Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.
№ 22-ц/824/12425/2024
м. Київ Справа № 757/25795/22-ц
15 липня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Борисової О.В.
- Кирилюк Г.М.
при секретарі - Уляницькій М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 адвоката Шкварка Андрія Володимировича на рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 листопада 2023 року, ухвалене під головуванням судді Новака Р.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним,-
У вересні 2022 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним.
Позовні вимоги обгрунтовувала тим, що 30.10.2006 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернокур О.М., за реєстровим номером 4236, з терміном повернення до 30.10.2015 року, за умовами якого ОСОБА_2 надала ОСОБА_1 грошову суму у розмірі 150 000,00 доларів США, що еквівалентно 757500 (сімсот п'ятдесят сім тисяч п'ятсот) грн. 00 коп.
В цей же день позивач уклала договір про надання невідновленої кредитної лінії від 30.10.2006 року № 38-05/3/98 з Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», розмір кредиту становив 163 415 доларів США.
У зв'язку із тим, що банк вимагав для укладення кредитного договору в заставу майно, позивач попросила у відповідача надати в заставу своє майно, а саме- квартиру АДРЕСА_1 .
30.10.2006 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір від 30.10.2006 року № 38.02/857. Згідно з п. 1.3.1. цього договору майновим поручителем ОСОБА_4 є ОСОБА_2 , яка передає кредитору свою трикімнатну квартиру, загальною площею 66,7 квадратних метрів, жилою площею 36,6 квадратних метрів, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , заставною вартістю 1 178 922,00 грн. в іпотеку.
Згідно з додатковою угодою від 07.07.2009 року б/н про внесення змін до договору невідновлюваної кредитної лінії № 38-05/3/98 від 30.10.2006 року, укладеною між Акціонерно- комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_4 , розмір кредиту становив вже 170 795,00 доларів США.
Відповідно до довідки ПАТ «Укрсоцбанк» від 02.09.2015 року № 10.1-186/96-15605, наданої ОСОБА_5 по кредитному договору № 38-05/3/98 від 30.10.2006 року, укладеному з ПАТ «Укрсоцбанк» МФО 300023, щомісячно в рамках погашення заборгованості було перераховано суми.
В зазначених договорах від 30.10.2006 року № 38-05/3/98 та від 07.07.2009 року б/н стороною (кретидоотримувачем) була ОСОБА_4 , і це свідчить про той факт, що саме ОСОБА_4 отримувала та повертала кредитні кошти.
Позивач зазначала, що фактично договір позики від 30.10.2006 року укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернокур О.М., за реєстровим номером 4236, укладався з метою отримання відповідачем гарантій від позивача, що кредит буде сплачуватись належним чином, а отже по факту грошові кошти по договору позики не передавились. Тобто, фактично договір позики є безгрошовим. Факт передачі грошових коштів у договорі позики відсутній, так як і відсутні будь-які документи, що підтверджують факт отримання коштів по договору позики.
Свідченням того, що договір позики укладався лише як гарантія для відповідача і про дійсні наміри позивача добросовісно сплачувати кредит є те, що і кредитний договір і іпотечний договір і договір позики укладалися в один день.
З урахуванням викладеного, позивач ОСОБА_3 а просила суд визнати договір позики від 30.10.2006 року, укладений між нею, ОСОБА_3, та ОСОБА_2 , зареєстрований в реєстрі за № 4236, недійсним.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 30 листопада 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним, відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Шкварко Андрій Володимирович подав апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_7 и про визнання договору позики недійсним.
В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є незаконним, ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не оцінив і не з'ясував усіх обставин, на які сторона позивача посилалась в обгрунтування своїх вимог.
Зазначає, що судом першої інстанції не було враховано те, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували факт передачі відповідачкою коштів позивачці та факт отримання позивачкою коштів від відповідачки.
Посилання суду першої інстанціїна те, що позивачем не доведено ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх позовних вимог, підстав, з якими закон повя'язує можливість визнання недійсним спірного договору, судом не встановлено, не відповідає дійсним обставинам справи та спростовується матеріалами справи і чинним законодавством України, а саме: що договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, а не з моменту підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей.
Сторона позивача вважає, що судом першої інстанції повністю проігноровано норми чинного законодавства України, результатом чого стало порушення прав та законних інтересів ОСОБА_1 .
