22 травня 2024 року Справа № 915/1842/23
м. Миколаїв
Господарський суд Миколаївської області у складі судді Олейняш Е.М. при секретарі судового засідання Артьомові І.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Державного підприємства "Адміністрація морських портів України", проспект Берестейський, 14, м. Київ, 01135 (код ЄДРПОУ 38727770)
електронна пошта: info@uspa.gov.ua
в особі Миколаївської філії державного підприємства „Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту), вул. Заводська, 23, м. Миколаїв, 54020 (код ЄДРПОУ 38728444)
електронна пошта: mf@nik.uspa.gov.ua
представник позивача Травянко Леонід Віталійович
електронна пошта: ІНФОРМАЦІЯ_1
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ", вул. Лаврська, 16, м. Київ, 01015 (код ЄДРПОУ 32655926)
електронна пошта: nikmorservice.office@gmail.com
про стягнення коштів в сумі 349 843, 20 грн.
за участю представників учасників справи:
представник позивача: Травянко Л.В.
представник відповідача: не з'явився
До Господарського суду Миколаївської області звернулось Державне підприємство "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії державного підприємства „Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту) з позовною заявою, в якій просить суд стягнути з відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ" 349 843, 20 грн.
Позивач просить суд стягнути з відповідача судовий збір в сумі 2 798, 75 грн.
І. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ.
Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 13.12.2023 позовну заяву (вх. № 16166/23 від 08.12.2023) Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії державного підприємства „Адміністрація морських портів України" до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ" про стягнення коштів в сумі 349 843, 20 грн. залишено без руху.
Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 26.12.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання на 26.01.2024.
Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 26.01.2024 продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів та відкладено підготовче засідання на 19.03.2024.
Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 19.03.2024 закрито підготовче провадження у справі. Розгляд справи по суті призначено в судовому засіданні на 16.04.2024.
Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 16.04.2024 відкладено розгляд справи по суті в судовому засіданні на 22.05.2024.
В судове засідання 22.05.2024 відповідач явку повноважних представників не забезпечив, хоча про дату, час та місце судового засідання повідомлений в порядку ст. 120 ГПК України шляхом доставки ухвали суду до електронного кабінету відповідача.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності представника відповідача.
У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 № 2102-IX, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
Відповідно до Указів Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" від 14.03.2022 № 133/2022, від 18.04.2022 № 259/2022, від 17.05.2022 № 341/2022, від 12.08.2022 № 573/2022, від 07.11.2022 № 757/2022, від 06.02.2023 № 58/2023, від 01.05.2023 № 254/2023, від 26.07.2023 № 451/2023, від 06.11.2023 № 734/23, від 05.02.2024 № 49/2024, від 06.05.2024 №271/2024 у зв'язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України продовжувався строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб, з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб, з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб, з 05 години 30 хвилин 23 серпня 2022 року строком на 90 діб, з 05 години 30 хвилин 21 листопада 2022 року строком на 90 діб, з 05 години 30 хвилин 19 лютого 2023 року строком на 90 діб, з 05 години 30 хвилин 20 травня 2023 року строком на 90 діб, з 05 години 30 хвилин 18 серпня 2023 року строком на 90 діб, з 05 години 30 хвилин 16 листопада 2023 року строком на 90 діб, з 05 години 30 хвилин 14 лютого 2024 року строком на 90 діб, з 05 години 30 хвилин 14 травня 2024 року строком на 90 діб.
Відповідно до ст. 12-2 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.
Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
Відповідно до ст. 26 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України.
Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється.
У разі неможливості здійснювати правосуддя судами, які діють на території, на якій введено воєнний стан, законами України може бути змінена територіальна підсудність судових справ, що розглядаються в цих судах, або в установленому законом порядку змінено місцезнаходження судів.
Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.
В судовому засіданні 22.05.2024 судом відповідно до ч. 1 ст. 240 ГПК України оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
ІI. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ПОЗИЦІЙ УЧАСНИКІВ ПРОЦЕСУ.
2.1. Правова позиція позивача.
Підставою позову позивачем зазначено, що 25.01.2021 між Державним підприємством "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (зберігач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ" (поклажодавець) укладено договір зберігання товарно-матеріальних цінностей (з урахуванням протоколу врегулювання розбіжностей до договору) № 5-П-МИФ-21 на відкритій складській площі V (інв. № 63877) загальною площею 8500 кв. м., яка знаходиться за адресою: вул. Заводська, 23/17, м. Миколаїв.
Позивач зазначає, що на виконання п. 2.1.1 договору зберігач прийняв майно поклажодавця на зберігання, оформивши та підписавши акти прийому-передачі майна від 23.02.2021 та від 29.11.2021 із зазначенням в ньому найменування майна та його кількості.
Позивач також зазначає, що на виконання умов договору листом № 3590/18-02-04/ВИх від 09.11.2021 та повторно листом № 3813/18-02-04/ВИх від 29.11.2022 зберігач повідомив поклажодавця про намір розірвати договір з 01.01.2022 та на виконання п. 2.2.3 договору забрати поклажодавцем майно, яке було передане позивачу на зберігання згідно умов договору.
Однак, станом на день звернення до суду з позовною заявою поклажодавець майно не забрав та не сплачує кошти за зберігання майна, що порушує права позивача та стало підставою для звернення до суду.
Позивач просить суд стягнути грошові кошти за надану послугу зі зберігання майна в період з лютого 2023 по жовтень 2023 (включно) в сумі 349 843, 20 грн.
Позовні вимоги позивача обґрунтовані приписами ст. 316, 319, 321, 391, 525, 526, 599, 629, 631, 936, 948 ЦК України, ст. 193 ГК України та умовами договору.
2.2. Правова позиція (заперечення) відповідача.
