30 липня 2024 рокуЛьвівСправа № 303/5363/24 пров. № А/857/16799/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді: Глушка І.В.,
суддів: Бруновської Н.В., Хобор Р.Б.,
за участю секретаря судового засідання: Василюк В.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу представника громадянина російської федерації ОСОБА_1 - адвоката Вовка Назарія Романовича на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 червня 2024 року, ухвалене суддею Кость В.В. у м. Мукачево Закарпатської області у справі №303/5363/24 за адміністративним позовом ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військової частини НОМЕР_1 ) до громадянина російської федерації ОСОБА_1 про затримання іноземця з метою забезпечення примусового видворення за межі тариторії України,-
21 червня 2024 року позивач - ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) звернувся в суд з позовом про затримання громадянина російської федерації ОСОБА_1 з метою забезпечення примусового видворення за межі території України.
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 червня 2024 року позов задоволено. Затримано громадянина російської федерації ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_2 , з метою забезпечення примусового видворення за межі території України строком 6 (шість) місяців, а саме до 20.12.2024 (включно).
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, представник відповідача - адвокат Вовк Назарій Романович оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає що оскаржуване рішення ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, викладених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити.
Доводи апеляційної скарги зводяться до порушення позивачем порядку затримання особи, відсутності належних доказів вчинення відповідачем дій, на які вказує позивач як на підставу для затримання відповідача у справі, а також вчинення на відповідача, який є іноземцем та не обізнаний з тонкощами адміністративних та інших процедур, тиску з метою визнання певних обставин. Згідно доводів представника відповідача, саме по собі описання адміністративного правопорушення не може бути належним доказом вчинення особою такого порушення, а визнання особою вини у вчиненні порушення, відповідальність за яке передбачена КУпАП, не є достатнім доказом правомірності рішення суб'єкта владних повноважень і не звільняє останнього від доведення правомірності рішення. Наголошує на тому, що поза увагою суду залишились пояснення відповідача про те, що на час виявлення та затримання позивачем ОСОБА_3 , у відповідача був при собі діючий документ, що посвідчує його особу - посвідка на постійне проживання, а перетин кордону зумовлений наявністю вимушених обставин, що на думку представника, не є порушенням правил перетинання державного кордону України відповідно до ч.9 ст.9 Закону України «Про державний кордон України». Також зазначає, що доводи позивача щодо існування ризику втечі відповідача чи ухилення від виконання рішень є надуманими та такі дії знаходяться поза межами інтересів відповідача, який, будучи де-юре громадянином російської федерації, фактично з трирічного віку проживає в Україні та його батько є громадянином України. Крім того, вказує на відсутність у представника позивача відповідних повноважень діяти від імені позивача при зверненні до суду з означеними позовними вимогами. Водночас заявлено про понесення відповідачем втрат на професійну правничу допомогу, докази понесення яких будуть подані в порядку ч.7 ст. 139 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити з наступних підстав.
Судом першої інстанції достовірно встановлено та підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, що 20.06.2024 близько 08.00 прикордонним нарядом «Група реагування» відділу прикордонноїслужби « ІНФОРМАЦІЯ_3 » (тип Б) на напрямку 203 прикордонного знаку, на околиці населеного пункту Дийда (територія Великобийганської об'єднаної територіальної громади Берегівського району Закарпатської області)було виявлено та затримано громадянина російської федерації ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) в межах прикордонної смуги, на відстані близько 30 метрів до державного кордону, під час спроби незаконного перетину державного кордону з України в Угорщину, поза пунктами пропуску через державний кордон України.
У переданому на розгляд суду позові позивач посилається на те, що в ході проведення перевірочних заходів було встановлено, що громадянин російської федерації ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_2 , документований посвідкою на постійне проживання в Україні ІН131523, виданою 03.08.2017, орган, що видав - 7101, підстава видачі 03/01. Місце проживання особи зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 .
З'ясовано, що жодних інших документів, які б посвідчували особу іноземця, а також підтверджували законність його перебування на території України та давали право на виїзд з України встановленим законодавством порядком, у відповідача не має.
У відповідності до вимог статей 260, 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення відповідача було затримано в адміністративному порядку на термін до трьох діб з метою з'ясування обставин правопорушення.
НОМЕР_2 прикордонним загоном на адресу Сектору оформлення документів № 2 Управління з питань паспортизації, реєстрації та еміграції Центрально-південного міжрегіонального управління Державної міграційної служби України було направлено подання про скасування громадянину російської федерації ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ), ІНФОРМАЦІЯ_2 , дозволу на імміграцію, в зв'язку з наявністю підстав, передбачених пунктом 55 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» (від 20.06.2024 № 02.1/7729-24-Вих).
