Справа №705/2197/16-ц
2/705/32/24 РІШЕННЯ
29 березня 2024 року Уманський міськрайонний суд Черкаської області в складі:
головуючого - судді Піньковського Р.В.
при секретарі Моросліп А.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Умань в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення, -
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про виселення останнього, в обґрунтування зазначивши наступне.
Він зареєстрований за місцем проживання та проживає у АДРЕСА_1 , про що є відмітка у паспорті.
Вказаний будинок є будинком садибного типу на 6 квартир.
Квартира АДРЕСА_2 на праві приватної власності належить ОСОБА_3 , чоловік якої - ОСОБА_2 , зареєстрований по АДРЕСА_3 , на протязі 10 років порушує правила співжиття і робить неможливим проживання в одному будинку.
Уманський відділ поліції неодноразово фіксував його адміністративні протиправні дії щодо нього і навіть відкрив декілька кримінальних проваджень про погрозу вбивства, хуліганські дії з нанесенням тілесних ушкоджень, знущання та інші. Демонструє свою силу разом з окремими мешканцями, які виступають як співучасники. Вплив співробітників правоохоронних органів незначний, профілактичний, без постійного нагляду і контролю заним.
Позивач вказує, що у зв'язку з цим, продовжує переживати за свою безпеку і боїться за своє життя і здоров'я.
Відповідно до ст. ст. 116, 117 ЖК України, за неможливості спільного проживання з особою, що не усвідомлює своїх дій, застосовується процедура її виселення.
Просить суд позбавити житлових прав користувача ОСОБА_2 і зобов'язати його звільнити квартиру АДРЕСА_4 , та провести виселення без надання іншого жилого приміщення.
Встановити для ОСОБА_2 заборону небезпечного і нав'язливого переслідування відносно ОСОБА_1 .
Постановити окрему ухвалу і направити її до Уманського відділу поліції для вжиття комплексних заходів до ОСОБА_2 за порушення ним громадського порядку.
Стягнути з відповідача, як підприємця, до державного бюджету України судовий збір у сумі 1378,00 грн.
В подальшому позивач направив до суду заяву про збільшення позовних вимог, у якій зазначив про те, що до багатоквартирного житлового будинку садибного типу по АДРЕСА_1 входять, як окремі об'єкти права приватної власності: квартири, господарські будівлі і споруди, земельні ділянки, насадження, а також види майна спільного користування - дитячий майданчик, огорожа, тротуар, інженерні мережі та інше.
Тому виселення з будинку ОСОБА_2 передбачає одночасно для нього і припинення права користування спільною власністю, яка належить ОСОБА_1 , з тих же підстав - незаконне будівництво, порушення правил співжиття, захоплення земель, дворове насильство, забруднення довкілля, підроблення документів, здійснення підприємницької діяльності без реєстрації, порушення податкового законодавства, а заходи запобігання впливу, які застосовані до ОСОБА_2 , виявилися безрезультатними.
У зв'язку з цим, просить суд заборонити ОСОБА_2 користуватися спільною сумісною власністю будинку по АДРЕСА_1 , яка належить йому, ОСОБА_1 , у зв'язку з систематичним порушенням правил співжиття, що робить неможливим для нього проживання з ним в одному будинку.
Установити судову заборону ОСОБА_2 щодо наближення на відстань не менше 5 метрів до нього, ОСОБА_1 , з метою усунення загрози життю, здоров'ю, для захисту прав і свобод гарантованих Конституцією України.
Установити судову заборону на використання незаконних споруд, збудованих ОСОБА_2 на землях спільного користування, з порушенням будівельного і земельного законодавства, відсутності дозволу співвласника ОСОБА_1 .
Установити судову заборону на підприємницьку діяльність без реєстрації, з виготовлення гіпсових виробів, організовану ОСОБА_2 на території будинку по АДРЕСА_1 , що призводить до забруднення території спільної сумісної власності ОСОБА_1 .
Установити судову заборону на зберігання та обслуговування рухомого майна ОСОБА_2 на території спільної сумісної власності ОСОБА_1 .
Судовий збір стягнути з відповідача.
