Справа № 420/12667/24
26 липня 2024 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Скупінської О.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення
До Одеського окружного адміністративного суду 24.04.2024 надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якій позивач просить:
1. Визнати протиправним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України від 15.03.24 №38-24 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1
2. Зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення, яким визнати громадянку російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що вона є громадянкою російської федерації. Рішенням Державної міграційної служби України від 15.03.24 №38-24 позивачеві було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 18.04.2024 позивач отримала повідомлення видане Головним управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 31 від 25.03.2024 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивачка приїхала в Україну вимушено разом зі своїм чоловіком ОСОБА_2 , влітку 2019 року, оскільки боялися за своє життя та здоров'я через незаконне переслідування її чоловіка правоохоронними органами в рф за його політичні переконання (критика діючої влади, опозиційні погляди, участь в легальній політичній боротьбі за права людини, участь в мітингах в підтримку України та засудження агресивної політики рф щодо України) та відсутність віросповідання (атеїст). У разі повернення до країни походження, на думку позивача, може стати жертвою свавільного насилля через вкрай нестабільну ситуацію в країні походження, зумовлену розв'язанням війни, а також наткнутися на небезпеку з боку правоохоронних органів, піддана катуванню, зазнати кримінальних переслідувань через її проукраїнські погляди і підтримку України, що є загрозою її життю та здоров'ю внаслідок загальнопоширеного насильства та систематичного порушення прав людини.
Таким чином, рішення ДМС України про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вважає необґрунтованим, протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
29.04.2024 ухвалою судді позовну заяву ОСОБА_1 було залишено без руху та надано строк на усунення недоліків позовної заяви шляхом надання до суду клопотання про поновлення пропущеного строку на звернення до суду із зазначенням причин такого пропуску, а також оскаржуване рішення Державної міграційної служби України від 15.03.2024 №38-24.
20.05.2024 ухвалою судді прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження по справі.
11.06.2024 до суду (вх.№22991/24) від Державної міграційної служби України надійшов відзив на позовну заяву у якому відповідач проти позовних вимог заперечує та вказує, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач із заявою про набуття міжнародного захисту не звернулася без зовлікань, а звернулась більш ніж через три роки перебування в Україні, перебувала у третіх безпечних країнах а відтак звернення за захистом не обумовлено потребою у міжнародному захисті, а пов'язане лише з бажанням легалізувати своє перебування на території України. Вказує, що останній виїзд до рф був обумовлений отриманням паспортного документу громадянина рф для виїзду за кордон, а також відвідування родичів, які проживають у рф. Підкреслює, що підстава виїзду з рф з метою уникнення чоловіка лоба ОСОБА_3 кримінального переслідування, не є такою, що відповідає умовам надання статусу біженця.
Розглянувши подані сторонами заяви по суті справи і докази на їх обґрунтування, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, судом встановлено таке.
Відповідно до копії паспорту (а.с.150-156), ОСОБА_1 є громадянкою рф.
На ім'я ОСОБА_1 у 2019 році видана посвідка на тимчасове проживання (а.с.75) зі строком дії до 02.12.2022.
Відповіднодо свідоцтва про укладення шлюбу (а.с.157-159), між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 25.04.2012 укладено шлюб на території рф.
За заявою позивача від 03.11.2022 (а.с.142-149) Головним управлінням ДМС в Одеській області прийнято наказ від 23.11.2022 №229 (а.с.238) про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Головним управлінням ДМС в Одеській області проведено анкетування з позивачем та призначено й проведено співбесіди 23.11.2022, 13.03.2022, 29.03.2023, 05.04.2023 та зроблено відповідні запити та уточнення.
Під час співбесід заявниця заначила, що народилась у м.Новосибірськ, останні 3 роки перед виїздом проживала у м.Санкт-Петербург. З чоловіком приймали участь у мітингах.
Заявниця повідомила, що хоча термін дії посвідки на тимчасове проживання на території України закінчувався 02.12.2022, вона звернулась за міжнародним з захистом в Україні саме з причин небажання платити податки у рф, яка веде війну проти України та де відсутня свобода слова, а також побоювання, що стосовно заявниці відкриють кримінальну справу.
Щодо відмови від громадянства рф, заявниця повідомила, що поки не планує відмовлятись від громадянства.
Зазначає, що у випадку повернення до рф вона побоюється кримінального переслідування, оскільки були словесні погрози з цього приводу та фізичної розправи та вказує, що у кримінальних справах, порушених стосовно чоловіка, вона в певному процесуальному статусі не фігурує, обвинувачення через участь у акціях їй не оголошувались, після виїзду з рф повістки на адресу заявниці не приходили.