Відповідачем подано суду чотири ідентичні за змістом відзиви на позовну заяву (вх. № 351/24 від 11.01.2024; вх. № 355/24 від 11.01.2024; вх. № 359/24 від 11.01.2024; вх. № 361/24 від 11.01.2024). Відповідач просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, зазначивши наступне:
- відповідач є портовим оператором, зареєстрованим у порту Миколаїв за Причалом № 9, іншої діяльності, окрім стивідорної, в порту Миколаїв, компанія не здійснює. Відповідно до ст. 1, 4, 18, 19 Закону України "Про морські порти України", ст. 179 ГК України Адміністрація зобов'язана укладати із Портовим оператором відповідні договори задля забезпечення можливості здійснення ним стивідорної діяльності в порту Миколаїв із наданням відповідних навантажувально-розвантажувальних робіт;
- посилаючись на п. 7.6 договору, відповідач зазначає, що виходячи зі змісту листів, якими обмінялися сторони, а також підписаних актів приймання-передачі майна за Договором в листопаді та грудні 2021, відповідач вважав, що питання подальшого використання складської площі між сторонами врегульовано. Оскільки жодною зі сторін не вчинялись дії, що мали б наслідком припинення зобов'язань зберігачем з надання послуг, а також зобов'язань поклажодавця з прийняття послуг, після припинення, розірвання, закінчення строку дії Договору, керуючись п. 7.6 договору, - договір є автоматично пролонгованим та діючим до цього часу. Тому у відповідача не виникло зобов'язання забрати передане зберігачу на зберігання майно в термін до 01.01.2022р. - відповідач вважає договір діючим, пролонгованим і продовжує користуватися відкритою складською площею V для розміщення свого майна;
- позивач не навів доказів того, що він, як суб'єкт господарювання, потребує використання ним складських площ, тобто, що дійсно існує потреба для реальних господарських операцій у використанні повної площі відкритого складу V та позивачу дійсно необхідно особисто використовувати відкриту складську площу 8500 м.кв. повністю; розміщення на частині складської площі майна відповідача позбавляє позивача можливості вільного користування та розпорядження майном; - іншим чином задовольнити свої потреби, ніж припинити договір з відповідачем, позивач не взмозі;
- відповідач, у рамках ст. 391 ЦК України, не отримував жодних вимог про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном безпосередньо від власника майна, яким є Міністерство інфраструктури України;
- позивачем у позовній заяві: не наводиться опису обставин складання, підписання та надання, передбачених умовами Договору документів, що є підставою для проведення розрахунків за Договором; не пояснюється порядок складання первинних документів для оплати та порядок оплати за зберігання після припинення дії Договору; не вказується на заявлення ним відповідної вимоги про сплату відповідачем за фактичне зберігання після закінчення Договору за означений період з 01.02.2023р. по 31.10.2023р.;
- Адміністрацією протягом означеного періоду не було у встановленому порядку та строки складено та надано поклажодавцю, як то передбачено п. 2.1.6, п. 2.1.7, п. 2.1.8 договору: приймально-здавальні акти; акти наданих послуг; рахунки за період стягнення - до позову не надані належні двосторонньо підписані первинні документи та відповідні докази їх вручення відповідачу;
- позивачем безпосередньо у позові не пояснюється: - коли, ким саме та з якої електроної пошти здійснювалися відправки вказаних у позові рахунків із повноваженнями особи вчиняти дії за Договором по направленню, врученню рахунків та Актів наданих послуг від імені юридичної особи Позивача;
- акти наданих послуг оформлені на підтвердження надання послуг по зберіганню майна за Договором №5-П-МИФ-21 від 25.01.2021р., а не як плата за фактичний час зберігання майна після закінчення строку дії Договору (за п. 2.2.7 Договору) - тобто позивач сам своїми первинними документами фактично визнає продовження дії договору та надання ним саме послуг за таким договором
- додані позивачем повідомлення про вручення поштового відправлення не містять відомостей про їх вкладення, не містять ознак вкладення у поштові відправлення вказаних у позові актів чи рахунків. Відповідні описи вкладення відсутні. Тобто, вказані документи не можуть бути доказом належного відправлення позивачем якихось первинних документів за спірним договором;
- витяг з "Журналу реєстрації рахунків (гривня) 2023 рік" не містить реквізитів, які б підтвердили, що цей Журнал є офіційним, ведеться уповноваженими особами, зі збереженням його цілісності, входить до номенклатури справ та документообігу позивача;
- оскільки у Портового оператора не виникло зобов'язання оплати, для Адмііністрації не настав строк пред'явлення вимог виконання зобов'язання по оплаті заявлених рахунків. Адміністрація не заявляла вимог щодо спонукання до складання та підписання належних первинних/розрахункових документів за Договором. Отже, Портовий оператор не допустив прострочення виконання грошового зобов'язання;
- відповідач через незалежні від нього трагічні обставини, що склалися у країні та блокування роботи порту Миколаїв, позбавлений можливості здійснювати свою господарську діяльність, не отримує взагалі будь-яких грошових надходжень за час простою, що унеможливлює виконання зобов'язань за договорами, укладеними з Адміністрацією, у тому числі за спірним договором - на час дії воєнного стану. Посилаючись на ст. 509 ЦК України, відповідач зазначає, що не є справедливим покладати на Портового оператора зобов'язання проведення оплати на час дії військового стану та до моменту розблокування роботи порту Миколаїв;
- посилаючись на лист Торгово-промислової палати України від 28.02.2022р. №2024/02.0-7.1, відповідач зазначає, що з 24.02.2022р. офіційно встановлено фактичну неможливість в Україні належного виконання зобов'язань за діючими договорами внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин, про що відповідач повідомляв позивача. Відповідно до п. 5.1 договору у випадку виникнення форс-мажорних обставин, сторони звільняються від відповідальності за не виконання своїх зобов'язань на час дії зазначених обставин;
- визначений сторонами зміст спірного договору по своїй суті є близьким до змісту найму (оренди). В спірному випадку у даній справі підлягає застосуванню аналогія закону, тобто норми, якими врегульовано питання звільнення орендаря від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане (ст. 286 ГК України, ст. 762 ЦК України, постанови КМУ № 634 від 27.05.2022 «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану»);
- позивач з невідомих причин не повідомив суд про наявність судової справи у провадженні Господарського суду Миколаївської області № 915/457/23 між тими самими сторонами та за тим самим Договором, але із вимогами про стягнення боргу за інший період з 01.01.2022р. по 31.01.2023р. на іншу суму у розмірі 455 716, 80 грн.