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_8 просить апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 листопада 2023 року- без змін.
Зазначає, що судом першої інстанції з наданих доказів встановлено, що умови кредитного договору за №38-05/3//98, укладеного позивачкою з АКБ «Укрсоцбанк» та договір позики № 4236, який оскаржує позивачка, за своїм змістом не мають жодного зв'язку.
В ході розгляду справи не знайшлиоб'єктивного підтвердження лдоводи позивачки про те, що між ними не було укладено договору позики, та те, що цей договір є недійсним.
Твердження позивачки про те, що фактично коштів за договором позики вона не отримувала, спростовується її діями по частковому погашенню боргу та пропозицією підписання мирової угоди. Інші заперечення апелянта спростовуються наявними в матеріалах справи доказами, яким суд першої інстанції надав вірну правову оцінку.
Сторона відповідача вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права.
В судовому засіданні представник позивачки ОСОБА_1 адвокат Шкварко Андрій Володимирович повністю підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.
Представник відповідачки ОСОБА_2 адвокат Асланян Вардан Альбертович проти доводів апеляційної скарги заперечував, посилаючись на їх безпідставність, просив апеляційну скаргу залишити без задволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що 30.10.2006 року між ОСОБА_2 (позикодавець)та ОСОБА_4 (позичальник) було укладено договір позики,посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернокур О.М. за реєстровим номером 4236.
Відповідно до п. 1 вказаного договору, позикодавець передав, а позичальник прийняв грошову суму в розмірі 757 500 грн, які зобовязався повернути позикодавцю не пізніше 30.10.2015 року.
Згідно п.3 договору позики від 30.10.2006 року вищевказана сума на день укладення договору еквівалентна 150 000 доларів США.
30.06.2006 року між ОСОБА_4 та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» було укладено договір про надання невідновленої кредитної лінії № 38-02/3/98, розмір кредиту становив 163 415 доларів США, зі сплатою 12,85 відсотків річних, строк повернення 30.10.2021.
Згідно з п. 1.3.1. цього договору, майновим поручителем ОСОБА_4 є ОСОБА_8 , яка передає в іпотеку кредитору свою трикімнатну квартиру загальною площею 66,7 квадратних метрів, жилою площею 36,6 квадратних метрів, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , заставною вартістю 1 178 922,50 грн.
30.06.2006 року між ОСОБА_2 (іпотекодавець) та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (іпотекодержатель) було укладеноіпотечний договір № 38.02/857, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернокур О.М., за реєстровим номером 4426.
Згідно з п. 1.1. цього договору, іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю, в якості забезпечення виконання позичальником основного зобовязання, нерухоме майно, а саме: трикімнатну квартиру, загальною площею 66,7 квадратних метрів, жилою площею 36,6 квадратних метрів, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , заставною вартістю 1 178 922,50 грн.
07.07.2009 року між ОСОБА_4 та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» було укладено додаткову угоду до договору про надання невідновленої кредитної лінії від 30.06.2006 року № 38-02/3/98.
Згідно умов вказаної додаткової угоди збільшено розмір кредиту до 170 795, 61 доларів США, зі сплатою 12,85 відсотків річних.
З довідки банку від 02.09.2015 року вбачається, що станом на дату видачі довідки ОСОБА_4 за кредитним договором сплачено банку борг за кредитом в сумі 23 742,58 доларів США, та відсотки в сумі 60 928,22 доларів США.
16.10.2019 року ОСОБА_3 уклала шлюб з ОСОБА_12 , взяла прізвище чоловіка та стала ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 .
Судом також встановлено, що 12.07.2019 року Печерським районним судом м. Києва у справі № 757/49303/18ухвалено рішення, яким позоні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення частини боргу за договором позики задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_8 частину заборгованості за договором позики у сумі 100 000,00 грн.
21.07.2020 року Київським апеляційним судом ухвалено постанову, якою рішення Печерського районного суду від 12.07.2019 скасовано з процесуальних підстав та ухвалено нове, яким позовні вимоги ОСОБА_3 про стягнення частини боргу за договором позики задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_8 частину заборгованості за договором позики у сумі 100 000,00 грн.
