23 липня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/16765/22 пров. № А/857/1810/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
судді-доповідача Шинкар Т.І.,
суддів Іщук Л.П., Обрізка І.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2023 року (головуючий суддя Сидор Н.Т.), ухвалене спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін м.Львів у справі № 380/16765/22 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні,
21.11.2022 ОСОБА_1 подано позов до суду до Міністерства юстиції України, в якому просить стягнути середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку (за період з 28.07.2020 по 29.07.2022), але не більше як за шість місяців - за період з 28.07.2020 по 28.01.2021 в сумі 271 422,72 грн.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2023 року позов задоволено частково. Стягнуто з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 43 978,56 грн. У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що визначаючи період затримки розрахунку при звільненні враховує, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду стягнуто середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні щодо неоспорюваної суми, належної до виплати (за 7 днів додаткової відпустки), по день фактичного розрахунку - за період з 28.07.2020 по 19.11.2020 в сумі 8 587,62 грн. Відтак, період затримки розрахунку при звільненні з 28.07.2020 по 19.11.2020 вже охоплено наведеним рішенням суду і включення цього ж періоду до загального періоду затримки розрахунку при звільненні в межах цієї справи призведе до подвійного притягнення відповідача до відповідальності. Зважаючи на наведене, суд вважає за необхідне відраховувати початок строку затримки розрахунку при звільненні з 20.11.2020 по 28.07.2022 (день, що передував остаточному розрахунку). Разом з тим, статтею 117 КЗпП передбачено стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Відтак, стягненню на користь позивачки підлягає середній заробіток за період з 20.11.2020 по 19.05.2020, що становить 6 місяців (181 календарний день). Водночас, оскільки середньоденна заробітна плата позивачки визначена, виходячи з кількості робочих днів, то і суму належного їй середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні слід розраховувати зважаючи на кількість робочих днів за період з 20.11.2020 по 19.05.2020, що становить 122 робочих дні - 258 699,78 грн. Суд вважав за можливе застосувати до спірних правовідносин принцип співмірності, з урахуванням розміру недоплаченої суми та істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника. Таким чином, за 122 робочі дні затримки розрахунку при звільненні середній заробіток за цей час затримки розрахунку складає 43 978,56 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Львівського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2023 року в частині задоволення позову та в цій частині ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що Казначейською службою України здійснено безспірне списання з рахунку Міністерства юстиції України. Тому, враховуючи ці стягнення, які було проведено на корить позивачки, відповідачем проведено повний та належний розрахунок всіх належних сум позивачці при звільненні. Також покликається на те, що позивачу перераховано суму середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 28.07.2020 по 19.11.2020.
Позивачкою відзиву на апеляційну скаргу не подано, що не перешкоджає розгляду справи по суті.
Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.
Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що оскаржуване рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що згідно з наказом державного секретаря від 28.07.2020 №2358/к ОСОБА_1 звільнено з посади державного експерта експертної групи з доступу до правосуддя Директорату з прав людини, доступу до правосуддя та правової обізнаності.
Неоспорювана відповідачем сума компенсації за 7 календарних днів додаткової відпустки за стаж державної служби виплачена 19.11.2020.
Вказані обставини встановлені рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 28.12.2021 у справі №380/1492/21, відтак такі відповідно до положень ч. 4 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України не підлягають доказуванню при розгляді цієї справи.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 28.12.2021 у справі №380/1492/21 стягнуто з Міністерства юстиції України на користь позивачки середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні щодо неоспорюваної суми, належної до виплати (за 7 днів додаткової відпустки), по день фактичного розрахунку - за період з 28.07.2020 по 19.11.2020 в сумі 8 587,62 грн; недоплачену суму надбавки за стаж державної служби за весь період роботи (з 22.12.2017 по 28.07.2020) в сумі 13 169,72 грн., з відрахуванням установлених законом податків та інших обов'язкових платежів; невиплачену при звільненні компенсацію за 16 календарних днів додаткової відпустки за стаж державної служби в сумі 26 185,76 грн., з відрахуванням установлених законом податків та інших обов'язкових платежів; зобов'язано Міністерство юстиції України перерахувати та виплатити інші виплати (відпустка щорічна, додаткова відпустка державного службовця, компенсація невикористаної відпустки (основна), додаткова відпустка на дітей, вихідна допомога, середньоденна зарплата, курси, нарада-навчання, грошова допомога на оздоровлення, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань, компенсація відпустки (звільненим)) за період з 22.12.2017 по 28.07.2020, із врахуванням того, що станом на 22.12.2017 стаж державної служби ОСОБА_1 становив 11 років 6 місяців; у задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
На рахунок позивачки 28.07.2022 надійшли кошти:
- середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні щодо неоспорюваної суми - 8 587,62 грн.
- недоплачена суму надбавки за стаж державної служби за весь період роботи - 13 169,72 грн.
- невиплачена при звільненні компенсація за 16 календарних днів додаткової відпустки за стаж державної служби - 26 185,76 грн.
29.07.2022 на рахунок позивачки надійшли кошти у розмірі 4499,33 грн із призначенням «відпускні та інші виплати… на виконання рішення Львівського ОАС від 16.16.2021».
Позивачка вважаючи протиправними дії відповідача щодо несвоєчасного розрахунку при звільненні, звернулась до суду з цим позовом.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з таких мотивів.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку з працівником.
