19 липня 2024 року м. Київ № 320/1799/24
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Жука Р.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного (письмового) провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві
про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
І. Зміст позовних вимог.
ОСОБА_1 звернулась до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, в якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка проявляється у не поновленні їй пенсійних виплат;
- зобов'язати відповідача поновити (призначити) позивачу пенсію з моменту звернення за призначенням пенсії до ГУ ПФУ в м. Києві;
- зобов'язати відповідача виплатити позивачу невиплачену суму пенсії за період з 12.07.2023 по момент фактичного її призначення.
ІІ. Виклад позиції позивача та заперечень відповідача.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що є громадянкою України, яка до 2016 року проживала в Автономній Республіці Крим, оформила пенсії згідно законодавства України в 55 років та отримувала її до 2014 року. Після 2014 року позивачка зазначає, що змушена була оформити громадянство російської федерації та отримувала пенсію від рф. З 2016 року позивачка зазначила, що проживає у м. Київ як внутрішньо переміщена особа.
Позивачка наголошує, що за наслідками розгляду її заяви про поновлення виплати пенсії відповідач відмовив у зв'язку з тим, що поновлення пенсії особі, яка переселилдася з тимчасово окупованої території АР Крим на територію, підконтрольну українській владі, можливо при наданні цією особою пенсійної справи та документі про припинення виплати пенсії в рф з конкретної дати (атестат).
На думку позивачки, відповідач протиправно не поновив їй виплату пенсії, наслідком чого є наявність підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, посилається на відсутність у позивачки підстав для поновлення виплати пенсії у зв'язку з відсутністю підтвердження отримання пенсії в органах пенсійного фонду рф..
ІІІ. Заяви (клопотання) учасників справи інші процесуальні дії у справі.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 30.01.2024 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
21.02.2024 року до суду надійшов відзив на позовну заяву.
05.03.2024 року до суду надійшли заява позивачки та відповідь на неї.
Інших заяв чи клопотань по суті справи учасниками справи до суду не подано.
Частиною п'ятою статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Згідно частини другої статті 262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
З урахуванням викладеного, керуючись положеннями частини другої статті 262 КАС України наявні підстави для розгляду справи в порядку письмового провадження.
ІV. Обставини встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.
Розглянувши подані сторонами документи, з'ясувавши зміст спірних правовідносин з урахуванням доказів судом встановлені відповідні обставини.
ОСОБА_1 є громадянкою України, документована паспортом громадянина України № НОМЕР_1 , виданого 16.09.2020.
Відповідно до довідки від 15.09.2016 №3001-11850 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою із зареєстрованим місцем проживання в АР Крим, м. Сімферополь, фактичне місце проживання - м. Київ.
Заявою від 02.12.2022 позивачка звернулась до ГУ ПФУ в м. Києві про запит її пенсійної справи з АР Крим для поновлення виплати.
Листом ГУ ПФУ в м. Києві від 01.01.2023 на заяву позивачки повідомлено, що в умовах воєнного стану Головне управління забезпечує реалізацію покладених на нього функцій, в тому числі в частині здійснення соціальних виплат громадянам. В той же час, ситуація, яка склалась на теренах України, не дає можливості відповідачу на даний час направляти зазначені запити до органів пенсійного фонду російської федерації.
Листом ГУ ПФУ в м. Києві від 21.07.2023 на звернення позивачки від 12.07.2023 надано роз'яснення, відповідно до яких поновлення виплати пенсії особі, яка переселилась з тимчасово окупованої території АР Крим на територію, підконтрольну українській владі, можливе при наданні цією особою пенсійної справи та документу про припинення виплати пенсії в рф з конкретної дати (атестат).
Вважаючи бездіяльність щодо нездійснення поновлення пенсійних виплат протиправною, позивачка звернулась до суду з даним адміністративним позовом.
V. Оцінка суду.
Надаючи правову оцінку обґрунтованості аргументам, суд зазначає наступне.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
З 22.11.2014 набрав чинності Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» №1706-VII від 20.10.2014 (далі - Закон №1706, в редакції, яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин), яким відповідно до Конституції та Законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлені гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.
Відповідно до частини першої статті першої Закону №1706, внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Статтею 2 Закону №1706 передбачено, що Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.
Згідно з частиною першою статті 4 Закону №1706 факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Частиною першою статті 7 Закону №1706 передбачено, що для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
Громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина з інвалідністю та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи (частина третя статті 7 Закону №1706).
