18 липня 2024 р. Справа № 440/5544/24
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Перцової Т.С.,
Суддів: Жигилія С.П. , Русанової В.Б. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 05.06.2024, головуючий суддя І інстанції: Н.І. Слободянюк, м. Полтава, повний текст складено 05.06.24 по справі № 440/5544/24
за позовом ОСОБА_1
до ІНФОРМАЦІЯ_1
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі за текстом - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі за текстом - ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідач, у якому просив суд:
- поновити строк звернення до адміністративного суду та вважати початком його перебігу 02 травня 2024 року - дату отримання письмового повідомлення ІНФОРМАЦІЯ_3 від 01 травня 2024 року № 9/2/1471 про нараховані суми грошового забезпечення при звільненні;
- визнати протиправною відмову ІНФОРМАЦІЯ_1 , оформлену листом від 01 травня 2024 року за вих. №9/2/1471 у здійсненні нарахування та виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01 січня 2020 року по 19 травня 2023 року, з урахуванням визначення посадового окладу і окладу за військовим званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_4 здійснити перерахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення) за період з 01 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2020 року - 2102 грн, з 01 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року, з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2021 року - 2270 грн, з 01 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року, з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2022 року - розмірі 2481 грн, за період з 01 січня 2023 року по 19 травня 2023 року, з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2023 року в розмірі 2684 грн, та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум, з утриманням належних податків та зборів.
В обґрунтування позовних вимог зазначив про протиправність застосування відповідачем при розрахунку грошового забезпечення позивача прожиткового мінімуму станом на 01.01.2018, оскільки після прийняття постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі № 826/6453/18, виникли підстави для визначення розмірів посадових окладів, окладів за військовим званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб” (далі - Постанова № 704).
У зв'язку з вищенаведеним, внаслідок неправильного визначення посадового окладу та окладу за військовим званням за рахунок не застосування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, грошове забезпечення позивача за період 01 січня 2020 року по 19 травня 2023 року нараховано та виплачено не у повному обсязі.
В обґрунтування поважності причин пропуску строку звернення до суду зазначив, що під час звільнення з військової служби (22.09.2023) позивачу не було вручено письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, а про їх розмір ОСОБА_1 стало відомо лише 02.05.2024 після отримання повідомлення від 01.05.2024 за вих № 9/2/1471. Враховуючи викладене, вважає, що саме з 02.05.2024 розпочався перебіг строку звернення до суду, що свідчить про наявність підстав для його поновлення.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 10.05.2024 у справі № 440/5544/24 вказані позивачем у позовній заяві підстави подання позову з пропущенням встановленого строку звернення до суду з позовом визнано неповажними.
Позовну заяву ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії залишено без руху.
Встановлено позивачу строк для усунення недоліку - упродовж десяти днів з дня вручення копії ухвали про залишення позовної заяви без руху.
Повідомлено ОСОБА_1 , що недолік необхідно усунути шляхом надання до Полтавського окружного адміністративного суду заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду із зазначенням інших підстав для поновлення строку з доказами поважності причин його пропуску.
Роз'яснено позивачу, що у разі неусунення недоліку позовної заяви, позовна заява буде повернута.
Повідомленням про вручення поштового відправлення (а.с 18) підтверджено, що копію ухвали про залишення позовної заяви без руху вручено ОСОБА_1 20.05.2024 особисто.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 05.06.2024 у справі № 440/5544/24 позовну заяву ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії повернуто позивачу.
Роз'яснено позивачу, що повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Не погодившись із вказаною ухвалою суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив суд апеляційної інстанції скасувати ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 05.06.2024 у справі № 440/5544/24 про повернення позовної заяви без розгляду та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги з урахуванням доповнень до неї вказав, що позовні вимоги за період з 01.01.2020 по 19.05.2023 не охоплюються строком звернення до суду на підставі приписів ч. 2 ст. 233 КЗпП України у редакції, чинній до 19.07.2022, дію якої було продовжено на період карантину, пов'язаного з COVID-19. Крім того, зауважив, що надаючи оцінку періоду з 19.07.2022 по 19.05.2023 суд мав з'ясувати факт виконання відповідачем вимог ч. 2 ст. 233 КЗпП України в редакції, чинній з 19.07.2022, в частині вручення позивачу письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільнені.
