Справа № 554/5332/23 Номер провадження 22-ц/814/1336/24Головуючий у 1-й інстанції Сініцин Е.М. Доповідач ап. інст. Кузнєцова О. Ю.
23 липня 2024 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Кузнєцової О.Ю.
суддів: Карпушина Г.Л., Триголова В.М.
секретар: Андрейко Я.Г.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 05 грудня 2023 року, постановлене суддею Сініциним Е.М.
по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної казначейської служби України в Полтавській області про стягнення моральної шкоди,-
У червні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної казначейської служби України в Полтавській області про стягнення моральної шкоди у розмірі 1 000 000 грн.
Позовні вимоги обгрунтовані тим, що в липні 2019 року він звернувся до Національного банку України із запитом на отримання публічної інформації. НБУ відмовив у наданні такої інформації, зазначивши, що запитана інформація не є публічною.
Верховний Суд постановою від 06.08.2020 року у справі № 440/3005/19 задовольнив частково касаційну скаргу ОСОБА_1 і зобов'язав НБУ повторно розглянути його запит з дотриманням вимог Закону «Про доступ до публічної інформації» зазначивши, що запитана позивачем інформація є публічною, а відтак розгляд запиту НБУ було здійснено з порушенням закону.
Після цього на стадії виконання постанови Верховного Суду він неодноразово оскаржував дії НБУ у цій справі до суду в порядку, передбаченому статтями 382 і 383 Кодексу адміністративного судочинства України.
11 серпня 2021 року подав до Полтавського окружного адміністративного суду заяву в порядку статті 382 КАСУ, в якій попросив суд застосувати до Голови Національного банку України Шевченка К.Є. заходи процесуального примусу у вигляді штрафу, передбаченого цією статтею Кодексу.
30 серпня 2021 року подав до Полтавського окружного адміністративного суду заяву в порядку статті 383 КАСУ, в якій оскаржив зміст листа НБУ від 28.08.2021 року вказав, що НБУ надіславши такий лист, вкотре вчинив протиправні дії, які спрямовані на невиконання постанови Верховного Суду.
Полтавський окружний адміністративний суд ухвалою від 24.09.2021 року задовольнив заяву ОСОБА_1 в порядку статті 382 КАСУ та наклав на голову Національного банку штраф у розмірі 45 400 гривень, половину цього штрафу суд стягнув із голови НБУ на користь ОСОБА_1 .
Цією ж ухвалою було відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 в порядку статті 383 КАСУ вказавши, що немає підстав для задоволення заяви щодо оскарження змісту листа НБУ від 28.08.2021.
Другий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 28.10.2021 року відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 .
Надалі ОСОБА_1 подав до Конституційного Суду конституційну скаргу, у якій оскаржив положення КАСУ щодо неможливості апеляційного оскарження ухвал судів про відмову у задоволенні заяв у порядку статті 383 КАСУ.
Конституційний Суд України за вказаною конституційною скаргою ухвалив рішення від 01.03.2023 № 2-р(II)/2023 і визнав неконституційними положення статті 383 КАСУ щодо неможливості апеляційного оскарження ухвали суду про залишення без задоволення заяви, поданої в порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України.
Конституційний Суд дійшов висновку, що наділення позивача в адміністративній справі і суб'єкта владних повноважень (як відповідача) неоднаковим правом на оскарження ухвали суду за наслідками розгляду заяви в порядку статті 383 КАСУ свідчить про процесуальну нерівність людини і держави в адміністративному процесі.
Позивач вважає, що визнання Конституційним Судом України в рішенні від 01.03.2023 року положень статті 383 КАСУ неконституційними є достатнім доказом встановлення порушення щодо нього статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо гарантування права на доступ до суду. Таке порушення завдало позивачу моральну шкоду, адже він був змушений майже півтора роки витратити на оскарження неконституційного закону, прийняття якого державою призвело до процесуальної нерівності на користь органів державної влади що вже визнано в рішенні КСУ.
Позивач вказує, що оскільки в його випадку немає чітко визначеного органу, відповідального за порушення, вчиненого державою, то в цілях цивільного судочинства він адресує позов до казначейської служби.
При цьому враховуючи той факт, що завдання шкоди позивачу мало місце в Полтавській області, то керуючись в порядку аналогії закону частинами 3-6 статті 28 ЦПК України він заявляє позов до Головного управління ДКС у Полтавській області.
Вказав, що розмір моральної шкоди визначається позивачем виходячи з його суб'єктивної оцінки страждань, а остаточний розмір шкоди визначає саме суд. З урахуванням обставин справи і для того, аби справа не була визнана малозначною він вважає, що розмір моральної шкоди складає 1 мільйон гривень.
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 05 грудня 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної казначейської служби України в Полтавській області про стягнення моральної шкоди відмовлено.
Рішення суду мотивоване тим, що відповідачем в такій категорії справ, є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган, тому Головне управління Державної казначейської служби України в Полтавській області є неналежним відповідачем.
Зазначені позивачем доводи та надані докази, не підтверджують заподіяння йому конкретної шкоди, а відшкодування шкоди на підставі «витрачення часу на оскарження неконституційного закону» не передбачено чинним законодавством.
Крім того, позивачем не доведені обставини заподіяння шкоди чи була вона завдана діями або бездіяльністю відповідача, чи наявна вина відповідача у спричинених стражданнях, їх обсяг, та тривалість у часі; чи страждання були безперервними або виникали періодично, відсутнє обґрунтування розміру заявленого відшкодування в сумі 1000000 гривень.
Не погодившись із вказаним рішенням, його в апеляційному порядку оскаржив ОСОБА_1 , просив скасувати його та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи та порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що органи казначейства є допустимими та належними відповідачами у даній категорії справ.