Правова позиція відповідача обґрунтована положеннями Указу Президента № 64/2022 від 24.02.2022, постанови КМУ № 634 від 27.05.2022, листа ТПП № 2024/02.0-7.1 від 28.02.2022, ст. 1, 4 Закону України "Про морські порти України", "Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку", ст. 8, 11, 13, 251, 253, 256, 258, 509, 526, 530, 610, 612, 613, 614, 615, 616, 617, 626, 627, 759, 760, 762, 763, 936, 946, 948 ЦК України, статей 173, 174, 179, 218, 220, 232, 233, 283, 286, 391 ГК України.
ІІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ЗМІСТ СПІРНИХ ПРАВОВІДНОСИН З ПОСИЛАННЯМ НА ДОКАЗИ, НА ПІДСТАВІ ЯКИХ ВСТАНОВЛЕНІ ВІДПОВІДНІ ОБСТАВИНИ.
Розглянувши матеріали справи, керуючись принципом верховенства права, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, суд встановив наступне.
Відповідно до витягу № 165661384 від 07.05.2019 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 510624848101 є нежитловим об'єктом, та складається з: авто вагової з конторою і електровагами літ. " 17А-1" загальною площею 19,4 кв.м., Бокс автовантажників з душовою літ " 17Б-1" загальною площею 109,2 кв.м., будівлі кладової літ. " 17В-1", вимощення - VI, Огорожі №9,10, Відкрита складська площа - ІІ, ІІІ, ІV, V, Відкрита площадка для накопичення та тимчасового відстою автотранспорту та технологічного обладнання - І, яке знаходиться за адресою Миколаївська обл.., м. Миколаїв, вулиця Заводська, будинок 23/17, належить Міністерству Інфраструктури України.
Відповідно до вищезазначеного витягу 03.05.2019 за Державним підприємством "Адміністрація морських портів України" зареєстровано право господарського відання, володілець - Міністерство інфраструктури України.
25.01.2021 між Державним підприємством "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрації Миколаївського морського порту) (зберігач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ" (поклажодавець) укладено договір зберігання товарно-матеріальних цінностей № 5-П-МИФ-21 від 25.01.2021.
Договір підписано сторонами та скріплено печатками сторін.
До договору складено "Протокол врегулювання розбіжностей до договору від 25.01.2021 №5-П-МИФ-21 між МФ ДП "АМПУ" (адміністрацією Миколаївського МП) та ТОВ "НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ" від 23.02.2021.
Умовами договору сторони передбачили наступне.
Відповідно до п. 1.1 договору зберігач згідно заявки поклажодавця надає послуги по зберіганню товарно-матеріальних цінностей (надалі - майно) на відкритій складській площі V (інв № 63877) загальною площею 8500 м. кв., яка знаходиться за адресою: вул. Заводська, 23/17 протягом строку дії цього договору у порядку та на умовах, визначених даним договором.
Відповідно до п. 1.2 договору поклажодавець приймає надані послуги та оплачує їх згідно з умовами цього договору.
Відповідно до п. 2.1.1 договору (в редакції протоколу розбіжностей) зберігач зобов'язаний прийняти майно на зберігання та підписати акти прийому-передачі майна із зазначенням в ньому виду майна та його кількості.
Відповідно до п. 2.1.6 договору відповідальною службою за оформлення приймально-здавальних актів є комплекс соціально-побутового обслуговування (надалі - КСПО) зберігача
Відповідно до п. 2.1.7 договору КСПО зберігача щомісячно (останній день звітного місяця) надає до відділу з розрахунків централізованої бухгалтерії зберігача приймально-здавальний акт наданих послуг за звітний місяць, підписаний представниками сторін.
Відповідно до п. 2.1.8 договору зберігач зобов'язаний щомісячно до 10 числа місяця, наступного за розрахунковим, надавати поклажодавцю акт наданих послуг у двох примірниках, оформлений на підставі підписаних обома сторонами приймально-здавальних актів, та рахунок для сплати за надані послуги.
Відповідно до п. 2.2.3 договору поклажодавець зобов'язаний забрати у зберігача майно одразу після закінчення строку дії цього договору за актом прийому-передачі.
Відповідно до п. 2.2.7 договору якщо поклажодавець після закінчення строку дії цього договору не забрав майно, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час його зберігання.
Відповідно до п. 3.2 договору (в редакції протоколу розбіжностей) послуга зі зберігання майна на відкритих складських площах для сторонніх організацій на 1 кв. м. за добу, а саме на відкритій складській площі V (інв № 63877) загальною площею 8500 м. кв. складає 0, 14 грн. без ПДВ за 1 кв. м за добу.
При нарахуванні плати, яка встановлена за добу, не повну календарну добу вважати за повну добу.
Нарахування ПДВ здійснюється відповідно до чинного законодавства.
Відповідно до п. 3.3 договору у разі дострокового розірвання цього договору, вартість послуг сплачується за фактичний час зберігання майна.
Відповідно до п. 4.1 договору сторони несуть один перед одним взаємну відповідальність за невиконання або неналежне виконання своїх зобов'язань за цим договором відповідно до чинного законодавства України.
Відповідно до абз. 1 п. 7.1 договору цей договір набирає чинності з дати підписання його обома сторонами і діє до 31.12.2021 включно і вважається пролонгованим на кожний наступний рік на тих самих умовах, якщо жодна із сторін не заявить про його розірвання на протязі одного місяця до закінчення дії цього договору.
