24 липня 2024 рокуЛьвівСправа № 140/579/24 пров. № А/857/15917/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді Курильця А.Р.,
суддів Затолочного В.С., Пліша М.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 24 травня 2024 року в справі № 140/579/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, -
суддя в 1-й інстанції - ОСОБА_2 ,
час ухвалення рішення - 22.01.2024 року,
місце ухвалення рішення - м.Рівне,
дата складання повного тексту рішення - 22.01.2024 року,
У січні 2024 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся в суд з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо не надання відпустки по догляду за дитиною ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 до досягнення трирічного віку, з 11.12.2023 на підставі рапорту від 08.12.2023 та зобов'язання надати відпустку по догляду за дитиною ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 до досягнення ним трирічного віку, з 11.12.2023 на підставі рапорту від 08.12.2023
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 24 травня 2024 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись з таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосуванням норм матеріального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове про задоволення позову.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що він дотримався процедури подання рапорту безпосередньому командиру та надав усі належні документи, що підтверджують його право на відпустку для догляду за дитиною ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до досягнення ним трирічного віку, на підставі п. 19 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Вважає скаржник, що суд першої інстанції, безпідставно застосувавши звужувальне тлумачення п. 19 ст. 10-1 Закону №2011-ХІІ, дійшов помилкового висновку, що дана норма передбачає право позивача як військовослужбовця-чоловіка на відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку лише за умови, що обоє батьків є військовослужбовцями.
Твердить скаржник, що синтаксичний розбір юридичної конструкції норми п. 19 ст. 10-1 Закону №2011-ХІІ дає підстави однозначно стверджувати, що вказана норма передбачає загальне правило про альтернативну правомірну поведінку суб'єктів правозастосування без будь-яких умов та обмежень, а саме надання відпустки для догляду за дитиною військовослужбовцям-чоловікам на однакових умовах із військовослужбовцями жінками незалежно від того чи є інший з батьків військовослужбовцем. Тобто в умовах воєнного стану законодавець удосконалив правове регулювання даної норми шляхом приведення у відповідність до загальної норми про рівність прав жінки та чоловіка на таку відпустку, викладеної у ч. 1 ст. 18 Закону України «Про відпустки».
Як наслідок апелянт наголошує про те, що звуження права позивача на дану відпустку є дискримінаційним та суперечить завданням адміністративного судочинства.
Відповідач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що відповідно до частини 4 статті 304 КАС України, не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Колегія суддів вважає можливим розглянути дану справу в порядку письмового провадження відповідно до п.3 ч.1 ст. 311 КАС України.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 є військовослужбовцем та проходить військову службу в Збройних Силах України по мобілізації у складі військової частини НОМЕР_1 , що підтверджується копією військового квитка (а.с.20-21), довідкою №2776 ВЧ НОМЕР_1 від 12.12.2023(а.с.18).
Так, 08.12.2023 позивач подав рапорт про надання йому відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 11.12.2023 (а.с.19).
Листом від 02.01.2024 № 6 на адвокатський запит, командир військової частини повідомив адвоката позивача, що ОСОБА_1 на його рапорт було роз'яснено відсутність підстав для надання відпустки по догляду за дитиною.
З посиланням на норми чинного законодавства вказано, що оскільки дружина позивача не є військовослужбовцем, на даний час в країні діє режим воєнного стану, підстав для задоволення рапорту позивача немає (а.с.16-17).
Вважаючи таку відмову протиправною, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
Колегія суддів зазначає, що спірним в розглядуваній справі, є можливість надання військовослужбовцю, що проходить військову службу за призовом під час мобілізації, відпустки по догляду за дитиною.
Відповідно до частини четвертої статті 2 Закону України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі Закон України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” від 20.12.1991 №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ).
Згідно з частиною другою статті 1-2 Закону №2011-XІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Частиною 1 статті 1-2 даного Закону передбачено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
Статтею 2 Закону №2011-ХІІ визначено, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах.