Окрім того, визначити відповідача неналежним суд може лише в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача - належного відповідача, чого суд першої інстанції не врахував.
Також зазначив, що суд, вважаючи, що заявлений розмір шкоди є занадто високим, мав сам визначити адекватне і достатнє відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок протиправного обмеження в праві на доступ до суду з боку держави, з урахуванням принципів розумності та пропорційності.
Від Головного управління Державної казначейської служби України в Полтавській області до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення місцевого суду повною мірою відповідає вказаним вимогам.
Як встановлено місцевим судом та вбачається з матеріалів справи, 11 серпня 2021 року ОСОБА_1 подав до Полтавського окружного адміністративного суду заяву в порядку статті 382 КАС України, в якій попросив суд застосувати до Голови Національного банку України Шевченка К.Є. заходи процесуального примусу у вигляді штрафу, передбаченого цією статтею Кодексу.
30 серпня 2021 року він подав до Полтавського окружного адміністративного суду заяву в порядку статті 383 КАС України, в якій оскаржив зміст листа НБУ від 28.08.2021 року вказав, що НБУ надіславши такий лист, вкотре вчинив протиправні дії, які спрямовані на невиконання постанови Верховного Суду.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду у справі № 440/3005/19 від 24.09.2021 року задоволено заяву ОСОБА_1 в порядку статті 382 КАС України та накладено на голову Національного банку штраф у розмірі 45 400 гривень, половину вказано штрафу стягнуто на користь ОСОБА_1 ; відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 в порядку статті 383 КАС України.
Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 28.10.2021 року ОСОБА_1 було відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою, з тих підстав, що судові рішення, ухвалені судом за наслідками розгляду заяви в порядку статті 383 КАС України, підлягають апеляційному оскарженню тільки тоді, коли така заява задовольняється повністю чи частково, а ухвала суду про відмову у задоволенні такої заяви апеляційному оскарженню не підлягає.
Рішенням Конституційного суду за клопотанням ОСОБА_1 від 01.03.2023 № 2-р(II)/2023 визнано неконституційними положення статті 383 КАС України щодо неможливості апеляційного оскарження ухвали суду про залишення без задоволення заяви, поданої порядком статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України.
Позивач вважає, що визнання Конституційним Судом України в рішенні від 01.03.2023 року положень статті 383 КАС України неконституційними є достатнім доказом встановлення порушення щодо нього статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо гарантування права на доступ до суду. Таке порушення завдало позивачу моральну шкоду, адже він був змушений майже півтора роки витратити на оскарження неконституційного закону, прийняття якого державою призвело до процесуальної нерівності на користь органів державної влади що вже визнано в рішенні КСУ.
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно частини першої та пункту 9 частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу з застосуванням, зокрема, такого способу захисту, як відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
За змістом частини першої та другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.
Статтею 13 Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Згідно із статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Згідно з ч. 1 ст. 1173 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
У частині першій статті 1174 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Отже, ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
Подібний висновок щодо застосування зазначених норм матеріального права викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 17 листопада 2020 року у справі № 686/10710/18, від 20 вересня 2021 року у справі № 686/8422/20, від 25 жовтня 2021 року у справі № 686/27099/20, від 15 листопада 2021 року у справі № 686/24617/20.
Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 просив стягнути моральну шкоду із відповідача Головного управління державної казначейської служби України у Полтавській області.
Статтею 2 ЦК України встановлено, що учасниками цивільних відносин є фізичні та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Відповідно до частини першої статті 167 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
В силу частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Відповідно до статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем у цивільному процесі можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
За змістом положень статті 58 ЦПК України держава бере участь у справі через відповідний орган державної влади відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади), або через представника.
Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема, і представляти державу в суді.
Аналогічний за змістом висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16 та від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц зазначено, що держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.
Відповідач - це особа, яка, на думку позивача або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього. На відміну від позивача, відповідач -це особа, яка, на думку позивача або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача.
Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).
Відповідно до статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.
Із змісту зазначених норм права слідує, що залучення у справі співвідповідача і заміна неналежного відповідача належним можливі лише за клопотанням позивача на певній стадії процесу, а саме, до закінчення підготовчого провадження у справі.
Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
Статтею 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.
Тобто, саме позивач, звертаючись з позовом до суду, визначає коло відповідачів та визначає предмет та підстави позову.
Як вбачається із матеріалів справи, позивачем клопотання про залучення держави до участі у розгляді справи у якості відповідча не заявлялось.
Більш того, позивач в позовній заяві та апеляційній скарзі наполягав на задоволенні позовних вимог саме з тих підстав, які зазначені ним у позові, та саме до Головного управління державної казначейської служби України у Полтавській області, який визначений ним як відповідач у справі.
Права суду апеляційної інстанції формувати суб'єктний склад учасників справи та, відповідно, залучати співвідповідачів цивільно-процесуальним законом не передбачено.
Пред'явлення позову до неналежного відповідача або незалучення належного є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, провадження № 14-61цс18.
Таким чином, суд першої інстнації прийшов до обгрунтованого висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог внаслідок їх пред'явлення до неналежного відповідача.
Інших доводів, які б спростовували висновки місцевого суду апеляційна скарга не містить.
Відповідно п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані та підтверджені матеріалами справи. Рішення суду прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.
Керуючись ст. 367, ст. 374 ч. 1 п. 1, ст. 375, ст. 382 ЦПК України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 05 грудня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий: О. Ю. Кузнєцова
Судді: Г. Л. Карпушин
В. М. Триголов