Прибувши в Україну працювала у свого чоловіка в компанії до якого часу сказати не може, на даний момент не працює, займається крипто валютою, торгівлею на біржі.
04.12.2023 за результатами розгляду заяви та особової справи ОСОБА_1 Головне управління ДМС в Одеській області склало висновок (а.с.121-139) про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - Висновок).
У Висновку вказано, що ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянкою рф, за національністю росіянка, за віросповіданням атеїст, за сімейним станом заміжня за громадянином рф ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , дітей у подружжя не має. Чоловік заявниці перебуває в процедурі повторного розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Заявниця невійськовозобов'язана. На території рф не була членом жодних політичних, громадських, військових, релігійних чи інших подібних організацій. На території України офіційною волонтерською, гуманітарною або такою, що становить державний інтерес діяльністю в умовах правового режиму воєнного стану не займалася.
На території рф не є об'єктом кримінального переслідування, у міжнародному розшуку каналами Інтерполу не перебуває.
В Україну вперше прибула 29.06.2019 разом із чоловіком ОСОБА_2 державний кордон перетинула легально. В подальшому, у період 2019-2022 років неодноразово виїзджала до третіх країн, а також поверталась до країни своєї громадянської належності, останній в'їзд в Україну відбувся 08.10.2022. У період з 24.12.2019 по 02.12.2022 перебувала в Україні на підставі посвідки про тимчасове продивання (підстава видачі - працевлаштування в компанії «Крістал софт», заснованої її чоловіком ОСОБА_2 ).
Звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відбуловь 07.11.2022.
Чоловік заявниці ОСОБА_2 є об'єктом кримінального переслідування неполітичного характеру на території рф за ч.1 ст.282 КК рф (дії, спрямовані на розпалювання ненависті та ворожнечі, а також на приниження гідності групи осіб за ознаками раси, національності, мови, походження, відношення до релігії, а також через належність до певної соціальної групи, здійснення з використанням інформаційно-телекомунікаційної мережі «Інтернет»), а також за ч.2 ст.228 КК рф (незаконне придбання, зберігання психотропних речовин, без мети збуту, у великому розмірі). За матеріалами справи встановлено факт перебування ОСОБА_2 в міжнародному розшуку каналами Інтерполу, підставою для внесення до обліків була стаття 228 КК рф. ОСОБА_2 раніше притяувавсч до кримінальної відповідальності в рф за злочини, пов'язані з незаконним обігом наркотичних речовин. 29.06.2019 ОСОБА_2 вибув незаконно з рф. Державний кордон України ОСОБА_2 перетнув 29.06.2019 на підставі паспортного документу громадянина рф для виїзду за кордон. На території України був документований посвідкою на тимчасове проживання (термін дії 02.09.2019 - 01.08.2022), підстава - працевлаштування. 12.09.2020 ОСОБА_2 затримано в міжнародному пункті пропуску «Одеса - Аеропорт» при оформленні вильоту сполученням Одеса - Стамбул з підстав перебування у міжнародному розшуку каналами Інтерполу. Ухвалою слідчого судді 15.09.2020 стосовно ОСОБА_2 застосовано тимчасовий арешт, а 20.10.2020 запобіжний захід змінено на домашній арешт. 10.12.2020 ОСОБА_2 звернувся з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Щодо причин звернення із відповідним клопотанням, ОСОБА_1 зазначила, що в жовтні 2019 року вона вибула разом із чоловіком на територію України в пошуках міжнародного захисту від переслідування правоохоронними органами рф її та її чоловіка за політичними мотивами. Заявниця зазначила аспекти діяльності членів її родини, які стали підставою для переслідування: наявність окремих політичних поглядів, опозиційних до чинного російського уряду; участь у мітингах та акціях на підтримку України; атеїстичні погляди.
Заявниця повідомила, що через кримінальне переслідування чоловіка вона неодноразово ставала об'єктом усних погроз з боку співробітників правоохоронних структур рф щодо можливості фабрикування проти неї кримінальної справи, погрози підсилення після виїзду з України на територію рф в умовах повномасштабного російськового вторгнення т повернення на територію нашої держави в жовтні 2022 року.
Під час опитування ОСОБА_1 акцентує увагу на наявності у неї окремих політичних поглядів, опозиційних до чинного російськового уряду. Повідомляє про формальну участь в низці акцій протесту проти чинної російської влади на території рф протягом 2011-2018 років. Повідомила про участь у мітингу проти мобілізації в м.Новосибірськ 21.09.2022 під час відвідування рф у період з 03.09.2022 по 08.10.2022. Під час перебування у рф з нею були проведені три неофіційні бесіди за участю співробітників правоохоронних структур рф.