Згідно з частиною першою статті 14 Закону №1706 внутрішньо переміщені особи користуються тими ж правами і свободами відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів України, як і інші громадяни України, що постійно проживають в Україні. Забороняється їх дискримінація при здійсненні ними будь-яких прав і свобод на підставі, що вони є внутрішньо переміщеними особами.
Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» установлено, що призначення та продовження виплати довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. № 509 (Офіційний вісник України, 2014 р., № 81, ст. 2296; 2015 р., № 70, ст. 2312). Призначення, відновлення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання) (далі - пенсії) внутрішньо переміщеним особам, у тому числі особам, які відмовились відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 Закону України Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб від довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи і зареєстрували місце проживання та постійно проживають на території, де органи державної влади здійснюють свої повноваження (далі - внутрішньо переміщені особи), здійснюються територіальними органами Пенсійного фонду України на підставі відомостей, що містяться в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб. Виплата (продовження виплати) довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення (далі - соціальні виплати) та пенсій, що призначені зазначеним особам, здійснюється через рахунки та мережу установ і пристроїв акціонерного товариства Державний ощадний банк України з можливістю отримання готівкових коштів і проведення безготівкових операцій через мережу установ і пристроїв будь-яких банків тільки на території населених пунктів, де органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі. Виплата пенсій та соціальні виплати особам з інвалідністю I групи та іншим особам, які за висновком лікарсько-консультативної комісії не здатні до самообслуговування і потребують постійної сторонньої допомоги, за їх письмовою заявою можуть здійснюватись акціонерним товариством Укрпошта з доставкою за фактичним місцем проживання/перебування таких осіб.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, визначає Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV (далі - Закон №1058).
Згідно з частиною другою статті 8 Закону №1058 право на отримання довічної пенсії та одноразової виплати за рахунок коштів накопичувальної системи пенсійного страхування мають застраховані особи і члени їхніх сімей та/або спадкоємці на умовах та в порядку, визначених цим Законом.
Згідно з частиною першою статті 49 Закону №1058 виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Частинами другою та третьою статті 49 визначено, що поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
У разі виявлення недостовірних даних у документах та відомостях, на підставі яких було встановлено та/або здійснюється виплата пенсії, рішенням територіального органу Пенсійного фонду України розмір та підстави для виплати пенсії переглядаються відповідно до цього Закону без урахування таких даних.
Відповідно до частини першої та другої статті 46 Закону №1058 нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії.
Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Верховний Суд у постанові від 12.02.2019 у справі №243/5451/17 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 79791532) зазначив, що перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений ч.1 ст.49 Закону №1058-IV, є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.
Дослідивши матеріали справи, судом встановлено, що Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві у листах-відповідях не вказано конкретну підставу відмови у виплаті позивачу пенсії, передбачену ст.49 Закону№1058.
Так, відповідач в якості підстави для відмови у поновлені позивачу виплати пенсії вказує на те, що в силу вимог чинного законодавства для поновлення виплати позивачу пенсії необхідно отримати відповідь на запит щодо витребування пенсійної справи до органів російської федерації з документами про припинення виплати пенсії органами пенсійного забезпечення російської федерації.
Проте, з огляду на дію на території України воєнного стану, надіслати запит щодо витребування пенсійної справи до російської федерації наразі немає можливості у зв'язку з відсутністю поштового з'єднання з країною-агресором, з приводу чого суд зазначає таке.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VIII (далі - Закон №389) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Частиною другою статті 20 Закону №389 встановлено, що в умовах воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, передбачені частиною другою статті 64 Конституції України.
Механізм виплати пенсії та надання соціальних послуг громадянам України, які проживають на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримують пенсії та соціальні послуги від пенсійного фонду російської федерації або інших міністерств та відомств, що здійснюють пенсійне забезпечення у російській федерації, визначає Порядок виплати пенсії та надання соціальних послуг громадянам України, які проживають на території АР Крим та м.Севастополя, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №234 від 02.06.2014 (далі - Порядок №234).
Відповідно до пункту 3 Порядку №234 особи подають територіальному органові заяву про отримання пенсії відповідно до законодавства України із зазначенням місця проживання (реєстрації) та паспорт громадянина України (паспорт громадянина України для виїзду за кордон).
