29 липня 2024 рокуЛьвівСправа № 460/16934/23 пров. № А/857/3212/24
№ А/857/5475/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Затолочного В.С.,
суддів: Гудима Л.Я., Качмара В.Я.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 10 січня 2024 року та додаткове рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2024 року у справі № 460/16934/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції та Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) про визнання бездіяльності протиправною та стягнення заробітної плати (рішення та додаткове рішення суду першої інстанції ухвалене суддею Недашківською К.М. у м. Рівне Рівненської області 10 січня 2024 року та 15 лютого 2024 року в порядку письмового провадження), -
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся з адміністративним позовом до Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі - відповідач 1), в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати винагороди державному виконавцеві в розмірі 102867,79 грн;
- стягнути з відповідача винагороду державного виконавця за забезпечення своєчасного виконання виконавчих документів в розмірі 102867,79 грн.
Ухвалою суду від 04.12.2023 залучено до участі у справі в якості відповідача 2 - Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів).
Ухвалою суду від 04.12.2023 в задоволенні клопотання Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін - відмовлено.
Ухвалою суду від 10.01.2024 в задоволенні клопотання Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) про розгляд справи за правилами загального позовного провадження - відмовлено.
Ухвалою суду від 10.01.2024 в задоволенні клопотання Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) про залишення позовної заяви без розгляду - відмовлено.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 10 січня 2024 року адміністративний позов задоволено повністю.
Позивач подав до суду заяву про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення на його користь витрат на правничу допомогу адвоката у розмірі 20000 грн.
Додатковим рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2024 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення у справі № 460/16934/23 задоволено частково.
Стягнуто на користь позивача суму витрат на правничу допомогу адвоката у розмірі 3000 грн за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів).
Не погодившись із вказаними рішеннями, їх оскаржив відповідач 2, оскільки вважає їх незаконними, прийнятими з неповним з'ясуванням обставин справи та неправильним застосуванням норм матеріального права, просить оскаржувані рішення скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог та стягненні витрат на правничу допомогу відмовити повністю.
В обґрунтування апеляційних вимог вказує, що самостійною підставою для виплати коштів за виконані виконавчі провадження є наказ. Позовна вимога щодо стягнення на користь позивача винагороди державного виконавця в сумі 102867,79 грн. посягає на дискреційні повноваження органу. Крім того, скаржник зазначає, що позивач пропустив строк звернення до суду. Винагорода державному виконавцю не є заробітною платою, тому строк звернення в даному випадку буде складати один місяць з моменту, коли позивач дізнався про порушенням своїх прав. ОСОБА_1 дізнався про порушення свого права щодо спірних сум ще у 2016 році. Відповідач також вказує, що документи, які є підставою для видання наказу вилучені для знищення.
Щодо рішення про стягнення витрат на правничу допомогу відповідач 2 вважає, що сума задоволених судом витрат позивача, пов'язаних з оплатою послуг адвоката, не може вважатись співмірною та пропорційною у взаємозв'язку з показником складності даної справи та обсягом наданих доказів.
У відповідь на подані апеляційні скарги позивач подав відзив, у якому заперечує проти вимог скарг, вважає їх безпідставними та необґрунтованими, просить відмовити у задоволенні вимог апелянта, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
У відповідності до вимог частини першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні), суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження відповідно до положень пункту 3 частини першої статті 311 КАС України.
Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 працював на посаді головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби головного територіального управління юстиції у Рівненській області та 27 грудня 2019 року був звільнений за переведенням до Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів).
22 грудня 2022 року позивач звільнений з посади головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Рівненській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів).
На виконанні у позивача перебувало виконавче провадження № 51011209 з примусового виконання вимоги Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників податків у м. Львові (далі - СДПІ) від 03.03.2016 № Ю-16-23-У про стягнення з Рівненського обласного виробничого комунального підприємства водопровідно-каналізаційною господарства «Рівнеоблводоканал» на користь СДПІ заборгованості в сумі 5143389,46 грн.
Позивачем забезпечено фактичне виконання виконавчого документу: вимоги від 03.03.2016 № Ю-16-23-У СДПІ в повному обсязі в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», стягнуто 5143389,46 грн. боргу, виконавчий збір в сумі 514338,95 грн та витрати, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення виконання виконавчого провадження в сумі 231,72 грн.
Позивач звернувся з заявою на отримання винагороди виконавця в розмірі 102867,79 грн, яку було 31.10.2016 погоджено начальником відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області ОСОБА_2 .
В подальшому заява направлена на погодження заступнику начальника Головного територіального управління юстиції з питань державної виконавчої служби - начальнику Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Кайданович І.М.
03.11.2016 заступником начальника Головного територіального управління юстиції з питань державної виконавчої служби - начальником Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Кайданович І.М. заява позивача разом з поданням про виплату винагороди від 31.10.2016 направлена для начальника Головного територіального управління юстиції у Рівненській області ОСОБА_3 .
Позивач вказує, що Головним територіальним управлінням юстиції у Рівненській області, Західним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Львів), Західним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції не видано наказу про виплату винагороди.
Вважаючи таку бездіяльність відповідачів протиправною, позивач звернувся до суду з відповідним позовом.
Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем, всупереч вимогам КАС України, не доведено правомірності своїх дій та бездіяльності в повному обсязі, в той час як позивачем позовні вимоги підтверджені належними та допустимими доказами.
Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції і, надаючи правову оцінку обставинам справи та доводам апелянта, зазначає наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Частиною першою статті 8 Закону України від 02.06.2016 № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» передбачено, що державні виконавці, керівники та спеціалісти органів державної виконавчої служби є державними службовцями.
Згідно зі статтею 13 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» заробітна плата працівника органу державної виконавчої служби складається з посадового окладу, премії, доплати за ранг та надбавки за вислугу років, винагороди, а також інших надбавок згідно із законодавством.
За змістом пункту 2 Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.09.2016 № 643 (далі - Порядок № 643 в редакції від 08.09.2016) у разі фактичного виконання (повного або часткового) виконавчого документа майнового характеру державним виконавцям, визначеним у частині першій статті 7 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», виплачується винагорода у такому розмірі:
2 відсотки стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, - державному виконавцю, на виконанні у якого перебував (перебуває) виконавчий документ;
0,5 відсотка стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, - керівнику органу державної виконавчої служби та його заступникам, яким безпосередньо підпорядкований державний виконавець.
У разі коли примусове виконання здійснювалося:
відділом примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби головного територіального управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, мм. Києві та Севастополі, - зазначений в абзаці третьому цього пункту розмір винагороди розподіляється також між начальником управління державної виконавчої служби та його заступниками;
відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Мін'юсту, - зазначений в абзаці третьому цього пункту розмір винагороди розподіляється також між директором Департаменту державної виконавчої служби Мін'юсту, його першим заступником та заступниками.
Згідно з пунктом 4 Порядку № 643 фактичним виконанням вважається виконання рішення за виконавчим документом майнового характеру в повному обсязі або частково та виконавчого документа немайнового характеру в повному обсязі в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження», якщо за такими документами стягнуто виконавчий збір та витрати, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення виконання рішення.
Згідно з пунктом 6 Порядку № 643 для виплати винагороди державний виконавець, на виконанні у якого перебував (перебуває) виконавчий документ, подає заяву, в якій зазначаються: реквізити виконавчого документа; номер виконавчого провадження в автоматизованій системі виконавчого провадження; повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім'я та по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника; категорія стягнення за виконавчим документом; розмір стягнутого виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, реквізити платіжних доручень; перелік виконавчих дій та строки їх проведення; розрахунок належної до виплати винагороди; відомості про дотримання критеріїв.
Пунктом 9 Порядку № 643 передбачено, що заява державного виконавця про виплату винагороди розглядається безпосереднім керівником державного виконавця протягом двох робочих днів з дати її надходження та за наявності підстав, передбачених пунктами 4 і 5 цього Порядку, погоджується ним із зазначенням дати погодження. За відсутності підстав для виплати винагороди зазначена заява протягом двох робочих днів з дати її надходження повертається державному виконавцю з обґрунтуванням підстав відмови.
У разі виконання рішення безпосередньо керівником органу державної виконавчої служби заява про виплату винагороди подається для погодження керівнику вищого рівня. У такому випадку винагорода, зазначена в абзаці третьому пункту 2 цього Порядку, не виплачується.
Відповідно до абзацу 3 пункту 10 Порядку № 643 у разі погодження заяви державного виконавця про виплату винагороди та за умови дотримання критеріїв виплати винагороди керівник органу державної виконавчої служби готує подання про виплату винагороди, визначеної абзацом третім пункту 2 цього Порядку, в якому зазначає розрахунок (розподіл) такої винагороди (далі - подання про виплату винагороди).
Пунктом 12 Порядку № 643 регламентовано, що погоджена безпосереднім керівником заява про виплату винагороди державному виконавцю та у випадку, передбаченому абзацом третім пункту 10 цього Порядку, - подання про виплату винагороди не пізніше наступного робочого дня подаються для погодження начальнику управління державної виконавчої служби головного територіального управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, мм. Києві та Севастополі.
Погоджена безпосереднім керівником заява про виплату винагороди державному виконавцю відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Мін'юсту не пізніше наступного робочого дня подається для погодження директору Департаменту державної виконавчої служби Мін'юсту.
