18 липня 2024 року м. Дніпросправа № 280/8282/23
головуючий суддя І інстанції - Кисіль Р.В.
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Іванова С.М. (доповідач),
суддів: Чепурнова Д.В., Сафронової С.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 14.12.2023 року в адміністративній справі №280/8282/23 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Міністерство оборони України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Міністерство оборони України, в якому просив:
- визнати протиправними дії відповідача щодо відмови у звільненні з військової служби позивача на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», згідно поданого рапорту від 08.08.2023;
- зобов'язати відповідача звільнити з військової служби позивача на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу».
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 14.12.2023 року в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 було відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати вищезазначене рішення, як незаконне та прийняти нову постанову про задоволення адміністративного позову.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що сімейне законодавство чітко визначає, що батьки мають рівні права і обов'язки щодо дитини, незалежно від перебування у шлюбі і розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє їх від обов'язків щодо дитини. Винятком є лише випадки, коли батьки не можуть добровільно домовитися між собою щодо місця проживання дитини і місце проживання дитини визначається за рішенням суду або висновком органу опіки та піклування.
Розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження.
Перевіривши матеріали справи, оцінивши доводи апеляційної скарги та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права в межах доводів останньої, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Як було встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 з 29.04.2022 проходить військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період у військовій частині НОМЕР_2 , яка є підпорядкованою військовою частиною (входить до складу) ВЧ НОМЕР_1 , на посаді стрільця-зенітника.
08.08.2023 солдат ОСОБА_1 звернувся з рапортом на ім'я командира військової частини НОМЕР_3 про звільнення з військової служби відповідно до п.п. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 року №2232-ХІІ.
За результатами розгляду зазначеного рапорту відповідачем було надано відповідь позивачу (за вихідним №856 від 06.09.2023), в якій зазначено, що враховуючи додані ОСОБА_1 до рапорту від 08.08.2023 року документи, на підтвердження обставин виховання ОСОБА_1 , доньки ОСОБА_2 - дитини з інвалідністю віком до 18 років, про що зазначено позивачем в рапорті від 08.08.2023 року, як на підставу звільнення з військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, у відповідності до п.п. «г» п. 2 ч. 4 ч. 4 ст. 26 Закону №2232-ХІІ, відсутні правові підстави для звільнення.
Не погодившись з вказаними висновками відповідача, позивач звернувся до суду з метою захисту своїх порушених прав та інтересів.
Вирішуючи спір між сторонами та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач проживає окремо від своєї дитини, участь в утриманні дитини приймає лише на підставі рішення суду про стягнення аліментів на утримання цієї дитини, а матеріали справи не містять доказів участі позивача у її вихованні.
Суд апеляційної інстанції при перегляді справи в апеляційному порядку виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 65 Конституції України регламентовано, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
У пункті 20 частини 1 статті 106 Конституції України закріплено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Відповідно до положень частинм другої, третьої статті 2 Закону №2232-XII проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 24 Закону №2232-XII початком проходження військової служби вважається день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або день прибуття до Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу Служби зовнішньої розвідки України - для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період та на військову службу за призовом осіб офіцерського складу.
Підстави звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, у період дії воєнного стану визначені пунктом 2 частини четвертої статті 26 Закону №2232-XII.
Відповідно до ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах: 2) під час дії воєнного стану:
а) за віком - у разі досягнення граничного віку перебування на військовій службі;
б) за станом здоров'я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку або про непридатність до військової служби з переоглядом через 6-12 місяців;
в) у зв'язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або позбавлення військового звання;
г) через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу):
у зв'язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років;
у зв'язку з вихованням дитини, хворої на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісні орфанні захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня, дитини, яка отримала тяжку травму, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги, що підтверджується документом, виданим лікарсько-консультативною комісією закладу охорони здоров'я в порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я, але якій не встановлено інвалідність;
у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я;
у зв'язку з наявністю дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи;
у зв'язку з необхідністю здійснення опіки над особою з інвалідністю, визнаною судом недієздатною;
у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи;
у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю II групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд;
військовослужбовці-жінки - у зв'язку з вагітністю;
військовослужбовці-жінки, які перебувають у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також якщо дитина потребує домашнього догляду тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку;
один із подружжя, обоє з яких проходять військову службу і мають дитину (дітей) віком до 18 років;
військовослужбовці, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років;
перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років;
якщо їхні близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати, дід, баба або рідний (повнорідний, неповнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану.
Отже, зі змісту зазначених правових приписів слідує, що однією з підстав для звільнення військовослужбовців під час дії воєнного стану є факт виховання дитини з інвалідністю віком до 18 років.
Як видно з матеріалів справи, позивач подавав рапорт про звільнення зі служби у зв'язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років, а саме ОСОБА_2 . Факт батьківства та наявності інвалідності у ОСОБА_2 підтверджується свідоцтвом про народження від 10.06.2023 року серія НОМЕР_4 та медичним висновком № 278/1 від 31.05.2023 року.
Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 30.08.2022 у справі №337/1494/22 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано та за рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 27.09.2022 року (справа № 337/2884/22) стягнуто аліменти на утримання неповнолітньої доньки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу) відповідача, але не менше 50% розміру прожиткового мінімуму, встановленого для дитини відповідного віку з 05.09.2022 року і до повноліття, тобто до 18.12.2034 року.
З матеріалів справи вбачається, що в задоволенні наведеного рапорту було відмовлено з підстав ненадання позивачем доказів виховання дитини.
З вказаними доводами відповідача погодився і суд першої інстанції при прийнятті оскаржуваного судового рішення.
Колегія суддів апеляційного суду, виходячи з доводів апеляційної скарги позивача зазначає, що відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 141 СК України, мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Відповідно до ст. ст. 150, 151 Сімейного кодексу України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини.
Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.
Батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам.
Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.
Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини (стаття 155 СК України).
За ч.ч. 1, 2 ст. 157 Сімейного кодексу України, питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті.
Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Пунктом 2 частини першої статті 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини.
Отже, батьки дитини не тільки мають право на виховання дитини та й обов'язок виховувати дитину у атмосфері поваги до її прав, її людської гідності, в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї родини, сім'ї, свого народу та Батьківщини.
Системний аналіз зазначених приписів законодавчих актів дає підстави для висновку, що за під терміном виховання дитини в контексті приписів Сімейного кодексу України розуміється процес заохочення та підтримки батьками, незалежно від перебування у шлюбі між собою, фізичного, емоційного, соціального та інтелектуального розвитку дитини від народження до дорослості, а також комплекс прав, обов'язків та відповідальності в цьому питанні з точки зору законодавства та соціалізації, тобто процесу та практики засвоєння дитиною загальноприйнятих у суспільстві норм поведінки.
Однак, визначаючи термін «виховання» в контексті приписів ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», який є спеціальним в даних правовідносинах, колегія суддів апеляційного суду вважає за необхідне зазначити, що правові приписи щодо можливості звільнення військовослужбовців з військової служби під час дії воєнного стану у зв'язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років були внесені до вказаного Закону на підставі Закону України від 15.03.2022 року № 2122-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо звільнення від військової служби осіб з інвалідністю та осіб, які доглядають за такими особами з інвалідністю і тяжкохворими дітьми»; в редакції Закону № 2169-ІХ від 01.04.2022 року "Про внесення змін до деяких законів України щодо звільнення від військової служби деяких категорій громадян".
Відповідно до пояснювальних записок до наведених Законів (мета і цілі прийняття), останні розроблено з метою визначення на законодавчому рівні спрощеного варіанту звільнення від військової служби осіб з інвалідністю та осіб, які доглядають за такими особами з інвалідністю і хворими дітьми або виховують їх самостійно.
Отже, з огляду на вищевикладене, виховання дити з інвалідністю віком до 18 років, як підстава для звільнення з військової служби, відповідно до ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», окрім вищенаведеного розуміння в контексті приписів Сімейного кодексу України, також включає, як обов'язкову складову, визначену законодавцем, самостійне виховання або догляд за такою дитиною.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем були надані докази утримання його доньки, а саме лист Хортицького відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 07.08.2023 №48644/29.25-41, відповідно до якого на примусовому виконанні перебуває виконавче провадження № 70281962 з примусового виконання виконавчого листа від 27.09.2022 року № 337/2884/22 виданого Хортицьким районним судом м. Запоріжжя про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 аліментів на утримання неповнолітньої доньки ОСОБА_2 у розмірі частини з усіх видів заробітку (доходу), щомісячно, починаючи з 25.09.2022 року та до досягенння дитиною повноліття. Згідно розрахунку заборгованості від 07.08.2023 року заборгованість зі сплати алімнетів відсутня, переплата становить 6731.97 грн.
Однак, колегія суддів апеляційного суду зазначає, що будь-яких належних, допустимих та достовірних доказів, в розумінні приписів ст.ст. 72-76 КАС України, які б підтверджували факт, саме догляду позивачем за його донькою з інвалідністю віком до 18 років або самостійного її виховання, з урахуванням, зокрема його перебування на службі у військовій частині, останнім, як відповідачу разом з рапортом від 08.08.2023 року, так і до суду подано не було.
Отже, в аспекті спірного питання, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що відмова відповідача у звільненні позивача з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» в межах даної справи не суперечить приписам законодавства, а отже є правомірною, що є підставою для відмови в задоволені позову.
Таким чином, суд першої інстанції правомірно відмовив позивачу в задоволенні позовних вимог, однак за інших підстав, що зумовлює необхідність зміни судового рішення шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції даної постанови. В іншій частині рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.
Відповідно до ч. 4 ст. 317 КАС України, зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 317 КАС України суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 14.12.2023 року в адміністративній справі №280/8282/23 - змінити, шляхом викладення тексту його мотивувальної частини в редакції даної постанови.
В іншій частині рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 14.12.2023 року в адміністративній справі №280/8282/23 - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, за винятком наявності підстав передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий - суддя С.М. Іванов
суддя Д.В. Чепурнов
суддя С.В. Сафронова