Пунктом 8 статті 10-1 вказаного Закону передбачено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців, які проходять базову військову службу, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Як вбачається із пункту 17 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ (в редакції, на момент виникнення спірних правовідносин), в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені пунктами першим, шостим та дванадцятим цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених пунктом першим цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
Відповідно до пункту 19 статті 10-1 даного Закону (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин), надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток припиняється, крім відпустки військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами; відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та в разі якщо дитина потребує домашнього догляду - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку (якщо обоє батьків є військовослужбовцями, - одному з них за їх рішенням); відпустки для лікування у зв'язку з хворобою або для лікування після поранення (контузії, травми або каліцтва) за висновком (постановою) військово-лікарської комісії.
Преамбулою Закону України «Про відпустки» визначено, що цей Закон встановлює державні гарантії права на відпустки працівників, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.
Частиною 1 статті 18 Закону України «Про відпустки» передбачено, що після закінчення відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами за бажанням матері або батька дитини одному з них надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
Згідно з частиною 3 статті 20 даного Закону відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається за заявою матері, батька дитини або осіб, зазначених у частині третій статті 18 цього Закону, повністю або частково в межах установленого періоду та оформляється наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу.
Аналізуючи вищевказані правові норми, суд апеляційної інстанції вважає, що національне законодавство відповідає поняттю "якості закону", є чітким та передбачуваним.
Колегія суддів зазначає, що вищевказаними нормативними актами, а саме Законом №2011-ХІІ, Законом України «Про відпустки» встановлено право батька військовослужбовця на надання йому відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, однак за певних умов та обмежень щодо її надання під час воєнного стану.
Указом Президента України “Про введення воєнного стану в Україні” від 24.02.2022 №64/2022 (затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ), у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. В подальшому, Указами Президента України він неодноразово продовжувався та триває на даний час.
Як вбачається із матеріалів справи позивач є військовослужбовцем та проходить військову службу за призовом під час мобілізації.
Отже, на період дії воєнного стану надання військовослужбовцям відпусток, визначених пунктами 17, 18 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ припиняється, а вказаний вид відпустки позивачу може бути надано за умов, визначених п.19 ст.10-1 даного закону, а саме якщо обоє батьків є військовослужбовцями і лише одному з них за їх рішенням.
Відмінне тлумачення цієї норми, яке пропонує сторона позивача, зумовило б можливість одночасно в обох батьків перебувати у відповідній відпустці, що не узгоджується ні з положеннями трудового, ні спеціального законодавства.
У даному випадку дружина ОСОБА_1 не є військовослужбовцем, а відтак за цих обставин надання відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку в силу приписів Закону №2011-ХІІ є неможливим.
Суд наголошує, законодавство України з питань соціального захисту жінок, охорони материнства і дитинства поширюються на військовослужбовців-чоловіків лише за наявності обов'язкових умов, визначених спеціальним нормативно-правовим актом, які об'єднані єдиною ознакою - відсутністю материнського піклування про дітей.
Аналогічний правовий висновок викладений Верховним судом у постанові від 14.02.2018 № 825/932/16.
Конституційний суд України в рішенні від 17.03.2004 року N 7-рп-2004 (справа про соціальний захист військовослужбовців та працівників правоохоронних органів) зазначив: "Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме - у Збройних Силах України, охорони державного кордону України тощо. Порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формування врегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, які перебувають на такій службі, додаткові обов'язки і відповідальність. Крім цього, до військовослужбовців та працівників правоохоронних органів у випадках, передбачених Конституцією України, у законодавчому порядку запроваджено певні обмеження окремих конституційних прав і свобод.