Відповідно до пункту 13 Порядку у разі достатності та обґрунтованості підстав для виплати винагороди начальник управління державної виконавчої служби головного територіального управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, мм. Києві та Севастополі погоджує заяву про виплату винагороди державному виконавцю та подання про виплату винагороди протягом трьох робочих днів з дати їх надходження.
У випадках, передбачених абзацами четвертим - шостим пункту 2 цього Порядку, начальник управління державної виконавчої служби головного територіального управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, мм. Києві та Севастополі або директор Департаменту державної виконавчої служби Мін'юсту у разі погодження заяви державного виконавця та за умови дотримання критеріїв виплати винагороди готує обґрунтовану довідку щодо розподілу винагороди між особами, зазначеними в абзаці п'ятому або шостому пункту 2 цього Порядку (далі - довідка щодо розподілу винагороди).
За відсутності підстав для виплати винагороди заява про виплату винагороди та/або подання про виплату винагороди протягом трьох робочих днів з дати їх надходження повертаються державному виконавцю та/або керівнику органу державної виконавчої служби з обґрунтуванням підстав відмови.
Під час погодження заяви про виплату винагороди керівники органів державної виконавчої служби проводять за допомогою автоматизованої системи виконавчого провадження перевірку наявності підстав для виплати винагороди, зазначених у пунктах 4 і 5 цього Порядку.
Пунктом 14 Порядку передбачено, що безпідставна відмова у погодженні заяви державного виконавця про виплату винагороди або подання про виплату винагороди не допускається.
Відповідно до пункту 16 Порядку погоджена начальником управління державної виконавчої служби головного територіального управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, мм. Києві та Севастополі заява про виплату винагороди державному виконавцю та подання про виплату винагороди не пізніше наступного робочого дня після погодження подаються відповідному уповноваженому структурному підрозділу головного територіального управління юстиції. На підставі таких заяви і подання видається наказ, в якому зазначаються особи, яким виплачується винагорода, та її розміри.
У разі коли подання про виплату винагороди не погоджено, до відповідного уповноваженого структурного підрозділу головного територіального управління юстиції передається погоджена заява державного виконавця про виплату винагороди.
Згідно з пунктом 17 порядку винагорода виплачується одночасно з виплатою заробітної плати.
З матеріалів справи встановлено, що заява позивача про виплату винагороди в розмірі 102867,79 грн була погоджена начальником відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Пилипакою С.А. 31 жовтня 2016 року, і разом з поданням про виплату винагороди від 31.10.2016 направлена на погодження заступнику начальника Головного територіального управління юстиції з питань державної виконавчої служби начальнику Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області ОСОБА_4 .
Докази погодження вказаної заяви заступником начальника Головного територіального управління юстиції з питань державної виконавчої служби начальником Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Кайданович І.М. відсутні.
Проте, з довідки від 03.11.2016 № 8996-0-28-16 встановлено, що така підписана заступником начальника Головного територіального управління юстиції з питань державної виконавчої служби начальником Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Рівненській області Кайданович І.М., щодо розподілу винагороди між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (заступником начальника управління ДВС Головного територіального управління юстиції у Рівненській області).
В даній довідці зазначено про повне фактичне виконання головним державним виконавцем Дудкою І.О. у виконавчому провадженні № 51011209 виконавчого документа - вимоги СДПІ від 03.03.2016 № Ю-16-23-У про стягнення з Рівненського обласного виробничого комунального підприємства водопровідно-каналізаційною господарства «Рівнеоблводоканал» на користь СДПІ заборгованості в сумі 5143389,46 грн, та стягнення державним виконавцем: 514338,95 грн виконавчого збору, 231,72 грн витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій.
Відтак, колегією суддів встановлено виконання головним державним виконавцем Дудкою І.О. у виконавчому провадженні № 51011209 виконавчого документа про стягнення 5143389,46 грн з Рівненського обласного виробничого комунального підприємства водопровідно-каналізаційною господарства «Рівнеоблводоканал».
Даний факт підтверджує право державного виконавця на отримання відповідної винагороди на підставі Порядку № 643.
Приписами Порядку № 643 визначені вичерпні випадки, коли винагорода не виплачується державному виконавцю.
Так, відповідно до пункту 11 Порядку № 643 винагорода не виплачується, якщо державного виконавця притягнуто до дисциплінарної відповідальності у зв'язку із здійсненням виконавчого провадження, за яким подано заяву про виплату винагороди, або його дії (рішення) чи бездіяльність визнано неправомірними.
При цьому, відповідачами не надано будь-яких доказів вчинення позивачем дій, відповідальність за які передбачена пунктом 11 Порядку № 643.
За наслідком аналізу приписів Порядку № 643 суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що підставою для виплати винагороди є доведення факту виконання виконавчого документу частково або у повному обсязі та стягнення виконавчих витрат.
Разом з тим, факт виконання виконавчого документу, що перебував на виконанні у позивача, та стягнення виконавчих витрат не заперечується сторонами та підтверджується матеріалами справи.
