25 липня 2024 рокуСправа №160/12398/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Лозицької І.О.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення, -
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (далі - відповідач), в якому просить:
- визнати протиправними та скасувати рішення ГУ ДМС України в Дніпропетровській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну №20 від 22.04.2024 року, яким ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , скасовано дозвіл на імміграцію в Україну від 23.07.2013 року.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що у 1997 році у віці 3-х років разом із своєю матір'ю переїхав до м. Кам'янського Дніпропетровської області до своєї бабусі, яка є громадянкою України. 23.07.2013 року ним отримано дозвіл на імміграцію на підставі п. 4 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію», як онук громадянки України. Позивач зазначає, що все своє життя прожив в Україні, отримав початкову, середню та вищі освіти в Україні. Проте, 22.04.2024 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області протиправно прийнято рішення №20 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію». Підставою для прийняття такого рішення стало те, що документи, які були подані для отримання дозволу на імміграцію, видані «Нагірно-Карабаською Республікою», правосуб'єктність якої Україна не визнає, отже, не визнає і документи видані цим самопроголошеним утворенням. Таким чином, оскільки з'ясувалося, що дозвіл надано на підставі документів, які не підтверджують наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію, управлінням прийнято оскаржуване рішення. Позивач вважає, що дане рішення є незаконним, протиправним, а також таким, що прийнято із порушенням порядку прийняття, оскільки його не було запрошено для надання пояснень, що суперечить Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою КМУ від 26.12.2002 №1983, у зв'язку з чим, вимушений звернутися до суду за захистом своїх порушених прав та законних інтересів.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.05.2024 відкрито провадження у адміністративній справі, та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, за наявними у справі матеріалами, відповідно до ч. 5 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України.
27.05.2024 року відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому останній просить відмовити у задоволенні позовної заяви, посилаючись на правомірність оскаржуваного рішень, оскільки було встановлено, що свідоцтво про народження позивача серії НОМЕР_1 , видане 26.11.2020 року Кертською с/радою Мартунінського району Нагірно-Карабаської Республіки, яке було надане з метою наявності підстав для отримання дозволу на імміграцію, не визнається на території України та не має юридичної сили, у зв'язку з чим, дозвіл на імміграцію в Україну підлягає скасуванню, відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію». Таким чином, рішення є правомірним та обґрунтованим, у зв'язку з чим підстави для його скасування відсутні.
30.05.2024 до суду через систему «Електронний суд» від представника позивача надійшла відповідь на відзив, в якій вказано, що позивач заперечує всі доводи відповідача наведені у відзиві на позовну заяву, оскільки вони є необґрунтованими та такими, що не відповідають вимогам чинного законодавства. Звертав увагу суду, що ті ж самі документи, які зараз відповідач не визнає, були підставою як для прийняття рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну, так і для обміну його посвідки на постійне місце проживання в Україні. Відповідач так і не пояснив, чому він не запросив позивача для надання пояснень стосовно обставин, які були підставою для прийняття оскаржуваного рішення.
31.05.2024 року представником відповідача через систему «Електронний суд» подані заперечення на відповідь на відзив, в яких представник зазначила, що за наслідками проведених перевірок встановлено, що дозвіл на імміграцію в Україну громадянину Вірменії ОСОБА_1 оформлено на підставі наданих останнім, з метою підтвердження наявності підстав для отримання дозволу на імміграцію, свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого 26.11.2010 року Кертською с/радою Мартунінського району Нагірно-Карабаської Республіки, а також відповіді Інформаційного Центру Поліції Нагірно-Карабаської Республіки, які не визнаються Україною та не мають юридичної сили, оскільки вони видані Нагірно-Карабаською Республікою. Тобто, громадянин Вірменії ОСОБА_1 отримав дозвіл на імміграцію в Україну на підставі документів, які не підтверджують наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію, передбачених ст. 4 ЗУ «Про імміграцію». Згідно листа Міністерства закордонних справ України №71/КПП/14-500-829 щодо актуалізації інформації стосовно самопроголошеної «Нагірно-Карабаської Республіки, позиція України є незмінною і полягає у беззаперечній підтримці суверенітету та територіальної цілісності Азербайджанської Республіки в її міжнародно визнаних кордонах. Крім того, зазначила, що оскільки позивач є громадянином Республіки Вірменія, він не позбавлений права звернутися до офіційних органів Республіки Вірменія з метою оформлення документів, які б підтверджували наявність у нього підстав для оформлення дозволу на імміграцію.