В іншій частині зміст апеляційної скарги дублює зміст клопотання про поновлення строку звернення до суду, викладеного у позовній заяві.
Відповідач у надісланому до суду відзиві на апеляційну скаргу заперечував проти задоволення її вимог та просив суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, а ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 05.06.2024 у справі № 440/5544/24 залишити без змін.
В обґрунтування відзиву зазначив, що позивач був обізнаний про розмір грошового забезпечення з урахуванням усіх його складових за весь оскаржуваний період часу ще з 26.09.2023 після отримання ним грошового атестату від 26.09.2023 № 9/2/5202 та довідки про додаткові види грошового забезпечення від 26.09.2023 № 9/2/5201 із зазначенням всіх складових з якими він звернувся до пенсійного органу для призначення пенсії.
Відповідно до частини 2 статті 312 Кодексу адміністративного судочинства України (далі за текстом - КАС України) апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції, зазначені в пунктах 3, 6, 7, 11, 14, 26 частини першої статті 294 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).
Згідно з частиною 4 статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги ухвалу суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Так, залишаючи позовну заяву без руху, суд першої інстанції виходив з того, що про порушення своїх прав внаслідок не нарахування та невиплати оспорюваних позивачем видів (розмірів) грошового забезпечення ОСОБА_1 повинен був дізнатися (мав таку можливість) ще у вересні 2023 року при його звільненні з військової служби та проведенні із ним повного розрахунку, при цьому, суд вважав, що отримання листа ІНФОРМАЦІЯ_3 від 01 травня 2024 року за вих. №9/2/1471 (яким позивачу повідомлено про відсутність підстав для здійснення перерахунку і доплати грошового забезпечення) не змінює моменту, з яким законодавство пов'язує початок перебігу строку звернення до суду, а свідчить лише про час, коли позивач виявив зацікавленість до стану своїх прав та почав вчиняти активні дії щодо реалізації своїх прав і ця дата не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду, а є лише фактично штучно створеною новою часовою передумовою звернення з позовом до суду.
Крім того, судом зазначено, що з дня щомісячного отримання грошового забезпечення (за період з 01 січня 2020 року по 19 травня 2023 року) позивач також мав реальну, об'єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації про складові грошового забезпечення, про те, як воно обраховане та на підставі яких нормативно-правових актів був здійснений саме такий її розрахунок чи розрахунок певних складових грошового забезпечення та просити відповідача здійснити перерахунок та виплату грошового забезпечення у належному розмірі.
Разом з цим, позивачем не надано доказів на підтвердження наявності обставин, які були об'єктивно непереборними, не залежали від волевиявлення позивача та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду з цим позовом, а відтак суд не знайшов підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними.
Повертаючи позовну заяву суд першої інстанції виходив з того, позивачем не виконано вимоги ухвали про залишення позовної заяви без руху у встановлений судом строк та не подано заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду із зазначенням інших підстав для поновлення строку з доказами поважності причин його пропуску.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України), суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи подано адміністративний позов у строк, установлений законом (якщо адміністративний позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними).
Приписами частини 1 статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Загальні правила, які закріплені у нормах адміністративного процесуального законодавства, передбачають обчислення строку звернення до суду за захистом прав, свобод чи інтересів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення цих прав, свобод, інтересів.
Відповідно до вимог статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Аналіз зазначених норм дає підстави зробити висновок, що шестимісячний строк звернення до суду в адміністративному судочинстві є загальним і застосовується, якщо інше не встановлено цим Кодексом або іншими законами.
Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.
Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Водночас положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.
