26 липня 2024 року м. Рівне №460/1340/24
Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді Нор У.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доВійськової частини НОМЕР_1
про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинення певних дій, -
ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про:
- визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та невиплати індексації грошового забезпечення починаючи з 01 січня 2003 року;
- визнання протиправним встановлення відповідачем базових місяців при нарахуванні індексації грошового забезпечення;
- зобов'язання відповідача нарахувати індексацію грошового забезпечення починаючи з 01 січня 2003 року по 29 жовтня 2010 року, а її виплату здійснити з урахуванням раніше виплачених сум;
- зобов'язання відповідача відповідно до вимог Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159, нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушення встановлених строків нарахування та виплати індексації грошового забезпечення.
- зобов'язання відповідача відповідно Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №44 від 15 січня 2004 року, здійснити компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб.
За змістом позовної заяви позивач зазначає, що проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . У 2023 році звернувся до військової частини НОМЕР_1 з запитом про інформацію, у якому просив надати витяги з відомостей про нарахування грошового забезпечення за час проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_1 . На його запит військовою частиною НОМЕР_1 надано відповідь від 15.01.2024 №76/вс та додано картки особових рахунків за 2003-2010 роки. Позивач з'ясував, що відповідачем порушувався порядок нарахування індексації грошового забезпечення, що призводило до його зменшення. Таку бездіяльність позивач вважає протиправною, оскільки індексація грошового забезпечення є однією із основних державних гарантій щодо оплати праці і її проведення у зв'язку зі зростанням споживчих цін, є обов'язковою для всіх юридичних осіб роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи та її нарахування та виплата повинні були здійснюватися з 01 січня 2003 року. Крім того, позивач вважає протиправним встановлення відповідачем базових місяців при нарахуванні індексації грошового забезпечення. У загальному позивач вважає, що відповідачем було порушено нормативно-правові акти, якими визначається порядок нарахування індексації грошових доходів населення, що призвело до зменшення розміру грошового забезпечення та його неправильного нарахуванню у подальшому. На підставі викладеного, позивач просить позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Відповідач проти задоволення позову заперечив, у встановлений судом строк подав відзив на позов. Додатково зазначено, що позивач проходив військову службу, виплата індексації за час проходження служби проводилась без жодних порушень, а встановлення базових місяців нарахування індексації грошового забезпечення проводилось у відповідності Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" від 03.07.1991, постанови КМ України від 17.07.2003 №1078 "Про затвердження порядку проведення індексації грошових доходів населення", наказу Міністра оборони України від 11.06.2008 №260 "Про затвердження інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних сил України та деяким іншим особам" та наказу командира військової частини НОМЕР_2 .
Крім того, у відзиві відповідач зазначив, що коли суми нараховуються за рішенням суду, то підстава для виплати компенсації виникає у зв'язку з несвоєчасним виконанням рішення суду. А отже, визначальними обставинами для виплати компенсації є дати нарахування та фактичної виплати вказаних доходів, оскільки основною умовою для виплати громадянину компенсації, передбаченої статтею 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" є порушення встановлених строків саме виплати нарахованих доходів. За таких обставин, право на компенсацію позивач набуває після набрання законної сили судовим рішенням та у разі несвоєчасної виплати відповідачем сум доходу, які стягнуто на підставі цього рішення. На підставі викладеного, відповідач просив відмовити в задоволенні позову.
Позивач подав до суду відповідь на відзив, в якій просить суд позовні вимоги задовольнити повністю.
Ухвалою від 04.12.2023 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено розгляд справи проводити за правилами прощеного позовного провадження без повідомленням сторін.
Відповідно до вимог частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №224 від 29.10.2010 позивача виключено із списків особового складу частини, всіх видів забезпечення.