Відповідно до положень ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у ній матеріалами.
Згідно ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи, або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позову, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином Республіки Вірменія та з 1997 року постійно проживав та навчався на території України.
28.02.2013 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління в Дніпропетровській області ДМС України із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну, оскільки є онуком громадянки України.
До заяви були додані переклад на російську мову дубліката свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , виданого 26.11.2010 року Кертською с/радою Мартунінського району Нагірно-Карабаської Республіки та повторне свідоцтво про народження його матері - ОСОБА_2 , серії НОМЕР_3 , виданого 26.11.2010 року Мартунінським районним відділом ЗАГС Міністерства юстиції Нагірно-Карабаської Республіки.
Також, до заяви додана відповідь Інформаційного Центру Поліції Нагірно-Карабаської Республіки про відсутність судимості на території Нагірно-Карабаської Республіки.
23.07.2013 року Головним управлінням ДМС України в Дніпропетровській області ОСОБА_1 на підставі п. 4 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію», видано дозвіл на імміграцію в Україну, яким дозволено постійне проживання в Україні.
Підставою для отримання дозволу стало те, що ОСОБА_1 є онуком громадянки України - ОСОБА_3 .
На підставі дозволу на імміграцію в Україні позивачем було отримано посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_4 від 30.07.2013 року.
25.07.2023 року ОСОБА_1 у зв'язку з досягненням 25-річного віку отримав нову посвідку на постійне місце проживання в Україні №900084000, строком дії до 25.07.2033 року, орган видачі 1203.
Судом встановлено, що 22.04.2024 року Головним управлінням Державної міграційної служби в Дніпропетровській області прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну від 23.07.2013 року на підставі п.1 ч.1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію», а також рішення від 22.04.2024 року №12032500093742 про скасування посвідки на постійне проживання № НОМЕР_5 від 25.07.2023 року.
Підставою при прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну від 22.04.2024 року стало те, що листом Міністерства закордонних справ України від 19.09.2018 року №71/КПП/14-500-829 щодо актуалізації інформації стосовно самопроголошеної «Нагірно-Карабаської Республіки», наголошено, що позиція України щодо самопроголошеної «Нагірно-Карабаської Республіки» є незмінною і полягає у беззаперечній підтримці суверенітету та територіальної цілісності Азербайджанської Республіки в її міжнародно-визнаних кордонах. У зв'язку з цим, а також враховуючи позицію України щодо безумовної підтримки суверенітету та територіальної цілісності Азербайджанської Республіки в її міжнародно-визнаних кордонах та невизнання правосуб'єктності самопроголошених утворень, у тому числі «Нагірно-Карабаської Республіки», визнавати документи видані на її території є недоцільним.
Таким чином, управлінням встановлено, що свідоцтва про народження ОСОБА_1 та його матері - ОСОБА_3 , а також відповідь Інформаційного Центру Поліції Нагірно-Карабаської Республіки, якими було підтверджено наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію, на території України не визнаються та не мають юридичної сили.
Отже, спір між сторонами виник з підстав правомірності та обґрунтованості прийняття відповідачем рішення від 22.04.2024 року №20 про скасування дозволу на імміграцію в Україну.
Вирішуючи спір по суті заявлених вимог, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб визначено Законом України від 18.01.2001 № 2235-III «Про громадянство України» (далі - Закон № 2235-III).
Пунктом 1 статті 2 Закону № 2235 визначено, що законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах: єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України визначається Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 № 3773-VI (далі - Закон № 3773-VI).
Згідно із ч.3 ст.3 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Відповідно до ч.1 та ч.2 ст. 5 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах першій та сімнадцятій статті 4 цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України №2491-III від 7 червня 2001 року «Про імміграцію» (далі -Закон №2491-III).
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про імміграцію» від 07.06.2001 року №2491-ІІІ (Закон - №2491-ІІІ) імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.
Іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.
Дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Згідно з частинами першою та другою статті 4 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: 1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України; 2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; 3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США, зареєстровану у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України; 4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України; 5) особи, які раніше перебували в громадянстві України; 6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти; 7) особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох років з дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають разом з ними.
Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається: 1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України; 2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України; 3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням; 4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України; 5) закордонним українцям, подружжям закордонних українців, їх дітям у разі їх спільного в'їзду та перебування на території України (частина третя статті 4 Закону №2491-III).
Відповідно до статті 9 Закону №2491-III встановлено, що заяви про надання дозволу на імміграцію подаються особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем їх проживання. За неповнолітніх осіб, а також осіб, яких у встановленому порядку визнано недієздатними, заяву про надання дозволу на імміграцію подають їх законні представники.
Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; ь3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я. Вимога пункту 5 не поширюється на осіб, зазначених у пунктах 1, 3 частини третьої статті 4 цього Закону.
Крім зазначених документів подаються: для осіб, зазначених у пункті 4 частини другої та у пункті 1 частини третьої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з громадянином України.
Особи, які постійно проживають за межами України, за винятком осіб, зазначених у пунктах 1, 3 частини третьої статті 4 цього Закону, разом із заявою про надання дозволу на імміграцію подають також довідку про відсутність судимості.
Якщо за дії, пов'язані з наданням дозволу на імміграцію, законодавством України передбачена сплата державного мита або консульського збору, разом із заявою подається документ про його сплату.
Частиною 1 статті 10 Закону №2491-ІІІ встановлено перелік обставин, за яких дозвіл на імміграцію не надається:
1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку;
2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено;
3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я;
4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;
5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України;
6) в інших випадках, передбачених законами України.
Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983).
Відповідно до підпункту 3 пункту 2 Порядку №1983, рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС (далі - територіальні органи) - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС або територіальний орган), а саме: одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.
МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України «Про імміграцію» (п. 9 Порядку №1983).
Заяви про надання дозволу на імміграцію подаються до територіальних підрозділів за місцем проживання - особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах (п. 10 Порядку №1983).
У разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України "Про імміграцію", а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб (п. 11 Порядку №1983).
Згідно з п. 12 Порядку №1983, територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
За змістом п. 14 Порядку №1983, територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби. МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит. Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.
У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції ДМС, територіальні органи у місячний термін аналізують отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію і надсилають до ДМС разом з матеріалами справи дані про результати розгляду (п. 15 Порядку №1983).
У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу (п. 16 Порядку №1983).
З аналізу викладених норм положення Порядку №1983 вбачається, що територіальні органи ДМС, отримавши від особи заяву про імміграцію в Україну, у місячний термін проводять перевірку правильності її оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», а також надсилають відповідні запити до компетентних органів, висновки яких враховуються при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію.
Таким чином, прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.
Під час розгляду справи судом встановлено, що на виконання Порядку №1983 документи, які були подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію, були перевірені територіальним органом - Головним управлінням ДМС України в Дніпропетровській області, який приймав документи позивача, перевіряв їх справжність та відповідність вимогам законодавства, а також приймав рішення про надання дозволу на імміграцію.
Вказана обставина підтверджується дозволом на імміграцію в Україну, який був виданий позивачу 23.07.2013.
На підставі дозволу на імміграцію в Україні позивач отримував посвідки на постійне проживання 30.07.2013 року та 25.07.2023 року, строком дії до 25.07.2033 року.
Отже, компетентний орган державної влади, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та оформленні посвідки на постійне проживання в Україні, проводив необхідну перевірку поданих документів та з'ясовував у межах своєї компетенції питання щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, проте таких підстав не виявив.