За приписами частин першої та другої статті 233 КЗпП України, в редакції чинній на час виникнення указаного позивачем періоду нарахувань, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Офіційне тлумачення положення вказаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 і № 9-рп/2013.
Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України “Про оплату праці” необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття “заробітна плата” і “оплата праці”, які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям “грошова винагорода”, “одноразова грошова допомога при звільненні” та “оплата праці” і “заробітна плата”, які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, вказав, що вказані поняття є рівнозначними.
Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти всі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Колегія суддів звертає увагу, що з даним позовом ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду 08.05.2024, коли частини перша і друга статті 233 КЗпП України були викладені в редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, а саме:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
На підставі порівняльного аналізу положень статті 233 КЗпП України можна зробити висновок, що до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Варто зауважити, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).
У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп і від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Водночас Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001).
Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).
Тому, з огляду на вище перелічені правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, колегія суддів вважає, що дія частини першої статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX може поширюватися тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою чинності.
Така позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом, є сталою і послідовною.
Як уже зазначалося, часовий проміжок, за який ОСОБА_1 просить перерахувати грошове забезпечення, охоплюється періодом з 01.01.2020 по 19.05.2023 року, тобто підпадає під дію частини першої статті 233 КЗпП України, як до 19.07.2022 так і в редакції Закону № 2352-IX від 01 липня 2022 року, яка почала діяти лише з 19 липня 2022 року
Слід зазначити, що згідно з пунктом 1 глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.
Карантин в Україні, пов'язаний з COVID-19, діяв з 12 березня 2020 року (постанова Уряду від 11 березня 2020 року № 211) та закінчився 30 червня 2023 року (постанова Уряду від 27 червня 2023 року № 651).
Тобто на час здійснення спірних виплат (з 01.01.2020 по 30.06.2023) частина друга статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.
Відповідний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 27 квітня 2023 року у справі № 300/4201/22, від 27 квітня 2023 року у справі № 420/14777/22, від 03 серпня 2023 року у справі № 280/6779/22, який підлягає застосуванню у цій справі, оскільки відповідна судова практика є релевантною до спірних правовідносин.
Водночас, судом першої інстанції не надано належної оцінки зазначеним обставинам.
Окремо слід зазначити, що строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Слід зауважити на тому, що інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Поважними причинами слід розуміти лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулася із адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Питання поважності причин пропуску строку звернення до суду є оціночним та залежить від доказів, якими підтверджуються обставини та підстави такого пропуску.
Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом.
Верховний Суд у постанові від 18.08.2021 у справі № 620/1033/19 вказав, що для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.
При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду необхідно чітко диференціювати поняття “дізнався” та “повинен був дізнатись”.
Так, під поняттям “дізнався” необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів.
День, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Цим днем може бути, зокрема, - день, коли мало бути прийняте рішення (вчинено дію), якщо таке рішення (дія) не було прийняте (не була вчинена).
Поняття “повинен був дізнатися” необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені (постанова Верховного Суду від 21.02.2020 № 340/1019/19).
Тобто, за змістом зазначеної норми законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й з об'єктивної можливості цієї особи знати про такі факти.
Обґрунтовуючи поважність причин пропуску строку, позивач поміж іншого зазначає, що при звільненні з військової служби йому не було вручено письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні, а було надіслано йому лише 01.05.2024 за вих № 9/2/1471 та отримано ОСОБА_1 02.05.2024.
З цього приводу, слід зазначити, що за змістом частини 2 статті 233 КЗпП України в редакції, що набула чинності 19.07.2022, а фактично розпочала свою дію з 01.07.2023 (після завершення карантину), із заявою про вирішення трудового спору у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні працівник має право звернутися до суду у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Так, матеріалами справи підтверджено, що розрахунковий лист за 2023 рік ОСОБА_1 (а.с. 6) та довідка про розміри щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премії для обчислення пенсії відповідно до статті 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та абзацу восьмого пункту 7 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 № 393 (зі змінами) (а.с. 7), датовані 01.05.2024, що підтверджує доводи позивача про їх отримання 02.05.2024, при цьому інших доказів отримання позивачем відомостей про нараховане грошове забезпечення матеріали справи не містять.