08.12.2023 позивач звернувся до військової частини НОМЕР_1 із запитом на отримання публічної інформації, у якому просив надати довідки про його грошове забезпечення за період з 01.01.1999 по дату виключення із списків особового складу із зазначенням сум основних та додаткових видів по кожному з складових окремо, індексації та узагальнену суму грошового забезпечення за місяць (в т. ч. зазначити суми грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премій виплачених відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України та інше), грошової допомоги при звільненні.
На вказаний запит військовою частиною НОМЕР_1 листом від 15.01.2024 №76/ВС надано витяги з карток особового рахунку військовослужбовця за 2003-2010 роки про складові та розміри грошового забезпечення.
Із зазначеною бездіяльністю військової частини НОМЕР_1 позивач не погоджується, вважає що відповідачем за час проходження військової служби було порушено нормативно-правові акти, якими визначається порядок нарахування індексації грошових доходів населення, що призвело до зменшення розміру грошового забезпечення та його неправильного нарахування у подальшому, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.
Вирішуючи адміністративний спір по суті, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із статтею 18 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05 жовтня 2000 року №2017-III (далі - Закон №2017-III) законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема, щодо індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін.
Статтею 19 Закону №2017-III передбачено, що державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
У свою чергу, спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців є Закон України від 20.12.1991 № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон № 2011-XII).
Так, частиною четвертою статті 9 Закону № 2011-XII (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що порядок і розмір грошового забезпечення та матеріального забезпечення військовослужбовців та компенсації замість речового майна і продовольчих пайків встановлюється Кабінетом Міністрів України з урахуванням коефіцієнта індексації грошових доходів.
Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначає Закон України від 03.07.1991 № 1282-ХІІ "Про індексацію грошових доходів населення" (далі - Закон № 1282-ХІІ).
Статтею 2 Закону № 1282-ХІІ визначено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
Відповідно до статті 4 Закону № 1282-ХІІ (у редакції 2003 року), індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 101 відсотка.
Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону.
Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті.
Підвищення грошових доходів населення у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін.
Вимогами частини першої статті 17 Закону № 1282-ХІІ (в редакції 2003 року), визначено, що цей Закон набирає чинності з 1 січня 2003 року.
Аналізуючи вимоги частини другої статті 4 та частини першої статті 17 Закону № 1282-ХІІ, можна дійти висновку, що індексації грошових доходів населення почалась з місяця введення в дію цього Закону, а саме з 1 січня 2003 року.
Закон № 1282-ХІІ (в редакції чинній на день виникнення правовідносин) не містить поняття “базовий місяць”, а у частині першій статті 4 цього Закону зазначається, що індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 101 відсотка.
Враховуючи, що згідно із вимогами статтею 18 Закону №2017-III державні гарантії встановлюються законами України, зокрема, щодо індексації доходів населення, у спірних правовідносинах повинен бути застосований Закон № 1282-ХІІ, а твердження відповідача у відзиві на позовну заяву про застосування базових місяців під час нарахування індексації грошового забезпечення Позивачу вказує на вільне трактування військовою частиною НОМЕР_1 положень законодавства, отже враховуючи зазначене суд вважає дії відповідача щодо застосування базових місяців під час нарахування індексації протиправними.
Оскільки вимогами частини першої статті 17 Закону № 1282-ХІІ (в редакції 2003 року), визначено, що цей Закон набирає чинності з 1 січня 2003 року, то саме з цієї дати має бути проведено індексацію грошового забезпечення позивачу, а не з березня 2003 р. - місяця опублікування Закону України від 6 лютого 2003 р. N 491-IV ( 491-15 ) "Про внесення змін до Закону України "Про індексацію грошових доходів населення", як зазначає у відзиві відповідач.
Крім того, у статті 6 Закону №1282-ХІІ в редакції Закону №107-VI від 28.12.2007, визначено у частині другій цієї статті, що Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України, вказані зміни набули чинності з 01.01.2008. Однак, зміна статті 6 Закону №1282-ХІІ в редакції Закону№ 107-VI від 28.12.2007 визнана неконституційною згідно з Рішенням Конституційного Суду №10-рп/2008 від 22.05.2008.