Відповідач ОСОБА_2 подав до суду відзив на позовну заяву, у якому просив суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, в обґрунтування зазначивши наступне.
Уманським відділом поліції жодного разу не фіксувалося його будь-які адміністративні правопорушення і жодного разу не відкривалися кримінальні провадження, про які заявляє ОСОБА_1 у позовній заяві.
ОСОБА_1 постійно його обмовляє, маючи на меті психологічно тиснути на його дружину ОСОБА_3 , яка є співвласником будинку по АДРЕСА_1 , до якої він близько десяти років позивається по надуманих та безпідставних позовах.
Позивач ОСОБА_1 направив на адресу суду відповідь на відзив, у якому вказав, що відзив не визнає, вважає, що вказаний відзив є суцільним шантажем з метою заважати судовому процесу. Реальна варіантність і варіаційність жорстокого знущання - удушіння, удари в скроню і щелепу, плювання в очі, погрози, плітки, брехня, штовхання, тілесні ушкодження, залякування, переслідування та інші форми, види і деталі насилля, вчиненого підсудним ОСОБА_2 , роблять неможливим співжиття з ним в одному будинку і потребує виселення, так як заходи громадського впливу не мали успіху. Реєстраційна база правопорушень підсудного знаходиться в протокольних матеріалах Уманського відділу поліції. Це не секретна інформація і суд, при необхідності, може її витребувати.
Спільниця і дружина ОСОБА_3 вигороджує дії підсудного та не дотримується самодисципліни щодо порядку загального користування самодисципліни щодо порядку загального користування земельною ділянкою будинку спільним життєпростором і правилами екологічної безпеки, але це інша справа, так як згідно ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явився, на адресу суду направив письмову заяву, у якій просив суд розгляд справи проводити у його відсутність.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, про розгляд справи повідомлений у встановленому порядку, про причини неявки суд не повідомляв.
Суд, врахувавши позицію сторін у справі, дослідивши матеріали справи і оцінивши їх в сукупності, прийшов до висновку, що заявлені позивачем позовні вимоги необґрунтовані, не знайшли своє підтвердження під час судового розгляду та не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Згідно положень ч 2 ст. 13 ЦК України визначено межі здійснення цивільних прав, якими передбачено, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.
Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Як вбачається з вимог ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Згідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтею 19 ЦПК України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають справи, визначені у частині першій цієї статті, в порядку позовного, наказного чи окремого провадження.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Згідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі письмових, речових та електронних доказів, висновків експертів та показаннями свідків.
Відповідно до положень статей 77, 81 ЦПК України Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Як встановлено судом, в обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилається на те, що відповідач, який не є власником/співвласником житлового будинку, власником частини якого є він, ОСОБА_1 , постійно вчиняє відносно нього фізичний та моральний тиск. При цьому, сам позивач вказує, що відповідач проживає у квартирі, належній його дружині, але має інше житло. Також позивач вказує, що з приводу протиправних дій відповідача неодноразово звертався до правоохоронних органів із заявами, у зв'язку із протиправною поведінкою відповідача щодо нього. У своїй відповіді на відзив позивач називає відповідача «підсудний», не надаючи при цьому ніяких доказів такого статусу відповідача. Загалом позивач вказує, що співіснування з відповідачем неможливе, у зв'язку із агресивною поведінкою відповідача щодо нього.
Частиною першою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
За змістом частин 1, 2 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном, у національному законодавстві визначено у статті 317 ЦК України.
У відповідності до вимог ст. 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них, а згідно ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав (правова позиція Верховного Суду України, висловлена у Постанові від 16 листопада 2016 року, справа № 6-709цс16).
Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
У відповідності до ч. 5 ст. 9 ЖК України житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об'єднань.
Згідно ст. 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.
Згідно з частиною першою статті 116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ними, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичними порушеннями правила співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського спливу виявилися безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 17 постанови від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК Української РСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ, тощо.
Для застосування ст. 116 ЖК України, необхідно встановити які саме систематичні порушення правил співжиття допускає відповідач, у чому це виражено та які докази є на підтвердження.
Статтею 47 Конституцією України визначено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Також, правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р., у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р., у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.).