Відповідно до абз. 2 п. 7.1 договору (в редакції протоколу розбіжностей) сторони дійшли до згоди, що згідно з частиною третьою статті 631 Цивільного кодексу України, умови цього договору застосовуються до правовідносин, що виникли між ними з 11.12.2020.
Відповідно до п. 7.5 договору цей договір може бути припинено або розірвано в інших випадках, передбачених цим договором та / або чинним законодавством України.
Відповідно до п. 7.6 договору дострокове розірвання та / або припинення дії цього договору, в тому числі внаслідок спливу строку його дії, якщо про інше не буде досягнуто домовленостей між сторонами або не буде прямо випливати з дій сторін, має наслідком припинення зобов'язань зберігачем з надання послуг, а також зобов'язань поклажодавця з прийняття послуг, після припинення, розірвання, закінчення строку дії договору та оплати за такі послуги.
В розділі "Юридичні адреси та банківські реквізити сторін" зазначено наступну електронну пошту поклажодавця: office@nikmorservices.com.ua.
Судом встановлено, що на виконання умов договору поклажодавцем (відповідачем) передано зберігачу (позивачу) на зберігання майно на відкритій складській площі (інв. № 63877), площею - 8 500 кв. м., що знаходиться на території Миколаївського морського порту за адресою м. Миколаїв, вул. Заводська, 23/17, про що між сторонами складено та підписано акти приймання-передачі майна від 23.02.2021 та від 29.11.2021.
04.11.2021 представниками сторін складено та підписано акт щодо звільнення майданчиків на відкритій складській площі (інв. № 63877) відповідно до договору №5-П-МИФ-21 від 25.01.2021, відповідно до якого поклажодавець звільнив 1500 кв. м. на відкритій складській площі (інв. № 63877), а зберігач розмістив на звільненій території майно, яке знаходиться на балансі МФ ДП "АМПУ".
09.11.2021 позивач листом № 3590/18-02-04/Вих від 09.11.2021 позивач повідомив відповідача про те, що адміністрація Миколаївського морського порту у зв'язку з виробничою необхідністю має намір використовувати території об'єкту "Відкрита складська площа V" (інв. № 63877), загальною площею 8500 кв.м, для власних господарчих потреб Філії. Керуючись п. 2.1.9 та п. 7.3 договору Адміністрація повідомила про намір припинити дію договору № 5-П-МИФ-21 від 25.01.2021 з 01.01.2022 та на виконання п. 2.2.3 договору просила відповідача одразу після закінчення строку дії договору забрати майно, яке знаходиться на зберіганні згідно вищезазначеного договору.
22.11.2021 відповідач листом № 1627 від 22.11.2021 зазначив, що ТОВ "НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ" має плани істотного збільшення обсягів перевалки металопродукції і підтверджує свій намір в подальшому зберігати своє майно на решті відкритої складської площі V площею 7000 кв. м. в рамках укладеного договору. Просив позивача розглянути можливість подальшого співробітництва та пролонгувати договір № 5-П-МИФ-21 від 25.01.2021 строком на 5 років.
29.11.2021 позивач листом № 3813/18-02-04/Вих від 29.11.2021, за результатами розгляду листа відповідача № 1627 від 22.11.2021 (вх. №16799/18/Вх від 23.11.2021) щодо пролонгації договору, керуючись п. 7.1 договору, повідомив, що не підтверджує пролонгацію (продовження строку дії) договору від 25.01.2021 №5-П-МИФ-21 та заявляє про його розірвання з 01.01.2022, зазначивши, що останнім днем дії договору є 31.12.2021.
29.11.2021 відповідач листом № 1678 від 29.11.2021 повторно підтвердив свій намір в подальшому зберігати своє майно, надавши акти приймання-передачі майна від 23.02.2021 та від 04.11.2021.
В березні 2023 Державне підприємство «Адміністрація морських портів України» в особі Миколаївської філії державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (Адміністрація) звернулось до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою, в якій просило суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ» кошти в розмірі 455 716, 80 грн. за зберігання майна після закінчення строку дії договору за період з 01.01.2022 по 31.01.2023 включно та зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю «НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ» усунути перешкоди в користуванні майном.
Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 15.04.2024 по справі № 915/417/23 задоволено позов Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту) до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ" про стягнення грошових коштів та усунення перешкод у користуванні майном.
Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ" на користь Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту) 455 716, 80 грн. плати за фактичний час зберігання майна.
Зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю "НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ" усунути перешкоди в користуванні майном (відкритій складській площі V інв № 63877 загальною площею 8500 м.кв., що знаходиться за адресою м. Миколаїв, вул. Заводська 23/17) шляхом звільнення визначеного вище нерухомого майна від товарно-матеріальних цінностей Поклажодавця, переданого за договором зберігання від 25.01.2021 №5-П-МИФ-21.
Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ" на користь Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту) 9 519, 75 грн. судового збору.
Рішення набрало законної сили 21.05.2024.
За фактичний час зберігання майна за період з 01.02.2023 по 31.10.2023 позивачем нараховано відповідачу плату за зберігання майна в загальній сумі 349 843, 20 грн., виходячи зі ставки 1 кв. м. на добу (0, 14 грн.) х на коефіцієнт (кількість днів зберігання) х займану площу під зберіганням = сума без ПДВ х 20 % = сума до сплати з ПДВ.