Відповідно до вимог частини другої статті 73 Закону України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР (чинного на день спірних правовідносин), у разі якщо ці акти або їх окремі положення визнаються такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), вони оголошуються нечинними і втрачають чинність від дня прийняття Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Отже, вимоги статті 6 Закону №1282-ХІІ в редакції Закону № 107-VI від 28.12.2007 втратили чинність з 22.05.2008.
З наявних в матеріалах справи витягів із відомостей про нарахування грошового забезпечення, встановлено, що починаючи з січня 2003 року по січень 2007 року, липень 2007 року, січень по березень 2008 року, лютий по травень 2009 року, серпень по жовтень 2010 року, відповідачем не здійснювалося нарахування індексації грошового забезпечення позивача.
В періоди з лютого по червень та з серпня по грудень 2007 року, з квітня по грудень 2008 року, січень 2009, та з червня по грудень 2009 року, та з січня по липень 2010 року позивачу нараховувалася індексація грошового забезпечення.
Таким чином, невиконання військовою частиною НОМЕР_1 Закону №1282-ХІІ у період який зазначений вище судом, призвело до зменшення розміру та диспропорції нарахованого позивачу грошового забезпечення за період з січня 2003 року по січень 2007 року, липень 2007 року, січень по березень 2008 року, лютий по травень 2009 року, серпень по жовтень 2010 року, у чому суд вбачає ознаки протиправної бездіяльності та порушення прав позивача на належне грошове забезпечення під час військової служби.
Також, суд зазначає, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі "Кечко проти України" (заява №63134/00) зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Отже, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Окрім того, суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30 квітня 2013 року справі "Тимошенко проти України" (заява № 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту "законності", передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).
Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечують суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06 липня 1999 року №8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20 березня 2002 року №5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексом організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.
Конституційний Суд України в рішенні від 15 жовтня 2013 року №9-рп/2013 зазначив також, що держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг.
Окрім іншого, стаття 1 Закону України від 19 жовтня 2000 року №2050-III "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" (далі - Закон №2050-ІІІ) передбачає, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Стаття 2 Закону №2050-ІІІ визначає, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Згідно зі статтею 3 Закону №2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Використане у статті 3 Закону №2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється як добуток "нарахованого, але не виплаченого грошового доходу" за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 вказаного Закону дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Отже, підсумовуючи викладене у сукупності, суд вважає доведеними та підтвердженими обставини протиправної бездіяльності відповідача щодо не нарахування та виплати позивачу індексації грошового забезпечення у січня 2003 року по січень 2007 року, липень 2007 року, січень по березень 2008 року, лютий по травень 2009 року, серпень по жовтень 2010 року, що призвело до зменшення грошового забезпечення, передбаченого законодавством, у зв'язку з чим вбачає підстави для задоволення пов'язаної із цим частини позовних вимог.
Щодо позовних вимог в частині зобов'язати відповідача нарахувати і виплатити компенсацію втрати частини доходів, суд зазначає таке.
За змістом абзацу 7 пункту 4 Порядку № 1078, у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян, проводиться їх компенсація відповідно до законодавства.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 № 2050-ІІІ (далі Закон № 2050) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159 (далі - Порядок № 159).
Так, стаття 1 Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050 "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" (далі - Закон № 2050) визначає, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Статтею 2 Закону № 2050 передбачено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошові забезпечення) та інші.
У статті 3 Закону № 2050 зазначено, що сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Згідно зі статтею 4 Закону України № 2050, виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
З метою реалізації Закону № 2050, Кабінетом Міністрів України прийнято Порядок № 159, відповідно до пункту 2 якого, компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Як визначено в пункті 3 Порядку № 159, компенсації підлягають грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, в т. ч. заробітна плата (грошове забезпечення).
Згідно з пунктом 4 Порядку № 159, сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
З системного аналізу правових норм слід зробити висновок, що основними умовами для виплати суми компенсації є: 1) порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (в тому числі одноразової грошової допомоги) та 2) виплата нарахованих доходів. При цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.