30.09.2020 року Верховним Судом постановлено ухвалупро відмову у відкритті касаційного провадженняу справі № 757/49303/18.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним, суд першої інстанції зазначив, що твердження позивача про те, що між сторонами були відсутні договірні відносини позики, фактично коштів за договором позики вона не отримувала та наявність підстав для визнання цього договору недійсним, суд до уваги не приймає, оскільки ці посилання достатніми та належними доказами не підтверджено та повністю спростовуються наявними в матеріалах справи доказами.
Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 листопада 2023 року відповідає.
Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За правилом частини першої статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
У відповідності до положень статті 11 ЦК України договір є основною підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який підтверджує укладення договору, визначає його умови, а також засвідчує отримання позичальником від кредитора певної грошової суми або речей.
Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передання грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов'язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.
Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов'язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.
У разі встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.
Такий правовий висновок викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19).
Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, є підставою вважати правочин недійсним (стаття 215 ЦК України).
Колегія суддів звертає увагу на те, що однією із засад цивільного законодавства є добросовісність.
Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
У справі, що переглядається, суд першої інстанції встановив, що не спростовано матеріалами справи та позивачем, що відповідно до договору позики від30.06.2006 року ОСОБА_3 рукописно підписала договір позики про отримання у борг від ОСОБА_2 грошових коштів в сумі 757 500 грн, що на день укладення договору еквівалентно 150 000 доларів США та зобовязалася повернути позикодавцю не пізніше 30.10.2015.
Позивач був повністю ознайомлений з умовами позики, сумою позики, строком повернення грошових коштів, шляхом підписання договору позики власною рукою.
Колегія суддів вважає, що вирішуючи спір, суд першої інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку поданим доказам, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивач не довела встановлених законом підстав для визнання недійсним оспорюваного договору позики.
Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не було враховано, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували факт передачі відповідачкою коштів позивачці та факт отримання позивачкою коштів від відповідачки, колегія суддів відхиляє, з огляду на наступне.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника.
Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).
Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Договір позики є укладеним з моменту передачі грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.
Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін, незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
Зазначене узгоджується з висновками викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
Як вбачається із умов договору позики від 30.06.2006 року, укладеного між сторонами, факт одержання грошових коштів підтверджується пунктом 1 вказаного договору, власноручно підписаного позивачем.
Справжність підпису ОСОБА_3 та факт передачі коштів позикодавцем позичальнику засвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чернокур О.М. та договір позики зареєстровано за реєстровим номером 4236.
Таким чином, підписаний власноручно ОСОБА_3 та нотаріально посвідчений договір позики підтверджує як факт укладення договору позики та зміст умов цього договору, так і факт отримання нею від ОСОБА_2 грошових коштів та обов'язок їх повернути.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 16 січня 2019 року при розгляді справи № 388/1354/17-ц (провадження № 61-45859св18), у якому зазначено, що письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладання договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Доводи позивача про те, що договір позики укладався лише як гарантія для відповідача і про дійсні наміри позивача добросовісно сплачувати кредит є те, що і кредитний договір і іпотечний договір і договір позики укладалися в один день, не заслуговують на увагу, з огляду на наступне.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваний прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Верховний Суд зауважує, що у цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.
Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц зазначено, що кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (статті 15, 16 ЦК України). Цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003). При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Відтак ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі № 826/7380/15, провадження № 11-778апп18).
Звертаючись до суду з позовом до ОСОБА_2 ОСОБА_3 самостійно обрано спосіб захисту цивільного права чи інтересу, а саме: шляхом визнання договору позики недійсним.
Поряд з цим, предметом вказаного позову не є питання укладення 30.06.2006 року між ОСОБА_4 та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» договору про надання невідновленої кредитної лінії № 38-02/3/98.
Як і не є предметом вказаного позову питання укладення 30.06.2006 року між ОСОБА_2 та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» іпотечного договору № 38.02/857.
А відтак, у суду відсутні правові підстави надавати правову оцінку обставинам щодо яких позивачем не заявлено жодних позовних вимог.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Таким чином, доводи, викладені представником позивачки в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 листопада 2023 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги представника позивача ОСОБА_1 адвоката Шкварка Андрія Володимировича.
Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Шкварка Андрія Володимировича залишено без задоволення, а судове рішення без змін, тому розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Шкварка Андрія Володимировича залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 листопада 2023 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Головуючий Судді: