ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
29.07.2024Справа № 910/3720/24
Господарський суд міста Києва у складі судді Капцової Т.П., за участю секретаря судового засідання Баринової О.І., розглянувши за правилами загального позовного провадження справу
за позовом Комунального підприємства «Київжитлоспецексплуатація» (вул.Володимирська, буд.51-А, м.Київ, 01001; ідентифікаційний код 03366500)
до 1) Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» (вул.Закревського, буд.15, м.Київ, 02217; ідентифікаційний код 39605452)
2) Приватного акціонерного товариства «Київстар» (вул.Дегтярівська, буд.53, м.Київ, 03113; ідентифікаційний код 21673832)
про визнання договору недійсним
Представники учасників справи:
від позивача: Сидоренко Л.П.;
від відповідача-1: не з'явився;
від відповідача-2: Ральченко Ю.Г.;
Комунальне підприємство «Київжитлоспецексплуатація» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» та Приватного акціонерного товариства «Київстар» про визнання недійсним договору про встановлення сервітуту від 01.08.2018 № КІЕ018 (далі - Договір), що укладений між відповідачами.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у відповідача-1 відсутні повноваження, цивільна дієздатність та законні підстави для укладення Договору, що, відповідно до статей 203, 215, 227 Цивільного кодексу України, є підставою для визнання його недійсним.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.03.2024 позовну заяву було залишено без руху, встановлено позивачу строк і спосіб усунення недоліків.
04.04.2024 від позивача надійшла заява про усунення недоліків та клопотання про витребування доказів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.04.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, встановлено сторонам строки для подання ними відповідних заяв по суті справи, та витребувано у відповідачів належним чином засвідчену копію Договору і усіх додатків до нього.
10.04.2024 від відповідача-1 надійшла заява на виконання вимог ухвали суду в частині витребуваних доказів.
22.04.2024 від відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач-1 проти задоволення позову заперечує, посилаючись на відсутність у позивача порушеного права та/або законного інтересу, на захист яких пред'явлено позов.
23.04.2024 від відповідача-2 надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач-2 проти задоволення позову заперечує з підстав, аналогічних тим, що викладені у відзиві відповідача-1 на позовну заяву. Додатково відповідач-2 зазначає про припинення обмеженого права користування частинами дахів та частинами приміщень відповідно до Договору, у зв'язку з чим просить закрити провадження у справі у відповідній частині.
26.04.2024 від позивача надійшла відповідь на відзив відповідача-1, у якій він вказує на те, що порушення його прав і інтересів у зв'язку з укладенням оспорюваного договору полягає в тому, що останній є причиною несплати відповідачем-2 заборгованості позивача за договорами про встановлення сервітутів, що були укладені між позивачем і відповідачем-2, і є чинними, з огляду на наявність невиконаних відповідачем-2 зобов'язань за ними.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.04.2024 було вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначено у справі підготовче засідання на 27.05.2024.
29.04.2024 від позивача надійшла відповідь на відзив відповідача-2, яка здебільшого відтворює зміст відповіді позивача на відзив відповідача-1.
27.05.2024 від відповідача-2 надійшла заява про закриття провадження у справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України, у зв'язку з укладенням між відповідачами додаткової угоди про припинення Договору.
У підготовче засідання 27.05.2024 з'явились представники позивача, відповідача-2, представник відповідача-1 не з'явився, 20.05.2024 подав заяву про розгляд справи без участі представника відповідача1.
У підготовчому засіданні 27.05.2024 представник відповідача2 заявив клопотання про закриття провадження у справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України, у зв'язку з укладенням між відповідачами додаткової угоди про припинення Договору. Представник позивача заперечував проти задоволення клопотання про закриття провадження у справі. Суд заслухавши пояснення представників сторін оголосив у судовому засіданні перерву до 17.06.2024.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.05.2024 відповідача-1 було повідомлено про те, що підготовче засідання призначено на 17.06.2024.
У підготовче засідання 17.06.2024 з'явився представник позивача, представники відповідачів не з'явились. Відповідач-1 просив справу розглядати за відсутності його представника, відповідач-2 про причини неявки не повідомив, явка його представника обов'язковою судом не визнавалась і його неявка не перешкоджає розгляду справи.
У підготовчому засіданні 17.06.2024 присутнім представником позивача надано усні пояснення щодо можливості закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.06.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 22.07.2024.
