23 липня 2024 року
м. Київ
справа №990/233/23
адміністративне провадження №П/990/233/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді - Смоковича М. І.,
суддів: Кашпур О. В., Мельник-Томенко Ж. М., Радишевської О. Р., Уханенка С. А.,
секретаря судового засідання Борисевича О. Ю.,
за участі:
позивача ОСОБА_1 ,
представника відповідача Ізвєкова К. В.
розглянув у відкритому судовому засіданні питання про залишення без розгляду позовної заяви ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання дій неправомірними і стягнення недоотриманої винагороди та
У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП), у якому просить:
- визнати протиправними дії ВРП щодо обмеження нарахування та виплати ОСОБА_1 винагороди члена ВРП за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року із застосуванням статті 29 Закону України [від 14 листопада 2019 року № 294-IX] «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (далі - Закон № 294-IX) в редакції Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ [«Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»] (далі - Закон № 553-ІХ);
- стягнути з ВРП на користь ОСОБА_1 суму недоотриманої винагороди члена ВРП за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року у розмірі 559019,79 грн з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів при її виплаті.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року ВРП незаконно обмежувала ОСОБА_1 винагороду (як члену ВРП) розміром, що не перевищував 10 розмірів мінімальної заробітної плати, яка встановлена станом на 1 січня 2020 року (зважаючи на приписи Закону № 553-ІХ, яким Закон № 294-IX доповнений, зокрема, статтею 29, на підставі якої й обмежувалася винагорода, серед інших, членів ВРП).
Суд ухвалою від 04 жовтня 2023 року відкрив провадження у справі за цим позовом та призначив справу до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без участі сторін.
Проте представник ВРП заперечив щодо такого порядку розгляду справи, у зв'язку з чим заявив клопотання про розгляд справи у судовому засіданні за участі сторін. Окрім того, представник ВРП подав відзив на позовну заяву, а згодом - клопотання про залишення позовної заяви без розгляду (вих. № 9145/0/9-23 від 23 жовтня 2023 року) з мотивів пропуску строку на звернення до суду.
За наслідками розгляду питання про дотримання строку звернення з цим позовом суд, зваживши на пояснення представника ВРП, а також позивачки, які вона висловила у зв'язку з аргументами відповідача, постановив ухвалу від 29 листопада 2023 року, якою на підставі частини третьої статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) залишив без руху позовну заяву ОСОБА_1 з мотивів недотримання строку звернення з цим позовом до суду.
На виконання зазначеної ухвали ОСОБА_1 подала заяву (від 11 грудня 2023 року), у якій, зваживши на мотиви суду, висловила додаткові арґументи на підтвердження своєї позиції щодо дотримання строку звернення з цим позовом.
Аналізуючи приписи статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) на предмет їх застосовности до правовідносин, пов'язаних з проходженням публічної служби, в аспекті (не)виплати всіх сум, що належать виплатити при звільненні, автор заяви підкреслила, що спеціальною стосовно частини п'ятої статті 122 КАС України є саме частина друга статті 233 КЗпП України, а не її частина перша.
Зауважила також, що положення зазначеної статті, встановлюють, крім строку звернення до суду, також подію, з настанням якої пов'язується початок перебігу цього строку: «з дня одержання письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівнику при звільненні (стаття 116)». За текстом заяви, порядок згаданого повідомлення, як і вимоги до його змісту, встановлені частиною першою статті 116 КЗпП України (у редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-ІХ); з покликанням на приписи зазначеної статті у редакції, яка діяла як до 19 липня 2022 року, так і після названої дати, позивачка нагадала, що була відрахована зі штату ВРП згідно з наказом в. о. Голови ВРП від 23 лютого 2022 року № 89-к «Про відрахування зі штату Вищої ради правосуддя ОСОБА_1 ».
Відтак додала, що як на дату звільнення, так і по тому не отримувала від ВРП письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати) як то передбачено частиною першою статті 116 КЗпП України в редакції, викладеній відповідно до Закону № 2352-ІХ.
Тому, переконує, строк звернення до суду, встановлений частиною другою статті 233 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ, не є таким, що розпочався та, відповідно, не є пропущеним.
У цьому контексті просила суд зважити на існуючу правозастосовну практику Верховного Суду щодо застосовності приписів частини другої статті 233 КЗпП України до правовідносин, які виникають у сфері публічної служби. Позивачка навела перелік постанов Верховного Суду, у яких, з її погляду, висловлена правова позиція щодо того, яким чином треба застосовувати приписи частини другої статті 233 КЗпП України у вимірі подібних правовідносин, і ця позиція, на її переконання, мала би бути застосована стосовно цього спору теж.
Поза тим, позивачка, з покликанням на постанову Верховного Суду від 27 січня 2022 року у справі № 160/11673/20, висловила також прохання, щоб суд, навіть якщо все таки дійде висновку про необхідність змінити правову позицію Верховного Суду або відступити від існуючого висновку щодо застосування приписів статті 233 КЗпП України у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду як суду касаційної інстанції (окремі з яких перелічені в заяві), щоб усе ж поновив їй строк звернення з цим позовом з тих мотивів, що на момент його [позову] подання існувала (та існує) стала судова практика щодо застосування статті 233 КЗпП України в редакції, чинній на момент звільнення працівника, спираючись на яку можна було сподіватися (очікувати), що під час розгляду справи у позовному порядку Верховний Суд її теж дотримуватиметься.
29 грудня 2023 року суд отримав додаткові пояснення ВРП щодо нарахування позивачці винагороди і надання довідки (повідомлення) про виплату всіх сум, які належали їй при звільненні. У цих поясненнях, які відповідач надав на виконання вимог суду, серед іншого, зазначено, що нарахування винагороди члена ВРП у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року здійснювалося у розмірі, який не перевищував 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. Кошти, які були нараховані позивачці з у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року, виплачені їй у повному обсязі, тож заборгованості ВРП не має.