Відповідно до статті 116 КЗпП України, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно з статтею 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Отже, нормами статей 116 та 117 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
За змістом частини 1 статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Період затримки розрахунку при звільненні - це весь час затримки належних звільненому працівникові сум та виплат по день фактичного розрахунку.
Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Також у постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Отже, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17.
Вказане в своїй сукупності спростовує аргументи скаржника щодо неможливості застосування статті 117 КЗпП України до спірних правовідносин.
З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що згідно з наказом державного секретаря від 28.07.2020 №2358/к ОСОБА_1 звільнено з посади державного експерта експертної групи з доступу до правосуддя Директорату з прав людини, доступу до правосуддя та правової обізнаності.
На виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 28.12.2021 у справі №380/1492/21 позивачці виплачено: середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні щодо неоспорюваної суми - 8 587,62 грн; недоплачену суму надбавки за стаж державної служби за весь період роботи - 13 169,72 грн; невиплачену при звільненні компенсацію за 16 календарних днів додаткової відпустки за стаж державної служби - 26 185,76 грн; 29.07.2022 на рахунок позивачки надійшли кошти у розмірі 4499,33 грн із призначенням «відпускні та інші виплати… на виконання рішення Львівського ОАС від 16.16.2021».
Враховуючи, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, суд першої інстанції зробив правильний висновок, що позивач має право на отримання середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27 травня 2021 року у справі № 340/1146/20.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що поза межами встановленого ст. 116 КЗпП України строку позивачці виплачено належні їй при звільненні суми у розмірі 43 854,81 грн (надбавка за стаж державної служби за весь період роботи, компенсація за 16 календарних днів додаткової відпустки за стаж державної служби), адже середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні щодо неоспорюваної суми у розмірі 8 587,62 грн є компенсаційною виплатою, а не такою, що належала позивачці у зв'язку зі звільненням.
Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою КМУ від 08.02.1995 №100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
У разі, коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 3 пункту 8 зазначеного Порядку).
З довідки від 25.02.2021 №16-42/70 вбачається, що середньоденна заробітна плата позивачки складає 2120,49 грн.
Як вже зазначалось судом, позивачку звільнено з роботи 28.07.2020, а остаточний розрахунок проведено 29.07.2022.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що початок строку затримки розрахунку при звільненні слід рахувати з 28.07.2022 (день, що передував остаточному розрахунку).
Оскільки рішенням Львівського окружного адміністративного суду стягнуто середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні щодо неоспорюваної суми, належної до виплати (за 7 днів додаткової відпустки), по день фактичного розрахунку - за період з 28.07.2020 по 19.11.2020 в сумі 8 587,62 грн., отже період затримки розрахунку при звільненні з 28.07.2020 по 19.11.2020 вже охоплено наведеним рішенням суду.
Враховуючи норми статті 117 КЗпП, якою передбачено стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, суд першої інстанції, з чим погоджується апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що стягненню на користь позивачки підлягає середній заробіток за період з 20.11.2020 по 19.05.2020, що становить 6 місяців (181 календарний день).
Апеляційний суд погоджується з розрахунком наведеним судом першої інстанції, оскільки такий не оспорюється відповідачем.
Щодо зменшення розміру відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, то апеляційний суд зазначає таке.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 зазначила, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того, у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням №6-113цс16, і дійшла висновку, що, при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: 1. розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; 2. період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; 3. ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; 4. інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалено постанову від 30 листопада 2020 року в справі №480/3105/19, в якій сформовано наступний правовий висновок: «Синтаксичний розбір текстуального змісту статті 117 КЗпП України дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.»
Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум, зменшується відповідно і розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Таким чином, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року в справі №480/3105/19 дійшов висновку, що залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Так, апеляційний суд погоджується з судом першої інстанції про застосування до спірних правовідносин принципу співмірності, з урахуванням розміру недоплаченої суми та істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, оскільки розмір виплачених позивачці з затримкою виплат (43 854,81 грн) є значно меншою від розрахованого судом середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні (258 699,78 грн).
Тобто, істотність частки виплачених позивачці з затримкою виплат в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає: 43 854,81 грн (розмір виплачених позивачці з затримкою виплат)/ 258 699,78 грн (середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0, 17.
Сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки, становить: 2120,49 грн (середньоденна заробітна плата позивачки) х 0,17 = 360,48 грн.
Таким чином, за 122 робочі дні затримки розрахунку при звільненні середній заробіток за цей час затримки розрахунку складає 43 978,56 грн (380,48 грн х 122 робочі дні) грн.
Так, зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивачки, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників, як це правильно зазначив суд першої інстанції.
Відповідно до частини 2 статті 6 КАС України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
Так, у п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29)
Відтак, апеляційний суд відхиляє доводи скаржника, які наведені у поданій апеляційній скарзі, оскільки такі стосуються незгоди з прийнятим рішенням суду першої інстанції, на правильність висновків суду не впливають, а, відтак, не можуть покладатися в основу скасування чи зміни оскарженого судового рішення.
З огляду на викладене, враховуючи положення статті 316 КАС України, прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні викладено підстави часткового задоволення позовних вимог, на основі встановлених фактичних обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційну скаргу Міністерства юстиції України залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2023 року у справі № 380/16765/22 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Т. І. Шинкар
судді Л. П. Іщук
І. М. Обрізко