19.07.2024 від відповідача-1 надійшла заява про розгляд справи без участі його представника.
22.07.2024 від відповідача-2 надійшла заява про повернення до розгляду справи у підготовчому провадженні.
У судове засідання 22.07.2024 з'явились представники позивача, відповідача-2, представник відповідача-1 не з'явився, просив справу розглядати за відсутності його представника. У судовому засіданні 22.07.2024 судом було відмовлено у задоволенні клопотання відповідача-2 про повернення до розгляду справи у підготовчому провадженні, оголошено перерву до 29.07.2024 для надання можливості представнику відповідача 2 надати додаткові пояснення по справі.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.07.2024 відповідача-1 було повідомлено про те, що судове засідання призначено на 29.07.2024.
26.07.2024 від відповідача-2 надійшли письмові пояснення, у яких викладені доводи, аналогічні тим, що були викладені ним у відзиві на позовну заяву.
У судове засідання 29.07.2024 з'явились представники позивача, відповідача-2, представник відповідача-1 не з'явився, просив справу розглядати за відсутності його представника.
Представник позивача надала суду усні пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримала у повному обсязі.
Представник відповідача2, також, надав суду усні пояснення по суті спору, проти позову заперечував.
У судовому засіданні 29.07.2024 судом було проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення присутніх представників сторін, суд
01.08.2018 між Комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» (підприємство) та Приватним акціонерним товариством «Київстар» (сервітуарій) було укладено договір про встановлення сервітуту № КІЕ 018 (далі - Договір), предметом якого, згідно з п. 1.1, є обмежене право користування сервітуарієм частиною даху та частиною технічного приміщення даху будівель комунальної власності відповідно до п. 1.2 Договору, що знаходяться за адресами, зазначеними в додатку № 1 до даного Договору (далі - об'єкт розміщення).
Пунктом 1.2 Договору визначено, що об'єкт розміщення використовується виключно для розміщення обладнання базових станцій стільникового зв'язку, антенно-фідерних пристроїв, телекомунікаційного обладнання та мереж, у визначеному сторонами місці, відповідно до запланованої схеми розміщення обладнання сервітуарія.
Відповідно до додатку № 1 до Договору відповідачу-2 було надано обмежене право користування частиною даху та частиною технічного приміщення даху будівель комунальної власності, що розташовані за адресами, зокрема: просп.В.Маяковського, 93-е, просп.В.Маяковського, 72, вул.Сабурова, 20, вул.Радунська, 18, вул.Курчатова, 3-б, вул.Курчатова, 21-а, вул.Каштанова, 1/9 .
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач зазначає, що:
- з урахуванням положень законів України «Про доступ до об'єктів будівництва, транспорту, електроенергетики з метою розвитку електронних комунікаційних мереж» та «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» у відповідача-1 відсутні повноваження, цивільна дієздатність та законні підстави для укладення Договору, що також зафіксовано на нараді з обговорення питання надання доступу до інфраструктури, що відбулась 26.02.2021 у Київській міській державній адміністрації, поза-як права на укладення таких договорів належать лише співвласникам багатоквартирних будинків;
- Договір не є «договором з доступу» у розумінні Закону України «Про доступ до об'єктів будівництва, транспорту, електроенергетики з метою розвитку електронних комунікаційних мереж», укладений у порушення вимог цього закону та за відсутності правових підстав для його укладення;
- внаслідок укладення Договору відповідач-2 припинив сплачувати на користь позивача плату за користування об'єктами розміщення відповідно до укладених між ними договору про встановлення сервітуту № UA 0848 від 01.11.2013 та договору про встановлення сервітуту № БМС-КІЕ 018 від 01.09.2015, за якими відповідачеві-2 було надано обмежене право користування частиною даху та частиною технічного приміщення даху будівель комунальної власності, що розташовані за адресами, що містяться в переліку, наведеному у додатку № 1 до Договору, і які є чинними, з огляду на наявність у відповідача-2 невиконаних зобов'язань за ними.