При цьому, суд зазначає, що приписами ст.12 Закону України №2491-III у редакції Закону України від 29.06.2023р. №3180-ІХ визначено, що дозвіл на імміграцію скасовується, якщо:
1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів, документів, що втратили чинність, або документів, які не підтверджують наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію, передбачених статтею 4 цього Закону, або на підставі документів, які підтверджують факт перебування у шлюбі, який за рішенням суду визнано недійсним у разі його фіктивності;
2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;
3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;
4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;
5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;
5-1) іммігрант звернувся із заявою про скасування дозволу на імміграцію (крім осіб, яким відповідно до частин другої і третьої статті 22 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" виїзд з України не дозволяється);
5-2) іммігрант набув громадянство України. На таких осіб не поширюються вимоги статті 13 цього Закону, крім вилучення посвідки на постійне проживання;
5-3) іммігрантом отримано дозвіл на імміграцію на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 цього Закону, якщо рішенням суду, яке набрало законної сили, його позбавлено батьківських прав стосовно дитини, яка є громадянином України;
5-4) іммігрантом отримано дозвіл на імміграцію на підставі пункту 2 частини третьої статті 4 цього Закону, якщо рішенням суду, яке набрало законної сили, його звільнено від повноважень опікуна чи піклувальника громадянина України у разі невиконання ним своїх обов'язків, порушення прав підопічного, а також у разі поміщення підопічного до закладу освіти, закладу охорони здоров'я або закладу соціального захисту;
5-5) іммігранта затримано під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України чи порушення порядку в'їзду на тимчасово окуповану територію України або виїзду з неї;
6) в інших випадках, передбачених законами України.
У разі скасування дозволу на імміграцію скасовується посвідка на постійне проживання, видана на підставі цього дозволу, у тому числі в порядку обміну (ч. 2 ст. 12 Закону №2491-III).
Відповідно до ч. 1-5 ст. 13 Закону №2491-III центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, разом із рішенням про скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання одночасно приймає рішення про примусове повернення. Копії рішень про скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання і примірник рішення про примусове повернення протягом п'яти календарних днів з дня прийняття надсилаються рекомендованим листом особі, стосовно якої вони прийняті, або вручаються їй. Скасована посвідка підлягає вилученню центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, або центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері захисту державного кордону.
Особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, повинна виїхати з України протягом строку, визначеного рішенням про примусове повернення.
Якщо за цей час особа не виїхала з України і не оскаржила рішення про скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання до суду, вона підлягає примусовому видворенню в порядку, передбаченому законом України.
З матеріалів справи вбачається, що як підставу для скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну Головне управління ДМС України в Дніпропетровській області зазначило п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію», оскільки було з'ясовано, що його надано на підставі документів, які не підтверджують наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію, передбачених статтею 4 цього Закону.
Так, у висновку про скасування дозволу на імміграцію зазначено, що підставою для скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну послугував лист Міністерства закордонних справ України від 19.09.2018 року №71/КПП/14-500-829 щодо актуалізації інформації стосовно самопроголошеної «Нагірно-Карабаської Республіки», який наголошував, що позиція України щодо самопроголошеної «Нагірно-Карабаської Республіки» є незмінною і полягає у беззаперечній підтримці суверенітету та територіальної цілісності Азербайджанської Республіки в її міжнародно-визнаних кордонах.
У зв'язку з цим, а також враховуючи позицію України щодо безумовної підтримки суверенітету та територіальної цілісності Азербайджанської Республіки в її міжнародно-визнаних кордонах та невизнання правосуб'єктності самопроголошених утворень, у тому числі «Нагірно-Карабаської Республіки», визнавати документи видані на її території є недоцільним.
Згідно цього листа, відповідач став вважати, що свідоцтва про народження ОСОБА_1 та його матері - ОСОБА_3 , а також відповідь Інформаційного Центру Поліції Нагірно-Карабаської Республіки, якими було підтверджено наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію ще у 2013 році, на даний час на території України не визнаються та не мають юридичної сили, оскільки вони видані Нагірно-Карабаською Республікою.
Отже, з цих підстав, відповідач дійшов висновку, що інформація, викладена у листі Міністерства закордонних справ України від 19.09.2018 року №71/КПП/14-500-829, є підставою для скасуванню іноземцю дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію».
Доказів на підтвердження надання позивачем свідомо неправдивих відомостей та документів, які не визнаються та не мають юридичної сили відповідачем не надано, як і не надано доказів притягнення позивача до відповідальності за вчинення відповідних правопорушень.
Посилання на лист Міністерства закордонних справ України від 19.09.2018 року №71/КПП/14-500-829 щодо актуалізації інформації стосовно самопроголошеної «Нагірно-Карабаської Республіки», як на підставу для скасування дозволу на імміграцію в Україну. суд вважає безпідставним та не обґрунтованим.
Крім того, судом під час розгляду справи були дослідженні матеріали міграційної справи внаслідок чого встановлено, що останні не містять доказів проведення службової перевірки за фактом безпідставного прийняття рішення про видачу дозволу на імміграцію в Україну, яким позивачу дозволено постійне проживання в Україні.