Заявниця повідомила, що після прибуття в Україну 29.06.2019 вона здійснювала вихзди до третіх країн, а саме до Туреччини, Польщі, Угорщини, Литви, Бразілії, Мексики, до яких за міжнародним захистом не зверталась.
Заявниця не була офіційним членом жодних політичних організацій та не є прихильницею окремих опозиційних політичних рухів чи лідерів, жодного разу публічно не висловлювала власну політичну позицію під час проживання на території рф, не переслідувалась правоохоронними структурами рф, а її виїзд у 2019 році пов'язаний виключно ситуацією, що склалася з її чоловіком, а саме обставиною його кримінального переслідування неполітичного характеру та бажанням уникнути покарання шляхом иїзду за межі рф.
Незважаючи на обставину перебування її чоловік з 10.12.2020 в процедурі міжнародного захисту, заявниця у 2022 році виїхала до рф з метою оформлення нового паспортного документу громадянина рф для виїзду за кордон задля продовження користування правми та обов'язками громадянина рф.
Щодо проведених бесід за участю співробітників правоохоронних структур рф, заявниця безперешкодно оформила новий паспортний документ громадянина для виїзду за кордон на території рф та в подальшому вибула з території рф також безперешкодно. Тобто ситуація об'єктивних переслідувань з боку російського уряду у даному випадку не знайшла свого підтвердження.
15.03.2024 відповідачем було прийнято рішення №38-24 (а.с.83) про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки, підтримуючи висновок Головного управління ДМС в Одеській області встановлено, що стосовно заявника ОСОБА_1 відсутні умови, передбачені п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а також вона до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Про вказане рішення позивача повідомлено Головним правлінням ДМС в Одеській області, відповідно до повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 25.03.2024 №31 (а.с.62).
Вважаючи спірне рішення протиправним, а свої права порушеними, позивач звернулася до суду з позовною заявою.
Вирішуючи дану справу, суд виходить з такого.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.
Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
В свою чергу п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлює, що особа, яка потребує додаткового захисту це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу 1967 року поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.
Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Крім того, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Перевіряючи законність рішень Державної міграційної служби України про відмову у наданні позивачу статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту, суду необхідно було з'ясувати, чи має позивач суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими.
Відповідно до частин 1-7 статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Відповідно до частин першої та другої статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Частиною одинадцятою статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з частинами п'ятою, сьомою та тринадцятою статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, надсилається протягом трьох робочих днів з дня його прийняття разом з особовою справою заявника уповноваженим посадовим особам цього центрального органу виконавчої влади, які розглядали заяву.
У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.
У відповідності до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 передбачено, що заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані у 2000 році за допомогою Представництва УВКБ ООН по справам біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, зазначають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Аналогічні положення містять і Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року), в яких зазначено, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень, точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Водночас в силу ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:
- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;
- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Як вбачається з матеріалів особової справи позивача, відносно чоловіка ОСОБА_1 на території рф було відкрито кримінальне провадження через обвинувачення позивача за ч.1 ст.282 КК рф (дії, спрямовані на розпалювання ненависті та ворожнечі, а також на приниження гідності групи осіб за ознаками раси, національності, мови, походження, відношення до релігії, а також через належність до певної соціальної групи, здійснення з використанням інформаційно-телекомунікаційної мережі «Інтернет»), а також за ч.2 ст.228 КК рф (незаконне придбання, зберігання психотропних речовин, без мети збуту, у великому розмірі), що й стало підставою для виїзду заявниці та її чоловіка з рф.
При цьому суд звертає увагу, що кримінальне переслідування чоловіка позивача на території рф не має відношення до конвенційних ознак визначення статусу біженця, зокрема не має політичного або релігійного характеру, а відноситься до загально-кримінальних та є відповідно до Кримінального кодексу України тяжким або особливо тяжким.
Окрім наведеного, відповідно до пункту 56, 59 Керівництва УВКБ ООН, переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону відповідно до загального права. Особи, котрі втікають від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями.
За п. 1 ст. 1 р. І Конвенції про статус біженців, біженець означає особу, яка вважалася біженцем згідно з угодами від 12 травня 1926 року і 30 червня 1928 року або згідно з конвенціями від 28 жовтня 1933 року і 10 лютого 1938 року, Протоколом від 14 вересня 1939 року або згідно зі Статутом Міжнародної організації у справах біженців («А»).