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Враховуючи вищевказане, під час судового розгляду обставини справи, які б свідчилиь про те, що відповідач ОСОБА_2 здійснює якийсь тиск, застосовує фізичну силу відносно ОСОБА_4 , порушує правила співжиття, захоплю землі, вчиняє дворове насильство, забруднює довкілля, підроблює документи тощо, будь-якими доказами не підтверджені. Позивач в підтвердження своїх позовних вимог надає листи повідомлення з Уманського РУП з приводу розгляду його заяв та скарг на поведінку відповідача, а також копії таких звернень. Крім того, судом в ході розгляду справи витребувано ряд матеріалів кримінальних проваджень та відмовних матеріалів, з приводу заяв ОСОБА_1 , які навпаки містять підтвердження того, що під час перевірок працівниками Уманського РУП взагалі не було виявлено будь-яких протиправних дій ОСОБА_2 , а тому у порушенні кримінальних проваджень - відмовлено, а ті відомості, які були внесені до ЄРДР на підставі заяви ОСОБА_1 , не знайшли свого підтвердження та відповідні провадження були закриті на тих же підставах. При цьому, ОСОБА_1 неодноразово роз'яснювалося, що прокуратурою було проведено перевірку розгляду працівниками Уманського РУП його заяв та при цьому не виявлено та не встановлено ніяких порушень. Також позивачу роз'яснювалося, що навіть не зважаючи на відсутність у діях ОСОБА_2 ознак кримінального чи адміністративного правопорушення, з останнім неодноразово було проведено профілактичні бесіди, в ході яких його попереджено про недопустимість вчинення неправомірних дій щодо позивача ОСОБА_1 та членів його сім'ї.
За вказаних обставин, суд приходить до висновку, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів наявності обставин, які можуть бути підставою як для виселення відповідача із квартири житлового будинку, власником іншої квартири якого є ОСОБА_1 , так і для встановлення заборони відповідачу користуватись спільною сумісною власністю будинку, яка належить у тому числі і ОСОБА_1 .
Крім цього, суд звертає увагу, що згідно тверджень самого позивача відповідач проживає в квартирі АДРЕСА_2 , яка належить саме його дружині - ОСОБА_3 , яка не залучена позивачем до участі у розгляді справи. При цьому будь-якого права власності чи користування на зазначену квартиру позивач не має, про що й не заперечує.
Зазначивши у позовній заяві, що відповідач створює для нього нестерпні умови для проживання, позивач, в порушення ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України, не надав жодного доказу на підтвердження зазначених обставин, а досліджені в судовому засіданні матеріали, витребувані від Уманського РУП ГУНП в Черкаській області, підтверджують протилежне, а саме відсутність будь-яких порушень вимог чинного законодавства зі сторони ОСОБА_2 щодо співпроживання та добросусідства.
Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» вказано, враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.
Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 89 ЦПК України).
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
В рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року вказано, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
Позивач повинен був довести за допомогою належних та допустимих доказів, з урахуванням положень ЦПК України та з посиланням на матеріально-правову підставу своїх вимог, зазначені ним обставини. Однак таких доказів він не надав і не ставив питання в судовому засіданні про їх витребування відповідно до процедури, врегульованої ЦПК України. Таким чином, при викладених обставинах, у зв'язку з тим, що позивач не довів тих обставин, на які він посилається в своїй позовній заяві - позов не підлягає задоволенню.
Таким чином встановлено, що позовні вимоги є необґрунтованими, позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження підстав позову, тому в задоволенні позову слід відмовити.
Суд вирішує питання про розподіл судових витрат в порядку ст. 141 ЦПК України.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем при зверненні до суду з відповідним позовом судовий збір не було сплачено, оскільки він є інвалідом першої групи. Доказів на підтвердження понесених інших судових витрат позивачем не надано.
Керуючись ст. ст. 16, 317, 319, 321, 391 ЦК України, ст. ст. 10, 12, 13, 76, 81, 89, 141, 263-265, 354, 355 ЦПК України, суд -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення безпосередньо до Черкаського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення суду складено 08.04.2024.
Суддя: Р. В. Піньковський