3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;
4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.
У частині другій цієї статті вказано, що особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року.
Встановлення належності особи до громадянства України це - визнання особи громадянином України відповідно до статті 3 Закону України «Про громадянство України», але яка з тих чи інших причин досі не має паспорта громадянина України та не є громадянином іншої держави.
З метою організації виконання Закону України «Про громадянство України» Указом Президента України № 215 від 27 березня 2001 року постановлено, зокрема, затвердити Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень (далі - Порядок).
Так, цим Порядком відповідно до Закону України «Про громадянство України» визначено перелік документів, які подаються для встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України, а також процедуру подання цих документів та провадження за ними, виконання прийнятих рішень з питань громадянства України.
Згідно з пунктом 7 Порядку встановлення належності до громадянства України стосується:
а) громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року;
б) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття і батьки яких належать до категорій, зазначених у підпункті «а» цього пункту;
в) осіб, які за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягли повноліття та виховувалися в державних дитячих закладах України.
Для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає до територіального органу Державної міграційної служби України за місцем проживання:
а) заяву про встановлення належності до громадянства України;
б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт);
в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.
Пунктом 44 Порядку визначено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.
Отже, встановлення юридичного факту про те, що на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) особа постійно проживала на території України, є підставою для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 статті 3 Закону України «Про громадянство», і такий факт може бути встановлено на підставі судового рішення.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 25 березня 2024 року у справі № 161/9609/22 (провадження № 61-12995сво22).
Верховний Суд у постанові Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 740/4027/20 виснував, що неможливо встановити факт постійно проживання заявника на території України станом на 1991 рік на підставі доказів, які не містять інформації щодо такого проживання саме відносно особи, яка безпосередньо звернулася із заявою про встановлення такого факту.
Надання адміністративної послуги з оформлення паспорта громадянина України регламентовано Законом України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», Законом України «Про громадянство України».
Згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 13 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) паспорт громадянина України відноситься до документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, і оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Єдиного державного демографічного реєстру.
Частиною першою статті 4 вказаного Закону передбачено, що Єдиний державний демографічний реєстр ведеться з метою ідентифікації особи для оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсними та знищення передбачених цим Законом документів. Єдиний державний демографічний реєстр у межах, визначених законодавством про свободу пересування та вільний вибір місця проживання, використовується також для обліку інформації про зареєстроване або задеклароване місце проживання (перебування) особи.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 зазначеного Закону ідентифікація особи - встановлення особи шляхом порівняння наданих даних (параметрів), у тому числі біометричних, з наявною інформацією про особу в реєстрах, картотеках, базах даних тощо.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 цього Закону розпорядник Реєстру - центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Пунктом 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 360, визначено, що Державна міграційна служба України є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 302 затверджено Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України (далі - Порядок № 302).
У пунктах 38-40 Порядку № 302 передбачено, що після прийняття до розгляду заяви-анкети та доданих до неї документів працівник територіального підрозділу Державної міграційної служби України здійснює заходи з ідентифікації особи, на ім'я якої оформляється паспорт. Ідентифікація особи здійснюється на підставі даних, отриманих з баз даних Реєстру. Ідентифікація особи, на ім'я якої оформляється паспорт і стосовно якої відсутня інформація в базах даних Реєстру, здійснюється відповідно до наявних державних та єдиних реєстрів, інших інформаційних баз, що перебувають у власності держави або підприємств, установ та організацій.
У виключних випадках за результатами перевірок, за якими особу не ідентифіковано, проводиться процедура встановлення особи (пункт 43 Порядку № 302).
Зокрема, цим пунктом встановлено, що у разі неподання особою, яка досягла 18 річного віку, документів з фотокартками проводиться процедура встановлення особи шляхом надсилання запитів щодо перевірки документів та інформації, зазначеної заявником у письмовому зверненні, зокрема до Міністерства внутрішніх справ, Національної поліції, Міністерства юстиції України, органів Державної фіскальної служби, навчальних закладів, військових частин, військових комісаріатів, установ виконання покарань, для отримання інформації з наявних державних та єдиних реєстрів, інших інформаційних баз, що перебувають у власності держави або підприємств, установ та організацій, у тому числі фотокартки особи, яка дасть змогу ідентифікувати особу. В процесі перевірки береться до уваги вся інформація, яку повідомив заявник. Одночасно проводиться перевірка за даними обліку територіальних органів та територіальних підрозділів Державної міграційної служби. Перевірка стосовно осіб, які проживають на тимчасово окупованій території України проводиться, зокрема, за даними Державного реєстру виборців шляхом надсилання запитів до відповідних відділів ведення Державного реєстру виборців. Крім того, у виключних випадках за відсутності фотокартки особи та за результатами перевірок, за якими особу не ідентифіковано, з метою встановлення особи проводиться опитування родичів, сусідів, які були зазначені у письмовому зверненні. За результатами їх свідчень складається акт встановлення особи за формою, встановленою МВС.