Використане у статті 3 Закону № 2050 формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов'язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
При цьому кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 18.11.2014 у справі №21-518а14, від 11.07.2017 у справі №21-2003а16, Верховним Судом у постановах від 20.02.2018 у справі №522/5664/17, від 21.06.2018 у справі №523/1124/17, від 03.07.2018 у справі №521/940/17, від 05.10.2018 у справі №127/829/17, від 12.02.2019 у справі №814/1428/18, від 08.08.2019 у справі №638/19990/16-а.
Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статті 1-3 Закону №2050, окремих положень Порядку № 159 дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Із врахуванням того, що індексація є складовою заробітної плати (грошового забезпечення), то у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян, проводиться їх компенсація відповідно до діючого законодавства.
Зважаючи на наведене вище правове регулювання суд дійшов висновку, що позивач має право на отримання компенсації втрати частини доходу у зв'язку із порушенням строку виплати індексації грошового забезпечення за період з січня 2003 року по січень 2007 року, липень 2007 року, січень по березень 2008 року, лютий по травень 2009 року, серпень по жовтень 2010 року, а тому позовні вимоги в даній частині позивача є обґрунтованими.
Щодо вимоги здійснити нарахування та виплату належних позивачу сум із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, суд зазначає таке.
Постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44 затверджено Порядок виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу (далі - Порядок № 44).
Право на захист - це суб'єктивне право певної особи, тобто вид і міра її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав. Воно випливає з конституційного положення: “Права і свободи людини і громадянина захищаються судом” (ст. 55 Конституції України).
Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання у сфері цивільних, господарських, публічно-правових відносин та за наявності неврегульованих питань.
Порушення права означає необґрунтовану заборону на його реалізацію або встановлення перешкод у його реалізації, або значне обмеження можливостей його реалізації тощо.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Із системного аналізу вказаних норм випливає, що суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин, а не можливість їх порушення в майбутньому.
Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб факт порушення був обґрунтованим. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Визначення обсягу вимог, що підлягають судовому захисту є диспозитивним правом позивача. При цьому, підстави, з якими позивач пов'язує виникнення у нього права на звернення до суду і для задоволення його вимог, визначаються позивачем самостійно. Суд під час прийняття рішення вирішує, зокрема, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються і яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин (стаття 244 Кодексу адміністративного судочинства України).
Враховуючи вищезазначене, судовому захисту підлягають лише порушені права, свободи і інтереси фізичних, а не можливість їх порушення в майбутньому.
Спір між сторонами виник з приводу нарахування індексації грошового забезпечення, спору щодо нарахування та виплату належних позивачу сум із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, у цій справі до суду не існувало, відповідно, відсутні підстави вважати, що права позивача у зазначеній частині будуть порушені.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню частково.
Підстави для застосування положень ст.139 КАС України у суду також відсутні, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, а доказів понесення інших судових витрат учасниками справи суду не надано.
Керуючись статтями 241-246, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_2 індексації грошового забезпечення починаючи з 01 січня 2003 року.
Визнати протиправним встановлення Військовою частиною НОМЕР_1 базових місяців при нарахуванні ОСОБА_2 , індексації грошового забезпечення.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати ОСОБА_2 індексацію грошового забезпечення починаючи з січня 2003 року по січень 2007 року, липень 2007 року, січень по березень 2008 року, лютий по травень 2009 року, серпень по жовтень 2010 року з врахуванням січня 2003 року як базового, а її виплату здійснити з урахуванням раніше виплачених сум.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_2 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з січня 2003 року по січень 2007 року, липень 2007 року, січень по березень 2008 року, лютий по травень 2009 року, серпень по жовтень 2010 року за весь час затримки виплати по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Повний текст рішення складений 26 липня 2024 року
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_3 )
Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_4 )
Суддя У.М. Нор