21.06.2024 на адресу НОМЕР_2 прикордонного загону від Центрально-південного міжрегіонального управління Державної міграційної служби України надійшло рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну від 21.06.2024 № 18, відповідно до якого громадянину російської федерації ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) скасовано дозвіл на імміграцію № 08-06/450 від 08.10.2015 на підставі пункту 5-5 частини першої статті 12 закону України «Про імміграцію». Видана на підставі цього рішення посвідка на постійне проживання ІН131523 від 03.08.2017 скасована на підставі вимог підпункту 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення держав, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 321.
21.06.2024 року начальником НОМЕР_2 прикордонного загону було прийнято рішення про примусове видворення відповідача за межі території України.
Відсутність підстав для законного перебування на території України, передбачених ст.4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», відсутність документів, що посвідчують особу та дають право на виїзд з України, факт порушення відповідачем при наявності дозволу на імміграцію в Україну законодавства у сфері міграції, що виразилось у свідомій спробі відповідача незаконно перетнути кордон з порушенням законодавства України з прикордонних питань, що ставить під сумнів дійсний намір особи надалі проживати на території України, слугувало підставою для звернення ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військової частини НОМЕР_1 ) до суду з вимогами про затримання громадянина російської федерації ОСОБА_1 .
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що незважаючи на серйозність такого заходу, з огляду на встановлені судом фактичні обставини, затримання є цілком виправданим та належним, тому як в даному випадку застосування інших, менш суворих заходів, буде недостатнім для гарантування виконання такою особою певних обов'язків пов'язаних із залишенням території України.
Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права, з огляду на таке.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, їх основні права, свободи та обов'язки, порядок вирішення питань, пов'язаних з їх в'їздом в Україну або виїздом з України, регулюються Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 №3773-VI (далі - Закон №3773-VI) відповідно до частини 3 статті 3 якого іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Відповідно до частини 2 статті 14 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства в разі незаконного перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України затримуються та в разі, якщо порушення ними законодавства України не передбачає кримінальної відповідальності, повертаються до країни попереднього перебування у встановленому порядку.
Згідно з частиною 4 статті 30 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України, але не більш як на вісімнадцять місяців.
Статтею 289 КАС України встановлено, що за наявності обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення або реадмісію, ухилятиметься від виконання рішення про його (її) примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або якщо існує ризик його (її) втечі, а так само у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення, документа, що дає право на виїзд з України, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальний орган чи підрозділ, орган охорони державного кордону, орган Служби безпеки України подає до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням зазначених органів (підрозділів) або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, позовну заяву про застосування судом до іноземця або особи без громадянства затримання іноземця або особи без громадянства з метою ідентифікації та (або) забезпечення видворення за межі території України.
Порядок дій посадових осіб Державної міграційної служби України, її територіальних органів і територіальних підрозділів, органів охорони державного кордону та органів Служби безпеки України під час прийняття рішень про примусове повернення і примусове видворення іноземців та осіб без громадянства, їх ідентифікації і вжиття заходів з безпосереднього примусового повернення, поміщення до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, а також під час прийняття рішень про продовження строку затримання визначено Інструкцією про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженої Наказом Міністерства внутрішніх справ України №353/271/150 від 23 квітня 2012 року (далі - Інструкція), згідно з положеннями пункту 6 розділу ІІІ "Порядок дій посадових осіб органів ДМС, органів охорони державного кордону та органів СБУ під час ініціювання рішень щодо примусового видворення іноземців за межі України" якого строк затримання іноземців, які незаконно перебувають в Україні, не може перевищувати шести місяців.
У разі наявності умов, за яких неможливо забезпечити примусове видворення особи у зазначений строк або прийняти рішення за заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, цей строк може бути продовжений, але не більше ніж до вісімнадцяти місяців.
Відповідно до частини 11 статті 289 КАС України строк затримання іноземців та осіб без громадянства у пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, становить шість місяців. За наявності умов, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи у зазначений строк або прийняти рішення за заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, або особою без громадянства, такий строк може бути продовжено, але загальний строк затримання не повинен перевищувати вісімнадцять місяців.
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що законодавцем передбачено можливість затримання іноземця або особи без громадянства за наявності обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення або реадмісію, ухилятиметься від виконання рішення про його (її) примусове видворення та продовження строку такого затримання за наявності умов, за яких неможливо забезпечити примусове видворення.
Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України затримання треба розуміти і як тимчасовий запобіжний кримінально-процесуальний, і як адміністративно-процесуальний заходи, застосування яких обмежує право на свободу та особисту недоторканність людини (абзац п'ятий пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 26 червня 2003 року №12-рп/2003).
Європейський суд з прав людини, судова практики якого підлягає застосуванню як джерело права, у справі "Ливада проти України" (рішення від 26 червня 2014 року) зазначив, що проголошуючи право на свободу, пункт статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має на увазі фізичну свободу особи, і мета цього положення полягає в не допущенні свавільного позбавлення такої свободи. Перелік винятків із права на свободу, яке гарантує пункт 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідатиме меті положення пункту 1 статті 5 про захист прав людини і основоположних свобод. Застосування адміністративного затримання для забезпечення доступності особи для подальшого кримінального провадження становить свавільне позбавлення свободи.