Крім того, позивачем складено акти наданих послуг (виконаних робіт) та рахунки для оплати, а саме: акт наданих послуг № 02620043 від 28.02.2023 та рахунок № 02620043 від 28.02.2023 на суму 32 222, 40 грн.; акт наданих послуг № 04810043 від 31.03.2023 та рахунок № 04810043 від 31.03.2023 на суму 35 674, 80 грн.; акт наданих послуг № 08080043 від 30.04.2023 та рахунок № 08080043 від 30.04.2023 на суму 34 524, 00 грн.; акт наданих послуг № 09750043 від 31.05.2023 та рахунок № 09750043 від 31.05.2023 на суму 35 674, 80 грн.; акт наданих послуг № 13020043 від 30.06.2023 та рахунок №13020043 від 30.06.2023 на суму 34 524, 00 грн.; акт наданих послуг № 13890043 від 31.07.2023 та рахунок №13890043 від 31.07.2023 на суму 35 674,80 грн.; акт наданих послуг № 16160043 від 31.08.2023 та рахунок № 16160043 від 31.08.2023 на суму 35 674, 80 грн.; акт наданих послуг № 18490043 від 30.09.2023 та рахунок №18490043 від 30.09.2023 на суму 34 524, 00 грн.; акт наданих послуг №20330043 від 31.10.2023 та рахунок №20330043 від 31.10.2023 на суму 35 674, 80 грн.
На підтвердження факту направлення актів та рахунків відповідачу позивачем подано суду повідомлення про вручення поштового відправлення (повідомлення за березень повернуто відправнику із відміткою поштової установи «за закінченням терміну зберігання», решта поштових відправлень вручено адресату), а також Журнал реєстрації рахунків (гривня) за 2023 рік.
Крім того, на підтвердження факту направлення позивачем відповідачу актів / рахунків суду подано повідомлення про надсилання актів / рахунків на електронну пошту nievdokimov@gmail.com, ostrovaya@nikmorservices.com.ua, office@nikmorservices.com.ua, innamaks131213@gmail.com.
На підтвердження факту зупинення діяльності ТОВ "НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ", а також підтвердження факту форс-мажорних обставин відповідачем подано суду:
- наказ ТОВ "Нікморсервіс Ніколаєв" № 31 від 30.09.2022, відповідно до якого на підприємстві відповідача починаючи з 01.10.2022 оголошено простій підприємства, тимчасово призупинено діяльність на час воєнного стану, або до відновлення виробничої діяльності Миколаївського морського порту;
- лист ТПП від 28.02.2022 № 2024/02.0-7.1, адресований "Всім кого це стосується", відповідно до якого Торгово-промислова палата України на підставі ст. 14, 141 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні", Статуту ТПП України, засвідчила форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили): військову агресію російської федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні".
Позивач звертався до відповідача із претензією, проте до матеріалів справи претензії не подано.
У відповіді на претензію позивача № 1070/18-04-10/Вих від 01.08.2023 відповідач просив позивача:
- вважати продовженим договір про зберігання товарно-матеріальних цінностей № 5-П-МИФ-21 від 25.01.2021 до 31.12.2023 із наступною пролонгацією у встановленому договором порядку;
- не нараховувати штрафні санкції за період дії воєнного стану;
- скасувати / відкликати / не враховувати рахунки за період дії воєнного стану та прийняти відповідне рішення щодо зменшення оплати за договором зберігання до повного відновлення судноплавства.
До відповіді на претензію відповідачем додано лист Торгово-промислової палати України від 28.02.2022 № 2024/02.0-7.1 та наказ № 31 від 30.09.2022 про тимчасове призупинення діяльності на час воєнного стану.
Вищевикладені обставини і стали підставою для звернення до суду із даним позовом.
ІV. ДЖЕРЕЛА ПРАВА, ЯКІ ЗАСТОСУВАВ СУД.
Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи.
Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (п. 5.11-5.13 постанови КГС ВС від 22.06.2022 у справі № 904/5328/21).
Близький за змістом правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.
4.1. Особливості управління господарською діяльністю у державному секторі економіки.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 22 ГК України держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.
Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному капіталі яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.
Відповідно до ч. 5 ст. 22 ГК України держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.
Відповідно до ч. 1 ст. 55 ГК України суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Відповідно до ч. 4 ст. 55 ГК України суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах.
Відповідно до ч. 1 ст. 133 ГК України основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління.
Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених Цивільним кодексом України.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 135 ГК України власник майна має право одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет, структуру утвореного ним суб'єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення заснованих ним суб'єктів господарювання відповідно до законодавства.
Власник має право особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності - на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до цього Кодексу та інших законів.
Відповідно до ч. 1, 2, 4 ст. 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.
Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.
4.2. Правове регулювання договірних відносин.
На підставі ст. 11, 202, 509 ЦК України між сторонами на підставі договору виникло господарське зобов'язання, яке в силу ст. 525, 526 ЦК України, ст. 193 ГК України має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ч. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Виконання зобов'язань, реалізація, зміна та припинення певних прав у договірному зобов'язанні можуть бути зумовлені вчиненням або утриманням від вчинення однією із сторін у зобов'язанні певних дій чи настанням інших обставин, передбачених договором, у тому числі обставин, які повністю залежать від волі однієї із сторін.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ч. 1, 2, 4 ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.
Законом можуть бути встановлені випадки, коли припинення зобов'язань на певних підставах не допускається.
Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Договір набирає чинності з моменту його укладення, якщо інше не визначено законом або договором.
Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.
Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
Відповідно до ч. 1. 3 ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
Відповідно до ч. 2, 3 ст. 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.
У разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.
Відповідно до ст. 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Поняття "строк договору", "строк виконання зобов'язання" та "термін виконання зобов'язання" згідно з приписами ЦК України мають різний зміст.
Відтак, закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов'язків під час дії договору.
Поняття "строк виконання зобов'язання" і "термін виконання зобов'язання" охарактеризовані у статті 530 ЦК України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов'язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов'язання (п. 30, 33-35 постанови ВП ВС від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12).
Закінчення строку дії договору не є підставою для припинення визначених ним зобов'язань, оскільки згідно зі ст. 599 ЦК, ч. 1 ст. 202 ГК такою підставою є виконання, проведене належним чином. З огляду на те, що закон не передбачає такої підстави, як закінчення строку дії договору, для припинення зобов'язання, яке лишилося невиконаним (постанова ВП ВС від 26.06.2018 у справі № 910/9072/17).