У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про встановлення факту її проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.
Водночас колегія суддів зазначає, що у ході перевірки Вільнянським відділом УДМС у Запорізькій області встановлено, що заявниця документована паспортом громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року серії НОМЕР_2 , виданим 06.09.1988 ВВС Вільнянського РВ Запорізької області. За результатами перевірки особу ОСОБА_1 встановлено, але належність до громадянства України не підтверджено. З копії паспорта ОСОБА_1 видно, що з 03.11.1989 по теперішній час вона зареєстрована (прописана) за адресою: Росія, Тюменська область, с. Уренгой. 19.05.1994 у паспорт громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року ОСОБА_1 Уренгойським ПОМ Пуровського району Тюменської області внесено інформацію про вклеювання фотокартки по досягненню 28-річного віку. На підставі зазначеної інформації не виключено, що станом на 24.08.1991 ОСОБА_1 могла знаходитись на території Російської Федерації та набути російське громадянство.
Закон про російське громадянство був прийнятий на території Російської Федерації 28.11.1991 (набув чинності 06.02.1992) та у випадку реєстрації місця проживання (прописки) ОСОБА_1 на території Росії, остання мала право обміняти паспорт громадянина колишнього СРСР на паспорт громадянина Російської Федерації, відповідно до ст. 13 Розділу ІІ Закону РСФСР «Про громадянство РСФСР».
З метою встановлення чи спростування належності до російського громадянства ОСОБА_1 05.10.2021 направила в Генеральне консульство РФ у м. Харків заяву довільної форми, що не встановлена порядком про оформлення заяв про перевірку належності до громадянства Російської Федерації. Відповіді на заяву ОСОБА_1 від Генерального консульства РФ у м. Харків не отримала.
Відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/22, затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин на 30 діб, який в подальшому неодноразово продовжувався та діє до теперішнього часу. У зв'язку з військовою агресією РФ, дипломатичні відносини між Україною і Російською Федерацією припинено з 24.02.2022. Тому Управління ДМС у Запорізькій області не може здійснити перевірку належності ОСОБА_1 до громадянства РФ.
Згідно наданої заявницею копії трудової книжки станом на 24.08.1991 ОСОБА_1 працювала на Крайній Півночі (нині - територія РФ) в об'єднанні «Уренгойнафтогазгеологія» Серпухівської нафтогазорозвідувальної експедиції на посаді кухаря 4 розряду. А надана копія довідки Центральної районної лікарні Вільнянського району Запорізької області, яка підтверджує факт того, що ОСОБА_1 перебувала у лікарні зі своєю донькою ОСОБА_7 з 24.11.1991 по 29.11.1991, не є документальним доказом підтвердження факту постійного проживання на території України станом на 24.08.1991.
Отже, вищенаведені факти спростовують інформацію ОСОБА_1 про те, що вона станом на 24.08.1991 постійно проживала на території України.
Колегія суддів вважає, що народження заявницею дитини у м. Запоріжжя 27.07.1990 не може бути беззаперечним доказом проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24.08.1991.
Так само не підтверджує беззаперечно факт проживання заявниці на території України станом на 24.08.1991 і довідка Матвіївської лікарської амбулаторії від 29.11.1991 та виписка із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого, видана КПЕ «Вільнянський ЦПМСД» ВМР.
Також не є належним доказом акт про фактичне місце проживання, складений 22.01.2024, оскільки не засвідчує факту постійного проживання заявниці у спірний період і суперечить інформації, яка міститься в її паспорті про зареєстроване постійне місце проживання з листопада 1989 року в с.Уренгой, РФ.
Судом першої інстанції також встановлено, що у листопаді 2013 року донька заявниці ОСОБА_3 , 1990 р.н., зверталась до Вільнянського РС УДМС України в Запорізькій обл.. із заявою про видачу їй паспорта, в якій зазначала, що з народження проживає з бабусею, оскільки батьки виїхали на заробітки до Росії. В автобіографії, доданій до цієї заяви ОСОБА_3 також зазначала, що з 1989 роки її мати ОСОБА_1 , 1966 р.н., виїхала на заробітки до Росії і її місце знаходження їй не відомо.
26.03.2013 донці заявниці ОСОБА_3 видано довідку Центру бездомних громадян як особі, яка не має постійного місця перебування.
Вказані письмові докази спростовують доводи заявниці про те, що вона з 1990 року постійно проживала в с. Матвіївка разом з донькою і своєю матір'ю.
Аналіз викладено свідчить про те, що висновки, які зробив суд першої інстанції під час розгляду вказаної заяви є законним та обґрунтованими, а доводи апеляційної скарги не спростовують їх правильності.
Отже у відповідності до норм статей 374,375 ЦПК України, апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення слід залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Міністерства оборони України задовольнити частково.
Рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 22 травня 2024 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Головуючий І.В. Кочеткова
Судді: С.В.Кухар
О.З.Поляков.