У пункті 103 Рішення Європейського суду з прав людини від 17 квітня 2014 року "Справа "Анатолій Руденко проти України", стало остаточним 17 липня 2014 року (№50264/08), вказано, що тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що він є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи, було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати того тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення волі національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. для застосування цих принципів у контексті підпункту "e" пункту 1 статті 5 Конвенції рішення у справах "Вітольд Літва проти Польщі", заява №26629/95, пункт 78, ЄСПЛ 2000-III, та "Станєв проти Болгарії" [ВП], заява №36760/06, пункт 143, ЄСПЛ 2012).
Європейський суд з прав людини у справі "Амюр проти Франції" (рішення від 25 червня 1996 року) та у справі "Дугуз проти Греції" (рішення від 06 березня 2001 року) вказав, що у разі, якщо національне законодавство передбачає можливість позбавлення волі - особливо стосовно іноземного громадянина - шукача притулку - таке законодавство повинно бути максимально чітким і доступним для того, щоб уникнути ризику свавілля.
Відповідно до пункту 113 рішення ЄСПЛ у справі "Чахал проти Великої Британії", будь-яке позбавлення волі відповідно до §1 (f) ст.5 конвенції буде виправданим доти, доки триває процедура депортації. Якщо така процедура не провадиться з належною ретельністю, затримання перестає бути допустимим відповідно до §1 (f) ст.5 конвенції (рішення у справах "Куїн проти Франції", "Коломпар проти Бельгії").
З огляду на вище викладене, право на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним і може бути обмежене, але тільки на підставах та в порядку, які чітко визначені в законі.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що під час вирішення позову про затримання іноземців та осіб без громадянства в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, обов'язковому дослідженню судом підлягає, зокрема, неможливість ідентифікації іноземця або особи без громадянства та/або неможливість забезпечення примусового видворення особи.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно з ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ч.3 ст. 90 КАС України).
Так, представником відповідача наголошено на тому, що відповідач на час затримання був ідентифікований посвідкою на постійне проживання.
Однак доводи апеляційної скарги вказують на наявність у відповідача умислу на вчинення дій, які ставляться йому у провину, а також до визнання відповідачем фактичних обставин щодо його спроби незаконно перетнути державний кордон України 20.06.2024.
Ключовим при вирішенні спірних правовідносин є те, що на даний час відповідач перебуває на території України незаконно, оскільки відповідно до рішення Центрально-південного міжрегіонального управління Державної міграційної служби України про скасування дозволу на імміграцію в Україну від 21.06.2024 № 18 громадянину російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , скасовано дозвіл на імміграцію № 08-06/450 від 08.10.2015 на підставі пункту 5-5 частини першої статті 12 закону України «Про імміграцію».
З огляду на наведене, судом першої інстанції констатовано фактичну наявність існування обставин можливого ухилення відповідачем від виконання рішення про його примусове видворення, ризику втечі відповідача. Таким чином, судом першої інстанції виснувано про необхідність затримання відповідача із поміщенням його до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, та з такими висновками погоджується суд апеляційної інстанції.
Також судом першої інстанції слушно вказано на відсутність в відповідача документів, що дають право на виїзд з України, що є об'єктивною перешкодою для відповідача для самостійного залишення території України.
Водночас суд апеляційної інстанції вважає безпідставними покликання представника скаржника на відсутність постанови про притягнення відповідача до адміністративної відповідальності за частиною першою ст. 204-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, оскільки наведене не може вважатися об'єктивною перешкодою для затримання особи іноземця на визначений законом строк з метою забезпечення процедури подальшого видворення.
Приймаючи постанову у даній справі за наслідком апеляційного перегляду рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 червня 2024 року у справі №303/5363/24, суд апеляційної інстанції керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України» (п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи зазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки, оцінюючи наведені сторонами доводи, апеляційний суд виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи сторін були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції, та їм було надано належну правову оцінку.
Суд апеляційної інстанції вважає доводи, якими представник позивача обгрунтовує вимоги апеляційної скарги, безпідставними та такими, що вказують на довільне тлумачення норм закону.
Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Суд першої інстанції повністю виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин правильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення законного рішення, яке скасуванню не підлягає.
Судові витрати розподілу не підлягають з огляду на характер спірних правовідносин.
Керуючись статтями 242, 289, 271, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу представника громадянина російської федерації ОСОБА_1 - адвоката Вовка Назарія Романовича залишити без задоволення, а рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 червня 2024 року у справі №303/5363/24 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя І. В. Глушко
судді Н. В. Бруновська
Р. Б. Хобор
Повне судове рішення складено 30.07.24