До суду позивач звернувся 08.05.2024, тобто в межах тримісячного строку, встановленого статтею 233 КЗпП України.
При цьому, колегія суддів оцінює критично доводи відповідача про обізнаність позивача про розміри грошового забезпечення з 26.09.2023 після отримання грошового атестату та довідки про розміри щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, з якими ОСОБА_1 звернувся до пенсійного органу за призначенням пенсії, оскільки вказані документи датовані 26.09.2023, при цьому заява позивача про призначення/перерахунок пенсії зареєстрована 25.09.2023 за вх/№2862/9/1.
Однак вказане також залишилось поза увагою суду першої інстанції.
Європейським судом з прав людини зазначено, що “надмірний формалізм” може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду скарг заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (рішення у справах “Zubac v. Croatia”, “Beles and Others v. the Czech Republic”, № 47273/99, пп. 50-51 та 69, та “Walchli v. France”, № 35787/03, п. 29).
При цьому, Європейський суд з прав людини провів лінію між формалізмом та надмірним формалізмом. Так, формалізм є явищем позитивним та необхідним, оскільки забезпечує чітке дотримання судами процесу. Надмірний ж формалізм заважає практичному та ефективному доступу до суду. Формалізм не є надмірним, якщо сприяє правовій визначеності та належному здійсненню правосуддя.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своєму рішенні від 05.12.2018 (справа № 11-989заі18), згідно з практикою Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише і фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги - є порушенням права на справедливий судовий захист.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, повертаючи позивачу позовну заяву з підстав пропуску строку звернення до суду, допустив надмірний формалізм, не з'ясувавши належним чином всі суттєві обставини у справі та не надавши їм належної оцінки, що в свою чергу позбавило позивача права на звернення до суду.
Вищевикладене дозволяє дійти висновку, що у суду першої інстанції були відсутні передбачені пунктом 1 частини 4 статті 169 КАС України підстави для повернення позовної заяви ОСОБА_1 у зв'язку з не усуненням недоліків останньої.
За приписами ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Так, Європейський суд з прав людини у своїй практиці наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому, особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження. Для ЄСПЛ природа перешкод у реалізації права на доступ до суду не має принципового значення.
З тексту ст. 6 Конвенції прямо випливає, що доступність правосуддя є невід'ємним елементом права на справедливий суд. У рішенні по справі "Голдер проти Великої Британії" від 21.02.1975р., ЄСПЛ дійшов до висновку, що сама конструкція ст. 6 Конвенції була би безглуздою та неефективною, якби вона не захищала право на те, що справа взагалі буде розглядатися. У рішенні по цій справі Суд закріпив правило, що ч. 1 ст. 6 Конвенції містить у собі й невід'ємне право особи на доступ до суду.
Таким чином, зміст права на захист полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
За приписами ст. 320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
Відповідно до ч. 3 ст. 312 КАС України, у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення позовної заяви, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції.
Підсумовуючи вищевикладене з урахуванням встановлених обставин у справі, колегія суддів вважає, що ухвала Полтавського окружного адміністративного суду від 05.06.2024 по справі № 440/5544/24 прийнята при неповному з'ясуванні судом обставин, що мають значення для справи, неправильному застосуванні норм процесуального права, а тому відповідно до вимог ч. 3 ст. 312 КАС України підлягає скасуванню з направленням до суду першої інстанції для продовження розгляду зі стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі.
Керуючись ч.4 ст.229, ч.4 ст.241, ст.ст.243, 250, 308, 310, 315, 320, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 05.06.2024 по справі № 440/5544/24 - скасувати.
Справу № 440/5544/24 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії направити до Полтавського окружного адміністративного суду для продовження розгляду зі стадії відкриття провадження у справі.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Т.С. Перцова
Судді С.П. Жигилій В.Б. Русанова