Пунктом 4 Порядку №234 визначено, що територіальний орган на підставі поданих документів надсилає запит щодо витребування пенсійної справи до органів російської федерації, зазначених у пункті 1 цього Порядку.
Виплата пенсії після надходження пенсійної справи разом з документами про припинення виплати пенсії поновлюється з дати припинення виплати за місцем попереднього отримання пенсії.
Отже, з вищенаведених положень Порядку №234 вбачається, що необхідність витребування матеріалів паперової пенсійної справи стосується осіб, які проживають на тимчасово окупованій території.
Проте, з матеріалів справи вбачається, що позивачка має статус внутрішньо переміщеної особи та з 15.09.2016 фактично проживає у м. Києві.
Враховуючи вищевказане, суд вважає, що посилання відповідача на необхідність витребування пенсійної справи позивачки у пенсійних органів російської федерації для поновлення виплати їй пенсії, є безпідставними та необґрунтованими.
Суд зазначає, що умова щодо отримання пенсійної справи від органів російської федерації покладає на громадян України надмірний та необґрунтований тягар, що позбавляє права на пенсійні виплати. Враховуючи факт розірвання дипломатичних відносин з російською федерацією, звернення фізичних осіб або ж навіть органів ПФ України до органів російської федерації для витребування пенсійної справи та інших документів, є фактично неможливим, що загалом позбавляє частину громадян України можливості отримувати пенсію, відтак порушує гарантоване Конституцією України право на соціальний захист.
Крім того, суд зазначає, що відсутність пенсійної справи у паперовій формі не є підставою для відмови у відновленні виплати пенсії або у її призначенні, оскільки особа не може нести негативних наслідків через відсутність або неможливість отримання її пенсійної справи з незалежних від неї причин.
Аналогічна правова позиція сформована Верховним Судом у постанові від 22.09.2021 у справі №308/3864/17.
Враховуючи вищевказане, суд дійшов висновку про те, що відповідач безпідставно не поновлював позивачці виплату пенсії.
У зв'язку з цим, суд вважає за необхідне задовольнити вимогу позивача про визнання протиправною бездіяльності Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві щодо непоновлення виплати позивачу пенсії за віком.
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача поновити позивачці виплату пенсії, починаючи з 12.07.2023 та зобов'язати відповідача виплатити невиплачену суму пенсії за період з 12.07.2023 по момент фактичного призначення пенсії, суд зазначає таке.
Згідно з Рекомендацією №R (80) 2 комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Міністрів Ради Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Враховуючи, що відповідач неправомірно відмови позивачці у поновлені виплати пенсії, суд вважає за необхідне зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м.Києві поновити позивачці виплату пенсії за віком з дати звернення з першою заявою про поновлення виплати пенсії, тобто з 12.07.2023.
Водночас, суд зауважує про передчасність позовних вимог про виплату позивачці невиплаченої суми пенсії за період з 12.07.2023 по момент фактичного її призначення, оскільки за наслідками розгляду поданих позивачкою заяв відповідач відмовляв їй у поновленні виплати пенсії з підстав неподання нею пенсійної справи та доказів припинення пенсійних виплат від рф. В свою чергу, станом на дату винесення рішення у цій справі відповідачем не вчинялися дії з поновлення виплати пенсії, а тому спір щодо її виплати у цій справі відсутній.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду доказів на підтвердження правомірності своїх дій.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення адміністративного позову.
VI. Судові витрати.
Відповідно до частини третьої статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Разом з тим суд звертає увагу на те, що принцип пропорційності при стягненні судового збору у разі часткового задоволення позову щодо позовної вимоги немайнового характеру не застосовується.
З матеріалів справи вбачається, що при зверненні до суду із цим позовом позивачем сплачено судовий збір у розмірі 1073,60 грн.
З огляду на задоволення позову та враховуючи приписи статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку щодо наявності підстав для стягнення на користь позивача судового збору, сплаченого за подання позовної заяви у розмірі 1073,60 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 132, 139, 143, 242-246, 255, 260-263, 287, 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо нездійснення поновлення виплати ОСОБА_1 пенсії.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України м. Києві поновити ОСОБА_1 виплату пенсії з 12.07.2023.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) понесені витрати по сплаті судового збору у розмірі 1073 (одна тисяча сімдесят три) грн 60 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, код ЄДРПОУ 42098368).
Копію рішення надіслати учасникам справи.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Шостого апеляційного адміністративного суду, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складання повного судового рішення.
Суддя Жук Р.В.