Відповідно до ч. 1 ст. 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 937 ЦК України договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу.
Відповідно ч. 1 ст. 938 ЦК України зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.
Відповідно ч. 1 ст. 942 ЦК України зберігач зобов'язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі.
Відповідно ч. 1 ст. 946 ЦК України плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання.
Відповідно ч. 3 ст. 946 ЦК України якщо поклажодавець після закінчення строку договору зберігання не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання.
Відповідно до ст. 948 ЦК України поклажодавець зобов'язаний забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання.
4.3. Правове регулювання обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин)
Відповідно до ст. 617 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.
Відповідно до ст. 218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
Відповідно до ч. 1 ст. 14 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" Торгово-промислова палата України здійснює свою діяльність відповідно до цього Закону, інших законів, нормативно-правових актів та свого Статуту.
Відповідно до ч. 3 ст. 14 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" Торгово-промислова палата України:
відкриває свої представництва та філії в інших країнах, а також засновує разом із зарубіжними партнерськими організаціями як в Україні, так і за її межами змішані торгово-промислові палати, ділові ради та інші спільні організації;
засвідчує форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили), а також торговельні та портові звичаї, прийняті в Україні, за зверненнями суб'єктів господарської діяльності та фізичних осіб;
засвідчує форс-мажорні обставини відповідно до умов договорів за зверненнями суб'єктів господарської діяльності, що здійснюють будівництво житла (замовників, забудовників);
веде недержавний реєстр українських підприємців за їх згодою, фінансовий стан яких свідчить про їх надійність як партнерів у підприємницькій діяльності в Україні та за її межами. Порядок ведення зазначеного реєстру визначається Торгово-промисловою палатою України.
Відповідно до ч. 1 ст. 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб'єктів малого підприємництва видається безкоштовно.
Відповідно до ч. 2 ст. 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також викликані винятковими погодними умовами і стихійним лихом, а саме: епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха тощо.
Ознаками форс-мажорних обставин є наступні елементи: вони не залежать від волі учасників цивільних (господарських) відносин; мають надзвичайний характер; є невідворотними; унеможливлюють виконання зобов'язань за даних умов здійснення господарської діяльності (п. 5.48 постанови КГС ВС від 22.06.2022 у справі № 904/5328/21).
У постановах Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 915/531/17, від 26.05.2020 у справі № 918/289/19, від 17.12.2020 у справі № 913/785/17, від 01.06.2021 у справі № 910/9258/20 викладено висновок щодо застосування статті 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні", відповідно до якого:
- статтею 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" визначено, що засвідчення дії непереборної сили шляхом видачі сертифікату про форс-мажорні обставини покладено на Торгово-промислову палату України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати;
- форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру, і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості виконання зобов'язання, повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для даного конкретного випадку виконання господарського зобов'язання;
- доведення наявності непереборної сили покладається на особу, яка порушила зобов'язання. Саме вона має подавати відповідні докази в разі виникнення спору.
Подібна правова позиція викладена в постановах КГС ВС від 16.07.2019 у справі № 917/1053/18, від 09.11.2021 у справі № 913/20/21, від 22.06.2022 у справі № 904/5328/21.
Сертифікат видається торгово-промисловою палатою за зверненням однієї зі сторін спірних правовідносин (сторін договору), яка (сторона) оплачує (за винятком суб'єктів малого підприємництва) послуги торгово-промислової палати. Водночас інша сторона спірних правовідносин (договору) позбавлена можливості надати свої доводи і вплинути на висновки торгово-промислової палати.
Таке засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) може вважатися достатнім доказом про існування форс-мажорних обставин для сторін договору, якщо вони про це домовилися, але не пов'язує суд у випадку виникнення спору між сторонами щодо правової кваліфікації певних обставин як форс-мажорних.
Звідси Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду зазначає, що сертифікат торгово-промислової палати, який підтверджує наявність форс-мажорних обставин, не може вважатися беззаперечним доказом про їх існування, а повинен критично оцінюватися судом з урахуванням встановлених обставин справи та у сукупності з іншими доказами (подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 926/2343/16, від 16.07.2019 у справі № 917/1053/18 та від 25.11.2021 у справі № 905/55/21). Адже визнання сертифіката торгово-промислової палати беззаперечним та достатнім доказом про існування форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) без надання судом оцінки іншим доказам суперечить принципу змагальності сторін судового процесу (п. 75-77 постанови Об'єднаної палати КГС ВС від 19.08.2022 у справі № 908/2287/17; п. 5.19-5.21 постанови КГС ВС від 21.09.2022 у справі № 911/589/21; п. 47 постанови КГС ВС від 04.10.2022 у справі № 927/25/21).
Для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання згідно зі статтями 617 ЦК України, 218 ГК України особа, яка порушила зобов'язання, повинна довести: 1) наявність обставин непереборної сили; 2) їх надзвичайний характер; 3) неможливість попередити за даних умов завдання шкоди; 4) причинний зв'язок між цими обставинами і понесеними збитками (постанова Верховного Суду України від 10.06.2015 року у справі № 904/6463/14; п. 44 постанови КГС ВС від 04.10.2022 у справі № 927/25/21).
Для звільнення себе від відповідальності внаслідок настання форс-мажорних обставин (обставинами непереборної сили) відповідач зобов'язаний був надати не лише сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили), а й довести, що такі обставини об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (п. 52 постанови КГС ВС від 04.10.2022 у справі № 927/25/21).
Неналежне повідомлення сторони договору може позбавити права іншу сторону посилатися на форс-мажорні обставини.