З покликанням на приписи статті 23 Бюджетного кодексу України представник відповідача зазначив, що кошти, які не були використані внаслідок застосування приписів статті 29 Закону № 553-ІХ (які згодом визнані таким, що не відповідають Конституції України), наприкінці 2020 року повернені до Державного бюджету України. Це означає, за змістом пояснень, що кошти, з приводу виплати яких звернулася позивачка, ВРП їй не нараховувала, відповідно й не обліковувала як заборгованість, яка підлягала виплаті, зокрема у зв'язку зі звільненням з посади члена ВРП.
На судовому засіданні 23 липня 2024 року представник ВРП підтримав клопотання про залишення позовної заяви без розгляду. Зауважив також, що цей спір стосується, по суті відшкодування шкоди, яка заподіяна у зв'язку з визнанням неконституційним нормативного акта, тому приписи трудового законодавства у цій ситуації застосуванню не підлягають.
З приводу письмового повідомлення про суми, « нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні)» (стаття 116 КЗпП України) представник відповідача пояснив, що такої довідки / повідомлення позивачці не видавали; заразом нагадав, що 24 лютого 2022 року росія почала повномасштабне збройне вторгнення, у зв'язку з чим Президент України видав Указ від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, яким в Україні введено воєнний стан. З метою збереження життя та здоров'я частина працівників ВРП була відправлена на дистанційну роботу.
У письмових поясненнях ВРП у цьому контексті зауважено також, що з 01 березня 2022 року оголошено простій для працівників секретаріату ВРП на підставі наказу ВРП від 01 березня 2022 року № 91-к «Про оголошення простою для працівників Вищої ради правосуддя» (простій було припинено 03 жовтня 2022 року); поза тим, позивачка з моменту звільнення з посади члена ВРП не звертався до ВРП про отримання довідки, про яку йдеться у статті 116 КЗпП України.
Позивачка на судовому засіданні 23 липня 2024 року висловила заперечення з приводу заявленого клопотання. У відповідь на зауваги представника відповідача підкреслила, що на дату її звільнення з посади члена ВРП редакція статті 233 КЗпП України - яка, на її думку, якраз і має застосовуватися у цій справі - не передбачала строку звернення до суду з позовом на кшталт цього. Так само і приписи статті 116 КЗпП України на дату її звільнення з посади члена ВРП діяли в іншій редакції. Загалом же, як можна зрозуміти аргументи позивачки, підстав для залишення без розгляду цього позову (з мотивів пропуску строку звернення) немає.
Колегія суддів під час постановлення цієї ухвали керувалася таким.
Відповідно до частин першої, другої статті 233 КЗпП України (у редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-IX) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Суд встановив, що відповідно до рішення XVI позачергового з'їзду суддів Краснощокова Н. С. з 20 грудня 2018 року обрана членом ВРП строком на чотири роки.
Згідно з наказом Голови ВРП від 08 січня 2019 року № 4-к ОСОБА_1 зарахована до штату ВРП на посаду члена ВРП з 08 січня 2019 року.
22 лютого 2022 року член ВРП ОСОБА_1 звернулася до ВРП із заявою про звільнення із займаної посади на підставі пункту 2 частини першої статті 24 Закону України «Про Вищу раду правосуддя». У заяві зазначила також строк, у який [ ОСОБА_1 ] просить звільнити її з посади члена ВРП, - 23 лютого 2022 року.
На підставі цієї заяви ВРП ухвалила рішення від 22 лютого 2022 року № 163/0/15-22, яким звільнила ОСОБА_1 з посади члена ВРП за власним бажанням 23 лютого 2022 року.
Згідно з наказом в. о. Голови ВРП від 23 лютого 2022 року № 89-к «Про відрахування зі штату Вищої ради правосуддя ОСОБА_1 » з позивачкою провели остаточний фінансовий розрахунок.
На підставі документів, які є у справі, та беручи до уваги пояснення сторін, суд з'ясував, що позивачка не отримувала письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні, як це передбачено у статті 116 КЗпП України.
Водночас, відлік строку для звернення до суду з позовом про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, у розумінні статті 233 КЗпП України (у редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-IX), пов'язується саме з днем одержання ним [працівником] письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні відповідно до статті 116 КЗпП України.
Варто зауважити також, що стаття 116 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-IX, теж покладала на «роботодавця» обов'язок у письмовій формі повідомити про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, перед виплатою зазначених сум.
З уваги на наведені міркування колегія суддів вважає, що позаяк позивачка, як встановлено у справі, не отримала (при звільненні) письмового повідомлення ВРП про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні відповідно до приписів статті 116 КЗпП України, то для неї відлік строку для звернення до суду з позовом про виплату всіх сум, що належать їй при звільненні, - яким колегія суддів трактує цей позов - не починався, відповідно не може бути пропущений.
Отож в обсязі з'ясованих обставин справи у зіставленні з нормативним регулюванням окреслених правовідносин колегія суддів дійшла висновку, що немає підстав для задоволення клопотання представника відповідача про залишення без розгляду цього позову.
Керуючись статтями 22, 122, 123, 243, 248, 266 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні заяви Вищої ради правосуддя про залишення без розгляду позовної заяви ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання дій неправомірними і стягнення недоотриманої винагороди відмовити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Повний текст виготовлений 23 липня 2024 року.
Головуючий суддя М. І. Смокович
Судді О. В. Кашпур
Ж. М. Мельник-Томенко
О. Р. Радишевська
С. А. Уханенко