За таких обставин, суд доходить висновку, що правових підстав для скасування дозволу на імміграцію у відповідача не було, оскільки дозвіл на імміграцію в Україну позивач отримав на підставі правдивих відомостей, справжніх документів, поданих у належній формі, без наміру приховати будь-яку інформацію, що підтверджується зокрема й тим, що на час прийняття рішення про оформлення дозволу на імміграцію стосовно документів позивача заперечень не було.
При цьому, твердження відповідача щодо надання позивачем документів, які не мають юридичної сили при поданні заяви на видачу дозволу на імміграцію в Україну та порушення законодавства України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства є безпідставними.
Крім того, останнім не взято до уваги отримання позивачем вищої освіти та тривале проживання на території України, стійкі соціальні зв'язки.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у рішенні від 21 червня 1988 року у справі "Боррехаб проти Нідерландів" висвітлив правову позицію щодо захисту права на "сімейне життя" у випадку депортації іноземця з території держави-учасниці Конвенції. Так, позиція Суду ґрунтувалася на тому, що відмова у видачі особі нової посвідки на проживання і подальша депортація із країни призведуть до розриву сімейних зав'язків між чоловіком та його дружиною. У наведеній справі, Суд прийшов до висновку, що в такому випадку має місце порушення статті 8 Конвенції.
Відповідно до рішень ЄСПЛ у справі «Боррехаб проти Нідерландів» від 21 червня 1988 року та у справі "Каплан та інші проти Норвегії" від 24 липня 2014 року, роз'єднання сім'ї без доведення таким заходом втручання досягнення мети - захисту національної, громадської безпеки, запобігання правопорушень чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб, навіть за умови дотримання вимоги законодавства, не відповідає вимогам частини другої статті 8 Конвенції.
Окрім того, суд вважає, що скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну буде суперечити принципу пропорційності, передбаченому пунктом 8 частини другої статті 2 КАС України, за яким у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
У рішенні Великої палати ЄСПЛ від 16 березня 2006 року у справі «Тетяна Жданок проти Латвії» встановлено, що "для того, щоб гарантувати стабільність та ефективність демократичної системи, від держави може вимагатись вжиття специфічних заходів. У той же час, демократія є поняттям, заснованим на компромісі, що вимагає різних поступок з боку окремих осіб, які повинні інколи бути готові обмежити деякі із своїх свобод так, щоб забезпечити більшу стабільність держави у цілому. Однак, щоразу, коли держава має намір послатись на принцип "демократії, здатної себе захистити" для виправдання свого втручання у права людини, вона повинна уважно оцінити обсяг і наслідки такого заходу, а також те, чи дотриманий баланс між вимогами захисту демократичного суспільства, з одного боку, та захисту прав людини - з іншого".
Таким чином, відповідачем, крім іншого, не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивача при відсутності будь-якої його вини в обставинах, що виникли, оскільки при видачі дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні відповідач підтвердив правильність надання позивачем необхідних документів та наявність підстав для надання йому дозволу на імміграцію в Україну.
Враховуючи викладене, суд доходить висновку, що рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну №20 від 22.04.2024 року є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а за змістом ст. 90 цього Кодексу суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку про обґрунтованість та доведеність позовних вимог позивача щодо протиправності рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну №20 від 22.04.2024 року, яким ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , скасовано дозвіл на імміграцію в Україну від 23.07.2013 року, а тому дані позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з вимог вищенаведеного чинного законодавства України та обставин, встановлених в ході розгляду справи.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при зверненні до суду понесені судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору за подання позову в розмірі 1211,20 грн., що документально підтверджується квитанцією від 13.05.2024 року.
Враховуючи викладене, сплачений позивачем судовий збір за подачу позову до суду в сумі 1211,20 грн. підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області.
Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77,94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну №20 від 22.04.2024 року, яким ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , скасовано дозвіл на імміграцію в Україну від 23.07.2013 року.
Стягнути з Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області (49000, м. Дніпро, вул. В. Липинського, буд. 7, код ЄДРПОУ 37806243) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_6 ) сплачений судовий збір у сумі 1211,20 (одна тисяча двісті одинадцять гривень двадцять копійок) грн.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя І.О. Лозицька