30 липня 2024 року
м. Київ
справа №640/35945/21
адміністративне провадження № К/990/27166/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Загороднюка А.Г.,
суддів: Білак М.В., Кашпур О.В.,
перевіривши касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2023 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора у вигляді невиплати позивачеві середнього заробіткуза весь час затримки виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 січня 2021 року у справі №640/1273/20 в частині негайного поновлення на посаді Заступника начальника відділу службових розслідувань управління внутрішньої безпеки Генеральної інспекції Генеральної прокуратури України;
- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києві від 19 січня 2021 року у справі №640/1273/20 в частині негайного поновлення на посаді, а саме з 20 січня до 13 вересня 2021 року в розмірі 306 772,92 грн.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2023 року, яке залишив без змін Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 13 червня 2024 року, позов задоволено:
- визнано протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора у частині невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 січня 2021 року у справі № 640/1273/20 в частині негайного поновлення на посаді Заступника начальника відділу службових розслідувань управління внутрішньої безпеки Генеральної інспекції Генеральної прокуратури України;
- стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 січня 2021 року у справі №640/1273/20 в частині негайного поновлення на посаді, а саме з 20 січня до 13 вересня 2021 року у розмірі 306 772,92 грн.
15 липня 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Офісу Генерального прокурора, в якій скаржник просить скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2023 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2024 року й ухвалити нове судове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову.
В касаційній скарзі відповідач посилається на пункт 2 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), зазначаючи про потребу забезпечити єдність судової практики у застосуванні норм права а саме статті 236 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у взаємозв'язку зі статтями 21, 24 КЗпП України щодо видання уповноваженою особою наказу про поновлення особи на роботі за відсутності її заяви, яка не тільки підтверджує волевиявлення на продовження роботи, але й свідчить про зобов'язання працівника виконувати роботу, визначену трудовою угодою.
На переконання скаржника, при наданні оцінки його доводам про те, що затримка поновлення на роботі відбулася не з вини відповідачів та яка не може бути реалізоване без волевиявлення працівника, слід відступити від висновків Верховного Суду, викладених у постановах слід відступити від висновків викладених у постановах від 05 березня 2020 року у справі №280/360/19, від 26 листопада 2020 року у справі №500/2501/19, від 19 квітня 2021 року у справі №826/11861/17, від 24 червня 2021 року у справі №640/15058/19, від 20 липня 2021 року у справі №826/3465/18, від 24 вересня 2021 року у справі №640/755/19, від 21 жовтня 2021 року у справі №640/19103/19, від 01 серпня 2023 року у справі №640/34546/21, в яких зазначено, що «відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, передбачено положеннями статті 236 КЗпП України. Така відповідальність на роботодавця покладається незалежно від дій чи ініціативи працівника щодо поновлення на роботі, а також незалежно від причин зволікання із виконанням судового рішення, оскільки диспозиція цієї норми трудового законодавства пов'язує виплату середнього заробітку виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі, яке підлягає негайному виконанню роботодавцем».
Перевіривши викладені доводи, колегія суддів зазначає таке.
Відступленням від висновку слід розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (п. 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16, провадження №11-377апп18).
Тобто у касаційній скарзі скаржник має зазначити, що існуючий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах потребує видозміни, від нього слід відмовитися або ж уточнити, модифікувати певним чином з урахуванням конкретних обставин його справи.
У цьому контексті слід зауважити, що з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховний Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду можуть бути, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань, необхідність забезпечити єдність судової практики у застосуванні норм права тощо.
У розглядуваному випадку скаржник не обґрунтовує існування наведених вище обставин, які мали б спонукати до зміни позиції Верховного Суду, натомість порушує питання про відступ від сталої, послідовної та неодноразово повторюваної практики Верховного Суду, мотивуючи це потребою забезпечення власне єдності та сталості судової практики, що, вочевидь, суперечить декларованій скаржником меті та свідчить суто про незгоду з позицією Верховного Суду.
Беручи до уваги викладене, Верховний Суд відхиляє посилання скаржника на пункт 2 частини четвертої статі 328 КАС України.
За приписами пункту 6 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у частині першій статті 328 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Верховним Судом встановлено, що перевіряючи рішення суду першої інстанції та залишаючи його без змін, суд апеляційної інстанції, з урахуванням установлених у цій справі обставин, послався на висновки Верховного Суду, які викладені у постановах від 05 березня 2020 року у справі №280/360/19, від 26 листопада 2020 року у справі №500/2501/19, від 19 квітня 2021 року у справі №826/11861/17, від 24 червня 2021 року у справі №640/15058/19, від 20 липня 2021 року у справі №826/3465/18, від 24 вересня 2021 року у справі №640/755/19, від 21 жовтня 2021 року у справі №640/19103/19, від 01 серпня 2023 року у справі №640/34546/21, щодо застосування положень статті 236 КЗпП України.
У постанові Верховного Суду від 01 серпня 2023 року у справі №640/34546/21, зокрема, зазначено, що: «Щодо твердження скаржника про те, що позивачем не подавалося жодної заяви про поновлення на посаді в Офісі Генерального прокурора, що слугувало б підтвердженням його волевиявлення продовжувати фактичну службу на відповідній посаді, Верховний Суд зазначає, що усталеною є позиція Верховного Суду про покладення на роботодавця відповідальності, передбаченої ст.236 КЗпП України, незалежно від дій чи ініціативи працівника щодо поновлення на роботі, а також незалежно від причин зволікання із виконанням судового рішення, оскільки диспозиція цієї норми трудового законодавства пов'язує виплату середнього заробітку виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі, яке підлягає негайному виконанню роботодавцем».
Верховний Суд у справі № 640/19103/19 вважав правильною позицію суду апеляційної інстанції про непереконливість тверджень відповідача щодо відсутності наміру позивача поновлюватися на посаді з огляду на те, що ним було отримано свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю і що відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» на прокурора поширюються обмеження щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності, визначені Законом України «Про запобігання корупції», оскільки рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконується негайно і це жодним чином не може ставитися в залежність від будь-яких обставин, окрім непереборних.
Повертаючись до справи №640/35945/21, суди у ній встановили, що рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 січня 2021 року у справі №640/1273/20 відповідач виконав лише 14 вересня 2021 року, поновивши позивача на посаді згідно з наказом від 14 вересня 2021 року №1321ц, при цьому, указаний наказ було видано на виконання постанови Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 30 серпня 2021 року і заяви позивача.
Отже, урахований судом апеляційної інстанції висновок Верховного Суду щодо застосування статті 236 КЗпП України стосується подібних правовідносин, що створює підстави для застосування пункт 6 частини першої статті 333 КАС України, водночас посилання скаржника на те, що відступ від висновків Верховного Суду, викладених у наведених постановах, потрібен задля надання оцінки його доводам про те, що затримка поновлення на роботі відбулася не з вини відповідачів та яке не може бути реалізоване без волевиявлення працівника, не можуть бути визнані належним обґрунтуванням для відступу у розумінні пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України.
Відтак, враховуючи те, що інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, незгоди з висновками суду апеляційної інстанції, які відповідають висновкам Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись статтями 248, пунктом 6 частини першої 333 КАС України, Верховний Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2023 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про зобов'язання вчинити дії.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та оскарженню не підлягає.
...........................
...........................
...........................
А.Г. Загороднюк
М.В. Білак
О.В. Кашпур
Судді Верховного Суду