Верховний Суд звертає увагу на те, що потрібно розрізняти вчасне повідомлення сторони про виникнення форс-мажорних обставин (яке сторона має зробити у передбачений договором строк) від звернення до ТПП за отриманням сертифікату, яке є можливим лише після порушення виконання зобов'язання. Через це сертифікат ТПП може бути отриманий значно пізніше за дату, коли сторона з'ясувала неможливість виконання договору через вплив форс-мажорних обставин.
Водночас неповідомлення або несвоєчасне повідомлення про форс-мажорні обставини позбавляє сторону, яка порушила цей обов'язок, права посилатися на ці обставини як на підставу звільнення від відповідальності, якщо це передбачено договором (втрата стороною права посилання на форс-мажор).
Про те, що сторона позбавляється права посилатися на форс-мажорні обставини через несвоєчасне повідомлення має бути прямо зазначено в договорі (п. 33, 46, 50, 52 постанови КГС ВС від 31.08.2022 у справі № 910/15264/21).
4.4. Правове регулювання аналогії закону.
Відповідно до ч. 10 ст. 11 ГПК України якщо спірні відносини не врегульовані законом і відсутній звичай ділового обороту, який може бути до них застосований, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - виходить із загальних засад і змісту законодавства (аналогія права).
Відповідно до ч. 1 ст. 8 ЦК України якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).
Аналогія закону та аналогія права розглядаються в загальній теорії права як засоби заповнення прогалин у законодавстві шляхом їх усунення чи подолання. Прогалини у законодавстві ускладнюють регулювання відповідних суспільних відносин через відсутність у законодавчому акті нормативного припису (норми права), що безпосередньо спрямований на їх врегулювання.
Аналогія закону - це поширення в процесі правозастосування на конкретні неврегульовані правом життєві відносини чинності норм права, які регулюють відносини, які є подібними тим, що потребують урегулювання в рамках цієї галузі права за найсуттєвішими ознаками.
Аналогія права - це застосування до конкретних відносин загальних засад і сенсу законодавства у разі відсутності норм права, що регулюють подібні за найсуттєвішими ознаками відносини. Це означає, що юридично справа вирішується на основі принципів права, таких, як справедливість, гуманізм, юридична рівність тощо, що переважно закріплені у відповідних статтях Конституції України або загальних положеннях законодавчих актів.
Якщо суд виявив прогалину у законодавстві в процесі правозастосування, він зобов'язаний використовувати такі оперативні засоби її подолання, як аналогія закону чи аналогія права з метою вирішення конкретної юридичної справи.
Зазначений обов'язок суду випливає з приписів частини десятої статті 10 ЦПК України, якими визначено, що забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (постанова ОП КЦС ВС від 12.06.2023 у справі 2-7985/2003).
У постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 (провадження № 14-31цс21) Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що необхідність інституту аналогії (аналогії закону та аналогії права) полягає в тому, що закон призначений для його застосування в невизначеному майбутньому, але законодавець, встановлюючи регулювання, не може охопити всі життєві ситуації, які можуть виникнути. Крім того, життя перебуває у постійному русі, змінюється і розвивається, внаслідок чого виникають нові життєві ситуації, які законодавець не міг передбачити під час ухвалення закону. Суд застосовує аналогію закону і аналогію права тоді, коли, на переконання суду, певні відносини мають бути врегульовані, але законодавство такого регулювання не містить, внаслідок чого наявна прогалина в законодавчому регулюванні. Зазначені висновки стосуються як матеріального, так і процесуального права. Відсутність у процесуальних кодексах положень про аналогію не є перешкодою для застосування такої аналогії.
V. ВИСНОВКИ СУДУ.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов наступного висновку.
25.01.2021 між Державним підприємством "Адміністрація морських портів України" в особі Миколаївської філії Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (адміністрації Миколаївського морського порту) (зберігач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ" (поклажодавець) укладено договір зберігання товарно-матеріальних цінностей № 5-П-МИФ-21 від 25.01.2021 з урахуванням протоколу врегулювання розбіжностей до договору.
На виконання умов договору поклажодавцем (відповідачем) передано зберігачу (позивачу) на зберігання майно на відкритій складській площі (інв. № 63877), площею 8 500 кв. м., що знаходиться на території Миколаївського морського порту за адресою м. Миколаїв, вул. Заводська, 23/17, про що між сторонами складено та підписано акти приймання-передачі майна від 23.02.2021 та від 29.11.2021. Крім того, 04.11.2021 представниками сторін складено та підписано акт щодо звільнення майданчиків на відкритій складській площі (інв. № 63877), відповідно до якого поклажодавець звільнив 1500 кв. м.
Відповідно до абз. 1 п. 7.1 договору цей договір набирає чинності з дати підписання його обома сторонами і діє до 31.12.2021 включно і вважається пролонгованим на кожний наступний рік на тих самих умовах, якщо жодна із сторін не заявить про його розірвання на протязі одного місяця до закінчення дії цього договору.
Керуючись умовами п. 7.1 договору, позивач неодноразово листами № 3590/18-02-04/Вих від 09.11.2021 та № 3813/18-02-04/Вих від 29.11.2021 повідомляв відповідача про те, що він не підтверджує пролонгацію договору, укладеного між сторонами, та заявляє про його розірвання з 01.01.2022, зазначивши, що останнім днем дії договору є 31.12.2021. Крім того, на виконання п. 2.2.3 договору позивач просив відповідача одразу після закінчення строку дії договору забрати майно, яке знаходиться на зберіганні згідно вищезазначеного договору.