Узагальнені доводи відповідачів, які заперечують проти задоволення позовних вимог з однакових підстав, полягають у тому, що із набранням чинності Законом України «Про доступ до об'єктів будівництва, транспорту, електроенергетики з метою розвитку електронних комунікаційних мереж» позивач втратив право розпоряджатись об'єктами сервітуту та повноваження щодо укладення договорів на об'єктах інфраструктури комунальної власності, оскільки не є володільцем чи власником майна, натомість за відповідачем-1 відповідне майно було закріплено розпорядженням Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації від 30.01.2015 № 48 на праві господарського відання, відтак, оскільки співвласники багатоквартирних будинків за адресами, що зазначені у додатку № 1 до Договору на момент його укладання не визначились із формою управління, не створили ОСББ та не обрали управителя, відповідно і рішення співвласників багатоквартирного будинку стосовно встановлювання сервітуту щодо спільного майна багатоквартирного будинку не потребується. Відповідно, враховуючи, що житловий та нежитловий фонд був переданий на баланс відповідачу-1 та закріплений на праві господарського відання, останній мав достатній обсяг прав на укладання оспорюваного договору із відповідачем-2. Натомість позивач не довів у чому полягає порушення його прав чи законних інтересів внаслідок укладення Договору, що є підставою для відмови в позові.
Додатково відповідач-2 вказує на те, що строк дії договорів про встановлення сервітуту № UA 0848 від 01.11.2013 та № БМС-КІЕ 018 від 01.09.2015 закінчився, що, відповідно до ч. 1 ст. 406 Цивільного кодексу України, є підставою для припинення сервітуту, а враховуючи відсутність у позивача прав на укладення таких договорів, його права та/або законні інтереси не порушуються укладенням Договору.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.
Згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу.
Так, відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частинами 1, 2 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлено законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина 2 статті 215 Цивільного кодексу України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом, такий правочин може бути визнано судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3 статті 215 Цивільного кодексу України).
Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин Цивільний кодекс України імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку на вимогу однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину в порядку, передбаченому процесуальним законом.
При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 Цивільного кодексу України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.
Питання недійсності правочину розглядається на момент його вчинення, а тому наслідки недійсності можуть бути застосовані навіть, якщо договір припинений.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 зроблено висновок, що вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Також суд зазначив, що розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову.
Отже, в даній категорії спорів припинення договору не може бути безумовною підставою для закриття провадження по справі, у зв'язку з чим клопотання відповідача-2 про закриття провадження у справі не підлягає задоволенню.
Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.
Статтею 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з частиною 1 статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 Господарського процесуального кодексу України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Близький за змістом правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Особа, яка звертається до суду з позовом вказує у позові власне суб'єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Оцінка предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (такий правовий висновок Верховного Суду викладений у постановах від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 22.09.2022 у справі № 924/1146/21, від 06.10.2022 у справі № 922/2013/21, від 17.11.2022 у справі № 904/7841/21).
З матеріалів справи вбачається, що підставою звернення позивача до суду із цим позовом є порушення вимог законодавства України при укладені Договору, а також введення відповідачем-1 в оману відповідача-2 щодо свого права на укладення такого договору, що відповідно до статей 203, 215 та 227 Цивільного кодексу України є підставою для визнання його недійсним.
При цьому, позивач не є стороною оспорюваного договору.
В обґрунтування наявності порушеного цивільного права (інтересу) позивач зазначив про те, що внаслідок укладення Договору відповідач-2 припинив сплачувати на користь позивача плату за користування об'єктами розміщення відповідно до укладених між ними договору про встановлення сервітуту № UA 0848 від 01.11.2013 та договору про встановлення сервітуту № БМС-КІЕ 018 від 01.09.2015, які, на його думку є чинними, з огляду на наявність у відповідача-2 невиконаних зобов'язань за ними.
Як встановлено судом, пунктом 9.2 договору про встановлення сервітуту № UA 0848 від 01.11.2013 (в редакції додаткової угоди № 4 від 01.09.2016) передбачено, що у разі якщо одна із сторін не повідомить іншу про припинення або зміну умов договору за один календарний місяць до закінчення терміну дії договору, договір вважається пролонгованим на кожний наступний календарний рік на тих же самих умовах, але не більше ніж до 30.11.2017.
Аналогічним чином, як встановлено судом, пунктом 9.2 договору про встановлення сервітуту № БМС-КІЕ 018 від 01.09.2015 (в редакції додаткової угоди № 1 від 01.09.2016) встановлено, що у разі якщо одна із сторін не повідомить іншу про припинення або зміну умов договору за один календарний місяць до закінчення терміну дії договору, договір вважається пролонгованим на кожний наступний календарний рік на тих же самих умовах, але не більше ніш до 31.07.2018.