Наведена позиція Конституційного Суду України, на думку колегії суддів, також дає можливість дійти до висновку, що законодавство з питань соціального захисту жінок, охорони материнства і дитинства поширюється на чоловіків лише за умови, визначеної спеціальними нормативно - правовими актам, а саме, якщо відсутнє материнське піклування про дитину. Разом з тим, жінка може скористатися свої правом у будь якому випадку.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Тобто, держава має право втручатися у приватне та сімейне життя в разі дотримання умов, викладених у частині 2 статті 8 Конвенції.
Суд апеляційної інстанції погоджується з наявністю легітимної мети втручання в сімейне життя позивача в інтересах національної безпеки, оскільки позивач проходить службу в Збройних Силах України та на нього поширюються певні обмеження передбачені законодавством України, у зв'язку із дією особливого періоду - воєнного стану.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 22.03.2012 року по справі "Konstantin Markin v. Russia" (заява N 30078/06), Суд вказував, що держава може встановлювати певні обмеження прав військовослужбовців, якщо існує реальна загроза боєздатності збройних сил, оскільки належне функціонування армії навряд чи можливо уявити без правових норм, покликаних попереджати її підрив військовослужбовцями. Суд, однак, уточнив, що національні органи влади не можуть посилатися на такі норми для позбавлення сенсу здійснення окремими членами збройних сил свого права на повагу їхнього сімейного або особистого життя, яке може бути застосовано до військовослужбовців в такій же мірі, як і до інших осіб, які перебувають під юрисдикцією держави.
На переконання колегії суддів матеріали справи не підтверджують наявність єдиної необхідної ознаки - відсутність материнського піклування про дітей.
Вказані документи також не дають суду можливості дійти висновку про те, що мати дітей, нездатна забезпечити догляд за дитиною.
Фактично звертаючись до відповідача з письмовим рапортом з приводу надання відпустки, позивач не подав жодних документів про існування виняткових сімейних обставин родини та про фактичну відсутність і об'єктивну неможливість забезпечити материнське піклування про дитину.
Суд апеляційної інстанції наголошує, що саме по собі бажання матері, яка не є військовослужбовцем, припинити здійснення догляду за дитиною, що потребує цього догляду, шляхом повернення на роботу, не є такою винятковою обставиною, яка б дозволила відійти від положень пункту 19 статті 10-1 Закону N 2011-XII.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що в період воєнного стану в Україні до позивача застосовуються обмеження, що полягають у неможливості отримання ним відпустки по догляду за дитиною.
З приводу тверджень позивача про порушення його прав, визначених Конституцією України та Законами щодо рівної можливості отримання такого виду відпустки батьком дитини, суд вказує на наступне.
Військова служба має особливий характер, який пов'язаний із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Особливий характер служби крім надання певних пільг, гарантій та компенсацій військовослужбовцю тягне за собою покладення певних додаткових обов'язків та накладає певні обмеження щодо дотримання відповідних гарантій у випадках, встановлених законом.
Як вже вказувалось вище, в Україні на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи, діє режим воєнного стану.
У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України “Про правовий режим воєнного стану”.
Відтак враховуючи статус позивача, зазначені норми, відпустка по догляду за дитиною до досягнення трирічного віку може бути надана ОСОБА_1 за певних законодавчо визначених умов, які в нього відсутні. При цьому відмова у її наданні, за цих підстав ніяким чином не буде порушувати, визначені Конституцією України його права.
Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що у даному випадку відмова відповідача у задоволенні рапорту позивача про надання йому відпустки по догляду за дитиною до досягнення трирічного віку ґрунтується на вимогах чинного законодавства, а саме Закону №2011-ХІІ, Закону України «Про відпустки» та є правомірною.
Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відображено принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні не спростовуються і підстав для його скасування немає.
Враховуючи наведене вище, апеляційну ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,315,316,321,322,325,328,329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 24 травня 2024 року в справі № 140/579/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду лише з підстав, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя А. Р. Курилець
судді В. С. Затолочний
М. А. Пліш
Повне судове рішення складено 24 липня 2024 року.