Положення цієї Конвенції не поширюються на тих осіб, щодо яких є серйозні підстави вважати, що вони:
a) вчинили злочин проти миру, військовий злочин або злочин проти людяності, як це визначено в міжнародних актах, укладених з метою вжиття заходів щодо подібних злочинів;
b) вчинили тяжкий злочин неполітичного характеру за межами країни, яка надала їм притулок, і до того, як вони були допущені до цієї країни як біженці;
c) винні у вчиненні дій, які суперечать цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй («F»).
Слід нагадати, що біженець - це жертва або потенційна жертва несправедливості, а не особа, яка переховується від правосуддя, у т.ч. за кримінальним переслідуванням члена сім'ї, що має місце у даному випадку.
Також, відповідно до вимог ст.ст. 3, 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року, ст. 28 Конституції України, ч.2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», не встановлено фактів щодо можливості застосування до позивача смертної кари, виконання вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання в разі повернення на батьківщину, тобто позивач не підпадає під перелік підстав, викладених у п.13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Суд зауважує, що позивач за отриманням статусу біженця звернулася лише зі спливом терміну дії посвідки на тимчасове проживання, що дає підстави для висновку про спробу легалізувати своє перебування на території України, а не для отримання відповідного захисту.
Матеріали справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно заявниці за національною ознакою. Позивач ніколи не була членом жодної політичної партії, релігійної, військової або громадської організації. Заявник ніколи не брала участі у діяльності політичних партій, релігійних чи інших організацій.
Суд вважає, що з наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження заявникці можливо стверджувати про відсутність умов, через які особа може потребувати додаткового захисту або отримання статусу біженця. Також, під час судового розгляду не було встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявниці нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.
За наведених обставин, суд приходить до висновків, що відповідно до обставин справи не має підстав вважати, що позивач бажає залишитися в Україні саме з метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності або у зв'язку із загрозою застосування щодо нього смертної кари чи виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, та не дає підстав кваліфікувати її біженкою або особою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому, для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань саме за конвенційними ознаками, що у спірних правовідносинах місця не має.
З урахуванням викладеного суд вважає, що позивачем не було доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
При цьому, зазначена у позовній заяві інформація (щодо можливих причин визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту) носить загальний характер і не має реального підґрунтя про небезпеку для позивача стати жертвою переслідувань чи утисків на батьківщині.
Суд враховує, що позивач поверталась до рф, перебувала у країні громадянської належності протягом місяця, безперешкодно отримала паспортний документ та вільно покинула країну; здійснювала неодноразові виїзди до третіх безпечних країн, де за міжнародним захистом не зверталась; із заявою про набуття міжнародного захисту в Україні звернулась більше ніж через 3 роки після першого легального потрапляння на територію України.
Окремо суд зазначає, що втручання у право на повагу до свого приватного і сімейного життя є допустимим, проте виключно у визначених законом випадках та для забезпечення легітимної відповідної мети.
При цьому, суд не вбачає у діях відповідача ознак непропорційного втручання у сімейне життя позивача при прийняття оскаржуваного рішення, оскільки чинним законодавством не передбачено виключень із загальних для всіх іноземців правил перебування на території України та враховуючи встановлені судом обставини цієї справи.
Підсумовуючи наведене, приймаючи до уваги обставини перебування позивача у рф та підстави її звернення за захистом, а також враховуючи, що підчас розгляду справи не було надано жодного належного доказу щодо переслідування і наявності загрози життю та свободі в цій країні, зокрема, і станом на час звернення до відповідача про отримання відповідного статусу та станом на момент вирішення справи, отже, факти повідомлені позивачем не є підставою для визнання її біженцем у відповідності до умов, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а відтак суд приходить до висновку щодо відмови в задоволенні позову.
Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28 серпня 2018 року (справа № 802/2236/17-а).
Суд вважає, що у даній справі ним було надано вичерпну відповідь на всі питання, які входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних правовідносин як у матеріально-правовому, так і в процесуальному аспектах.
Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у рішенні ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами. Разом із цим, обов'язок суду обґрунтовувати свої рішення не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п. 29 рішення ЄСПЛ від 9 грудня 2009 року у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»).
Відповідно до приписів положень статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 9, 72, 77, 90, 139, 205, 229, 242-246, 255, 293, 295 КАС України, суд
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , посвідка на тимчасове проживання № НОМЕР_1 );
Відповідач - Державна міграційна служба України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, буд. 9);
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, код ЄДРПОУ 37811384).
Суддя Олена СКУПІНСЬКА
.