З огляду на викладене, договір про встановлення сервітуту № UA 0848 від 01.11.2013 є припиненим з 30.11.2017, а договір про встановлення сервітуту № БМС-КІЕ 018 від 01.09.2015 - з 31.07.2018.
Наявність у відповідача-2 невиконаних зобов'язань з демонтажу обладнання, про що стверджує позивач, не свідчить про продовження цих договорів.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 щодо змісту понять "строк договору", "строк виконання зобов'язання" і "термін виконання зобов'язання" відзначила таке.
«Поняття "строк договору", "строк виконання зобов'язання" та "термін виконання зобов'язання" згідно з приписами Цивільного кодексу України мають різний зміст.
Відповідно до частини першої статті 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 Цивільного кодексу України).
Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (частина перша статті 631 Цивільного кодексу України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга вказаної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 Цивільного кодексу України).
Відтак, закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов'язків під час дії договору.
Поняття "строк виконання зобов'язання" і "термін виконання зобов'язання" охарактеризовані у статті 530 Цивільного кодексу України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов'язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов'язання».
Отже «строк дії договору» та «строк/термін виконання зобов'язання» за своїм юридичним змістом не є тотожними поняттями, та в залежності від умов договору, укладеного сторонами, останні можуть як співпадати між собою, так і бути відмінними один від одного.
Суд погоджується з доводами позивача, що чинне законодавство не передбачає таку підставу припинення зобов'язання, що лишилось невиконаним, як закінчення строку дії договору (аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 19.05.2020 у справі № 910/9167/19).
Однак припинення зобов'язання слід відрізняти від закінчення строку дії договору. Закінчення строку дії договору означає, що між його сторонами у майбутньому не будуть виникати взаємні права та обов'язки, що випливали із цього договору. Але ті зобов'язання, які вже існують на момент закінчення строку дії договору, будуть існувати і після його закінчення доти, доки вони не будуть припинені на підставах, встановлених договором або законом (правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10.02.2021 у справі № 908/288/20).
Відтак твердження позивача про те, що внаслідок укладення Договору його було позбавлено плати за користування об'єктами розміщення відповідно до укладених між ними договору про встановлення сервітуту № UA 0848 від 01.11.2013 та договору про встановлення сервітуту № БМС-КІЕ 018 від 01.09.2015 є помилковими, оскільки ці договори припинились через закінчення строків, на які їх було укладено, а Договір було укладено вже після їх припинення.
З урахування викладеного безпідставними є і доводи про те, що порушення своїх прав внаслідок укладення Договору позивач вбачає саме у неотриманні від відповідача-2 плати за користування об'єктами розміщення відповідно до укладених між ними договорів.
В аспекті вищенаведеного суд зауважує, що якщо позивач вважає свої права порушеними через не здійснення відповідачем-2 демонтажу обладнання він має право звернутися до суду із відповідними вимогами.
Щодо іншої підстави, а саме відповідності Договору вимогам Закону України «Про доступ до об'єктів будівництва, транспорту, електроенергетики з метою розвитку електронних комунікаційних мереж» суд зазначає таке.
07.02.2017 Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про доступ до об'єктів будівництва, транспорту, електроенергетики з метою розвитку електронних комунікаційних мереж», який набрав чинності 04.06.2017.
Відповідно до преамбули цього Закону він визначає правові, економічні та організаційні засади забезпечення доступу до інфраструктури об'єктів будівництва, транспорту, електроенергетики, кабельної каналізації електрозв'язку, будинкової розподільної мережі для розташування технічних засобів електронних комунікацій з метою забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні, встановлює повноваження органів державної влади, органів місцевого самоврядування, визначає права та обов'язки осіб, які беруть участь у таких господарських відносинах.