За приписами пункту 18 Порядку № 643 виплата винагороди здійснюється в межах і за рахунок відповідних надходжень до спеціального фонду державного бюджету на підставі кошторисів та планів асигнувань спеціального фонду на відповідний рік.
Верховний Суд неодноразово вказував на те, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат (рішення Верховного Суду від 15.02.2018 р. по справі № 820/6514/17, постанова Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 р. по справі № 911/4249/16).
Щодо покликань апелянта на пропущення строку звернення до суду з адміністративним позовом, колегія суддів зазначає наступне.
Статтею 122 КАС України встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Під строком звернення до адміністративного суду розуміється строк, протягом якого особа має право звернутися з адміністративним позовом і розраховувати на одержання судового захисту. Дотримання цього строку є однією з умов для реалізації права на позов у публічно-правових відносинах, яка дисциплінує учасників цих відносин, запобігає зловживанням, сприяє стабільності діяльності суб'єктів владних повноважень щодо виконання своїх функцій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності та неостаточності у відносинах.
Вирішуючи питання про те, якою нормою закону слід керуватися при розгляді цієї справи, Верховний Суд у своїй практиці, зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, наголошує, що положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини 1 і 2 статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).».
У Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» зазначено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком.
У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного Рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другій статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду, з якими не обмежується будь яким-строком.
Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другої статті 233 Кодексу, належною працівнику, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Таким чином, до спірних правовідносин підлягає застосування строк встановлений у статті 233 КЗпП України.
При цьому, відповідно до пункту 1 глави ХІХ КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2023 року № 383) на території України карантин установлений з 19.12.2020 року до 30.06.2023 року.
Водночас, з огляду на правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, дія частини 1 статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX поширюється тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
Оскільки на момент виникнення спірних правовідносин частина 2 статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення всіх сум, що належать працівникові при звільненні, у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком, тому суд першої інстанції помилково застосував редакцію частини 2 статті 233 КЗпП України, чинну на момент звернення до суду із позовом.
Вказане узгоджується з позицією Верхового Суду, викладеною у постановах від 18 жовтня 2023 року у справі № 380/14605/22, від 28 вересня 2023 року у справі № 140/2168/23, від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21.
Вказаним обставинам суд першої інстанції надав належну правову оцінку та дійшов до вірного висновку щодо відсутності пропуску позивачем строку звернення до суду.
Щодо витрат на правничу допомогу, колегія суддів виходить з наступних міркувань.
Відповідно до частин першої та сьомої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Згідно із частиною першою статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Стаття 134 КАС України передбачає, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частина 7 статті 139 КАС України передбачає, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Як вбачається з матеріалів справи, про здійснення відшкодування витрат на правничу допомогу позивачем було заявлено 15.01.2024 із доказами їх понесення в суді першої інстанції.
Відповідно до статей 1, 30 Закону України від 5 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано: Договір доручення про надання правничої допомоги, представництво інтересів, захист від 31.03.2023, укладений між позивачем та Адвокатським об'єднанням «Лекс Прайм»; вартість послуг фіксується в Додатку до Договору; Додаток №1 до Договору, відповідно до якого сторони погодили, що гонорар становить 20000 грн; Детальний опис послуг, наданих адвокатом; Акт приймання-передачі наданих юридичних послуг.
При визначенні суми відшкодування колегія суддів, з урахуванням вимог заперечення на клопотання щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, виходить з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 р. у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 р. у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 р. у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 р. у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Апеляційний суд враховує, що представником позивача був виконаний значний обсяг роботи у справі, який полягав у підготовці адміністративного позову, опрацюванні та долученні доказів у великому обсязі, які в вплинули на вирішення справи на користь відповідача.
Разом з тим, виходячи з обставин справи і предмету спору, колегія суддів дійшла висновку про те, що розмір витрат, присуджений судом першої інстанції, не завищено та він не суперечить принципу розумності.
Перевіривши мотивування судового рішення та доводи апеляційної скарги, відповідно до вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, врахувавши статтю 6 КАС України, відповідно до якої суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають.
Відповідно до пункту 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Згідно зі статтею 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вимоги наведених правових норм, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що при ухваленні оскаржуваних рішень суд першої інстанцій правильно встановив обставини справи, не допустив неправильного застосуванням норм матеріального права чи порушень норм процесуального права, які могли б бути підставою для його скасування, а тому апеляційні скарги слід залишити без задоволення.
Керуючись статтями 241, 242, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 370 КАС України, суд -
Апеляційні скарги Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) залишити без задоволення, рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 10 січня 2024 року та додаткове рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2024 року у справі № 460/16934/23 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише з підстав, визначених в статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя В. С. Затолочний
судді Л. Я. Гудим
В. Я. Качмар