За загальним правилом розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 651 ЦК України). В спірному випадку умовами п. 7.1 договору передбачено право зберігача заявити про його розірвання на протязі одного місяця до закінчення дії договору. Позивач скористався наданим йому договором правом на розірвання договору, дотримавшись строку повідомлення. Судом також враховано, що повідомлення позивача про розірвання договору викладено чітко, недвозначно та зрозуміло. Враховуючи, що матеріали справи не містять доказів досягнення між сторонами інших домовленостей або вчинення дій, які б підтверджували пролонгацію договору до закінчення строку його дії, суд дійшов висновку, що договір припинив свою дію внаслідок спливу строку його дії 01.01.2022, тобто 31.12.2021 було останнім днем дії договору (п. 7.6 договору). Суд зазначає, що підписання між сторонами акта приймання-передачі майна від 29.11.2021 не є в розумінні п. 7.6 договору дією, яка свідчить про бажання позивача продовжити строк дії договору, оскільки в цей же день позивачем надано відповідачу лист № 3813/18-02-04/Вих від 29.11.2021, яким позивач повторно підтвердив припинення дії договору з 01.01.2022.
Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 15.04.2024 у справі № 915/457/23, яке набрало законної сили 21.05.2024, встановлено, що договір зберігання товарно-матеріальних цінностей № 5-П-МИФ-21 від 25.01.2021 припинив свою дію з 01.01.2022.
В силу положень ст. 653 ЦК України та п. 7.6 договору між сторонами припинились зобов'язання сторін, які мали місце під час дії договору, зокрема, припинились зобов'язання зберігача з надання послуг, а також зобов'язання поклажодавця з прийняття послуг та оплати за такі послуги. Водночас, між сторонами виникли зобов'язання (права та обов'язки), які пов'язані саме з припиненням договору, а саме: 1) обов'язок поклажодавця забрати у зберігача майно одразу після закінчення строку дії цього договору за актом прийому-передачі (п. 2.2.3 договору, ст. 948 ЦК України); 2) обов'язок поклажодавця внести плату за весь фактичний час зберігання майна, якщо поклажодавець після закінчення строку дії цього договору не забрав майно (п. 2.2.7 договору, ч. 3 ст. 946 ЦК України); 3) обов'язок зберігача повернути майно після закінчення строку дії договору (ст. 949 ЦК України); 4) право зберігача вимагати плати за весь фактичний час зберігання майна, якщо поклажодавець після закінчення строку дії цього договору не забрав майно (п. 2.2.7 договору, ч. 3 ст. 946 ЦК України).
Суду не подано доказів виконання відповідачем обов'язку забрати у зберігача майно одразу після закінчення строку дії цього договору за актом прийому-передачі, чим порушено п. 2.2.3 договору та ст. 948 ЦК України, внаслідок чого у поклажодавця виник обов'язок внести плату за весь фактичний час зберігання майна (п. 2.2.7 договору, ч. 3 ст. 946 ЦК України), який також відповідачем не виконано.
Враховуючи, що зобов'язання сторін, які мали місце під час дії договору, припинились з 01.01.2022, зокрема, припинились зобов'язання зберігача з надання послуг, а також зобов'язання поклажодавця з прийняття та оплати за такі послуги, суд дійшов висновку, що і зобов'язання зберігача, передбачені, зокрема, умовами п. 2.1.6, п. 2.1.7, п. 2.1.8 щодо оформлення актів наданих послуг, виставлення рахунків та їх направлення контрагенту також припинились. Тобто, до припинення дії договору (закінчення строку дії договору) дії поклажодавця з передачі майна для зберігання є правомірними, а зберігач в свою чергу надавав послуги зі зберігання майна, отримував плату за надання послуг зі зберігання та зобов'язаний був дотримуватись умов договору, зокрема, в частині оформлення актів та направлення рахунків поклажодавцю. Натомість, після припинення дії договору невиконання поклажодавцем обов'язку забрати у зберігача майно свідчить про неправомірність його дій, та, як наслідок, виникнення обов'язку здійснити плату за фактичний час зберігання майна. При цьому, ані умовами договору, ані чинним законодавством не передбачено обов'язку зберігача складати акти, виставляти рахунки тощо після припинення дії договору.
Отже, відповідач зобов'язаний внести плату за весь фактичний час його зберігання. Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог про стягнення з відповідача 349 843, 20 грн. - плати за час фактичного зберігання майна.
Щодо посилань відповідача на обставини непереборної сили (форс-мажор), то суд зазначає, що договір припинив свою дію та обов'язок забрати майно виник 01.01.2022, тобто до введення в Україні воєнного стану. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 617 ЦК України не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.
Помилковим є також посилання відповідача на необхідність застосування до спірних правовідносин норм законодавства, якими врегульовано орендні правовідносини (зокрема, в частині зменшення орендної плати), виходячи з положень норм законодавства про аналогію закону, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 8 ЦК України, ч. 10 ст. 11 ГПК України аналогія закону застосовується виключно, якщо спірні правовідносини не врегульовані законом. В спірному випадку правовідносини зі зберігання майна врегульовано главою 66 ЦК України «Зберігання».
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про порушення права позивача на отримання плати за фактичне зберігання майна та задоволення позову.
VІ. РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Судовий збір відповідно до ст. 129 ГПК України в розмірі 4 198, 12 грн. слід відшкодувати позивачу з відповідача.
Керуючись ст. 129, 233, 236-238, 240, 241, 254, 256 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити.
2. Стягнути з відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "НІКМОРСЕРВІС НІКОЛАЄВ", вул. Лаврська, 16, м. Київ, 01015 (код ЄДРПОУ 32655926) на користь позивача Державного підприємства "Адміністрація морських портів України", проспект Берестейський, 14, м. Київ, 01135 (код ЄДРПОУ 38727770) в особі Миколаївської філії державного підприємства „Адміністрація морських портів України" (адміністрація Миколаївського морського порту), вул. Заводська, 23, м. Миколаїв, 54020 (код ЄДРПОУ 38728444):
- 349 843, 20 грн. (триста сорок дев'ять тисяч вісімсот сорок три грн. 20 коп.) - грошових коштів;
- 4 198, 12 грн. (чотири тисячі сто дев'яносто вісім грн. 12 коп.) - витрат по сплаті судового збору.
3. Наказ видати позивачу після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.
Повний текст рішення складено 25.07.2024
Суддя Е.М. Олейняш