Згідно з визначеннями, наведеними у частині 1 статті 1 Закону України «Про доступ до об'єктів будівництва, транспорту, електроенергетики з метою розвитку електронних комунікаційних мереж», власник (володілець) інфраструктури об'єкта доступу (далі - власник інфраструктури об'єкта доступу) - фізична або юридична особа, у власності (володінні) якої перебуває інфраструктура об'єкта доступу або окремі її елементи; договір з доступу - договір, укладений згідно з законодавством між власником інфраструктури об'єкта доступу і замовником про доступ до інфраструктури об'єкта доступу з метою користування нею або її елементами для забезпечення можливості надання електронних комунікаційних послуг замовником і отримання таких послуг їх споживачами, з урахуванням умов, визначених цим Законом; доступ до інфраструктури об'єкта доступу - право замовника на користування елементами інфраструктури об'єкта доступу для розміщення, модернізації, експлуатаційного та технічного обслуговування технічних засобів електронних комунікацій відповідно до законодавства та на підставі договору з доступу; замовник доступу до інфраструктури об'єкта доступу (далі - замовник) - суб'єкт господарювання (оператор, провайдер телекомунікацій або уповноважена ним особа), який звернувся чи має намір звернутися до власника інфраструктури об'єкта доступу із запитом про надання доступу до конкретного елемента інфраструктури об'єкта доступу або який уклав договір з доступу; об'єкт доступу - об'єкти будівництва, транспорту, електроенергетики, кабельна каналізація електрозв'язку, будинкова розподільна мережа.
Частиною 1 статті 3 Закону України «Про доступ до об'єктів будівництва, транспорту, електроенергетики з метою розвитку електронних комунікаційних мереж» визначено, що його дія поширюється на відносини між власниками інфраструктури об'єкта доступу всіх форм власності та замовниками, що виникають при доступі до інфраструктури відповідного об'єкта доступу.
Як вбачається з матеріалів справи, і не заперечується позивачем, останній не є власником (володільцем) інфраструктури об'єктів доступу (об'єктів сервітуту за оспорюваний договором), а відтак не має права на укладення із відповідачем-2 договору з доступу.
З урахуванням викладеного суд відхиляє посилання позивача на рішення Київської міської ради від 14.07.2011 № 378/5765, яким його було уповноважено укладати договори на розміщення телекомунікаційних мереж.
Наразі відповідним правом, у силу положень Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», наділені співвласники багатоквартирних будинків за адресами: просп.В.Маяковського, 93-е, просп.В.Маяковського, 72, вул.Сабурова, 20, вул.Радунська, 18, вул.Курчатова, 3-б, вул.Курчатова, 21-а, вул.Каштанова, 1/9 .
Матеріали справи не містять доказів уповноваження співвласниками зазначених будинків позивача ані на укладення відповідного договору, ані на оспорення укладеного між відповідачами Договору в суді.
З урахуванням викладеного суд погоджується з доводами відповідачів про те, що позивач не довів наявності у нього порушеного права чи законного інтересу внаслідок укладення Договору.
Водночас відповідно до статей 16, 203, 215 Цивільного кодексу України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Близький за змістом правовий висновок сформований, зокрема, у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки, від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (такий висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, у постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі № 6-605цс16).
Свобода договору, яка передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, і свобода підприємницької діяльності, яка полягає у самостійному здійсненні без обмежень будь-якої підприємницької діяльності, не забороненої законом, є ключовими засадами цивільного права та господарського права, закріпленими у статтях 3, 627 ЦК України, статтях 6, 43 Господарського кодексу України. Визнання договору недійсним за позовом третьої особи, не сторони договору, є суттєвим втручанням держави у зазначені принципи і порушений інтерес особи має бути таким, що вимагає такого втручання і таке втручання має бути єдиним можливим способом виправлення правової ситуації.
Такий висновок міститься у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20.
Отже, крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 387/515/18.
Водночас у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 міститься висновок про те, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу, як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Виходячи з наведеного, при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.
Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
При цьому відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19).
Поряд з цим у названих постановах Верховного Суду також відзначено, що у разі з'ясування обставин відсутності порушеного права позивача (що є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові), судам не потрібно вдаватись до оцінки спірного правочину на предмет його відповідності положенням законодавства.
Відтак, встановивши те, що оспорюваний правочин не порушує прав і законних інтересів позивача, суд не вбачає підстав вдаватися до перевірки ефективності обраного позивачем способу захисту та правової оцінки по суті спору, встановлення обставин наявності/відсутності підстав для визнання Договору недійсним, адже відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови в позові.
Відповідно до частин 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Приписами статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Частинами 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Підсумовуючи вищенаведене, зважаючи на зміст позовних вимог, обставини, встановлені під час розгляду справи, суд не знаходить правових підстав для задоволення позову.
Витрати по сплаті судового збору за подання позову в розмірі 3 028,00 грн покладаються на позивача у відповідності до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України, оскільки позов не підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 129, 231, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. У задоволенні клопотання Приватного акціонерного товариства «Київстар» про закриття провадження у справі відмовити.
2. В позові відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 29.07.2024.
Суддя Т.П. Капцова